Вигнанець і перевертень

Розділ 3. Відвертість жандармського ротмістра

Харків, вулиця Куликівська [15]

Порося урочисто поставили в центр круглого столу.

Напхане чорною гречкою, засмажене цілим, до світло-коричневої хрусткої шкоринки, викладене на великий порцеляновий таріль. З рота стирчало невеличке запечене яблучко, надаючи паці дещо грайливого вигляду. Кухар хотів прикрасити основну страву, та ефект виявився протилежним — свиня сприймалася живою, просто лежить нерухомо. Різати — прокинеться, стрепенеться, заверещить, налякає хлібосольних господарів. Не кажучи вже про гостей.

Так буває: якщо їжа раптом викликає симпатію, апетит до неї зникає.

— А ось і наша хрюня-красуня!

Серж Ковалевський лунко ляснув у долоні, азартно потер їх, підморгнув Чечелю.

Христина, яка сиділа ліворуч від нього, зітхнула й закотила очі. Ковалевський знову реготнув, пояснив чоловікам:

— Хтось навчив Христину Павлівну відмовлятися від м’ясного. Ще розумію, коли в піст, то діло святе. Перед Різдвом і я, грішник, постував та навідував Божий храм. Але ж після Різдва крутити носом на свинину…

З цими словами господар підхопив ножа, точним рухом ввігнав лезо в поросячий бік. Чечель мимоволі здригнувся, справді чекаючи, що порося подасть ознаки життя. Нічого не сталося: Ковалевський уже викладав перший шмат на тарілку, срібною ложкою навернув туди ж гречану гірку.

— Ви вже дозволите потурбуватися про вас, Платоне Яковичу? Бачите, я ж казав, тут у нас усе просто. Люди ми шляхетні, але простоту цінуємо. Не люблю, знаєте, такий ось цирліх-манірліх.

Ковалевський знову кивнув на сестру, та стиснула тонкі губи, делікатно промокнула їх хрусткою від крохмалю серветкою.

— Серж, я тебе дуже прошу…

— Вона, панове, ще й навернула до нової моди мою благовірну! — не вгавав господар, обходячи стіл і беручи тарілку Олексія Кулагіна. — У Софії світ Іванівни нерви слабкі, психіка не дуже стійка. Хвороби, хвороби-с. Ніби не стара ще жінка…

— Усі болячки від м’яса, — відрізала Христина.

— Ой, сонце-серденько, я тебе прошу! — Серж навантажив поросятину на тарілку ротмістра. — Вона майже рік як мегелить городину, а деколи дозволяє собі рибку. Не смажену, а варену чи тушковану, з морквою та бурячком. Де Софія світ Іванівна зараз? Чому ми без неї Різдво Христове зустріли? Бо, сонце-серденько, на курорт вона подалася, в Баден-Баден. Там лікується, не твоїм сироїдінням.

— Воно не моє, — зітхнула Христина, поклала собі невеличку гірку хрусткої квашеної капустки. — Може, приділиш мені увагу, коли вже взявся?

— Ой, ганьба моїй бороді!

Ковалевський показово, театрально заметушився біля сестри, викладаючи їй на тарілку невеличкі шматочки тушкованого судака. На третьому вона зупинила брата, і Серж долив їй у келих білого вина. Чоловікам теж поновив чарки. Чечелю й Кулагіну — шустівський коньяк, а собі — «єрофеїч»[16] із окремої карафки.

Чечель уже дегустував творіння Сержевих рук, яке господар називав гордістю й таємницею роду Ковалевських. Також довго й розлого пояснив: справжнього «єрофеїча» знищила казенна водка. Готувати його — затратна, марудна справа. Для цього потрібен спеціальний перегінний куб, за яким має стежити підготована людина. Не всякий домашній самогон, заправлений травами, відповідатиме назві, смаковим та корисним якостям справжнього напою. А «єрофеїч», грамотно зроблений, лікує всі хвороби. Хіба, додав із характерним для себе смішком, окрім сороміцьких.

— Я, Платоне Яковичу, тримаю кухара саме через отаке вміння, — пояснював Серж, підливаючи гостеві. — І, знаєте, сам люблю стежити за процесом. Довіряю, але перевіряю, отак-с. Ну, настоюю сам, не гребую. Своїми руками зроблене п’ється краще. А брати з собою у флягу на полювання, та ще й взимку, коли морозець! Платоне Яковичу, ми мусимо колись разом піти на полювання! Багаття, дрова тріщать, іскри в сутінковому лісі, тихо-тихо! Смажиться оббілований зайчик, жирний, пахне — а-а-ах! — Він смачно втягнув носом. — Підсуваєтесь ближче до кострища, наливаєте кілька дек у срібну чарочку… Ну хіба не варто жити заради такого, Платоне Яковичу!

Ковалевський розповідав смачно й з таким захватом, що Чечель справді уявив себе в зимовому лісі, під покровом засніжених дерев. Біля намету, який за бажання можна вважати чимось на кшталт індіанського тіпі. Сидіти, слухати тишу, повільно занурювати себе в алкоголь. Не думати про погане. Про хороше теж.

Ні про що не думати.

За чотири роки мандрівного життя, ночуючи весь час під випадковими дахами й на чужих ліжках, Платон Чечель неабияк втомився. Спершу, коли довелося поспіхом залишати Київ далі від гріха, думав: ненадовго. Ні, він не тішив себе ілюзіями. Його зробили небажаною персоною. Тісне спілкування з вигнанцем було небезпечним для візаві.

Чечель у будь-який момент міг потрапити за ґрати. Оголосити його поза законом — справа однієї хвилини. Лише заступництво персон, чиї слова мають певну вагу, дозволяло балансувати. Неписане правило, ніде й ніким не ухвалений закон робив Платонове перебування у великих губернських містах небажаним. Найменший привід давав змогу поліції чи жандармам затримати порушника спокою. Наступний крок — політична неблагонадійність, мазепинство-зрадництво, суд, етап до Сибіру.

Безпритульність заморила безмежно.

Виїхати за межі Російської імперії, втекти теж не міг. Для цього треба виправити закордонний паспорт, а в присутствених місцях Платонові з’являтися зовсім не бажано. До всього, один доброзичливець спробував допомогти й дізнався: якби вороги в Петербурзі хотіли, аби Чечель забрався геть, давно б уже самі доклали до цього зусиль. Але вигнання за кордон — не та кара, на яку заслуговував зухвалець, котрий смертельно образив наближених до імператора осіб (отже, самого государя). Тож покарання для такого — ганяти з місця на місце, тримати під дамокловим мечем, нехай щодня озирається й не знає спокою.

Ось очевидна причина, чому присутність жандармського ротмістра не лише в товаристві, а й за одним святковим столом Чечеля неабияк напружувала.

Ковалевський знав це.

Запевнив — боятися Кулагіна не слід, господар у разі потреби залагодить усе.

Надто сильно зобов’язаний Платонові.

На вече́рі м’яко наполіг жандарм.

Чечель далі лишався гостем у домі Ковалевських. Вони займали перший поверх нового особняка на Куликівській, місця вистачало, та Платон усе ж мусив знати честь. Ось тільки зустріли Різдво, до нового року лишалося кілька днів, не хотілося святкувати в дорозі. Гостинний Ковалевський широким жестом запросив лишитися. Але Чечель уже встиг трошки вивчити свого харківського покровителя. Серж більше вдавав простоту, ніж справді був таким, і пропозицію зробив задля збереження пристойності. Знаючи: Платон знайде привід поїхати, чим допоможе Ковалевському водночас виглядати вдячним і зберегти обличчя.

Заважала розпрощатися одразу по всьому, після виконання доручення, ще одна важлива обставина. «Даймлер», подарований чотири року тому вдовою фон Шлессер автомобіль, погано пристосований до вільного пересування між містами взимку. Осіння багнюка теж не тішила й зручностей не додавала. Машина частенько грузнула, колеса потрапляли в рівчаки, доводилося шукати коней у найближчих до місця пригоди селах чи селищах. Нема нічого доброго, коли застрягаєш у багнюці посеред осіннього поля, ще й під дощем. Та значно гірше, коли таке трапляється на засніженій дорозі в лютий мороз.

Зима цьогоріч видалася на Слобідській Україні неабияк лютою, морозяною та сніжною. Двірники не вправлялися чистити вулиці в Харкові. За місто ж краще вибиратися на санях із широкими полозами. Автомобіль з відкритим верхом до морозів не пристосований. Навіть шкіряний шоферській шолом не рятував, а рукавиці сковували рухи, як і теплий кожух.

Мандри, життя в постійному русі навчили Платона зважати на погодні сюрпризи. Зазвичай ближче до зими він перебирався до якогось повітового містечка, неодмінно — близько до залізниці. Там знаходив підходящий сарай, ставив «даймлер» туди, щедро платив хазяїну. Сам чи знаходив, до кого стати на зимову квартиру, чи займав кімнатку в місцевому трактирі. Готелів уникав, зв’язок із зовнішнім світом тримав через пошту. Всі, кому треба, бачили оголошення, публіковані Чечелем у губернських газетах. Писали листи до запитання на вказану поштову адресу, коли дуже припікало — слали телеграми. Платон відповідав, сідав на потяг, вирушав виконувати чергове делікатне доручення.

Нинішня історія, у яку Чечель потрапив з легкої руки Сергія Ковалевського, — випадок особливий. Приїхав до Харкова автомобілем, коли землю ледь приморозило, але снігу ще не насипало. Справа виявилася настільки нагальною, що Платон вирішив не покладатися на залізницю, осідлав «даймлер», благо попереднє делікатне доручення залагоджував недалеко, у Ромнах. Лиш коли дізнався від нового знайомого, чого той хоче, почухав потилицю: Бог знає, як довго доведеться товктися в місті.

Тому й застряг тут.

Або перечекати на свій страх і ризик, поки спадуть морози, — або микитити, де і як прилаштувати автомобіль.

Отакі несподівані труднощі.

Не зрозуміти їх тим, хто має дах над головою.

Організована Ковалевськими вечеря у вузькому колі втаємничених давала привід затриматися ще на день-два. Але проблем Чечеля затримка не лишала. Все одно доведеться ухвалювати якесь рішення. Не сьогодні, так завтра.

Ще й погляд ротмістра Кулагіна терпіти…

З невеличкого прийняття Серж зробив урочисту подію. Сам вбрався у новий строгий костюм. Неодмінні жилетка й краватка могли б зробити його подібним до типового депутата міської Думи. Аби не грива на голові: інакше скуйовджену кучму Чечель не міг назвати. Вона пасувала до густих брів, кошлатих бакенбардів та ошатної бороди. І зовсім не відповідала парадному вбранню. Природніший вигляд Ковалевський мав у важкому домашньому халаті та турецьких пантофлях із загнутими носами.

Христина, у зовсім недавньому шлюбі — Волобуєва, затягнула себе в новомодний гнучкий корсет, тож трималася прямо, але почувалася при тому затишно. Постава відповідала внутрішньому стану: пережите останніми днями не надихало, не сприяло веселитися, і жінка не приховувала — вийшла за стіл, аби все виглядало світськи, по-домашньому, навіть трошки інтимно.

А ще — аби не дозволяти говорити про себе за спиною.

Зараз, як і в момент своєї появи перед ошелешеним чоловіком, Христина виглядала гарною. Блакитна сукня майже до підлоги підкреслювала струнку фігуру, хоч верх корсета піднімав, але не рятував бюсту. Навіть хитрощі фасону не могли приховати, що жінка має невеличкі груди. Платон, уже не вперше стежачи за манерами Христини, міг битися об заклад: розмір засмучує та бентежить її.

Зате ротмістр спростив собі завдання. Він прибув у парадному офіцерському мундирі, на груди приладнав спеціальний посадовий знак жандарма, який служив по відомству четвертого ділового провадження[17] Харківського охоронного відділення. Поруч почепив георгіївський хрест третього ступеня. Зловивши погляд Чечеля, коротко пояснив: за Мукден[18], цим обмежився. Ясна річ, нема чим козиряти, хвалена російська зброя там не перемогла.

Прокушену вівчаркою ліву руку Кулагін тримав на чорній перев’язі, кисть закрив чорною рукавичкою з тонкої лайки. Та щойно сіли за стіл, вивільнив лівицю. Хоч рукавичку не зняв, ножиком та виделкою вправлявся спритно. Коньяком смакував, сказавши: після інциденту дістав звільнення від начальства на кілька днів. Аби так до свята протягнути, давно не відпочивав, а тут перед новим роком така нагода…

— Нумо, пані та панове, під поросятину, під поросятинку, — припросив Ковалевський, першим почаркувався з усіма, показав приклад.

Христина пригубила з келиха, не відчуваючи задоволення й смаку. Чечель, який старався більше мовчати, перехилив коньяк, мов господар — свій міцний «єрофеїч». Кулагін цього разу не квапився. Покрутив коньячний келишок, гріючи в долоні. Глянув крізь скло на світло. Мовив, не перериваючи процесу, примружившись:

— Може, вже час, Платоне Яковичу?

— Даруйте…

— Ви ж дивитесь на мене, як заєць на вовка. — Ротмістр обережно поставив келишок поруч із тарілкою, розвернувся до Чечеля півобертом. — Мали б уже переконатися: вдячна родина Ковалевських не має наміру зраджувати вас. Так, у мене була відверта розмова з його превосходительством, начальником нашого департаменту. Він старий служака, стріляний горобець різних кабінетних ігрищ. Йому, Платоне Яковичу, так само нема вигоди доповідати туди, — вказівний палець Кулагіна націлився в стелю з ліпниною, — про ваше вільне й безтурботне перебування на ввіреній йому государем території. Аби ви та ваші покровителі розуміли, що відбувається взагалі, відкрию невеличку державну таємницю.

— Аби вона була державною, ви б мовчали. На балакуна не схожі, — вихопилося в Чечеля.

— Те, що ви почуєте, жодним боком не зачепить шановну родину Ковалевських. — Тепер ротмістр зробив великий смачний ковток. — А щодо таємниці, так це фігурально. Секрет Полішинеля, мосьпане. Велика війна на носі. Хіба не про це пишуть усі газети?

— Не дай Бог. — Христина дрібно перехрестилася. — Скажете ж таке, Олексію Кузьмичу.

— Ой, та не треба боятися, сонце-серденько! — прогудів Серж. — Війна давно на часі!

— Звісно, ти ж воювати не підеш, — ядуче відбила жінка.

— Як треба буде — піду служити по військовому відомству! — не без гордості заявив Ковалевський. — Хоча навряд треба буде. Наша фірма, Христино Павлівно, бере підряди для аграрних потреб. А хтозна, раптом доведеться брати військові замовлення. Хіба не вправимося робити машини для армії? Різні машини зараз є. І в нас же такі башковиті служать — куди там Кулібіну з Едісоном.

— Хочеш заробляти на війні? Ми справді давно не бачилися, Серже, — зітхнула Христина.

— Ти мене не зрозуміла, сонце-серденько! — Ковалевський зручніше вмостився на стільці, тема його помітно гріла, заводила, переймала. — Я хочу зробити внесок у нашу велику перемогу! Думаєш, ми воюватимемо довго? Та російська армія вже давно втерлася від ляпасів цих жовтопиких япошок! Не треба було лізти на Схід! Азіати самі почнуть кланятися, коли тріумфально підемо на Захід! Да-с! Європа слабка, я ж буваю на виставках, Христю! Париж, Берлін, Лондон — та вони там жирами запливли! Давно пора показати, за ким сила!

— Америка, — кинула Христина.

— Де вона? Ти там була? Вона далеко, сонце-серденько, за океаном!

Чечель відчув, що довго не витримає, кахикнув делікатно:

— Пан Кулагін, напевне, хотів сказати не про це.

— Так-так, — стрепенувся Ковалевський, підхопився, взяв карафку з коньяком, обійшов стіл, поновив чоловікам. — Вибачте, захопився. Але ж настрої, настрої, хіба ні, Олексію Кузьмичу?

— Ви точно їх передали, — кивнув ротмістр, знову не поспішаючи пити. — Забули важливу річ. Точніше, не забули — не знали. Не врахували, не зважили на неї. Наближення війни, мосьпане, відчуваємо не лише ми, тут, у себе. Думають про неї в Європі. Німці найперше, так-так. Тому наше завдання віднедавна — посилити боротьбу зі шпигунами. Або тими корисними ідіотами, хто мимоволі може стати їм у пригоді. Найперше виявляємо й пильніше, ніж зазвичай, придивляємося до осіб із підозрілими біографіями. Схильними до державної зради. До співпраці з німцями на шкоду імперії. Вловлюєте суть, пане Чечель?

— Таких, як я, — гмикнув Платон.

— Політична ситуація дає більше приводів. Отже — можливостей. Багато в чому розв’язує руки. Я відвертий з вами, пане Чечелю. Мати під носом вас для мого начальства — величезна спокуса. Тому й мовчатиме, заплющить очі.

Платон перестав бодай щось розуміти.

— Чекайте, тут хтось заплутався. — Випив, та від коньяку не осяяло. — Спокуса пристебнути мені державну зраду, бо я давно неблагонадійний тип з поганою репутацією, і в той самий час не помічати мене. Це як, пане Кулагін?

— Парадокс на вашу користь. — Ротмістр розвів руками. — Скільки днів ви в Харкові? Десять, дванадцять? І вас, потенційного зрадника, виявлено лиш тепер. За що, спитайте, ми отримуємо щедру платню на казенній службі? Хто прикриває вас? Чому управління не реагує? Де агентура, на яку асигнують чималі кошти? Отож, пані та панове. Вас не помітили вчасно. Тому реагувати пізно. Забагато доведеться пояснювати, боляче відшмагають. Простіше для всіх далі не помічати вашого перебування. Скажемо так, іще деякий час. До нового року ви, Платоне Яковичу, маєте залишити Харків.

— І ви в моєму домі, у мене в гостях вирішили переказати отаке моєму гостеві?

Чечель укотре відчув фальш. Ковалевський обурився награно, нещиро. Так, господар не мав нічого проти Платона. Тим більше після того, як той врятував Христину від вірної смерті й допоміг викрити чоловіка-лиходія. Але й захищати небезпечного гостя від жандармського офіцера, ще й після того, що Кулагін зараз наговорив про державну зраду, Сержеві так само не посміхалося. Йому треба виглядати гідно в очах сестри, якій явно не до вподоби поворот розмови та, схоже, ротмістр так само не дуже подобається. І водночас господар мусив перевірити, промацати, як далеко може зайти він сам. І де межа, яку не має переступити, опікуючись вигнанцем.

Для охоронного відділення лише члени імператорської родини недоторканні.

Хто-хто, а Платон Чечель дуже добре це знав.

На собі відчув.

— Усе гаразд, Сергію Павловичу. — Він, не чекаючи, поки подбають, налив собі сам, повільно, зі смаком, випив, промокнув губи серветкою. — Пан ротмістр на службі, навіть коли в приватній компанії. Я незручний, небезпечний гість, розумію це й без нього. Звісно, завтра вранці заберуся геть, не маю більше права обтяжувати вас.

— Це нестерпно! — Христина блиснула очима в бік Кулагіна. — Пан Чечель зробив те, чого не спромоглася зробити вся харківська поліція!

— Його ні про що не просили, — сухо мовив ротмістр. — До речі, мосьпані, навряд допомога пана Чечеля була безкорисною. Він узяв за, гм, послугу грубі гроші.

— Він їх заробив! — Жінка чимдуж заводилася. — Нащо ви взагалі згадали про гроші?!

— Аби ви трошки опустилися на землю, мосьпані. — Кулагін витримав її погляд. — Чи врятував би пан Чечель ваше життя без грошей? Лише за покликом серця, ще якусь, вибачте, дурню згадайте з лицарських романів.

— А якщо я поверну гонорар родині Ковалевських, зможу скористатися гостинністю довше?

Чечель навмисне проговорив це наївним тоном, іще й по-дитячому кліпнув очима.

— Не втягуйте мене в пусту дискусію, — відмахнувся ротмістр. — Зважте: наша розмова товариська. Як і моя порада. Інакше б ми вели бесіду не тут. Та й Сергієві Павловичу довелося б давати принизливі пояснення.

Тепер випив Ковалевський. Перехилив келишок різко, закинувши назад кудлату голову. Ковтнув, гострий борлак сіпнувся на шиї.

Христина підвелася, гримнувши стільцем.

— Прошу вибачити мене, панове. Розболілася голова, мушу прийняти краплі й прилягти.

Вона залишила їдальню і все ж не стрималася — грюкнула дверима на прощання.

— Нерви… — Серж до останнього зберігав пристойність, намагався бути дипломатом. — Сподіваюсь, ви справді подаруєте моїй сестрі таку поведінку. Нерви-с.

— Нічого страшного не сталося. — Ротмістр посміхнувся кутиком рота. — Знаєте, навіть добре, що ми лишилися втрьох, суто чоловічою компанією. Бо насправді, панове, я навідався не для того, аби стати причиною гніву вашої шановної сестри, Сергію Павловичу. Тим більше — не погрожувати, як ви, бачу, думаєте, Платоне Яковичу. Лише попередження, мій візит неофіційний. І так, пан Чечель чудово розуміє, що зловживає гостинністю. Хочу тільки заповнити єдиний пробіл у цій історії з порятунком пані Волобуєвої.

— Моя сестра не має наміру лишати собі прізвище того, хто хотів її вбити, — вставив Ковалевський.

— Тим більше добре, що вона нас залишила, — підхопив Кулагін. — Я ж цього не знав. Звернувся б до жінки на ненависне їй прізвище, образив би, завинив.

— Назвав би вас найбільшим демагогом зі своїх знайомих, — сказав Платон. — Але промовчу. Бо то неправда, бачив і чув значно більших.

— Добре, що брязкають тільки словесні шпаги, — кахикнув Ковалевський. — Хоч справжня кров у моєму домі не проллється. То який предмет вас цікавить, Олексію Кузьмичу?

— Досі не знаю подробиць вашої, без перебільшення, блискучої операції, — мовив Кулагін. — Ви звернулися по допомогу до мене, коли все вже було готово. Лишалося написати ефектний фінал історії. Панове, хочу не тільки почути все від початку до кінця. Маю практичний інтерес. Політична поліція може використати в роботі ваш досвід. Особливо коли йдеться про лави німецьких шпигунів.

Серж зиркнув на Платона.

— Зволите, — легко погодився Чечель. — Але спершу пропоную випити й нарешті віддати належне поросятині. Виглядає смачно, пахне так само, та холоне ж… зараза.