Вигнанець і перевертень

Розділ 19. Нічне вторгнення

— Едвін! — зойкнула Серафима. — Він там! Там — він! Ед-він!

На шляху трапився стілець, і вона завалилася разом із ним, гуркочучи на весь поверх. Чечель уже вибігав, та озирнувся на грюкіт. Перший порив — допомогти жінці. Але вона вже дала собі раду, і він лиш гаркнув:

— Куди? Назад! Тут будь!

— Едвін! — простогнала Серафима.

— На місці стій! — задля певності Платон захлопнув за собою двері бібліотеки.

Будинок далі був занурений у темряву. Чечель за час перебування навчився орієнтуватися тут, нічого надто складного в плануванні. Та все одно, схарапуджений, стукнувся на бігу об кут, забивши плече, а потім — заледве не полетів униз мармуровими сходами. Нешнуровані черевики не додавали рухам зграбності. Та шнурки — останнє, що зараз його переймало.

Уже добіг до середини сходів, як знизу долинув брязкіт розбитого скла.

Позад себе почув рик Ковалевського:

— Що таке! Там наче стріляли!

Чечель розвернувся. Постать Сержа маячила посеред коридору, мов темна примара. За ним тут же виринула друга тінь — Мухортов. Іще мить — і почнеться паніка.

— Пане полковнику — світло! — Платон звично взяв на себе командування, відкинув не потрібні тут політеси. — Ковалевський, до зброї! З нами дами!

Чоловіки, до честі, підкорилися одразу. Мухортов зник за своїми дверима, Ковалевський затупотів назад. Десь голосно закричала жінка, але хто — Платон не дослуха`вся. Вважав тил прикритим, помчав донизу. Перестрибнув одразу три сходинки, послизнувся в приземленні, та встояв.

Назустріч уже сунуло щось темне. Аж тепер Чечель усвідомив — не мав нічого для захисту. Міг би свічник прихопити, все ж не з голими руками. Напружив ноги, стаючи міцніше й готуючись відбивати напад. Та наступної миті розгледів перед собою управителя. Носок стискав сокиру-колун, важко дихав і так само збирався дати відсіч імовірному нападнику.

— Пане Чечель, я…

— Дай! — Платон потягнувся до сокири.

Носок завів правицю за спину.

— Хрін із тобою! Дорогу!

Згори засяяло — це Мухортов вийшов, несучи у свічнику дві запалені свічки. Повернувся й Ковалевський, войовничо махаючи «зауером».

— Пусти! — повторив Чечель.

Носок послухався, ступив убік. Платон нарешті дістався до спальні господаря, штовхнув. Двері не піддавалися. Копнув, хоч без того зрозуміло: замкнуті зсередини. Вивалити з розбігу теж не вдалося, Чечель тільки сильніше забив плече.

— Ламати! — закричав, відступивши від дверей. — Сокира!

— Наказу від хазяїв не було…

— ЛАМАТИ!

Це кричала Серафима — не зважаючи ні на кого, уже злітала сходами.

— Стійте! — крикнув Платон, згадавши, хто є хто. — На місці стійте!

— Мартине, ламай! — повторила господиня, все ж зупинившись посеред передпокою.

— З дороги! — тепер керувати почав управитель.

Чечель дав йому місце. Носок діяв зі знанням справи — рубонув одразу туди, куди треба. Гупання сокири струшувало весь будинок, згори знову скрикнула налякано якась жінка. Після трьох ударів управитель вгатив узутою в чобіт ногою. Не допомогло, важкі двері лиш зойкнули. Голосно й люто вилаявшись, Носок залупав знову. Тепер вистачило двох ударів — нарешті подолав замок.

Зсередини війнуло морозом і вітром.

— Геть! — наказав Чечель і першим переступив поріг.

Місяць світив крізь вивалену дірку в шибі.

Звідти ж вітерець-бешкетник жбурляв сніжинки.

Два тіла на підлозі.

Одне — біля ліжка, на спині: Едвін Мілкус у халаті. Поруч — рушниця. Запах пороху ще не вивітрився.

Друге — ближче до розбитого вікна, недалеко від крісла. Незграбне, на боку, довкола — темна пляма: Семен Лавров.

— Боже! — це управитель став у проймі.

— Світло сюди! Світло! Хто-небудь, світло! — вигукнув Чечель.

— Пане Мухортов! — почув ззовні заклик Серафими.

Платон ніколи не був у Африці й не бачив стада слонів. Та міг закластися: Федір Федорович тупотів, наче слонячий гурт. Поки добіг, відхекуючись, одну свічку все ж загасив. Та Чечелю вистачило, аби переконатися — лікар лежить у калюжі власної крові.

Нахилився ближче, присів.

Обережно перевернув тіло на спину.

Горло розпанахане. Точно так, як у Григоренка біля стайні.

— А-а-а-а-а!

Зойк зовсім близько. Серафима вже зайшла в спальню. Тепер стояла поруч із Носком та Мухортовим, трималася за плече полковника, найближчого до себе. Дивилася на вбитого, вклякнула.

— Вам не можна тут, — кинув Платон, розпрямляючись.

— Це спальня мого чоловіка!

— А з ним що? — Запитання Мухортова було логічним.

— Присвітіть.

Чечель передав йому свічник. Федір Федорович уже отямився остаточно. Діловито відсторонив Серафиму. Вийняв згаслу свічку, підпалив від іншої. Стало світліше, троє чоловіків дружно схилилися над Мілкусом.

— Крові не бачу, — мовив Платон.

— Дихає, — додав Носок.

— Живи-ий! — задоволено протягнув Мухортов.

Серафима розштовхала трійцю.

— Едвін! — Одразу перейшла на німецьку, впала перед чоловіком на коліна, потермосила за плечі, легенько ляснула по щоках. — Едвін! Едвін!

Господар застогнав голосніше.

— Та не стійте ви, беріть його! — Серафима була за крок до істерики.

— Ану, пустіть, — закректав Мухортов. — І свічку тримайте.

— Винесіть його звідси! Не треба тут, я боюся!

Три пари рук підняли паралітика. Мілкус поки лиш стогнав, не говорив нічого. Серафима викотила крісло, господаря посадили туди вже в передпокої. Полковник тут же повернувся, підібрав із підлоги рушницю.

— Де в нього набої?

— Mein Goth[26], я звідки знаю! — Серафима нарешті обійняла чоловіка, швидко обмацала тулуб. — Цілий! Цілий! Живий!

— Куди його? — Управитель теж оговтався.

— У спальню, до мене! — Господиня відсторонилася.

— Nein![27] — хрипко каркнув Мілкус, закашлявся. — Nein!

— Він не хоче до вас у спальню, — пояснив Мухортов.

— Warum?[28] — запитала Серафима.

Господар заговорив. Спершу — повільно, мовби викашлюючи слова, через короткі відрізки переводячи подих. Та скоро й він опанував себе, слова давалися легше. Господиня слухала, наче забувши про те, що поруч інші люди. Переклала, щойно закінчив.

— Лікар зробив укол, біль у хребті зняв. Стало легше, Едвін задрімав. Не бачив, як усе почалося. Думав: розбите скло йому сниться. Коли розплющив очі, побачив щось велике й темне. І холодно стало. Каже — не одразу зрозумів, що вікно без скла. Свічки горіли. — Серафима перевела подих. — Едвін говорить: та потвора тримала лікаря над підлогою, згребла обома… лапами.

— Яка потвора? — Чечеля здивував власний тихий голос.

— Не знаю. Повторюю, як сказав чоловік. Називає це потворою. З лапами. — Серафима судомно ковтнула, немов проштовхуючи всередину глевку грудку. — Едвін без того незграбний, ви знаєте. А тут, каже, немов усього паралізувало, вище пояса. Наче справді спав і бачив кошмар. Потім… — вона глянула на Мілкуса, — потім воно вдарило пана Лаврова. Один раз, навідліг. Коли той упав, потвора повернулася до Едвіна. — Господиня заговорила жвавіше: — Він каже, аж тоді нарешті отямився. Рушницю тримав поруч. Щоб можна було рукою дістати. Потягнув до себе.

— Той, кого називає потворою, стояв і дивився?

Серафима переклала запитання Чечеля, а йому та іншим — відповідь господаря:

— У нього таке враження, наче на нього дивляться з цікавістю. Чогось очікують. Граються, щось такого. Рушниця заряджена, Едвін пальнув з обох дул. Одразу скотився з ліжка, думав заповзти під нього. Коли почув дзенькіт скла, рушниця сама випала з рук. Зомлів. Отямився, коли почув голоси. Це допоможе вам, Платоне Яковичу?

При світлі двох свічок Чечель побачив — на нього спрямовані чотири пари очей.

І очі господаря теж.

— Мені? — перепитав здивовано.

— Едвін нагадує: ви взялися знайти того, хто вбиває. І захистити всіх нас. — Перш ніж Платон хотів освіжити їй зовсім недавню розмову, Серафима мовила твердо: — Угода в силі, хіба не зрозуміли? Тільки тепер точно відомо: серед присутніх у нашому домі вбивці нема. Він прийшов ззовні, пане Чечель. Тому Едвін не хоче перебиратися до моєї спальні. І взагалі не радить нікому лишатися на першому поверсі.

Мілкуса підняли нагору, перемістили до бібліотеки.

У цьому була якась дивна іронія. В іншому Платон вважав би обставину пікантною. Але зараз думав про інше: як діяти далі.

Ольга Янівна Лаврова після страшної новини закричала вголос. Майже одразу впала на ліжко без сил. Ніхто не знав, що з нею робити, адже труп єдиного медика в компанії лежав поверхом нижче. Чечель звелів до смерті переляканій Параскеві бути біля барині постійно й без дозволу з кімнати не виходити. З Люсі вийшло інакше: відмовилася відчиняти будь-кому, забилася в нірці; це влаштовувало як Платона, так і все товариство. Дружина Мухортова, не просячи нікого з мужчин про допомогу, перетягнула до бібліотеки крісло зі своєї кімнати, заявила Серафимі:

— Як хочете, мила моя, але буду тут, із вами, поки ми всі в одному човнику!

— Дуже ціную, Наталю Дмитрівно, — відгукнулася та. — Тільки я в такому вигляді… Вибігла, в чому встигла. Одяг внизу, а там страшно.

— Федір Федорович з вами сходить. — Мухортова кивнула на полковника.

— Завжди готовий! — Той показав рушницю.

— Не заряджена, — нагадав Чечель.

— До ваших послуг! — Ковалевський відтер старого товариша плечем. — У мене вистрілить!

— Ваші набої сюди годяться, Сергію Павловичу?

— Різний калібр, Платоне Яковичу. Фірма та сама, але в пана Мілкуса рушниця дорожча, — пояснив Серж.

— Коробка з боєприпасами в секретері, у спальні. Уже знаю. Піти й забрати. — Чечель знову вирішив перехопити контроль. — Давайте залишимо жінок там, де вони є, і вийдемо в коридор.

— Я з вами. — Серафима тугіше затягнула пасок халата. — Маю право знати все, я ж тут хазяйка.

Платон не мав чим крити. Знизав плечима, вийшов першим. На цей момент уже горіли всі свічки, в тому числі — у кімнаті, зайнятій Авакумовими. Покровитель мистецтв весь час тримався непомітно, не давав про себе чути й знати. Зараз стовбичив навпроти дверей їхньої кімнати, вбраний, якби збирався до святкового столу. Олена Луківна не виходила, та Георгій Андріянович навмисне прочинив двері, аби дружина все чула.

— За яким правом ви тут керуєте, пане Чечель? — говорив так, ніби важливішого питання зараз не було, й одразу, не дочекавшись відповіді, повернувся всім корпусом до господині. — Серафимо Марківно, чому ви дозволяєте розпоряджатися у вашому домі сумнівним неблагонадійним особам?

— А чому вас це хвилює? — визвірився Ковалевський.

— А чому відповідає не той, до кого я звертаюся? — відбрив Авакумов. — Проте поясню. Дві смерті за неповну добу. Дві насильницькі смерті, наголошую. Ми відрізані від зовнішнього світу, і дуже добре, якщо завтра таки дочекаємося допомоги. Поки ж маємо дбати про себе самі. Тож виникає цілком логічне питання. Дуже дивно, пані та панове, що жодного з вас не хвилює, коли тут керує всіма процесами доволі сумнівна персона.

— Хочете взяти труд на себе? — процідив Платон. — Із задоволенням перекладу цю відповідальність на когось достойнішого.

— Я б не слухав його. — Серж поклав дуло «зауера» на зігнуту в лікті ліву руку. — Пане Чечель, ніхто, крім вас, тут і тепер ради не дасть. І змушений визнати, пане Авакумов, — захищати в разі чого йому доведеться й вас.

— Від кого захищати? — Меценат подався вперед. — Ми ж знаємо все з чужих слів! Є два трупи, пані та панове! Два! — Він виставив два пальці. — Коли пан Чечель такий вправний сищик, хай скаже, де був сам! А також — де хто з вас був, коли вбивали інших!

— Вам краще повернутися до дружини, — прогудів Мухортов. — Справді, мосьпане. Ризикну висловити загальну думку: йдіть, не крутіться під ногами. Щойно весь кошмар лишиться позаду, я особисто подбаю, аби вас більше не запрошували в пристойне товариство. Чи, принаймні, робитиму все, щоби більше жодного разу, до кінця свого життя, не опинитися в одному товаристві з вами.

— Підтримую. — Ковалевський багатозначно похитав рукою, на якій примостив рушницю, ступив набік, глянув на Чечеля. — Вибачте за цю огидну сцену, Платоне Яковичу. Користь від таких критичних ситуацій — видно, хто є хто.

Серафима ляснула в долоні, привертаючи до себе увагу.

— Панове, ви можете хоч зараз не поводитися, мов скорпіони у банці? Невже з’ясування особистих стосунків так уже всім пече?

— Мені здається, панові Авакумову можна довірити спокій наших дам, — сказав Платон, ніби нічого не сталося.

— Я не збираюся…

— Можна чи не можна, Георгію Андріяновичу? — Господиня перехопила ініціативу, підігруючи Платонові. — Бо, припускаю, пан Чечель уже має план, як нам усім протриматися до ранку.

— Для вас — усе, що завгодно. — Авакумов збавив тон, прийняв мирову. — Довіряйте мені, як собі.

— Платоне Яковичу?

— З вашого дозволу. — Чечель обвів поглядом присутніх. — Уже не бачу потреби критися, щось приховувати від товариства. Ще вдень, після загибелі пана Григоренка, я підозрював когось із вас.

— Що? — не стримався Авакумов. — Ви мали нахабство підозрювати в чомусь мене?

— А кілька годин тому все вказало на лікаря Лаврова. — На закид Платон демонстративно не зважив. — Я збирався вжити заходів. Бо, як уже всі присутні почули, родина Мілкусів дала мені на те дозвіл. Проте Лавров сам став наступною жертвою. Господаря ледве не спіткала його доля. Та віддам належне: панові Мілкусу вдалося якщо не налякати нападника пострілом, то збентежити. Є четверо свідків — напад і вбивство сталися за замкнутими зсередини дверима. Розбите вікно доводить — вбивця, хоч ким би він виявився, ввірвався ззовні. Саме тому ми всі отаборилися на другому поверсі. Тут до ранку наш бастіон. Але сидіти склавши руки ми не будемо.

— Згоден! — гаркнув Мухортов. — Сам хотів щось таке пропонувати!

— Четверо дорослих чоловіків. — Платон знову навмисне не зважив на Авакумова. — Дві рушниці. Один — мисливець. Другий — бойовий офіцер. Носок не боягуз, добре вправляється з сокирою, на власні очі бачив. Я не для всіх благонадійна особа. Але багато років ловив злочинців, це досвід. — Знову витримав паузу. — Ми влаштуємо облаву, панове. Де б не засів невідомий нападник, має бачити й розуміти: з нами жарти погані.

Тепер у долоні заплескав Сергій Ковалевський.