Вигнанець і перевертень

Розділ 20. Вилазка

Чечель претендував на рушницю Мілкуса, та полковник не віддав.

Серж так само не довірив нікому свій «зауер». Мартин Носок озброївся сокирою, і до Платона прийшло розуміння: йому лишається або великий кухонний ніж, або кочерга. Обидва варіанти відкинув. Не бачив подібної зброї в руках особи, яка, хоче хтось чи ні, взяла на себе клопіт керувати гуртом людей. Хтось наляканий — і то не завжди дами. Хтось — рішучий, і Серафима Мілкус помітно вирізнялася серед інших жінок. Проте щось при собі треба мати. Чечель, стиснувши зуби, згодився на гострий ножик.

Авакумову дозволили зберегти лице — таки лишився дбати про дам. Навіть якби сам винокур не зголосився, Платон усе одно запропонував би йому саме цю місію. Покровитель муз не виглядав воїном, не годився для потенційних бойових дій. Крім того, Ковалевський і Мухортов навряд могли б зосередитися в його товаристві. За цей день Георгій Андріянович перетворився з людини, яку краще сприймати на відстані, на персону, що стала сильним подразником. Тож у критичних ситуаціях такого добродія краще поруч не мати.

У кімнатах усе лишилося майже так, як було. Люсі вперто не пускала до себе нікого. Олена Луківна так само воліла лишитися в себе, під опікою чоловіка, і двері, на відміну від інших, чомусь просила лишити прочиненими. Але Наталю Дмитрівну господиня все ж делікатно попросила піти до Ольги Янівни. Вдова лікаря Лаврова від раптового горя на якийсь час утратила відчуття реальності. Параска, звичайна забобонна сільська жінка, сиділа біля неї розгублена й не знала, як дати цьому всьому раду. Навпаки, з усіх присутніх вона злякалася чи не найбільше, без упину хрестилася, читала всі молитви, які знала, і Серафима не бачила від куховарки великої користі. Мухортову теж не треба було переконувати в цьому. Вона перемістилася до Лаврової, а Параска з дозволу Ковалевського зачинилася в його апартаментах.

Мисливці ж розбилися на пари.

Ковалевський сам зажадав, аби з ним лишився Чечель. Полковнику не дали вибору, спину йому прикриватиме управитель. Але запропонований, дуже простий план дій не лишав інших можливостей. Чоловіки зібралися попарно обійти будинок із різних боків. У кожній парі має бути бодай один, озброєний рушницею. Він мусив рухатися попереду, напарник — слідувати за ним та в разі чого миттєво прийти на допомогу. Якщо переконаються, що загрози нема зовсім близько, гуртом прочешуть сад. Далі, за огорожу, проти ночі ніхто потикатися не хотів. Надто великий ризик.

Поки вдягалися, Мухортов згадав про набої.

Вилетіло з голови, то зрозуміло. Треба зайти в спальню Мілкуса й узяти коробку, господар сказав, де вона лежить. Але раптом втрутився Ковалевський, нагадав:

— Там труп лікаря. І вікно вибите.

— То й що? — не зрозумів полковник.

— Хто б не напав, заліз у вікно.

— Ми не знаємо, як він туди проник, — зауважив Платон. — Пан Мілкус не бачив.

— Чув звук розбитого скла, — сказав Серж. — І я не про це зараз. Якщо вбивця крутиться поруч, якщо напав уже двічі за неповну добу, якщо забрав два життя — він може зараз сидіти в тій спальні.

— Добре, баби нас не чують, — буркнув Носок.

— Грубо, mon ami[29], — обсмикнув Мухортов, тут же додав: — Але ж правда. Зараз би наші дами підняли ґвалт. Ще б пак, перевертень у будинку.

— Ви перший так його назвали, — зазначив Чечель.

— А ваша пропозиція? — різко відбив полковник. — Ми тут відучора про нього чуємо. А бачив чудовисько, між іншим, тільки наш господар.

— Це, як ви кажете, чудовисько паралізованому чоловікові дивом удалося налякати, стрельнувши з рушниці.

— Зараз не розумію нічого, — зізнався Мухортов.

— Я теж, — озвався Ковалевський.

— Невідомого душогуба щойно назвали чудовиськом, — зітхнув Платон. — Монстри, до вашого відома, так просто не зупиняються. Хіба що той, кого охрестили перевертнем, настільки розумна істота, що ладен обирати собі жертв. Розпанахав горлянки Григоренку й Лаврову — але чомусь вирішив не чіпати Мілкуса. Хоча ніхто не заважав йому закатрупити також його.

Полковник розправив вуса.

— Трошки збентежили мене, Платоне Яковичу. Ви молодший за нас усіх. І, визнаю, знаменитіший. У досить молодому віці досягли, кажуть, чималих успіхів на ниві поліцейського кримінального розшуку. Хіба не знаєте випадків, коли навіть слабенька спроба опиратися змушувала вбивць задкувати й тікати?

— Знаю, — визнав Чечель.

— Напевне маємо саме такий випадок. Перевертень, далі звемо його так для зручності, не чекав, що хтось огризнеться. Він інстинктивно відступив. Повірте мені, військовій людині. На війні теж так трапляється. Сильніший ворог не пре, мов бик на ворота, коли зустрічає найменший удар у відповідь там, де не чекав спротиву. Тактика, панове, елементарна тактика. Несподіваний опір дає всі підстави вважати: супротивник не такий простий, яким здавався. Краще на коротко відступити, перевірити все, аби втрат не стало більше.

— Згоден. — Ковалевський легенько хлопнув товариша по плечу. — Слухайте старих вояків, Платоне Яковичу, слухайте.

— Тому вважаєте — перевертень, чи хто він там, міг повернутися?

— Цілком, — кивнув Мухортов. — Поки давали всім і всьому лад нагорі, він проліз назад крізь дірку в вікні. Ми в загальному гармидері не почули.

Чечель яскраво уявив величезну темну постать, яка саме зараз принишкла під дверима темної спальні. А може, навіть спрагло хлебче кров убитого лікаря. Чи терзає іклами ще не охололу плоть.

Здригнувся.

— З усією повагою, Федоре Федоровичу, — віриться слабо.

— Перевіримо?

— Після сказаного вами — мусимо.

— Я ж розгатив двері, — озвався Носок, підваживши задля наочності сокиру. — Не зачинено зовсім. Кажете, ота потвора може залізти назад… Так вона б уже залізла! Може, десь у будинку ховається.

— Не дай Бог! — вигукнув Ковалевський.

— Так хай вилазить! — гаркнув Мухортов.

— Перевірити легко, — мовив Чечель. — Більше світла треба.

Та тримати свічник довелося все ж йому. Мисливці з рушницями не хотіли займати руки нічим зайвим. Управитель так само вважав за потрібне тримати сокиру напоготові. Тому Платон, заховавши ножа в кишеню пальта, поклав усю надію на супутників: у разі чого його прикриватимуть і рятуватимуть усі троє.

Обережно наблизилися до Мілкусової спальні.

На ходу перестроїлися в бойовий порядок — стали півколом. З рушницями стали по краях, Носок опинився за спиною Чечеля. Сунули повільно, маленькими кроками. Двері тримали під прицілом обох цівок. У потрібний момент Платон мовчазним жестом зупинив рух. Нахилився, видивляючись при світлі двох свічок під ногами. Не стримав полегшеного подиху, але мовив тихо:

— Ніхто звідти сюди не виходив. Інакше наслідив би.

— Наслідив? — так само тихо перепитав Ковалевський.

— Ми припускаємо — перевертень прийшов іззовні, — терпляче пояснив Чечель. — Там сніг. Сухий, бо мороз тріскун. Та на ногах мусить лишитися. А в приміщенні — розтанути, будуть мокрі сліди. Якби вбивця знову заліз сюди з двору, якщо Мартинове припущення правильне, він би вже тут наслідив. А самі ж бачите — сухо.

— Перевіряємо далі, — процідив полковник. — Тримайте двері, Сергію Павловичу…

Платон не встиг нічого сказати — Мухортов ступив до дверей впритул.

Дав їм копняка.

Відкрилася прямокутна темна пройма.

Зсередини війнуло холодом.

Чечель відступив, хай не вірячи, але все ж підсвідомо очікуючи звідти нападу. Нічого не сталося. Він кивнув Ковалевському, і той виступив у авангард, тримаючи заряджену рушницю напереваги. У тиші клацнули зведені курки.

Жодного руху.

Аж ураз у темній глибині щось лиховісно ворухнулося. Рух побачили всі четверо. Мухортов вилаявся крізь зуби. Ковалевський притиснувся плечем до одвірка, виставив дуло далеко перед собою. Носок зручніше взявся за держак.

— Вітер… — Платон перейшов на голосний шепіт. — Завіса.

Прочинені двері зробили протяг. Він гойднув важку штору біля вікна. Серж сплюнув, управитель перехрестився, полковник нервово реготнув.

Четвірка обережно зайшла всередину.

— Посвіти Федору Федоровичу. — Свічник перекочував від Платона до Мартина.

Поки Мухортов шукав у шухляді набої, Чечель наблизився до розбитого вікна. Через мертве тіло Лаврова він акуратно переступив. Так простіше не втрапити в калюжу крові. Ставши біля підвіконня, обережно визирнув назовні.

Ця новорічна ніч видалася світлою.

Платон побачив білий килим.

Іскрилися сніжинки.

Навіть там, де снігову товщу порушили чималі сліди, — доріжка тягнулася від вікна, зникала в темній глибині саду.

Той, хто залишив їх, не йшов — стрибав.

Чоловіки вийшли на вулицю.

Перший переляк минув. Тепер його замінив справжній мисливський азарт. Він прогрівав навіть сильніше за живий вогонь із каміна. Через це мороз не дуже відчувався. Хоч майже одразу всі четверо заходилися хукати на голі руки — рукавиці залишили хто на столі, хто в кишенях. Навіть Чечелю, якому не дісталося нічого, крім ножа, у рукавицях було б незатишно діяти.

Ні пари з вуст.

Мухортов одразу хотів іти праворуч, та Носок, не домовляючись, посунув у протилежному напрямку. Полковнику нічого не лишалося, як обігнати напарника, аби йти з рушницею попереду. Ковалевський тим часом притулився до стіни, поправив кудлату шапку, збиваючи трохи вище на лоба, зручніше перехопив «зауер».

— Гайда й ми, Платоне Яковичу.

— Гайда.

Чечель уже обмовився про те, що нових, свіжіших слідів не побачив. Отже, цілком можливо, вбивця, охрещений перевертнем, забрався геть і не повернувся. Або — ще не повернувся й навідається згодом. Або вдовольнив свій апетит на сьогодні, до ранку дасть усім спокій. На припущення ніхто не зважив. Полковник найбільше з усіх затявся обстежити місцевість по периметру, і Платон розумів його. Сидіти в кімнаті, тремтіти й перебувати в невіданні точно не для його натури. Як не приймав цього й Серж Ковалевський.

Нічого, подумав Платон.

Зайвою їхня вилазка точно не буде.

Щонайменше заспокоїть жінок — мають знати, що їх є кому боронити.

Вони крокували обережно, слід до сліду. Хоч спроба рухатися тихо була марною — мороз ще зміцнів, сніжинки рипіли під ногами. У цілковитій тиші, яка огорнула маєток, ці звуки були лункими й чулися далеко. Якщо хитрий ворог зачаївся десь поруч, почує все. Утім, він і без того має перевагу — наскочив першим, тепер лише чекає дій у відповідь.

Щойно дісталися рогу будинку, Ковалевський притулився до кута стіни лівим плечем. Хукнув на підмерзлі пальці, кількома різкими рухами розігнав кров. Чечель зиркнув через плече. Інша пара вже зникла за протилежним кутом. Серж тим часом узяв рушницю напереваги, відштовхнувся, широко ступив набік, розвертаючись у русі. Та вже наступної миті трохи опустив дуло, і Платон без слів зрозумів — за рогом ніхто не чатує.

Далі Ковалевський посунув упевненіше, водячи цівкою перед собою й позираючи праворуч, у бік прикритих сніговими шапками садових дерев. У глибині саду маячив темний флігель, і Чечель припустив: непогане, сказати б — ідеальне, місце для ворожої засідки. Якби він сам хотів десь заховатися…

Зимову тишу розірвав постріл.

Й одразу — дикий — інакше не скажеш! — крик.

Лунало з протилежного боку будинку. З тієї сторони, куди пішли Мухортов і Носок. Відстань не така вже й мала, та все одно в крикові чулася суміш жаху й болю. А ще — подив, принаймні таку ноту вловив Платон на віддалі, ще й розділеній довжиною будівлі.

— А-а-а-а-а! — заревів Ковалевський, наче болю завдали йому.

Широкими стрибками він помчав уперед, до протилежного кута. Чечель кинувся навздогін, та враз зупинився. Щось змусило розвернутися, кинутися назад, тримаючи перед собою лезо, мов багнет. Ледве не впав, послизнувшись, та втримав рівновагу. Вилетів до парадного входу, побіг на звук — уже не стріляли, але далі кричали. Платон перетнув двір і добігав до протилежного кута, як звідти назустріч виринула в місячному сяйві дивна постать. Чечель, іще нічого не розтумкавши, набичив голову, виставив ніж далеко перед собою, зібрався боронитися. Але тут же зрозумів: це управитель.

Задкує.

Горлає.

Сокири в руці нема.

— Мартин!

Той здригнувся, сахнувся, та розгледів свого, заволав:

— Там! Там! Там!

Чечель відштовхнув його, завернув за ріг.

Спершу чомусь угледів сокиру — стирчала зі снігу топорищем догори.

Потім — нерухоме тіло.

Полковник-кавалерист Федір Мухортов падав на спину. Стояв близько від будинку, тому не завалився на землю. Удар відкинув до стіни, по ній сповз. Тепер сидів, завалившись, мов п’яний після буйної гулянки.

Кров стікала вниз від розпанаханого горла, мастячи парадну офіцерську шинель.

Рушниця валялася поруч.

З-за рогу вилетіла постать, тепер сахнувся Чечель. Наступної миті зрозумів — це Ковалевський оббіг круж маєтку, вийшов назустріч. Угледівши тіло й тут же впізнавши, не стримався — смальнув із одного дула кудись у темряву перед собою, з другого — у протилежний бік, теж пославши кулю в морозяну порожнечу. Потім відкинув «зауер», метнувся до тіла, впав на коліна.

— Федя! Федір Федорович! Ти що надумав, Федоре! Ти що зробив! — Руки термосили мерця за плечі, мовби це була єдина спроба оживити його.

За спиною зарипіло — це повернувся Носок.

— Що? — виплюнув Чечель. — Хто? Як?

— Не знаю, — вичавив управитель. — Я позаду йшов, так велено… Він налетів звідти, за рогом ховався.

Платон озирнувся.

Звідти, звідки щойно вибіг Ковалевський.

— Він — хто?

— Не знаю! Здоровий! Чорний весь! Пан Мухортов устиг стрельнути — мимо! Той… високий… ружжо в нього вибив одним махом. Другим — по горлянці! А я втік! — Управитель бухнувся на сніг. — Карайте, як хочете! Злякався я, злякався! Куди з сокирою проти такого!

Чечель уже не слухав. Його навіть труп не цікавив. Обігнув Ковалевського, швидко добіг до кута. Визирнув обережно. Нічого не вгледів перед собою, крім темного саду. Ще — снігову товщу, переорану чудернацькими слідами. Їх він уже бачив зі спальні Мілкуса — розбите вікно виходило туди.

Голова паморочилася.

Навіть мороз не вистудив.

Чи не вперше за останні роки Платон Чечель не знав, що думати.

Навіть напряму думок не міг намацати.

Єдине, зовсім недоречне, згадалося — саме зараз рік помінявся.