Вигнанець і перевертень

Розділ 16. Роздуми в темряві, розмови при свічках

За колотнечею й розмовами час сплив непомітно.

Білий день теж: маєток повільно і невблаганно ковтали ранні грудневі сутінки. Святковим настроєм не пахнуло зі зрозумілих причин. Але нагнітало не це. Будинок занурювався не лише в темряву, а й у тишу. Наповнений людьми, він мовчав, нагадуючи царство мертвих. Управитель розніс свічки по кімнатах ще раніше, тепер мешканці їх запалили, разом із тим щільно запнули важкі завіси на вікнах. Кожна миша чи пара мишей тихесенько засіла у своїй нірці, боячись подати ознаки життя.

Винятком стали хіба Ковалевський і Мухортов. Полковник після невдалої спроби керувати строкатим військом, за яке вважав гостей і навіть господарів, закерував Носком. Користуючись хазяйським дозволом поводитися так, ніби кожен у себе вдома, Федір Федорович розвідав уміст винного погреба й наказав Мартинові принести в апартаменти до Сержа дві пляшки рому. Знайшлася одна, але натомість управитель відшукав шустівський коньяк. Давнім приятелям цього стало, з кухні Параска принесла їм залишки куріпки, зайчатини й хрусткі солоні огірки. Божилася зібрати панам обід, бо дістала розпорядження від барині. На що полковник благодушно відмахнувся: мовляв, то хай інші, вони все мають.

Наталя Дмитрівна не збиралася складати мужчинам компанію і дуже тішилася, що Ковалевський живе в окремій кімнаті. Так чоловічий бенкет не заважатиме, не дратуватиме й не створить додаткових труднощів. Мухортова воліла зачинитися зсередини й побути сама. Її також влаштовувало, що за стіною праворуч — Авакумови, котрі демонстративно відгородилися від товариства й не давали про себе знати. Аби Ковалевський отаборився поруч, звуки бенкету заважали б жінці так само, ніби приятелі засідали поруч. Хоча визнала, і Платон це чув — поруч із Федором Федоровичем у ситуації, що склалася, почувалася б більш захищеною.

Чечеля кликали третім, спокушаючи бриджем до пізньої ночі. Платон послався на раптовий головний біль. Мухортов тут же порадив прийняти склянку рому як ліки від усього на світі. Поки Чечель судомно добирав слова у відповідь, на виручку наспів Серж. Дуже швидко переконав полковника — не треба їм у товаристві в’юнош із такою пикою, ніби зжер за раз цілий лимон. Федір Федорович легко відступився, і Ковалевський підморгнув, тим самим підказуючи Платонові: бач, хто тебе врятував. Нарешті парочка усамітнилася, а Чечель пішов до себе.

У бібліотеці на столику теж уже стояв свічник, поруч управитель поклав сірники. Платон був узяв коробку й витягнув один. Покрутив у пальцях, передумав. Сутінки тим часом переросли в темряву. Морозяне небо блимало зорями, новорічна ніч обіцяла тишу й спокій. За інших обставин це утішило б. Тим часом неспокій та напруга лиш зростали.

Було над чим подумати.

У темряві думалося краще.

Розсунувши штори чимширше, Чечель став біля вікна, схрестив руки на грудях. Перед ним із висоти другого поверху тягнулося широке біле безмовне полотно, видне навіть крізь вигадливе мереживо морозяних візерунків. Лісова стіна виднілася вдалині. Якщо вірити в навалу вовків, зненацька не заскочуть. Бігтимуть від лісу, на снігу їхні постаті не загубляться. Проте думку про хижацький напад Платон відкинув назавжди, Мілкуси погодилися з ним. Але якраз вони, самі того не розуміючи, підвели Платона до висновку, котрий був досі не помічений — як усяке, що поклали на видне місце з метою краще заховати.

Чечель склепив повіки.

Отже, Михайло Григоренко — жертва навмисного вбивства. Його готували, інакше не пояснити пошматоване дивним знаряддям горло. Таку річ треба мати при собі, про це слід подбати наперед. Також запастися кокаїном, який виведе з ладу супутницю Мішеля. Нарешті, вбивця виманив жертву надвір глупої морозяної ночі. Ще й змусив одягтися, як у дорогу.

Якщо такий перебіг думок правильний, рішення вбити Григоренка не спонтанне.

Вчорашня непристойна сварка за обідом нічого не значить. Не вона дала привід, не вона підштовхнула вбивцю. Але цей здогад заганяє міркування в глухий кут.

Платон розплющив очі.

Ступив до вікна впритул.

Притиснув лоба до холодного скла.

Уся компанія зібрана під цим дахом у цей день та час випадково. Мілкуси влаштували благодійну лотерею серед достойних харків’ян, Серафима передала запрошення п’ятьом навмання вибраним особам. Коли бути точним — десятьом, чоловіка запрошено з парою. Його, Платона Чечеля, власний приклад є показовим. Він узагалі не мусив опинитися тут і тепер, лиш воля Ковалевського поміняла плани в останній момент. Інші теж не могли й навряд хотіли відмовити знаменитому американському мільйонерові.

У такому разі кожен повинен мати зуб на Григоренка незалежно від цього запрошення.

Раніше.

Платон поки не знав, чи спілкувалися гості між собою, отримавши кожен таке запрошення. Згадалася реакція Ковалевського: його неабияк здивувала поява серед запрошених Мухортова. Тобто чоловіки, хай давні приятелі, не похвалилися один одному напередодні. Не з’ясували, що раптом завдяки лотереї опинилися в одній компанії. Таким чином, є підозра — інші гості так само навряд поділилися одне з одним новиною.

Григоренка відверто не любили всі присутні, а його молоду супутницю Люсі взагалі не сприймають за рівну.

Мухортов — товариш Ковалевського. І обоє не поважають Авакумова.

Авакумов, своєю чергою, зневажає не лише цих двох, а й лікаря Лаврова. Натомість зовсім не приховує шкурного інтересу до Мілкусів. Покровителю муз потрібні додаткові можливості й ресурси.

Лікар Семен Лавров, вихрещений єврей, рівно віддаляє себе від інших. Тримається так, мовби терпить їхню присутність. І ця терплячість може бути покутою. А може — глибоко зачаєною ненавистю, яка ось-ось вирветься назовні.

Проте оцінка кожного гостя поки не дала Платонові підказки, хто з товариства, зібраного в одному місці випадково, наперед готувався поквитатися з Григоренком. А єдине, у чому Чечель не мав сумніву, — тут жага помсти грає першу скрипку.

Хто?

За що?

Платон різко відсторонився від вікна. Нарешті засвітив ґнотик свічки. Підхопив свічник, вийшов, освітлюючи собі путь.

Відповідь може бути за третіми дверима після бібліотеки.

Мішель напевне давав характеристику кожному гостеві для своєї Люсі.

До потрібної кімнати не дійшов.

Зупинився поруч, постукав Лаврову. Зсередини не реагували, стукнув знову. Тепер почувся шерех, обережні кроки, сторожке:

— Хто?

— Чечель.

— Чого вам треба?

— Балакати не через двері.

Подіяло, клацнув замок, прочинилося. Вогник свічки висвітив в утвореній щілині насторожене лице психіатра.

— Чим зобов’язаний?

— Мені — жодним чином. Маєте поруч пацієнтку.

— З нею щось не так?

— Треба глянути. Хіба клятва Гіппократа не зобов’язує дбати про хворих?

— Та дівуля — не моя пацієнтка.

— Наразі — ваша, Семене Миколайовичу. Ви взяли на себе відповідальність за неї. Коли загнали в нестяму, аби привести до тями.

— Мої здібності тут переоцінюють, — процідив Лавров, говорячи не так до Платона, як до дружини, котра тихо сиділа десь углибині спальні. — Насправді я лише виконую прохання господарів, маючи велику повагу до пані Мілкус особисто. Може, ви не знаєте… Вони зробили пожертву нашій лікарні. Досить щедру як на нинішній час.

— Не знав, бо воно мені так треба… Чули ж уже, я — перекотиполе чи щось такого. Харківські справи, котрі не входять до сфери інтересів моїх ділових партнерів, не переймають і мене. Звучить грубо, згодні?

— Маєте право на будь-які думки. Ви дивна особа, Платоне Яковичу.

— Дивна?

— У нинішній час і у вашому становищі отримали дивний привілей — думати й чинити незалежно. Не зважати ні на кого й ні на що.

— За це розплачуюся фактичним статусом бездомного волоцюги.

— Усім би волоцюгам ваш статус, пане Чечель. — Лікар заговорив упевненіше. — Ви ж не для таких розмов постукали в двері.

— Люсі, — нагадав Платон. — Людмила Черниш у миру.

— Що з нею знову?

— Ви повинні мені сказати. Може, все ж вийдете?

— Момент.

Двері причинилися, та ненадовго — Лавров виринув з кімнати, накинувши піджак і прихопивши лікарський саквояж.

— Чого ми хочемо? — запитав діловито.

— Ми з вами вже знаємо, що Люсі сидить на кокаїні. Підозрюю, ви ощасливили цією новиною свою дражайшу Ольгу Янівну.

— Я мусив мовчати?

— Ради Бога, оголосіть усьому зібранню, — відмахнувся Платон. — Ставлення до дівчини від того не поміняється в іще гірший бік. Певен, Люсі кожен, і Мілкуси теж, відучора приписав значно гірші риси, ніж кокаїнізм. Мене цікавить, точніше, турбує суто медичний аспект.

— А ще ясніше?

— Її колотило зранку, пане лікарю, — нагадав Чечель. — Ви зробили потрібний укол, аби полегшити стан та заразом убезпечити від її вибриків товариство. Бодай на якийсь час. Але зараз дія ваших ліків напевне закінчується. Люсі знову біситиметься. З огляду на сумні обставини, у яких опинилися ми всі, таке видовище найменш потрібне.

— Тобто ви хочете, аби я зробив їй іще один укол?

— Найперше — перевіримо її загальний стан. Зізнаюся, пане Лавров, мені треба дещо в неї запитати. Хочу розуміти, наскільки можливе спілкування, наскільки адекватними будуть відповіді.

Тонке полум’я висвітило криву посмішку лікаря.

— Ви — сищик, Платоне Яковичу.

— Тут я гість.

— Ви сищик. — Лавров мовби не почув. — Дівка потрібна вам для допиту. Ви мало схожі на того, хто просто так, із доброго дива, візьме на себе труд опікуватися звичайною шльондрою.

— Ну, ви надто радикально оцінюєте цю молоду особу.

— Хочете сказати, що справжні шльондри — у борделях, на вулицях і проспектах та мають жовті білети замість пачпортів? Ви ж чудово знаєте — це не так. Утриманки, такі ось дами напівсвіту, від повій відрізняються хіба місцем проживання. І гардеробом. Більше скажу. — Лікар ступив ближче, раптом заговорив тихіше, з присвистом, від нього ледь відгонило лікером. — Жінки, котрі щодня продають себе в лупанарах, кімнатах дешевих готелів чи на верхніх поверхах трактирів, не мають ілюзій. Тому психіка їхня більш стійка, ніж у баришень. — Кивок на сусідні двері. — Моя практика знає приклади божевіль, у які важко повірити. Або — божевілля, купленого за гроші.

Чечель труснув головою, кліпнув.

— Ви про що зараз?

— Люсі, чи як там її піп охрестив, пощастило. Аби не пристрасть до чарівних порошків, я б навіть радів за її майбутнє. Навряд вилікується. Хіба знайде благодійника, котрий візьме на себе витрати на лікування. Покотиться вниз, якщо сама за розум не візьметься. Але точно не скнітиме в божевільні, як одна з пасій пана Григоренка.

Усе довкруж Платона раптом перестало існувати. Він напружився, перетворився на слух. Боявся пропустити тепер жодне слово й збити Лаврова з думки.

— Можете з цього місця детально?

— Знав, чим зачепити. — Лікарю подобалося відчувати себе господарем розмови. — Пан Григоренко ласий до таких ось дівчаток. Декого, за чутками, справді знаходить у борделях. Не тих, що на Благовіщенській та в інших злачних місцях. Забирає, благодійник, із багатих вишуканих салонів. Невідомо, на що пасії розраховують. Але цієї весни одна, та, що напевне була перед Люсі, міцно сіла Михайлові світ Івановичу на шию. Бо інакше, ніж запроторити її до нас на Сабурову дачу, позбавитися такої гирі не придумав як.

— Чекайте… — Чечель не хотів відпускати думку. — Михайло Григоренко навмисне помістив попередницю Людмили в божевільню?

— Саме тоді я з ним тісно познайомився, — кивнув Лавров. — Не скажу, що мав від того велику приємність. Він без задньої думки, без політесів, наче так треба, поклав переді мною пачку асигнацій. Навзаєм хотів діагнозу для набридлої наложниці. Готовий був оплатити окрему палату й утримання.

— Довічне? — вирвалося в Платона.

— Рік. Чи два. Стільки, скільки треба, аби молода дама справді перетворилася на божевільну.

— Ви зводите людей з розуму замість лікувати?

— Хай вам, пане Чечель. — Лікар торкнувся його плеча. — Зважте, що здорова людина серед слабих на розум рано чи пізно міняється на гірше. Навіть якщо не застосовувати до неї терапії. Півбіди. Біда в іншому: всякий, хто одного разу виходить із нашої чи такої самої богадільні, уже довічно матиме погану репутацію. Григоренко саме це і мав на увазі. Якщо дівча не заспокоять роки перебування в божевільні, усі її претензії до нього чи хоч до кого легко списати на хворий розум. Якось так.

— І ви…

— Я не взяв грошей, пане Чечель, — відрізав Лавров. — Я відмовив йому в досить різкій формі. Тоді вперше почув від нього, де саме не місце жидам. — Лікарю легко далося це слово. — І де саме мені і таким, як я, місце.

— Григоренку вдалося?

— Не вийшло зі мною — домовився з іншим. Я ж на Сабуровій дачі не начальство. З тих самих причин, до речі. Є люди, чий статус у нашій державі справді визначається походженням.

— Чим усе скінчилося?

— Дівчина повісилася через півроку.

Прозвучало просто, буденно, і Платон зовсім не здивувався.

— Григоренку зійшло з рук?

— А хто винен у самогубстві пацієнтів божевільні? — парирував Лавров. — Він дав трошки грошей на труну. Ще трошки пожертвував. За тиждень забулося.

— Ви не забули.

— Тому й тішуся, хоч як би прозвучало. Не зі смерті Григоренка. Того вища кара все ж дістала. Втішений, що Люсі… тобто… Людмилу минула чаша сія. Маю підозру, Мішелю стало до вподоби відправляти набридлих пасій у компанію до божевільних.

— Поясните їй, як оклигає?

— Не хочу. Повторюся: щойно ми завтра, дасть Бог, заберемося звідси, стан та подальша доля цієї молодої особи мене не перейматиме. До речі, ви ж мене заради неї смикнули. Маєте інтерес?

— Пояснив який. Наші інтереси тут збігаються. Хочу, аби протрималася до завтра. І якщо знову треба вашої допомоги — прошу надати. І так, є кілька запитань до неї.

— А без мене не можете спитати?

— Без вас не дізнаюся про стан хворої. Людочка Черниш — хвора, пане лікарю. Кокаїнізм — таки хвороба.

Двері не зачиняли, ключик стирчав ізсередини.

Щойно переступили поріг, углибині кімнати майнула темна тінь. Платон підняв руку зі свічником вище, виставив уперед. Стало трохи краще видно. Люсі сиділа в самій сорочці, не дбаючи прикрити груди й плечі. Дівчина крутила головою, мов сова, не вповні усвідомлюючи, яка тепер година і що з нею відбувається. Чоловіки наблизилися. Першим її поривом було сахнутися, навіть рвучко посунулася до краю розкуйовдженого ліжка. Та враз завмерла, витягнула шию, придивилася, хіхікнула.

— Рятівники. Благодійники. Ви мені снитеся чи знову Бог послав?

— Бог послав. — Чечель обійшов ліжко, поставив свічник на туалетний столик. — Як ви тут?

— Ріже… — Люсі затулила очі зігнутою в лікоть правицею. — Заберіть.

Платон підпалив від своєї свічки іншу, завбачливо принесену в кімнату.

— Ріже, кажу! — Дівчина відсунулася на протилежний край.

— Посидьте спокійно хоча б хвилину, — кинув роздратовано Лавров.

— Якщо вам треба кудись пройти, покличу кухарку. Жінка проведе, — мовив Чечель.

— А самому — що заважає? — запитала, мов виплюнула.

— Платоне Яковичу, тут можна без надмірного лицарства, — зауважив лікар. — Люди у її стані, ще й після доданих мною ліків, не підвладні природним покликам. Фізіологічні процеси гальмуються.

— Усі? — Платон мимоволі згадав слова Ковалевського про звуки любовних ігрищ за стіною.

— Хоч як дивно, крім інстинкту продовження роду. Статеве збудження підсилюється. Кажуть, додаються нові відчуття.

— Не брешуть, — реготнула Люсі. — Тільки вам, панове, цієї правди ніколи не дізнатися. Не з вашим шляхетним щастям.

Лавров картинно закотив очі.

— Дайте краще руку.

Дівчина демонстративно завела за спину обидві, зухвало випнула груди.

— Не клейте дурня, — сказав Чечель.

— Я — жінка. Тоді вже дурочку.

— Досить із мене. — Лікар поставив саквояж на край ліжка, клацнув замочком, розкрив, вийняв прямокутну металеву коробочку. — Шприц кип’ятив після ранкової процедури. Він стерильний, можете вірити.

— Не вірю! — Люсі дражнилася.

— Вона ще нестабільна. — Лікар підняв очі на Платона, руки ж робили звичну справу, ладнаючи інструменти. — Самі бачите, говорити нормально не хоче й не буде. Чого б ви не прагнули від неї добитися, почуєте подібну чортівню.

— На жаль, — визнав Чечель. — Але я ніколи не бачив, як виводять із такого стану.

— Я так само не великий фахівець. — Пальці Лаврова розламали ампулу, голка пірнула в отвір, поршень посунув догори. — Роблю це не для неї, а для нашого святого спокою. Ви дали слово, Платоне Яковичу.

— Слово?

— Подбати про нашу даму. Принаймні, поки не повернемося до Харкова.

— Не пригадую. Навпаки, нагадав про вашу відповідальність.

— То давайте її розділимо. — Голка виринула, з неї порснула тоненька цівка. — Руку сюди, бо набридло нянькатися.

Люсі глянула на Платона.

Витягнула руку, до плеча задерла без того короткий рукав білої мереживної сорочки.

Лавров упорався швидко, дівчина тут же зігнула лікоть.

— Я ще треба вам, панове?

— Відпочивайте. Що далі, то легше буде.

Лікар склав шприц, підхопив саквояж. Платон залишив свічку горіти.

— Ріже! — почув капризне.

Знизав плечима.

Задув.