Вигнанець і перевертень

Розділ 8. Перевертень

Харківська губернія, Валківський повіт, маєток Мілкусів

Покоївка принесла білизну, подушку й картатий плед замість ковдри.

Дівчина — хоч малюй: кругленька, білява, довгокоса, з рожевими щічками й великими очима, які відбивали послух та цікавість водночас. Коли Платон затримав Надю й попросив не стелити одразу, бо звик робити все сам, — потупила погляд, зашарілася, хіхікнула й подалася до інших. Та все ж встигла пустити бісика при виході.

Крім трьох дубових полиць для книжок, вкритих рівним шаром лаку, в бібліотеці стояли ще шкіряна канапа, плетене крісло-качалка й високий напільний годинник. Кидався в очі камін, який вписали в стіну й виклали керамічною плиткою з квітчастими візерунками.

Чечель торкнувся долонею — гріло жарко.

Скинув пальто. Не бачачи, куди б примостити, кинув на крісло. Воно гойднулося під важкістю одягу.

Тепло, тихо, і все одно чогось бракувало для затишку.

Книжки.

Без них бібліотека не відповідала своєму призначенню.

Полиці були порожні, навіть припали пилом. Щоправда, у дальньому кутку Платон побачив чотири громіздкі дерев’яні ящики. Їх поставили один на один у два ряди. З цікавості Чечель обмацав їх, простукав кожен. Звук не був порожнім, а спроба посунути верхній довела — ящики наповнені чимось важким. Напевне, книжки, які доставили, але чомусь досі не розпакували й не розставили. Жаль, а Платон був не від того, аби зайняти час порпанням на бібліотечних полицях.

З особистих речей він мав при собі лише дорожній несесер: зубна щітка з кінського волосу, коробочка з зубним порошком, зубний еліксир, зубочистка і пилочка для нігтів. Фрак разом зі штаньми, сорочкою та лакованими туфлями досі лежав у валізі Ковалевського. Саме час піти й взяти, аби кругленька покоївка, як їй наказали, заздалегідь попрасувала. Годинник показував лише одинадцяту, обід — на п’яту вечора, але до того часу дівчина мала купу роботи з вбранням інших гостей, аби встигла поробити.

Платон їй не заздрив.

Як і решта кімнат, бібліотека зачинялася на ключ. Замок був простенький, на два оберти. Але, виходячи, Платон лишив двері прочиненими — тут не було від кого закриватися й чого ховати. Його тимчасова спальня розмістилася в кінці коридору, далі — лише обіцяна ванна кімната й кабіна ліфта. Подібно до першого поверху, коридор півколом опоясував другий. Йдучи прямо, Чечель мусив завернути за ріг, ліворуч, пройти вперед, минаючи інші кімнати поверху, і знову повернути по ліву сторону — Сержа розмістили найдалі від нього.

І теж біля ванної.

Зручно й вигідно.

Чечель уже знав, хто де отаборився. Поруч із бібліотекою, найближче, освоювали територію Мухортови. За ними — подружжя Авакумових. Якщо постукати в наступні двері, відчинить лікар Лавров. Далі — Григоренко з супутницею. І нарешті — самотній Ковалевський.

— Знаєте, що там робиться? — з придихом запитав Серж, щойно зачинив за Платоном.

— Де — там?

— Он там! — Ковалевський тицьнув на стіну, що розділяла його та Мішеля. — Він її по`рає!

— Отак, одразу? — Чечель підозріло покосився на стіну. — Я думав, тут товсті стіни. Це ж не дешевий готель.

— Повірте мені, мосьпане! Я знаю, які тут стіни. І точно знаю, що будинок — не дешевий. — Для переконливості Серж стукнув себе кулаком у груди. — Тільки ж дівуля так репетує! Коли вбиватимуть, так не волатиме!

— Тьфу на вас — убивають, — буркнув Платон. — Хіба ви чули, як кричать, коли вбивають?

— Тепер тьфу на вас! — образився Ковалевський. — Маю на увазі, жертва вбивства крикне раз і коротко. Ця ж верещить, наче різана. Хоча ви, мабуть, праві. Не знаю, як різані верещать.

Чечель ступив до стіни впритул, приклав вухо.

— Тихо.

— То ви пізно прийшли. Вони вже заспокоїлись. Але ж він її порає, Платоне Яковичу!

— Хай прозвучить грубо й цинічно, та саме для того пан Григоренко утримує за власні гроші цю Люсі. І задля того привіз із собою. Кому-кому, а їм точно не нудно.

— Мені — теж! — Ковалевський кивнув на притулений до ліжка футляр із рушницею. — Запитав їхнього служку, того, місцевого. Каже, тут у лісі зайці бігають.

— Де зайці — там вовки.

— Вовка боятися — в ліс не ходити! — нагадав Серж. — Хочете прогулятися?

— Я ж без зброї.

— Прогулянка, кажу ж! Ви коли містом гуляєте, зброю не берете.

— Сніг глибокий. Я не так екіпірований.

— Шукаєте причину, — відмахнувся Ковалевський. — Чорт із вами, кисніть. Я наберуся сил, іще вечір перебути.

Привезений одяг уже висів у шафі. Крім неї, широкого ліжка, круглого мармурового столика й стільця біля вікна, у кімнаті нічого не було. Платон підозрював: подібний інтер’єр мали інші гостьові спальні. Нічого особливого, нічого зайвого.

— Не забудьте. — Серж простягнув циліндр. — Ви ж його для чогось брали.

— Задля картинки. — Чечель взяв убір, струсив ледь помітну пилинку.

Не лукавив, не жартував — справді закортіло трошки погратися в світського лева. Циліндр кравець-єврей віддавав майже безкоштовно. Саме капелюх зіграв із майстром злий жарт. Замовник, якому шив фрак, ані словом не обмовився про циліндр. Але близький родич кравця тримав капелюшну крамницю. Шив головні убори сам, і кравчик вирішив дати родичу трошки заробити. Тож замовив циліндр, заплативши наперед, бо мав намір продати дорожче, у комплекті з фраком. Помилки в розмірі не сталося, високий елегантний капелюх міцно сидів на голові клієнта й не тиснув. Завбачливий майстер знайшов спосіб зняти мірку з голови. Помилився в іншому: замовник категорично не хотів ані циліндра, ані іншого убору. Навіть коли кравець покірно відклав готового капелюха, клієнт уже встиг розгніватися за свавілля. Назад авансу не вимагав, проте й фрак із циліндром у комплекті не взяв, загнавши кравця в збитки.

Платон погодився взяти убір із жалості. Тім більше коли поміряв і став перед дзеркалом, Серж спершу зареготав, а потім заплатив. Коли ж учора ввечері Чечель при повному параді постав перед Христиною, жінка теж не стримала смішка — але потім погодилася: гість виглядає солідно, рівним серед рівних.

— Чуєте? — Ковалевський враз підніс пальця. — Знову порає. Де й бере здоров’я…

— Нічого не чую, — зізнався Чечель.

— То слухайте краще!

Платон знову притулив вухо до стіни. І зрозумів: Серж напевне добрий мисливець. Має тонкий слух — по той бік стіни стогнала й скрикувала жінка. Хоча чути це можна, якщо справді нашорошуєш вуха.

— Аби не насильство. — Чечель не знайшов, що ще сказати.

— Ганьба. Розпуста й ганьба. — Ковалевський насупив брови. — Ні, піду я звідси. У лісі зараз краще.

Покоївку знайшов на кухні.

Дівчина саме ладнала важку праску, а куховарка брязкала каструлями. На появу Чечеля жінка розвернулася, і він побачив, як Надя виглядатиме років за двадцять.

— Що пан бажає? — спитала вона грубувато.

— Одяг у порядок привести. Усе готово.

— Не журіться, будете задоволені. Надька все вміє, пані вже знає.

— Донька?

Дівчина чомусь зашарілася й знову хіхікнула, ховаючи очі.

— Четверо їх у мене. — Куховарка витерла червоні руки об фартух, тепер чулася гордість.

— Менша?

— Друга. Та, яка більша, у Харкові в прислугах. У гарний дім узяли, нічого. Додому трохи грошей шле.

— Чоловік…

— У наймах. З весни до осені. Зараз удома хазяйнує, двох менших глядить.

— Зовсім малі?

— Одній шістнадцятий, друге ще рік тому цицю смоктало. — Жінка глянула підозріло. — Чого ви, пане, все допитуєтесь?

— Звати вас як?

— Параска. За чоловіком — Ярмолючка.

— То ви з Грушівки?

— І я, і мати моя, і баба, і її баба. — Куховарка поволі закривалася. — Щось хочете, пане? Бо в нас тута ще ділов ондо по саму зав’язку.

— Коли тутешні — мусите знати страшні казки. Чув про якогось перевертня…

Гах!

Надя зойкнула, впустивши важку гарячу праску на підлогу, навіть відскочила від неї, скрикнувши вдруге. Параскева миттю схопила рушника. Спершу замахнулася на доньку, яка, мов равлик у мушлю, втягнула голову в плечі. Та замість шмагонути незграбу куховарка через рушник підхопила праску, примостила на стіл.

— Безрука, — просичала на доньку.

— Я не…

— Цить, кажу! Замовкни! Взагалі мовчи! Киш звідси, роби своє діло, щоб духу твого тут не було!

Позад себе Чечель почув рух.

— Що тут таке?

На гуркіт наспів управитель. Відтіснити Чечеля не міг собі дозволити — оминув, став між ним та збентеженими жінками.

— Криворукі? Так я розпрямлю.

Носок говорив тихо, але жорстко. Його слова найменше сприймалися примовкою. Навпаки, Платон не раз бачив і знав таких людей. Погроза звучала справжньою. Сказане управитель міг втілити навіть буквально, з нього станеться. Уперше за весь час від когось із нових знайомих повіяло небезпекою. Чечель дозволив собі торкнутися його плеча.

— Сваріть мене, Мартине Панасовичу. То я винен.

Носок різко розвернувся, кинув:

— Ви? У чому? Пане, я б не захищав цих бабів, беруть забагато волі.

— Я їх не захищаю. Навпаки, здається, налякав обох. Особливо дівчину.

— Налякали?

— Ходять чутки про якогось перевертня. Колись давно служив у поліції. Збираю різні страшні історії. Просто цікаво. А жінки тутешні, живуть тут усе життя. Мали б знати. Не думав, що перелякаються.

— Хай роблять своє діло. — Зараз Носок говорив рівно, спокійно, зиркнув на покоївку, сказав уже без злості: — Ворушися, дівко. Там пані чекають, усі дуже хвилюються. Махом, дівко, махом. Ти, Параско, теж ґав не лови. Пані скоро прийдуть, усе перевірять.

Закінчивши давати розпорядження, управитель жестом запросив Чечеля йти за собою.

Коли чоловіки залишали кухню, Платон помітив: мати й донька уникають прямих поглядів. Навіть одна на одну не дивляться.

— Справді, не сваріть їх, — мовив, коли вийшли до передпокою.

— Не зайве, — промовив Носок. — Роти пороззявляли, наче панів та пань ніколи не бачили.

— Я, схоже, справді їх налякав.

— Не ви. Зволите пройти за мною.

Лиш тепер Чечель звернув увагу: управитель вбраний просто, але міській одяг сидів на ньому природно. Носок умів усе це носити, тож нічим не нагадував сільського чоловіка. Чорні суконні штани в тонку білу смужку, під такого самого фасону піджаком — сорочка з високим, застебнутим під горло коміром. У теплі´ вуса не падали, далі стирчали перпендикулярно борідці-клинцю, і Платон помітив: вони, як і волосся, тримаються на брильянтині.

Управитель провів до більярдної.

Ця кімната розташувалася в глибині першого поверху, далі за великою дзеркальною залою. Щойно зайшли, Носок підхопив кий жестом професійного гравця, спритно крутнув у повітрі.

— Може, партію?

— Ви поводитесь у хазяйському маєтку, ніби вдома.

— Мені довіряють. Я не нахабнію. То як?

Спокуса розім’ятися була велика.

— Іншим разом. — Платон ступив до столу, взяв найближчу до себе кістяну кулю з номером 7, підкинув, зловив, стиснув. — Ви не схожі на сільського.

— Хіба хтось казав, що я — з села? — Управитель легенько постукав києм по носку черевика.

— Я думав, управителів наймають із місцевих.

— Мілкуси мають іншу думку. — Він поклав кий на зелене сукно столу. — А ви, мушу визнати, досить уважна, спостережлива особа, Платоне Яковичу. Чисто фараон.

— Хто? — стрепенувся Чечель.

— Ну-ну. — Носок примирливо виставив руку долонею вперед. — Агентів поліції так називають, хіба не знали?

— У містах.

— Ви ж щойно правильно виснували — я міська людина. Мене найняли в самому Харкові. Представник Мілкусів дав оголошення в газету. Я був восьмий кандидат, за мною — ще семеро.

— Вас відібрали серед п’ятнадцяти осіб?

— Маю армійський досвід, пане Чечель. У мене все по струнці, по ранжиру. Пан Едвін пояснив перебіг своїх думок: ставити управителя з місцевих, наймати тутешнього дядька, хай навіть із повіту — погано. Не зможе зупинити крадійство.

— Мілкуси так погано думають про тутешній люд?

— Я теж не в захваті, — кивнув Носок. — Крадуть не лише в губернії. Не лише в Харківській, Полтавській чи Київській. Краде вся Російська імперія. Це державна політика, як державна монополія на водку. Мілкуси — інші люди, Платоне Яковичу. Знаєте, хто тут усе відбудовував?

— Підряд мала фірма Сергія Павловича Ковалевського. Мого доброго знайомого.

— Так. А ваш добрий знайомий раптом не казав вам, що на вимогу замовника мусив найняти не місцевих робітників? Тому й зроблено все в строк. Тому й не було надлишкових витрат. У квітні я особисто зловив крадія з місцевих, навмисне прийняв гнилуватий ліс за ціною першокласного. Постачав його сват, бариш навпіл. Тож мені довіряють.

Чечель перекинув кулю з долоні в долоню.

— Ви так говорите, наче я вас у чомусь звинуватив чи бодай запідозрив. А ви — виправдовуєтесь.

— Я балакаю з поліцейським, хіба ні?

— Тут я звичайний гість, — заспокоїв Платон. — Ще й незваний. Мене ж не чекали, не запрошували.

— Але поводитеся, мов поліцейський, хіба ні? Нишпорите, зазираєте на людську половину, запитання ставите…

— А ви, Мартине Панасовичу, тут наче цербер. Бережете якісь таємниці…

— Цербер, шановний Платоне Яковичу, — триголовий пес. Чудовисько, яке охороняє дорогу в царство мертвих.

— Ого! — присвиснув Чечель.

— Дивує освіченість?

— Б’юся об заклад — навіть у найближчому селі знайдеться чимало людей, котрі не можуть написати своє ім’я, та розкажуть про цербера. Мене дивує вся наша розмова.

— Не я її почав.

— Ви. Бо я збирався поговорити з місцевими жінками.

— Я можу сказати вам те саме, що вони. Тільки вони бояться, бо пережили кошмар не так давно, якихось вісім років тому. До слова, одна з жертв перевертня — хрещениця Параски Ярмолюк. Особисте горе, як рідну доньку втратила.

— Не знав.

— Тепер знаєте. — Носок обперся задом об край більярдного столу. — Коли тут усе сталося, газети описували грушівські жахіття наввипередки. Кримінальна хроніка завжди популярна. Маєте знати.

Полінка Урусова.

— Авжеж. — Чечель обмежився такою відповіддю.

— Усе забулося з часом. Лиш не тут. — Управитель тупнув ногою. — Коли мене ангажували на службу, ніхто не приховував, що Мілкуси купили землю й розтрощений маєток дешево через історію з перевертнем. Уже потім, спілкуючись із місцевими, почув: у Грушівці, та й загалом у всьому Валківському повіті, це місце вважають проклятим.

— Навіть так?

— Даруйте, трошки гарячкую. — Носок теж підкотив до себе кулю, з номером 14, покачав долонею. — Прокляте місце — справді сильно сказано. Занадто сильно. Але погану славу має.

— Чому люди заговорили про перевертня? Чому сліди привели саме в маєток Завадських?

— Хтозна, звідки пішло, хто пустив чутку. — Рука крутнула кулю довкола осі. — Я ж продаю вам те й за те, що й за що купив. Почніть із того, що дівчатам шматували горло. А на тілах лишалися глибокі подряпини. Не нігті, кігті. Пазурі. Так говорили й писали. Притому всі жертви були зґвалтовані, їх оглядав не лише земський лікар. Висновок публікували: діяла людина, чоловік. Люди стали обережні. Навіть хворобливо обережні. Хто, де, коли, за яких обставин вирішив, що пан Завадський перетворюється на вовка, — чорт його знає. Наслідки відомі.

— Вбивства припинилися?

— Часи були буремні. Бунти, революція, грабіжники, просто босяки, що видавали себе за анархістів… Було кілька пограбувань, стріляли, люди потрапляли під кулі. В тому числі — поліцейські та солдатські. Тобто спокійніше не стало. Вбивства траплялися. Але з вовкулакою їх уже не пов’язували. І знаєте, Платоне Яковичу, — ви тут випадково, та вас Бог послав.

— О! — Чечель знову підкинув і зловив кулю.

— Добре, що ви про це заговорили. Дуже прошу тримати нашу розмову в секреті. Особливо від господарів. Я оберігаю, як можу. Нехай відсвяткують щасливо та поїдуть, куди збиралися.

— Ви про що зараз?

— Перевертень, — мовив Носок. — Чув переказ, за яким вовкулака повернеться з пекла, коли його дім матиме нового господаря. Пред’явить права, виставить рахунок. З того світу, Платоне Яковичу.

Чечель стиснув кулю до легкого болю в кісточках правиці.

— Ви самі вірите?

— Ні, — сказав управитель твердо, категорично. — Але факти наводять на роздуми.

— Які факти? Хтось бачив вовкулаку?

— Навпаки. Його ніхто не бачив вісім останніх років. Увесь цей час маєток стояв привидом. І лиш тепер має нових хазяїв.

— Законних. Коли вже на те пішло, Мілкуси купили його в Завадських. Прямих нащадків того, кого називають перевертнем.

— Спробуйте, доведіть потворі.

— Ви, Мартине Панасовичу, говорите так, ніби вона реальна.

— І тим не менше, Платоне Яковичу, прошу вас про дві послуги. Власне, про одну, велику. Але вона з двох частин. Ось перша: ні пари з вуст про це. Як хтось із гостей бодай випадково зачепить тему, просто з цікавості, — втручайтеся, переводьте в жарт, пропонуйте келих чи чарку. Друга — глядіть обома.

Чечелю зовсім перестала подобатися розмова.

— Ви щось знаєте? Чому мені треба бути начеку? Є небезпека?

Носок перехопив кулю зручніше.

Нахилився.

Примружився, цілячись.

Катнув, закручуючи, через стіл у протилежний кут.

Вцілив у лузу.

— Оцю страшилку, про повернення перевертня, я почув у Грушівці три дні тому. До того часу ніхто нічого такого не порушував. Не думаю, що такі чутки ходять даремно. І так, Платоне Яковичу. Можете вважати мене цербером. Ніколи не думали, що пса поставили на його пост не дарма?

— Чому ж, очевидно все. Не пускає до Аїду…

— Не всякому треба пхатися до царства мертвих, — мовив Носок. — Цербер там, бо треба сто разів подумати, перш ніж іти не своєю дорогою. Не лізьте в пітьму без потреби. Ось над чим треба міркувати.

Управитель хлопнув долонею по краю столу, пішов з кімнати, уже не озираючись на Платона. Лишившись сам, Чечель замислено поклав свою кулю на сукно. Жбурнув через стіл різко, не цілячись.

Куля покрутилася на краю лузи.

Нарешті впала всередину.

…За годину ввалився Ковалевський.

Весь у снігу, розпашілий з морозу, але з трофеєм — тримав за вуха вбитого зайця.

— До столу! — заявив, передаючи дичину покоївці, котра взяла тушку обережно, та не гидуючи. — Шкуру оббілуйте, дарую!

— Недарма гуляли. — Платон разом із Мухортовим та дружиною Авакумова дивився на мисливця з висоти другого поверху.

— Дарма, панове, дарма. Там кругом вовчі сліди були. Отакі! — Серж показав руками. — Сіроманця б підстрелити! Та часу ж мало, чорти б узяли!

Управитель саме вийшов на шум.

На цих словах кинув на Чечеля погляд, який зрозуміли лиш вони обоє.

А до гурту цікавих уже квапилася Люсі, затягнута в шовковий турецький халат. Побачивши її, пані Авакумова демонстративно розвернулася й запливла до себе. Тим часом Мухортов уже спішив назустріч старому приятелю, розкинувши руки, аби обійняти вдалого мисливця. Платон ще не знав, вертатися в бібліотеку чи долучитися до вітань. Навіть думки не мав, що супутниця Григоренка чогось хоче від нього.

А Люсі зупинилася за крок. Вдала, що споглядає за чоловічими обіймами. Промовила, ще й так, що Чечель не одразу второпав, до кого звертається:

— Ви справді сищик? — І тут же: — Стійте, де стоїте. Не дивіться на мене. Сищик?

— Іноді.

— Не морочте голову. — Він почув дратування. — Сищик — чи не сищик?

— Чим можу?

— Ходімте до вас. Ідіть перший, двері не зачиняйте.

— Поясніть.

— Мене обікрали. Тут, у цьому домі. Тільки шуму не треба.