Вигнанець і перевертень

Розділ 5. День Орхідеї

Каву подали в кабінет.

Господар і гість лишилися вдвох, умостилися біля каміна. Кулагін пішов одразу після свого тосту, і Ковалевський не надто його затримував. Чечеля новий знайомий взагалі дивував власним, не зовсім зрозумілим сприйняттям світу. В Сержеві одночасно вживалися бурхливість життєлюба й розважливість багатого підрядника. Він міг піти на якусь авантюру — але лиш там, де не йшлося про заробляння капіталу. Ще він був неприхованим монархістом — і водночас погано втаював нелюбов до государевих слуг, поліцейських та жандармів.

Але при всій нелюбові охоче виступав присяжним на суді.

Дуже тішився з можливості самому вирішувати, хто з підсудних винен, а хто — ні. Навіть якщо лишався в меншості й не погоджувався з вироком, усе одно був задоволений: адже висловив власну думку на правосуддя.

— Слизький тип, — мовив Серж, коли за ротмістром зачинилися двері, і тут же додав: — Але не найгірший з цієї братії у блакитних мундирах.

— Мені здалося, він хотів подружитися, — припустив Чечель.

— Хіба?

— У них це значить — завербувати.

— Агентом? Вас?

— Хтозна. Може, і вас, — повів плечима Платон. — Уявіть собі тріумф харківського жандарма. Якому вдалося схилити на свій бік шановану в місті, та беріть більше — у губернії, людину. А раптом і мене.

— Від вас йому який зиск?

— Не знаю… Приборкання непокірного…

— Ох, Платоне Яковичу. Не довіряю службовим собакам. — Уже не вперше на пам’яті Чечеля «єрофеїч» або інше міцне розв’язувало Ковалевському язик і він сипав крамолою. — Сам же мисливець. Знаю: ти ведмідь чи вовк доти, доки на тебе не спустили псів. Але нехай вам, у ротмістра інша мета. Ми з вами її почули. Видав ваші заслуги за власні, дістане якусь медаль. Чи вдостоять височайшої похвали. Нехай вам, нехай. — Серж сьорбнув кави. — Мене більше хвилює, що там Кулагін плів про війну.

— Не плів. Війна на носі.

— Та вона вже давно на носі! Ще як японці надавали нам щиглів десять років тому.

— Государю імператору. Не нам.

Ковалевський розвернувся до Чечеля в кріслі всім корпусом. Щезла п’яна бравада, очі звузилися, блиснув вогник.

— Нам, мосьпане. Нам. Хай навіть ви відділяєте себе від держави, у якій народилися. Ми з вами тут живемо. Нам залежить від політики, яку провадить Петербург. Ми повинні зважати на всі зведення законів та виконувати їх. І якщо ви, — палець націлився на Платона, — не хочете воювати з Японією, Німеччиною, чортом лисим, бо війна не відповідає вашим інтересам, на вашу позицію ніхто не зважить.

— Мій пращур був наказним полковником Ніжинського козацького полку.

— Що з того? Коли то було? Двісті років тому? Де той полк? І якій владі служив ваш пращур, про це теж не забувайте.

— Я не забуваю про вольниці, Сергію Павловичу.

— Забудьте. Ми, Ковалевські, походимо зі шляхти Катеринославського намісництва. Знаю наш родовід, вивчав генеалогічне дерево. Ми навіть герба мали, все збираюся відтворити й приладнати на фасад. Дві сотні років тому були там само, де і ваші прадіди. Потім жалувані грамотою імператриці. Російські дворяни, у кількох поколіннях. Усе, що робиться в імперії, маємо приймати як своє.

— Пуста розмова. — Чечель справді шкодував.

— Не пуста. — Серж затявся. — Бо озиратися вам, Платоне Яковичу, треба не на охоронне відділення. А на осіб, котрі звуть себе інтелігенцією.

— Ви про що зараз?

— Клуб російських націоналістів. Чули?

— Ви про київський? Чув. На щастя, лише чув.

— До дідька Київ, у Харкові вже теж є відділення. Мені пропонували долучитися, бо ж треба членські внески. Глянув їхній статут. Знаєте, хто найбільші вороги, з ким треба боротися, від кого найбільша небезпека? Від мазепинців, Платоне Яковичу. Тих, кого вони іменують свідомими українцями. Діяльність таких, будь-яка, є антидержавною по суті своїй. Адже розколює народ російський, сіє смуту. І все це, — палець багатозначно хитнувся, — напередодні війни. Про яку теж говорять, вважайте, відкрито. Як про шанс, розумієте?

— Не зовсім. Шанс для кого?

— Для держави, Платоне Яковичу. Виявлять тих, хто розколює суспільство напередодні війни. Складуть списки. Передадуть, куди треба. Ще й на суди ходитимуть, вирокам плескати. І допоки вони, блюстителі державних інтересів, свої списки неблагонадійних не склали, вам не слід озиратися на жандармів. Їй-Богу, не до вас їм. Так що, — Серж знову відкинувся в кріслі, — візит Кулагіна — це лише візит Кулагіна. Не більше.

Чечель перевів погляд на вогонь у каміні.

— Вам який інтерес мене попереджати? — спитав, не повертаючись.

— Вони поляків так само бачать ворогами, — пояснив Ковалевський. — Ми ж поляки наполовину.

— Хочете сказати — ми з вами в одному човні?

— Міркую вголос.

Серж примостив горнятко з теплою кавою на столик.

Підвівся, взяв кочергу, поворушив у каміні.

Акуратно поклав поліно, подумав — примостив поруч друге.

— Жаль, що не захоплюєтесь полюванням, Платоне Яковичу.

— Чого ви раптом знову про полювання?

— Бо люблю. — Він знову посунув поліно кочергою. — Тягне до справжнього. Звідки то в мене — не відаю. Але розпалиш вогонь у лісі, восени чи взимку. Як перегорить, закинеш у гарячий попіл кілька картоплин. Наштрикнеш шмат сала на ножика, хай смажиться, жирок крапає на вугілля, шкварчить. Запахи, запахи… — Серж апетитно потягнув носом. — Горілка у флязі, не казенна, домашня. Чиста, мов сльоза немовляти. Так сидиш, слухаєш тишу, ніби ти сам. Спокій.

— Смачно розповідаєте.

— Є привід трошки погуляти з рушницею. — Ковалевський розпрямився, повернувся назад у крісло. — Запросили тут на вечерю подяки. Недалеко, Валківський повіт. Хоча зараз снігу насипало, тридцять верств їдеш, мов усі півсотні… Цікава історія, між іншим.

— Що за історія? — Чечель зрозумів бажання й потребу господаря змінити тему.

— Чули щось про День Білої Ромашки?

— Звісно. Навіть колись купив букетик на вулиці[20].

— Тут мали щось таке, перед нинішнім Різдвом.

— Чекайте. — Платон кліпнув очима. — День Ромашки ніби весною…

— Кажу ж — подібне. Назвали Днем Орхідеї, то зимова квітка. Христя їх любить, вдома є невеличка оранжерея. — Ковалевський пригубив уже зовсім вистиглу каву, скривився, відсунув горня ближче до краю столика. — Значить, з нагоди Різдва завжди є прийняття в міського голови.

— Найдостойніші громадяни міста.

— Нехай вам, мосьпане мій, дуже вже ви іронічні-с. — Серж погладив пишні вуса, крекнув, мостячись затишніше. — Кращі, не кращі… Усі під Богом ходимо. Не останні, давайте так скажемо. І була там нова особа. Молода, двадцять три роки, а вже знаменита.

— Хто така, чим знаменита? — Чечель питав винятково із ввічливості, підтримуючи розмову.

— Віком, Платоне Яковичу, і знаменита! — Ковалевського історія помітно запалювала. — Серафима Мілкус, як у дівоцтві — не знаю. Бог із ним, із дівоцтвом! Тут цікавіше, хто чоловік! Сам Монте-Крісто, чули?

— Нехай вам! — Чечель мимоволі перейняв манеру господаря. — Ніхто не одружується з героями із романів мсьє Дюма..

— Тим не менше, мосьпане, так охрестила Едвіна Мілкуса французька преса! — прозвучало це так урочисто, мовби йшлося про когось із близьких родичів самого Ковалевського. — Мільйонер, який взявся нізвідки. Старший за дружину років на двадцять, коли не більше.

— Нічого дивного. Не бачу мезальянсу.

— Звісно, є всі підстави підозрювати молоду особу в шлюбі з розрахунку. Врахуйте, чоловік паралізований. Дружина возить його на інвалідному візку. Та помре, пишуть, не скоро. Вище пупа` все здорове й міцне. Гімнастику виконує, для мандрівок зробили спортивні прилади, спеціальне замовлення. Можна розбирати, вкладати у валізи, возити в багажі.

Якщо Платона й зачепило, хіба трошки.

— Кажете, французькі газети… Мілкуси — французи?

— А я про що! — Ковалевський гучно ляснув долонею по шкіряному бильцю. — Ніхто до пуття не знає, хто Мілкус та звідкіля взявся! До Парижа приїхав із Берліна. До Берліна жив у Римі. До Рима — з Відня. Сам каже — приплив із Америки. З Серафимою здибався на кораблі, її найняли доглядальницею. Зайшла на палубу сестрою милосердя, на берег ступила вже дружиною свого підопічного.

— Таке теж трапляється. Не лише в любовних романах.

— А як вам ось це: коріння мільйонерки десь тут, на нашій Слобожанщині!

— Світ водночас тісний та великий.

— Мілкуси купили садибу під Валками. Ще рік тому їхній повірений залагодив оборудку. Так сталося, я отримав підряд, треба було багато й швидко забудувати. Знаєте, не знаєте — коли сталася ота катавасія, бунт, революція, хто як назве… А! — Серж знову ляснув по бильцю. — Селюкам різні баламути накрутили хвости. Кинулися громити маєтки, економії[21]. Грабували, палили, а в Грушівці, є там таке село, забудову якийсь відставний сапер-паскудник рвонув динамітом. Я трошки знав грушівського економа, пана Завадського. — Помовчав хвилину. — Мужики взяли на вила.

— За що?

— Пан… — Серж розвів руками. — Дружина по тому прожила півроку. Сини поховали, плюнули на все і всіх, забралися геть із тих країв. Садиба стояла привидом, там навіть волоцюги час від часу зимували. Кому таке продаси? Аж раптом Мілкус розшукав Завадських, вдарили по руках.

— Нащо розвалена садиба тому Монте-Крісто?

— Не йому, — терпляче вів Ковалевський. — Кажу ж, Серафима його відшукала в наших краях коріння. Вмовила чоловіка влаштувати тут резиденцію. А мене підрядили за дванадцять тисяч рублів зробити з руїн лялю. Проєкт надіслали, кажуть, Серафима сама креслила. Ну, чи архітектору говорила під руку, швидше за все так.

— Упорались?

— Не вкладався, — зізнався Серж. — Довелося просити ще три тисячі. Дали, але мусив підписати хитрий папірчик. Мовляв, якщо й після додаткових асигнувань не вправлюся, визнаю неспроможність. І поверну всю вартість робіт.

— Ого!

— Ого-го! — передражнив Ковалевський. — То, мосьпане, був міцний копняк-с! Знав, чортів син, чим брати!

— Впоралися?

— Ще б пак! — Серж випнув груди. — Резиденція ніби на теплу пору року. Та ось прибули господарі перед Різдвом. Усім задоволені, бачив обох. Було то, Платоне Яковичу, за тиждень до прийняття в голови. Там знову Серафима з’явилася.

— З чоловіком?

— Сама. Ходила між гостями, щебетала. А за нею — троє дівчат із оберемками орхідей. Продавала одну квітку за десять рублів.

— На вашому підряді розорилися? — гмикнув Платон.

— Благодійність, казав же! Виголосила перед тим коротку промову. Закликала дбати про сиротинці, має намір створити власний фонд. Не те щоб у Мілкусів грошей не було… Турбота про дітей — справа спільна. Всякий, хто себе поважає, мав би долучитися до благородної справи. Хто б сперечався… Я сам п’ять квіток купив, мосьпане. Та й інші гості задніх не пасли. Тут, скажу вам, інтерес до її персони спрацював більше.

— Підозрюю… Тобто цілком згоден. Мене Мілкуси вже так само зацікавили. — Зараз Чечель говорив правду.

— До квітки додавався білетик. Лотерея. Одна квітка — один білетик. П’ять — маєте п’ять. На кожному номерок намальований. Серафима своїми ручками розривала білетик навпіл. Цифра — на кожній половинці.

Нарешті глибоко всередині ворухнулася цікавість.

— Щось новеньке в благодійних акціях.

— Серафима оголосила: як усе розпродадуть, буде лотерея. Удома чоловік за якийсь час тягнутиме ці корінці. Зробить п’ять спроб. Тих благодійників, чиї номери випадуть, подружжя й запросить на вечерю подяки. Після Різдва.

— І випало вам.

— На мою душу — аж п’ять лотерей! — реготнув Ковалевський. — Навіть не здивувало! Ось три дні тому посильний приніс конверта з почесним адресом. Завтра прийняття. Треба збиратися. Побажання для кавалерів — смокінг чи фрак. Побажання для дам — загадкова маска.

Чечель відчув, як хребтом пробігли мурашки.

Засвербіло.

Потер спину об крісло, кліпнув.

— А в тому щось є від авантюрних романів. Починаю вірити у графа Монте-Крісто. Хтось із двох начитався фантазій мсьє Дюма. Я навіть готовий закластися: пані Мілкус. Скільки років їй, кажете?

— Двадцять три.

— Чоловік — паралізований мільйонер. Романтичне знайомство на корабельній палубі. Як ще заявити про себе світському товариству?! Тим більше тут, у Харкові…

— У провінції, хочете сказати? — підморгнув Серж.

— Нічого такого я не…

— Нехай вам! — добродушно реготнув Ковалевський. — Провінція, крути — не крути. З якого боку не глянь. Не столиця, мосьпане, не столиця-с. І дамочка не проста, ох, не проста. Чуйка в неї, Платоне Яковичу. Бачте, знайшла до тутешньої братії підхід. Влилася в коло обраних, так би мовити.

Чечелю закортіло сказати щось ядуче на адресу обраних.

Стримався.

Похвалив себе подумки.

— Інтригуєте, Сергію Павловичу. Вже хочу познайомитися з цією екстравагантною парочкою.

— Справді? — Ковалевський зміряв його дивним поглядом.

— А що такого?

— Не повірите: шукав слів, аби запропонувати вам завтра їхати зі мною. Запрошення, яке мені принесли, дійсне на дві персони.

— Так розумію, друга персона — пара. Жінка або…

— Жінка, жінка. Баба, — мовив Серж, знову розгладивши вуса. — Мужчини презентували квіти дамам. Жодна із супутниць, які були на прийнятті, грошей за орхідеї не платила. Отже, лотерейні білети розігрувалися між кавалерами.

— І як буде виглядати? Я — ваша пара?

— Мій товариш. Друга особа. Супутник, — кинув Ковалевський. — Благовірна моя, знаєте ж, на водах. Христі не до візитів. Тим більше — у карнавальних масках. Ще й за тридцять верств від Харкова, взимку, по морозу. Вам же, мосьпане, зараз скласти мені компанію ох яка вигода.

— Вигода?

— Пряма. — Серж говорив упевнено. — Вам сьогодні натякнули, що бажано швидше забратися з міста. Куди ви поїдете? Новий рік за три дні. А так машина хай собі стоїть у гаражі. Ніби залишили Харків — і в той же час далеко збиратися не треба.

— Це ж на одну ніч…

— Е-е, Платоне Яковичу… — Господар багатозначно помахав пальцем. — Я ту Мілкусиху бачив наживо лиш раз. Чоловіка її достойного взагалі не маю честі знати особисто. Та ми ж із ними на короткій нозі непрямо, через підряд. Слово до слова — і залишитесь у них гостем.

— Хочете збагрити мене? Естафета…

— Фе, — пирхнув Серж. — Ви мене ображаєте, мосьпане. Згадайте, про що говорили. Вам варто мати більше покровителів, більше підтримки. Мільйонер — американець — не найгірший варіант. Хай навіть не лишитесь у гостях, забудьте, то я ляпнув. Та все одно моєї рекомендації, думаю, буде досить. Чує моє серце, таким утаємниченим особам, як Мілкуси, неодмінно знадобиться поруч людина з вашими здібностями.

— Здібностями?

— Лагодити делікатні питання. — Ковалевський підморгнув, діловито потер руки, зиркнув на годинник у кутку. — Лише по четвертій. Часу вистачить.

— Для чого?

— Збирайтеся. Поїдемо на Сумську, до одного кравчика. Є в нього готові парадні костюми. Смокінг, фрак, що добере. І піджене по фігурі там, на місці. Вважайте новорічним дарунком, мосьпане.

Чечель шукав причини відмовитись — і не знаходив. Бо не дуже й хотів. Переддень новорічних свят усе ж впливав і на нього. Якби збиратися й забиратися геть треба було в інший час, навіть не думав би довго. Звик за чотири роки кочового життя, завжди був готовий вирушати в путь.

Але — не перед Новим роком, коли більшість людей, багатих та бідних, самотніх та сімейних, намагаються не розбігтися хто куди, а зібратися докупи. Різдво зустріли тихо, як належить. Новий рік вітатимуть салютом із шампанського. Хай до самого свята два дні. Проте відчуття свята, важливості моменту, коли один рік змінює наступний, а отже — є надія на нове й краще, набагато важливіше. І важкою гирею тримає за ноги, сковує рухи, не пускає.

— Їдемо. — Платон підвівся.

— Ай браво! — Серж задоволено ляснув його по плечу. — Піду, розпоряджуся, хай візника шукають.

Уже у дверях Ковалевський зупинився, підніс пальця, щось згадавши.

— Напевне будете мати ще й додатковий інтерес. Маєток не палили, підірвали.

— Так, ви говорили. Бунтівники.

— Інші садиби палила голота, — кивнув Ковалевський. — Так їм, панам-гнобителям. Але в Грушівці своя причина. Там усім миром пішли, староста й піп тамтешній народ зібрали та повели. Маєток рвонули, бо нищили перевертня. Темний у нас народ, їй-бо’.