Вигнанець і перевертень

Розділ 2. Цвях

Навряд чоловік із родимкою злякався.

Той, хто заробляє на життя вбивствами, завжди має чекати нападу. Навпаки, це Волобуєв не був готовий пускати в хід зброю. Якби міг убити сам, не шукав би найманця. Тим не менше його охопив не знаний раніше кураж. Озброєна правиця трохи здригнулася, та Гліб Львович дав собі з цим раду. Кілька секунд — і ось дуло вже не тремтіло. Цівка дивилася просто на однотонну краватку, що визирала з-під розстебнутого пальта Пташки. Трохи опустивши руку, Волобуєв наставив дуло на верхній ґудзик жилетки.

— Руки, — наказав так твердо, як міг.

— Ага, руки, — мовив душогуб навзаєм у тон Волобуєву, мовби перекривляючи.

Його справді не налякала раптова поява револьвера. Судячи з поведінки й виразу обличчя, Пташка не чекав від господаря, якого вважав безпечним для себе чистоплюєм, нічого подібного. Не лише присмаченої зброєю погрози — звичайного, елементарного опору. Тож явно намагався забалакати, виграти час і знайти спосіб, як переламати ситуацію на свою користь.

— Я стрілятиму.

Говорячи так, Волобуєв намагався переконати в цьому радше себе, аніж візаві. Бойовий запал випаровувався швидко. Титулярному радникові щиро, справді щиро кортіло, аби зараз Пташка зробив різкий рух. Хай не кинеться на нього, хай лише спровокує. Дасть привід, і палець натисне на спуск.

— Вірю. — Чоловік із родимкою говорив спокійно. — Не думав, що ви озброїлися. Ви не схожі на того, хто готовий битися сам на сам. Тобто завдати комусь болю й шкоди не словом, а власноруч. Але що далі?

— Тобто? — Волобуєв втрачав ініціативу й не міг тому перешкодити.

— Яка мета? Забрати в мене пластину з негативом? Я ж прийшов, аби віддати її вам. Тобто продати, так я з цього живу. Такий мій заробіток, мосьпане. Ви збіднієте на дві додаткові тисячі рублів? Помилуйте, Бога ради, шановний Глібе Львовичу! На вас чекає жирний спадок. Не всі мільйони родини Ковалевських, там же, кажете, старший брат є, проте… А ви жалієте якісь смішні гроші.

— Щось мені підказує, ця ваша вимога — не остання. — Гліб Львович раптом знову відчув упевненість. — Ви ж заговорили про негатив лиш тепер…

— А чому ви не згадали про нього, коли ми укладали угоду? Хіба не знаєте, що кожна фотографія робиться з негативу? Чому не поставили умову віддати вам і його?

— Ви б не віддали.

— Звідки знаєте? Ой, мосьпане, про що ми сперечаємося?! Ситуація така, яка є. Іншою вона бути не може.

— Негатив ви оцінюєте так само, як убивство людини.

— Помилка. — Чоловік із родимкою додав повчальних інтонацій. — Життя безцінне. Бог дав — Бог забрав.

— Ви змагаєтесь із Богом? Мітите на його місце?

— Повторю лиш те, що сказав раніше. Ваша нещасна дружина, царство їй Небесне, нічого поганого мені не зробила. Вбити її захотіли ви. Хоча, підозрюю, вам пані Волобуєва теж не завдала шкоди. Ви скористалися її становищем, справді сумним для незаміжньої дами під тридцять років. Не мали іншого виходу. Чин титулярного радника — єдине, що могли пред’явити у тому вашому, прости, Господи, вищому товаристві. Розряд чиновника в табелі про ранги — ширма, мосьпане. Улюблена ширма всіх банкротів. Voila[9], якщо вам зручніше французькою.

На цих словах Пташка картинно розвів руки.

— Стояти! — рявкнув Волобуєв, ступивши півкроку вперед і в русі піднявши дуло на рівень голови співрозмовника. — Не рухатися! Не рипатися!

— Нерви бережіть. — Чоловік із родимкою повільно опустив руки. — Я оце лиш зараз повірив: будете стріляти, навіть влучите з такої відстані. Хіба це щось для вас поміняє? Ну, вбивцю дружини застрелив банкрут, який його й найняв. Довго своє банкрутство вже приховувати не зможете. А доведеться ж кудись ховати мій труп. Удома нікого нема, крім собаки, з вигляду — дуже злого. Згодуєте псові моє тіло?

— Що ви мелете…

— Пане Волобуєв, я намагаюся пояснити вам ваші ж невеселі перспективи. В активі — негатив. Пластина справді при мені, у кишені піджака. У пасиві — труп, якого треба позбутися. І другий труп, який треба знайти. Він для вас важливіший.

— Ви скажете мені, де тіло Христини.

— Самі вірите в це? — Пташка легенько реготнув. — Глібе Львовичу, голу́б ви моя душа[10], нащо вам такий клопіт? Довели мені й собі заразом: міцний ви горішок, так просто не розколеш, за рупь двадцять не візьмеш[11]. Краще заберіть свій шпалер[12], завершимо наші справи й розійдемося миром. Кожен своє отримає. Зверніть увагу, мосьпане: у кожному випадку про гроші мова. Тільки я претендую на менші, ви — на більші.

— Ось і жаргон вуличний з вас попер, — криво всміхнувся Волобуєв. — Недовго краснобайствували. Книжки, театри, сінематограф… А під оболонкою гопота, ракло[13], проби нема де ставити.

— Чиє б мукало. — Чоловік із родимкою справді відмовився від високопарних просторікувань, тон помітно спростився. — Особа, яка платить за вбивство своєї дружини, недалеко від ракла й гопоти пішла. Будете платити за негатив?

Волобуєв зітхнув, опустив револьвер.

— Я дам вам гроші, жадібний мерзотнику. Але досить із вас п’яти червінців.

— Поми-илуйте! — протягнув Пташка. — П’ятдесят рублів! Дайте хоча б тищу!

— Не на базарі, — відрубав титулярний радник.— «Катеринка», таке моє останнє слово!

— Дві тисячі рублів і сотня на додачу за смерть дружини. Я правильно розумію?

— Слово честі, що більше слухаю вас, то краще розумію: переплатив від самого початку, — зітхнув Волобуєв.

— Гроші на бочку.

— Оце нарешті ваші слова, яким я більше вірю, ніж базіканню про книжки й театри. — Гліб Львович запхав зброю назад до кишені. — Гаманець у кабінеті не тримаю. Зволите йти за мною.

Титулярний радник ступив до дверей.

Рвучко відчинив.

Завмер, уклякнув, прикипів до підлоги.

— Як… як ви зайшли…

У проймі дверей стояли двоє.

Один — грубенький, але не товстий. Радше міцний соковитий чоловік у котелку та довгому пальті, з-під поли якого визирали елегантні штани від костюму англійського крою. Волобуєв знав, що йому сорок сім, але пишні вуса, бачки й густа борода додавали років. І не згладжували негарні риси, якими наділила природа рід Ковалевських, навпаки, з вусами, бородою та гривою Серж, старший брат його дружини, ще більше нагадував чудовисько.

— Пройшли крізь стіну, — мовив той.

— Ви… ти знову прийшов знущатися? Ти не маєш права…

Ковалевський не дав договорити. Посунув уперед, змусивши Волобуєва задкувати. Інший, незнайомий йому чоловік, у світлому пальті з хутряним коміром та теплому картузі, ступив за ним. Гліб Львович встигнув глянути через його плече. Барон спокійно, навіть байдуже, сидів біля канапи у великій залі й навіть позіхав. Ніколи ще на пам’яті Волобуєва його пес не поводився так при чужих без команди. Визнавав і слухався лише двох: самого господаря і його покійну дружину.

Серж тим часом також озирнувся на собаку, по тому щільно причинив двері.

— Що тут відбувається? — Волобуєв уже оговтався від несподіваного явлення. — Панове, я вимагаю пояснень!

— Якого чорта тобі пояснити, Глібе Львовичу? — запитав Ковалевський. — Виглядає, пояснення даватимеш ти.

— Сергію Павловичу, до дідька ваші передмови, — втрутився його компаньйон.

Тепер титулярний радник зміг краще роздивитися його. На вигляд тридцять років. Тонкі франтуваті вусики, обличчя та й уся постава зберігали відбиток шляхетної породи. Біла кістка в бозна-якому поколінні. Руки закривали білі шкіряні рукавички, які франт неквапом, палець за пальцем, почав знімати. Процес чомусь заворожив усіх трьох, присутніх при цьому: Ковалевський, Волобуєв, навіть Пташка — кожен прикипів очима до дійства, мовби відкрив для себе новий чарівний ритуал і боявся пропустити хоча б одну його мить. Нарешті рукавички лягли на полицю каміна, з протилежного боку від Пташчиної шапки.

— Панове, пропоную не товкти воду в ступі, — мовив франт. — Досить гратися, вистава затягнулася. Давайте одразу поставимо крапку.

Далі сталося дещо зовсім несподіване.

Франт ступив до вікна, наполовину закритого важким ламбрекеном, що його притримував шнур із китицею. Рука лиш взялася за край, а Волобуєву раптом стрельнуло в голову: коли він ішов з дому, це вікно не було так закрите, штору він сам відсунув далі, до стіни. Але на такі дрібниці не звернув увагу, коли зайшов сюди з Пташкою й почалися торги.

Рука гойднула оксамитову тканину.

На підвіконні стояв невеличкий прилад дивної, на перший погляд — простенької конструкції. Довгастий циліндр, який повільно крутився, барабан приводила у дію ручка. Волобуєв не одразу, але згадав, де таке бачив: читав на дозвіллі журнал, де писали про різні чудесні технічні новинки. Але як це опинилося в його кабінеті, у зачиненій квартирі…

— Знайомтеся. — Франт повернув ручку, зупиняючи прилад. — Маємо фонограф, маленький, переносний. Зроблено в Швейцарії, більш досконала модель. Ось цей вал, — торкнувся пальцем, — вкрито шаром воску. Менше зношується, хоч звук усе одно поки не дуже гучний. Але ж нам вистачить, панове. Ми все почуємо. Хочете послухати, як звучить, пане Волобуєв? Б’юся об заклад, вас іще ніхто ніколи не записував такою ось апаратурою.

— Він не Карузо й не Шаляпін, — презирливо кинув Серж Ковалевський. — Його голос не має цінності для історії. Зате в поліції музику, записану тут, неабияк оцінять.

— Що… що відбувається? — Волобуєв уже зрозумів, його кинуло в піт, спершу холодний, потім — гарячий, та інших слів знайти не міг, тож повторив папугою: — Що тут відбувається?

— Щодо тебе, Глібе Львовичу, не хочеться зберігати пристойність. Це саме по собі непристойно, — завважив Ковалевський. — Проте я все ж збережу її. Пристойно буде познайомити тебе з присутніми тут особами. Платон Чечель, людина відома в певних колах, прошу шанувати.

Титулярний радник впер погляд у франта.

Але враз той, хто назвався Пташкою, стягнув із голови перуку. Провів рукою по родимій плямі, цапнув нігтем за край, скривився, віддер від щоки, недбало кинув під ноги. Провів язиком по зубах, допоміг собі пальцем — і ось щербина з рота зникла.

— Ротмістр Кулагін, Олексій Кузьмич, офіцер охоронного відділення, — вів далі Ковалевський. — Без його допомоги цей хитрий прилад мені не було де і як роздобути. Усе зроблено для того, аби ти, гадино, зізнався в убивстві моєї сестри Христини. Зізнання, я маю надію, записано на фонограф. Це навіть краще, ніж змусити тебе писати щиросердне. Ти підеш на шибеницю, Волобуєв.

— Я? — Гліб Львович тицьнув пальцем собі в груди. — Так давайте разом послухаємо, про що тут йшлося! Я не вбивав нікого! Твою Христю вбив ось він!

Палець націлився на того, кого господар знав як Пташку.

— Панове, у нього револьвер, — нагадав Чечель. — Права кишеня сюртука.

— Я теж озброєний, — озвався ротмістр. — Влаштуємо дуель, мосьпане, чи здасте добровільно?

Волобуєв мацнув кишеню.

Чечель різко, сильно махнув правицею.

З рукава в долоню влетів револьвер-апаш[14].

— Геть руку! — вигукнув Платон. — Вгору, обидві! Я сам, так надійніше.

Перш ніж підкоритися, титулярний радник по черзі зміряв поглядом кожного з трійці. По тому дозволив Чечелю порпатися у своїх кишенях. Аби обшукати, Платон розтиснув правицю, апаш теліпався на гумці й не заважав. Намацав зброю, витягнув, показав присутнім:

— Наган. Армійський, явно крадений. Може, навіть забрали в убитого офіцера.

— Що ви мелете?! — вибухнув Волобуєв. — Не вбивав я ніяких офіцерів, занадто вже!

— Ніхто не каже, що ви вбили. Купили з рук крадене, у якомусь притоні. Красна ціна — двадцять три рублі, та крадене скидають задешево. Червінець, не більше.

Платон зважив наган на долоні. Перевірив барабан. Трошки подумав, висипав набої на килим, розкидав носаком черевика. Зброю, яка вже нічим не загрожувала, примостив на каміні.

— Як кажуть в Одесі, пане Волобуєв, я на вас дивуюся, — гмикнув він. — Якщо я не Пташка, в миру — Корній Ларін, прізвище справжнє, то і дружину вашу вбити не міг. Але так, для цього ви справді найняли досить відомого в кримінальному світі душогуба. Не знали його в лице, його взагалі мало хто впізнає, майстер гримуватися, чисто артист. Так ми з вами й познайомилися. А щодо Христини Павлівни… Voila!

Він театральним жестом прочинив двері.

Христина — жива Христина! — зайшла всередину.

Щось сталося, щось помінялося в цьому світі. Чи не вперше за чотири роки подружнього життя Волобуєв раптом побачив: а його дружина все ж гарна. Не вродлива, красою не сліпить, художникам не позуватиме для портретів. Та все ж щось, якась іскорка, якась блискавка, родзинка, перчинка в ній була.

Христина, не дивлячись ні на кого, бачачи перед собою лише одну людину, мовчки перетнула кабінет.

Стала навпроти.

Порожньо в очах.

Плюнула в лице.

Шмаргонула долонею в чорній лайковій рукавичці.

Раз.

Другий.

Третім ударом розбила губу титулярного радника до крові.

— Не хотіла вірити, — сказала тихо, вклавши в слова залишки люті. — І водночас повірила одразу. Не думала, що це правда, — і чомусь не чекала від тебе іншого. Будь ти проклятий, Глібе Волобуєв. Ходімо звідси, Серж.

Це промовила, стоячи до брата спиною.

— Квартира твоя, Христю. Дім твій, і ти нікуди звідси не підеш, — нагадав Ковалевський.

— Піду, — вперто правила своє жінка, далі свердлячи очима розчавленого Волобуєва. — Повернуся, коли тут вимиють підлогу джерельною водою. І як слід висвятять усе, навіть туалетну кімнату. А потім, Серже, я попрошу тебе взяти на себе клопіт продати помешкання. Доти я житиму в готелі.

— Дозволь запропонувати тобі кімнату в моїй квартирі на Куликівській, — м’яко мовив брат. — Екіпаж чекає на вулиці. Після того, що сталося, на тебе полюватимуть газетярі. А до суду ти потрібна в Харкові.

— Я подумаю. Поки проведи мене.

Титулярний радник Волобуєв відтепер перестав для неї існувати.

— Прошу пробачити мені, панове. Мушу приділити увагу сестрі.

Ковалевський узяв Христину за лікоть, вони залишили кабінет.

— Я щось чув про вас краєм вуха, пане Чечель, — порушив Гліб Львович мовчанку. — Здається, вам заборонено бувати у губернських містах. І тут жандармський ротмістр… Знайшли спільну мову, бачу.

Волобуєв, сам того не знаючи, зачепив неприємну, прикру для Чечеля історію. Але з огляду на обставини…

— Вас це стосується в останню чергу, — відрізав Платон.

— На жаль, мосьпане, чистий кримінал не в компетенції відомства, де я маю честь служити, — долучився Кулагін. — Інакше я б із великим задоволенням зайнявся вами особисто. Відтак мушу заперечити панові Чечелю. Вас не повісять. Залишимо будь-який інший вирок на совість суду присяжних.

— Суд виправдає, панове. — Гліб Львович глузливо реготнув, бо вкотре за день оговтався від несподіванки й опанував себе. — Що можуть мені інкримінувати, прошу пояснити? Оцю виставу любительського театру, у яку ви мене втягнули? Злочину як такого не скоєно. Усі живі та здорові. А розмову, записану на он той хитрий прилад, спритний адвокат трактуватиме, як вигідно для захисту. Повірте мені, адвокати в чергу ставатимуть, аби взяти мою справу. Такий процес прославить усякого.

— Ви ще той демагог, — гмикнув Чечель. — Я встиг помітити. На собі відчув, на власних вухах.

— Досить розмов насправді. — Кулагін прокашлявся. — Маю для вас, пане Волобуєв, два варіанти розвитку дій. Або я тихо-мирно супроводжую вас до поліцейського відділку й здаю в руки слуг закону. Або поліція приїде сюди, на вас начеплять кайдани й запхають у тюремну карету привселюдно.

— Так чи інакше арешт і судовий процес виведуть мене на люди. Але хай. Поїдемо разом. Ану, як врахує слідство мій жест доброї волі.

Платон насторожився.

До того змусив досвід спілкування з Глібом Волобуєвим. Чечель навіть тепер не міг оцінити його однозначно. З одного боку, ніби боягуз. Точніше, особа, котра сто разів подумає, перш ніж наважитися на самостійний ризикований крок — і в більшості випадків передумає, перекладе брудні справи й відповідальність за них на чужі плечі. З другого — Платон справді не чекав, що титулярний радник погрожуватиме револьвером. Якби не аргументи, наведені Чечелем, він, найімовірніше, стрельнув би — адже Платон сам підвів його до тієї межі, звідки назад дороги нема. Зважаючи на це, розслаблятися не слід.

Єдине: Чечель не міг переступити через себе.

Досить, що Ковалевський змусив його до небажаного контакту з жандармом. Наслідки не забаряться, і не для Сержа. Щось усередині, щось, набуте, нажите, накопичене за чотири роки життя у фактичному вигнанні, заважало Платонові попередити ротмістра Кулагіна про можливу небезпеку.

Ой, тю на вас усіх… Яка там небезпека, від кого.

Здувся титулярний радник.

Із такими думками Чечель спокійно, відсторонено дивився на Волобуєва.

А той нічого особливого не робив.

Слухняно, покірно заклав руки за спину. Наблизився до дверей. Штовхнув носаком, прочиняючи.

Та враз — дві дії водночас, стрімко.

— БАРОН, ФАС! ВІЗЬМИ! — заволав і стрибнув набік так далеко, як зміг.

Пес за командою господаря мчав просто на жертву.

На Кулагіна, який рухався за його спиною, — тепер собаці ніхто шлях не заступав.

На коротку мить Чечель розгубився.

Пес збив із ніг ротмістра, навалився всією тушею, зуби клацали за кілька сантиметрів від горла. Жандармський офіцер кричав, незграбно махав довгими ногами й крутився всім тілом, марно намагаючись скинути хижака з себе. Встиг виставити вперед руки й тепер відчайдушно стримував Баронову довбешку. Але довго опору чинити не міг — пес впевнено перемагав.

Та в той самий час його хазяїн, Гліб Волобуєв, перетнув залу, вилетів з покоїв, зник із виду. Гучно грюкнули вхідні двері, злочинець виграв момент і забіг. Дозволити йому втекти означало спіймати облизня, помножити на нуль докладені зусилля. Програвати Платон не любив. Ніхто не любить, у прагненні перемог він не одинокий. Та в його життєвій ситуації він, вигнанець, особа поза законом, втратити шанс не мав права: собі дорожче.

Чечель сіпнув правицею, знову підхоплюючи свій револьвер.

Ступив крок до виходу — жандарм хай сам дає собі раду, Платон погано приховував втіху від такого видовища.

— А-а-а-а-а! Че — а-а-а — чель-ль-ль!

Глянувши, Платон вилаявся. Пес саме стискав щелепи на лівій руці Кулагіна, прокушуючи її крізь рукав до крові. Біль змусив забути про опір, і єдине, що ротмістр міг, — лупити правою по підлозі.

— Зараз!

Два великі стрибки — і Чечель уже стояв поруч, над сутичкою. Перехопив руків’я зручніше, так, аби пустити в діло кастет. Замахнувся, вдарив Барона між вуха. Одразу вгатив удруге, аж тоді пес загарчав, тут же заскавчав, але щелепи стиснув міцніше. Тепер заволав Кулагін, і Платон, не бачачи іншого виходу, вдарив знову й знову, розбиваючи собачий череп, пускаючи кров.

Зуби розтиснулися.

Відчувши послаблення тиску, ротмістр пішов у контратаку. Нарешті виборсався з-під Барона, став навколішки, відповз, спираючись на вцілілу руку й заточуючись у русі. Кров капала на килим.

— Стріляйте! Вбийте вже потвору! — горлав він.

Пес то гарчав, то скавчав, намагаючись підвестися й знову напасти на кривдника.

— ЧЕЧЕЛЬ!!!

Платон став над собакою.

Наставив дуло на голову, натиснув спуск.

Скавчання припинилося.

Платон утратив до ротмістра всякий інтерес.

Вибіг з квартири, помчав донизу з другого поверху, стрибаючи через три сходинки одразу. Аби не схопився на перила вчасно — впав би, ще й забив спину чи куприка. Та втримав рівновагу, перевів подих, плечем налетів на важкі парадні двері.

Очі різонуло білим — повільно падав грудневий сніжок.

Ще біжучи до брами, Чечель зловив себе на думці — чогось бракує для повноти картини. Коли вибіг, вгледів бородатого двірника в сіруватому фартуху поверх довгого, до колін, кожуха, з-під якого визирали взуті в калоші валянці. Дворовий цербер шваркав мітлою спокійно, з відчуттям власної гідності, по-хазяйськи. Його ніщо не вивело з самозаглибленого стану. Та й вулиця жила своїм життям. Мерзли перехожі, на розі товкся пузатий городовий із шашкою, піхви якої заледве не човгали по засніженому хіднику. Далеко-далеко дзенькнув трамвай.

Шурх, шурх: мітла замела широкі свіжі сліди від санних полозів та кінських копит.

Сліди.

— Е, дядя! — гукнув Чечель, завбачливо заводячи за спину озброєну руку. — Це на санях бариня поїхала? Та, з другого поверху?

— Волобуїха? — перепитав двірник, не припиняючи заняття. — Еге. З братчиком своїм кудись подалися. Вони ж на тих санях прибули-с. З ними ще був чоловік, гривеника пожалував за службу, дай Бог йому здоров’ячка.

— А сам барин? Виходив… чи, може, вибігав?

Двірник сперся на мітлу, поправив круглу баранячу шапку.

— Чого б то йому бігати? Я, шановний, у панські діла носа пхати не навчений. Моє діло маленьке. Хоча, коли сніг падає, не аж таке й маленьке…

— Так пан Волобуєв не виходив ось зараз із парадного?

— Нащо?

Не брехав.

Бо на свіжому снігу не було його слідів. Дві пари ніг наслідили, чоловічі й жіночі. Обриваються біля слідів, залишених саньми. Усі ці візерунки сніг поволі притрушує.

Або Волобуєв уміє літати, або…

Чечель розвернувся, мало не послизнувшись, побіг назад.

Забіг сходами на другий поверх, глянув нагору. Ступив до передпокою квартири, звідки щойно вискочив. Не заходив, гукнув голосно:

— Кулагін!

— Тут! — почув у відповідь.

— Я бачив телефонний апарат у кабінеті. Дзвоніть, куди треба, викликайте кавалерію!

— Що відбувається? — І після короткої паузи: — Чечелю, ви мені наказуєте, так треба розуміти?

— Розумій, як хочеш, — буркнув Платон собі під носа, вголос же сказав: — Як собі хочете, пане ротмістр! Можете не кликати підмогу!

Виконавши тим самим свій обов’язок, Чечель обережно рушив сходами вгору. Лівою тримався за гладенькі дубові перила. Права, зігнута в лікоть, стискала револьвер, яким Платон водив перед собою.

Так дістався останнього, четвертого поверху.

Звідти вужчі сходинки вели до дверей горища.

Аж тепер Чечель вирішив скинути пальто. Зопрів, верхній одяг ускладнював рухи. Витрусив себе з рукавів, облизав пересохлі губи. Для чогось перехрестився, піднявся, штовхнув двері.

Рипнули давно не мащені петлі.

Зсередини дихнуло холодом, змішаним із пилом, запахами, котрі йдуть від мотлоху, з домішками чогось кислого. Ще — голубиного посліду, до якого додалися також специфічні пахощі, котрі лишають по собі дрібні гризуни. Волобуєв — якщо він тут — не потрудився придавити чимось важким вхід ізсередини. Того вимагала логіка, і Чечель засумнівався: ну як помилка, втікач ховається не тут? Одразу ж мотнув головою, відкидаючи зрадницькі думки. З будинку не вибігав, навіть не в слідах річ, двірник би його бачив. Не змовчав би, барин не мав як заохотити цербера, схилити на свій бік, купити лояльність.

Можна припустити — в теорії, чисто в теорії! — що Волобуєв знайшов прихисток у котрійсь із квартир над ним. Проте досвід поліцейської служби навчив Платона: подібне могло статися в робочих кварталах на околицях чи десь у кримінальних нетрях, наповнених притонами. Там квітне взаємна виручка, завжди діє принцип «один за всіх, усі проти фараонів». Тут же, у благополучному середовищі, сусіди швидше самі гукнуть поліцію, ніж допоможуть без належних пояснень.

Лишається горище, єдиний варіант.

А чому залишив двері…

— Пане Волобуєв, не пройде так! — гаркнув Чечель, слова відбилися луною. — Якщо ви не зачинилися, це не значить, що вас тут нема! Гарна спроба, визнаю! Виходьте, досить хованок!

У відповідь нічого не почув.

Сплюнув під ноги.

Нахилився, втягнув голову в плечі.

Шарпонувся вперед, нагинаючись, пірнаючи в холодну вологу темряву й намагаючись проскочити швидше, аби уникнути можливої атаки. Та нічого не сталося, Платон випростався посеред горища, перевів подих, сторожко покрутив головою.

Рух.

З лівої сторони.

Впало щось не дуже важке.

Чечель посунув на звук, витягнув озброєну правицю чимдалі перед собою. Запізно, та все одно — встиг поміти, почути, відчути рух позад себе, праворуч, із протилежного боку. Противнику вдалося відволікти увагу, прийом елементарний, дуже простий, знайомий, Платон сам десятки разів його застосовував. Нагнувся в останню мить, щось замашне майнуло над головою, ледь зачепивши маківку.

Він пірнув під удар у розвороті.

Не втримався на рівних, це мало колись статися.

Але падіння врятувало: там, де він щойно стовбичив, повітря знову розсікла стара вузька дошка.

Нападник бив місцем, з якого хижим кігтем стирчав величезний цвях.

Чечель перекотився підлогою. Бах — гостряк цвяха врізався там, де щойно був його тулуб.

— Куди? Куди? Куди?

Волобуєв ревів, махаючи руками, мов божевільний дроворуб. Не давав Платонові оговтатися, атакував безперервно, люто, завзято. Єдине, що зміг зробити Чечель, — стрельнути, не прицільно, у простір горища. Нападника не зупинило, цвях уже наближався до мети.

Нарешті гостряк таки подряпав ліве стегно, розпоровши штанину.

Скрикнувши від раптового різкого болю, Платон відчайдушно дригнув ногами, зробивши «млинок» та прискоривши тіло. Прокрутився довкола власної осі. Звестися на рівні не мав змоги, але носаком правої ноги таки підчепив Волобуєва за кісточку.

Поки той не оговтався, щосили вдарив лівою вище, ближче до литки, як того вимагає правильний прийом джіу-джитсу.

Настала черга нападника втратити рівновагу.

Волобуєв упав мішком, здіймаючи довкола себе стовпчик пилюки. Підвелися противники одночасно. Обоє — навкарачки, в обох не було зброї. Дошка з цвяхом вилетіла з руки, а револьвер бовтався на гумовій шворці. Та Платонові вдалося виграти секунду: Волобуєв ще не випростався, а на нього вже дивилося дуло. Чечель цілився в нього, стоячи на колінах.

— Погралися, досить, — процідив він крізь зуби, відкидаючи зайві тепер політеси. — Зараз я повільно підведуся. Ти стій, як стоїш. Робитимеш, що я скажу і коли.

— Хто б мені ще наказував, — вичавив Гліб Львович. — Ти, Чечелю, чистим повітрям дихаєш, поки влада дозволяє. Усі пристойні люди в Харкові знають негласний циркуляр щодо твоєї персони. Нам обом тікати треба, хіба не згоден?

— Не тобі, Волобуєв, говорити мені щось від імені пристойних людей.

— Як хочеш.

Чечель укотре за короткий час недооцінив супротивника.

Титулярний радник не збирався чекати лихої долі з піднятими догори руками. На що розраховував, куди думав сховатися, як жити далі — Платона в той момент мало цікавило. Бо, відчайдушно тікаючи, спалюючи за собою мости, ставлячи себе поза законом, Волобуєв напевне знав, що робив. Мав план, до останнього діяв за ним.

Почав підводитися повільно, руки підніс до рівня плечей.

Але вже наступної миті пружно розпрямився. Чечель стрельнув, та промахнувся — Волобуєв виявився неабияким спритником. Аж тепер Платон помітив: той під час сутички перемістився на одну лінію з виходом, зараз стояв до нього спиною, ніхто не перешкоджав тікати. Тому сахнувся, укотре уникнувши кулі, і помчав до пройми дверей.

Не все врахував.

Саме у дверному прямокутнику, освітленому ззовні, являв собою чудову, можна сказати — ідеальну мішень.

Чечель поборов спокусу.

Опустив дуло з рівня голови нижче, до рівня сідниць.

Натиснув спуск, курок пішов м’яко, рука не смикнулася.

Завмерши на мить, мовби не до кінця розуміючи, що з ним сталося, Гліб Волобуєв упав головою вниз, важко покотився сходами.

І тут долинули чоловічі голоси, грубі, сердиті, одразу кілька.

Тупіт багатьох ніг, крики.

Ховати свій револьвер від поліцейських агентів Чечель не мав сил і не бачив смислу.