Вигнанець і перевертень

Розділ 4. Благодійність у поміч

Зауваження було слушним.

Якийсь час чоловіки смакували поросям із гречкою, перехиливши під закуску не одну, а три чарки. Аж після третьої Платон відчув: нарешті взяло, бо компанія жандармського офіцера не розслабляла. Отже, не брало й міцненьке. Відсунувши спорожнену тарілку, Чечель відкинувся на високу спинку стільця, послабив вузол краватки, розстебнув жилетку, верхній ґудзик сорочки.

— Насправді, пане Кулагін, моя роль у цій історії досить скромна.

— Не кокетуйте, — завважив ротмістр.

— Аж ніяк. Знаєте чи, може, не знаєте, але Сергій Павлович завзятий мисливець.

— Чув-чув, один із найкращих у Харкові. А то й у губернії.

— Лестите, — відмахнувся Серж, та сказане йому сподобалося. — Ще й перебільшуєте.

— Хіба трошки, — кивнув Кулагін. — То до чого тут захоплення пана Ковалевського?

— Як справжній мисливець, він вистежив дичину. Лишалося нацькувати на неї навченого собаку, підняти й навести рушницю. Ось що відбулося в кабінеті Волобуєва — ви мали нагоду прослухати записану на фонограф розмову.

— Так, і зараз мені треба пояснити, чому, для якої мети дозволив приватним особам використати важливу, можна навіть сказати — таємну технічну новинку. Прилад казенний, панове. Від мене вимагають звіту. Мушу написати рапорт, лиш виграв час через поранену руку.

— А як викручувалися дотепер? — поцікавився Чечель.

— Дотепер, мосьпане, мене ні про що не питали на службі. Адже той факт, що офіцер охранки допоміг виявити злочинця там, де кримінальна поліція, даруйте, жувала соплі й плямкала, дав трошки фори. Маю своєрідну індульгенцію. Проте довго тягнути з рапортом не зможу.

— І все одно хай краще почне пан Ковалевський, — сказав Платон. — Він, звісно, усе мені переповів при першій нашій зустрічі. Але з перших вуст завжди цікавіше виходить.

— Сергію Павловичу? — Ротмістр повернув до нього голову.

— Ох, де вас подіти, — з удаваним сумом зітхнув Серж. — Між іншим, справді добре, що Христя залишила нас. Дещо з того, що ви почуєте, не для її вух. Та й загалом про певні речі чоловіки, що себе поважають, не говорять у присутності дам.

— Наприклад? — поцікавився Кулагін.

— Борделі та повії, — пояснив Ковалевський. — Як ви напевне знаєте, я обіймаю чимало різних посад. Наприклад, виступаю присяжним засідателем у суді. За це не платять, то більше громадянський обов’язок. І, до речі, дуже шкода, що не зможу засідати в суді над швагром-мерзотником.

— Колишнім швагром, — вставив Платон.

— Але мерзотником він був і лишився. — Господар відмахнувся, хлюпнув собі ще півчарки «єрофеїча», влив махом, прикрив рота тильним боком долоні, коротко хукнув. — Та я ніколи не любив Волобуєва, панове. Відчував щось у ньому… не знаю… гниле. Але ж йому моєї любові не треба. І не мені з ним, даруйте, спати. Він подобався сестрі, а вона… — Тут господар стишив голос, ніби Христина могла почути.— …Як кажуть, перестарок. Засиділася в дівках, і то дуже. Двадцять дев’ять років, незаміжня, ще й сестра знаного в місті будівника-підрядника… Шушукаються й пліткують більше за моєю спиною. Так, ніби то моя провина…

— До чого тут повії? — поцікавився Кулагін. — Ви ж ніби про них почали, а перескочили на рідну сестру…

— Все ж таки добре, що Христя нас зараз не чує. Бо трактувати оце ваше жандармське «почали з повій — закінчили сестрою» можна двояко, — гмикнув Ковалевський.

— Прошу пробачити, якщо був нетактовний.

Чечель не вловив у вибаченні ротмістра натяку на щирість. Тим більше — каяття. Звичайне бажання здаватися світським. Серж теж бровою не повів, пропустив повз вуха, провадив далі:

— Я, панове, також член опікунської ради одного благодійного фонду. Їх, знаєте, нині як грибів після дощу. Сам жертвую, інших заохочую. Ось нещодавно… А, потім якось, не важливо. — Господар повернувся до головного. — Фонд називається «Магдалена». Склав його невеличкий гурт однодумців, тутешні промисловці, люди достойні. Трошки сприяємо дівчатам, які хочуть порвати з проституцією, цим ганебним ремеслом, але не мають для того можливостей. Передусім коштів. Викупили невеличкий будиночок, особнячок, два поверхи. Там грішниці, котрі розкаялися, можуть перебувати три місяці. Повний пансіон, їх ще й лікують. Якщо треба, добирають службу.

— Буває — служби не треба? — поцікавився Платон.

— Не треба клопотатися, — пояснив Ковалевський. — Дівчата переважно сільські. Повертаються додому, хто сорому не боїться. Є такі спритні, самі знаходять місце. Решті сприяємо, рекомендуємо. Сестри милосердя, робітниці на заводи, подібна робота. Не завжди чиста. Та все ж гідніша, ніж із жовтим білетом горілиць на ліжку.

— Усіх не врятуєте, — вставив ротмістр.

— Проституцію взагалі не викорінити, — парирував Серж. — Але якщо наставимо хоча б кількох дівчат на пряму доріжку, то вже Господь простить нам гріхи.

— Гріхи?

— Люди грішні, Олексію Кузьмичу. Я — не виняток. Ви з паном Чечелем не святі-с. Та, мабуть, ви мене не дуже добре зрозуміли. Ми, усі засновники «Магдалени», зовсім не купуємо цим собі індульгенцію чи перепустку до раю.

— Боже збав! — Кулагін виставив перед собою розкриті долоні. — Честь і хвала вам, пане Ковалевський! Бравіссімо!

— Але не всіх удається навернути до праведного життя, — повів Серж далі, машинально пригладивши кудлату чуприну. — Дехто з дівчат просто зловживає. Грошей не отримують, бо живуть на готовому, мають змогу прати речі, шити щось собі, за потреби їм влаштовують банні дні. Але ж ремесло дається взнаки. Пансіон — не тюрма, панове. Час від часу котрась та й виходить на вулицю, щоб підзаробити трохи. Бо ж є куди вертатися. Не бордель, білизна чиста, охайно, гігієна… Таких рано чи пізно виявляють, доводиться з шахрайками прощатися.

— Фактично виганяєте назад, звідки прийшли?

— Пане Кулагін, ми нікого не женемо, — мовив Ковалевський сухо. — Вони самі роблять вибір. Ми ж не змушуємо дівчат торгувати собою, навпаки. Отже, не хочуть. Нехай собі йдуть-пропадають. На їхнє місце завжди інші знайдуться, пансіон не порожній. І ось тут переходимо нарешті до початку.

— Тобто? — не зрозумів ротмістр.

— Була під нашою опікою, серед інших, така собі Марія Сободаш. У закладі мадам Дубнер, тому, що у Фонарному провулку, її знали як Маньку Ромашку. Знаєте, до речі, чому таке прізвисько?

— Цікаво, — кивнув ротмістр.

— Вона постійно питала клієнтів, люблять вони її чи не люблять. Ворожіння на ромашці, дитяча забавка. Словом, — Серж прокашлявся, — цю Маньку якось побив п’яний клієнт. Поліція, ясно, не заступилася. Мадам Дубнер іще й додала трохи. Нема чого, мовляв, носом крутити. Клієнт прийшов по забаганки, тож мав отримати, чого хотів. Манька відлежалася добу, потім утекла під крило «Магдалени». Ми, опікуни, постійно балакаємо з кожною такою. Не всі гуртом, звісно. Робимо так більше для годиться. Дівчата мусять бачити наочно, які ними опікуються. Аби сприймати все серйозно.

— Не завжди ж працює, — завважив Кулагін.

— На жаль, — погодився Ковалевський. — З Манькою те саме вийшло. Як оговталася, почала потай тікати в притони на Москалівці[19]. Розумієте, щоб на вулиці не стояти. Надибала собі клієнтуру ще в борделі, туди ж частенько сумнівні особи вчащають.

— Ви надто здалеку заходите, — мовив Кулагін.

Чечель волів мовчати: знав цю історію, встиг вислухати не один раз.

— Та вже прийшли, — відповів Серж у тон ротмістрові. — Аби Манька не знала, хто я, аби не я, а хтось інший провів із нею бесіду задля спасіння душі… Словом, пане Кулагін, прибігла якось Манька Ромашка до мене. Тобто, — виправився тут же, — попросила управительку там, у пансіоні, аби добитися до пана Ковалевського. Каже, має мені повідомити щось страшне. Ось так я й дізнався про плани Гліба Волобуєва.

Титулярний радник, родич підрядника Ковалевського, мав таємні пристрасті.

Дружина ніколи не говорила вголос, особливо рідному братові, що не має ілюзій щодо свого чоловіка. Волобуєв одружився не з нею, а з посагом. Перший рік після весілля ще з’являвся з Христиною на різних світських прийомах, але по тому почав приділяти їй що далі, то менше уваги.

Попервах жінку це навіть влаштовувало. Бо поки сиділа в дівках, на неї витріщалися. А коли побралася — цікавих не поменшало, і Христині не було затишно. Їй, як зізналася братові під час нападу відвертості, навіть не хотілося плотського кохання. Хіба дітей, без цього ж їх не буде. Та Волобуєв і на перших порах був не надто щедрим на подружні пестощі. Потім, виглядало, охолонув до законної дружини. Хоча іноді — так, заради пристойності, — виявляв певні бажання. А Христина раділа, що все триває недовго.

Вона не підозрювала, що Волобуєва затягнув картярський азарт.

Підпільних картярських клубів — «млинів» — на Москалівці, особливо на протилежному від міського центру березі Лопані не бракувало. Там же крутилися повії. Бо краще так, ніж на вулиці, де підбере хто попало. Чи в борделі, куди теж заходять усі, кому не ліньки. Дивно, але в притонах, замаскованих під буфетні, паштетні чи штофні, дівчата почувалися безпечніше. Бандити, крадії, шахраї всіх мастей здавалися їм більш своїми, близькими, знайомими. Навіть, хай би як дивно прозвучало, товаришами по нещастю. Такими самими знедоленими. Які завжди захистять, з якими просто й легко знайти спільну мову, про щось домовитися.

В одній такій паштетній незадовго до Різдва йшла велика картярська гра.

Манька Ромашка чкурнула туди, бо обіцяли пристойний заробіток. Для цього треба трошки постаратися. Від ангажованих дівчаток вимагалося вештатися між гравців, ніби між іншим ставати поруч, притискатися стегнами, показувати груди, навіть підсідати на коліна. Це притупляло увагу, збивало з пантелику, тож досвідчені картярі-катали роздягали партнерів до нитки.

Одним із таких виявився Гліб Волобуєв.

— Маня вже не раз помічала того добродія, — повідав Ковалевський. — Навіть якось їй заплатили, аби пожаліла пана після чергового програшу. Бо мого швагра, пранці б його взяли, тоді випатрали на тисячу рублів! А з часом узагалі загнали у величезні борги, на багато тисяч. Зібрали розписки, пред’явили. За збігом обставин, Манька Ромашка була тому свідком.

Кредитори взялися за Волобуєва не одразу.

Вони дали титулярному раднику зрозуміти, кому й скільки він винен. Змусили напружитися, виправдовуватися, крутитися вужем, щось обіцяти. Аж раптом зникли, перестали нагадувати про себе. Ніби нічого й не сталося. Гліб Львович вирішив — пронесло, обійшлося. Заспокоївся, перестав озиратися на кожну випадкову особу, що підозріло зиркала в його бік. Навіть більше приділяв уваги дружині, мовби гріхи спокутував у такий спосіб.

Ось тоді й дістав сильний удар під дихало.

Маня на той момент мешкала в притулку, зловживала турботою благодійників і потай бігала на заробітки. Єдине, чого не дозволяла собі, так пити. Ані пива, ані лікеру, ані вина, тим більше — горілки. Запах її виказував, так само підозріло відгонило цигарками. Курити хитра Маня теж кинула, заради грошей можна й потерпіти. Сама того не знаючи, цим звернула на себе особливу увагу москалівських босяків. Значить, вирішили вони, дівці можна довіряти, не викаже, себе тримає в руках. Ще й Волобуєв на неї око поклав, із тих самих причин.

Тож Манька Ромашка раптом дістала можливість заробити більше, ніж завжди.

Робота не важка, звична. Заманити до себе на таємне побачення пана титулярного радника. Гліб Львович має повестися на приманку, бо ж Манька гарно грала почуття. Ну, сподобався їй мужчина, які гроші, хто ж бере рублі за любов… Попросила добродія нумер у готелі взяти для втіх. А коли втішила, відчинила двері босякам, як і було задумано.

Їй дали гонорар.

Сказали йти геть.

Не пішла Маня, зачаїлася під дверима.

Підслухала.

Її цікавість та неслухняність врятувала життя Христині Волобуєвій, у дівоцтві — Ковалевській.

— Кредитори прийшли вимагати грошей. Мовляв, жартам кінець, плати за рахунками. Відсотки також накапали, — говорив Ковалевський. — Інакше, мовляв, доведеться навідатися до дружини. У її — тобто нашої — родини є капітал. Нехай викупають грішного родича. Паскудник скиглить: не треба, ви ж не знаєте, що зі мною — тобто з ним — зроблять. Вони у відповідь: ти краще думай, що ми зробимо з тобою.

— І що зробили? — спитав Кулагін.

— Не знаю, Маня не бачила. Але чула скавчання, інакше не могла ці звуки назвати. Хотіла, каже, дати драла, поки не викрила себе. З нею без церемоній, одразу в землю закопають чи в Лопань кинуть. З гирею на ногах. Аж раптом почула — Волобуєв згадав моє прізвище.

— До того не згадував? Босяки — теж?

— У тому-то й заковика! — Ковалевський ляснув у долоні. — Мані за статусом не належить знати, кого обробляє! Зате хто благодійник, за чий рахунок їсть-п’є, за кого мала б Богу молитися — чудово знає! Зятьок же мій, чорти б його забрали, вже соловейком співав. Мовляв, Ковалевські справді люди багаті. Батько дружини — підрядник, сидів на казенних грошах, державними підрядами калитку набив. Старший брат, себто я, справу продовжує. Та сестра має свій рахунок у банку, живе з ренти. Якщо отримає спадок — усі борги покриє махом. Це ж він сам ідею подав Христю вбити. Так, щоб комар носа не підточив. Прочула тоді Маня, навіть, каже, шкірою відчула, кожною мурашкою: босяків та ідея дуже завела. Почали вже серйозну, спокійну розмову. І виринув у ній Пташка. Той самий душогуб, за якого й видав себе Платон Якович.

— Отже, дівчина попередила вас.

— Впала в ноги. Плакала, каялася. Звісно, я пробачив, бо Манька Ромашка, вулична дівка, тієї ночі зробила найкращу справу за свої сімнадцять років. — Серж, знову не припросивши товариство, налив собі, та цього разу пив неквапом, смакуючи й збираючись із думками водночас. — Я не пішов у поліцію одразу, бо справа приватна, сімейна. Ще й доказів нема, крім слів повії. А слова повії, погодьтеся, завжди можна заперечити, поставити під сумнів. Кажу вам, до речі, як присяжний засідатель. Скільки разів у суді доводилося слухати двобої прокурора з адвокатом! Статус свідка, хоч від обвинувачення він, хоч від захисту, дуже важить.

— Знаю, — озвався Чечель.

— Ось так ми й познайомилися. — Господар кивнув на Платона. — Я раніше чув від гарних знайомих: є такий спритний чоловік. Залагоджує делікатні справи, бере чимало, але своїх грошей вартує. З такою собі репутацією, звичайно-с… Та хто з таких вправних людей без сумнівної репутації. Єдине, чого боявся, — поки рятівник наспіє, Волобуєв уже зробить свою справу. Довелося ризикнути, попередити Христю.

— Ви все розказали сестрі? — Ось тепер ротмістр був щирим у своєму подиві.

— І Христина Павлівна була на висоті! — Чечель нарешті активно вступив у розмову. — Їй би на найкращих сценах грати! Бровою не повела, жодним жестом, словом себе не виказала! Хіба лягати почала окремо від чоловіка, тільки тим не здивувала, не насторожила. Вони давненько разом не лягали, і Волобуєва це навіть влаштовувало. Уже потім, коли я отримав телеграму й приїхав до Харкова, пояснив Сергієві Павловичу: добре, що сестра не насторожила лиходія. Могло ж піти інакше. Тільки пан Ковалевський припустити не міг, що поки нічим особливо не ризикував. Ані він, ані пані Волобуєва.

— Поясніть і мені, — мовив Кулагін.

— Наш зловмисник, мосьпане, мусив знайти вбивцю на прізвисько Пташка сам, — терпляче розтлумачив Платон. — Я начуваний про цю особу. Хоч сам не мав честі… Якщо це честь, звісно. Пташка літає, де захоче. Він подібний до вашого покірного слуги тим, що виконує делікатні доручення. І, даруйте за таке порівняння й нескромність, так само вартий своїх гонорарів. Отже, пане ротмістре, просто так прийти кудись, постукати в двері й застати вдома Пташку не вийде. Надибати його важче, ніж мене. Тож мої, гм, клієнти мали фору щонайменше в три дні.

— Про що, ясна річ, не знали, — вставив Серж.

— Далі просто, навіть нецікаво. — Чечель не стримав позіху. — Родимка, ось тут, — торкнувся лівої щоки. — Жоден грим не заховає. Хіба ходити в масці. Ось чому Пташка, він же — Корній Ларін, воліє без потреби з барлогу не потикати носа. А барлоги в нього різні. Відтоді як утік із Володимирського централу п’ять років тому, міняє їх, мов рукавички. Навряд чи здивую вас, пане ротмістр, отаким зізнанням: мені простіше вийти на Пташчин слід, аніж Волобуєву чи такому, як він.

— Ви до кримінального світу ближчий, Платоне Яковичу, — погодився Кулагін.

— Тут добре, що титулярний радник від нього далекий, — гмикнув Чечель. — Мені треба було докласти небагато зусиль, аби якогось дня пан Волобуєв отримав записку: ви, мовляв, цікавилися певною особою, то вас із нею зведуть за винагороду. Справжній Корній Ларін знати не знав, що його шукає якийсь пан із Харкова. Ну, може, рано чи пізно дізнався б, тому що Волобуєв затявся й неодмінно знайшов би. Але як тепер, так і тоді сидить собі десь Пташка й знати не знає, що хтось наліпив родимку на щоку й видав себе за нього. Бо прикмета, — він знову торкнувся щоки, — то єдине, що знав про нього наш Волобуєв.

— Ви тягнули з виконанням.

— Думаєте, справжній Пташка отак одразу починав? Ні, мосьпане, ви мене дивуєте. Самі ж знаєте: всякий злочин треба добре готувати. Що довше готуєш, то глибше кінці в воду.

— А я не відмовив собі в задоволенні нерви йому помотати! — реготнув Ковалевський. — Уявіть, як зятька трусило-тіпало щодня!

— Наскільки знаю, він бився з паном Чечелем, наче лев. Та й на мене свого собаку нацькував, не вагаючись довго. Не тіпало.

— Зрозумів, що викритий. Відчай додав сил та люті. І це, до речі, вам мало би бути знайоме. Хоча… — Платон клацнув пальцями, — ваша служба не має справу з боягузами. Наляканих ви дуже швидко вербуєте.

— Не будемо всує про государеву службу, — сухо зауважив ротмістр. — А щодо вашого задуму, то далі мені вже все зрозуміло. Пані Волобуєва раптом зникла з дому. Її чоловік здійняв гармидер, старанно грав прибитого горем. Тим часом ви зробили фото нібито мертвої жінки. Саме за нього взяли гонорар, як доказ виконаної роботи. Жертв справжнього Пташки не знаходять або знаходять за кілька місяців, а то й років, коли трупи вже розклалися. Замовники вбивств знають про це, своєї мети досягли. Але ж у випадку Волобуєва смерть його дружини мала б бути доведена. Без того не бачити йому спадщини…

— У випадку Волобуєва, мосьпане, це зовсім не мало значення. — Чечель трохи подався вперед. — Ніхто ж від самого початку не збирався вбивати Христину. Я, тобто Пташка, запевнив клієнта: обставить справу так, що його нещасна дружина виглядатиме жертвою вуличних хуліганів-грабіжників. Він навіть не цікавився, як то вдасться. Довірився цілковито.

— Все.

Кулагін не питав — констатував факт. Чечель мовчки кивнув, відчув — розмова протверезила, вирішив негайно виправити. Коли взяв карафку з коньяком, ротмістр делікатно вказав на свою чарку. Знизавши плечима, Платон налив йому, потім — собі. Ковалевський чомусь не квапився приєднатися. Сидів, розвалившись, хрускотів переплетеними пальцями. А коли Кулагін уже взяв кришталь двома пальцями за тонку гранчасту ніжку, запитав:

— Вволили інтерес?

— Тобто?

— Ви мали до того всього якийсь практичний інтерес, — нагадав Серж.

— Ага, не забули… Ну, не буду довго пояснювати. На відміну від вас, не маю потреби в передмовах. — Ротмістр підвівся, тон став урочистим. — Пропоную випити за успішну операцію. Кримінальна поліція втілила план, який продумало охоронне відділення. За ідеї, які приходять у мою голову!

Чечель укляк на стільці.

— Ви знущаєтесь зараз?

— Ані краплі, Платоне Яковичу. Лише присвоїв вашу ідею. Аби записати в актив не так собі, як усьому відомству четвертого ділового провадження.

— Крадіжку ідей називають плагіатом.

— Не маю сумніву, пане Чечель, у вашій ерудованості. І так, згоден. Я зараз не позичаю, але й не краду чужу ідею. Інакше, ніж видати ваше за своє, не дозволяють діяти наші обставини.

— Наші обставини?

— Так точно, — відчеканив Кулагін. — Наші з вами. Чи ваші особисті. Для вашого ж блага вам краще не фігурувати в рапорті, який буде написаний мною завтра. Мені відтермінували його через ось це. — Він гойднув пораненою рукою. — Для мого святого спокою теж. Уявіть собі очі мого начальства, коли я признаюся: фонограф використав за рекомендацією Платона Чечеля. Нарешті, як казав раніше, про ваше перебування в Харкові краще взагалі не розводитися.

Серж закректав, теж підвівся.

— Платоне Яковичу, не найгірша ідея. Подаруйте вже Олексієві Кузьмичу трошки слави.

— Якщо Олексій Кузьмич, казенна государева людина, не погребує прийняти її з рук небажаної особи. — Чечель теж підвівся.

— Не любите ви нас, Платоне Яковичу.

— Ви мене так само, пане ротмістр. Не ви персонально…

— Та досить, зрозумів. За щасливе завершення, панове. Будемо здраві!