Викрадення в Тютюрлістані

Вікрадення

Уставав рожевий ранок. Сонце розчісувало золоті кучерики. По свіжій блакиті, в якій купалися жайворони, пливли хмарки, котрих тато-вітер і мама-погода саме вивели на прогулянку. Дерева потягалися, розпростували плечі, клени розправляли листя, ялини пробували свою колючу зелену щетину. Лисичка з рушником на шиї поверталась від ставка. Мишібрат навколішках дмухав у попіл від учорашнього багаття. Півень жмутками моху обкладав у вузлику щось дорогоцінне і крихке.

— Доброго ранку, друзі! — гукнула здалеку Хитруся.

— Доброго ранку! Який у тебе сьогодні чудовий вигляд! Що то молодість… — зітхнув півень, зв’язуючи ріжки хустини. — Хіба щось може з нею зрівнятися…

— Е, це просто комплімент, я розумію. Ну шо з тієї молодості, коли нема ані роботи, ані чого до рота вкинути!

— Ніяк не розгоряється, — задихався Мишібрат.

З жару, щоправда, йшов дим, але вогонь не мав апетиту, ще спав.

— Я тобі покажу, як це робиться, — підхопився капрал Пипоть.

Він острогою розгорнув попіл і схилився, збираючись дмухнути. Голий вогонь, з якого стягли тепле укривальце попелу, одразу завертівся. Сиві пластівці обгорілого листя та їдкий димок знялися вгору, півневі закрутило в носі. Він широко роззявив дзьоба й оглушливо чхнув. Хмара попелу шугнула в повітря.

— На здоров’я! — чемно побажала Хитруся.

— Ну, якщо це твій хвалений спосіб розпалювати вогнище… — глузливо мовив Мишібрат.

Але півень, червоний, із засльозеними очима, вже підкидав галузки, і, о диво, вогники почали їх зі смаком хрумати.

Вже сідали снідати, коли півень сказав:

— Знаєте, просто віри не йметься… Я вже собі думаю: може, все те, що було вночі, — тільки сон…

Раптом вони почули повільну ступу. Якийсь чоловік вів коня. Розгнуздав його й пустив поскубти соковитої трави на галявині. Потім підійшов до багаття й низько вклонився. Страусове перо на його капелюсі торкнулося землі. Друзі відразу запросили вершника відпочити й розділити з ними скромний сніданок.

То був один з багатьох гінців, яких розіслано вночі у всі кінці світу. Ще молодий, але з лицем аж сірим від куряви, стомленим і сумним. Навіть цікава Хитруся не розпитувала юнака, боячись ще більш роз’ятрити його горе. Але він, бачачи їхні співчутливі погляди, щиро зворушений добрістю Мишібрата, який хотів віддати йому свою скибку, сам почав оповідати:

— По ваших обличчях видко, що ви вже знаєте… Але все одно я мушу говорити, хоч серце крається, — це мій обов’язок. Кожен може допомогти в розшуках. Викрадено королівну Віолінку, дочку короля Цинамона, нашу укохану панночку… її викрали, коли вона їхала до Тулеби. Опікувалися нею вчитель співу Доремій Бемоль і панна Кортинелла. Карета вже пересягла кордон Блаблації. Злочин вчинено тут, на вашій землі, в Тютюрлістані! Самі знаєте, дороги тут кепські… Отож колесо в кареті й поламалося, а королівна, скориставшися з цієї зупинки, вийшла нарвати квіток. Стерегли її Кортинелла й маестро Бемоль. Чари якісь на них наслано, чи що… Але вони нічого не чули й не бачили… А королівна зникла, мов у воду впала. Карету полагодили, можна їхати далі, а королівни нема. Давай її кликати: «Віоло, Віолінко!» Слуги гукають на ввесь ліс, аж луна йде. Ніхто не озивається. Трохи далі знайшли її шарф і розірвану шапочку. Там були сліди величезних підкованих чоботищ. Виходить, її вхопили не дикі звірі, а розбійники. Того ж вечора оповіщено населення всіх навколишніх сіл, на дорогах виставлено сторожу — все даремно. Ми й досі не натрапили на слід. Від Кортинеллп нічого не доб’єшся — в неї мігрень, прикладає до лоба скибочки лимона, мліє, сльози ллються, немов із пожежної помпи, а маестро Бемоль тільки водить чорними очима й теж нічого не знає, нічого не пам’ятає. Отакі охоронці! Щоб вони в юшці втопилися!

— Якщо її викрадено на тютюрлістанській землі, — мовив півень, — це загрожує нам ускладненням дипломатичних відносин.

— Я бачу, ви на цих справах розумієтесь, — шанобливо глянув на нього гонець, — Так, король Цинамон у страшеннім гніві, в королеви Цикути спазми… Всі вважають, що війна неминуча. Може, почнеться за кілька тижнів, а можливо, й за кілька днів… А скільки жертв коштував останній похід…

— Я всього лише капрал, — скромно відказав півень. — Так, справді, тяжкі часи надходять, пане офіцере.

— Капрал може мати мужніше серце, аніж дехто з полководців. Зрештою, кожен солдат носить у ранці маршальський жезл…

— Ехе-хе, — журно зітхнув півень, — але не в цьому мандрівницькому вузлику.

— Я бачу у вас на мундирі вицвілі стрічечки, а орденів дурно не дають. Якщо вибухне війна, всі будуть потрібні, надто ж ті, хто має бойовий досвід. — Гонець швидко підвівся й загнуздав коня. — Бажаю вам щасливої дороги. Бог дасть, знайдете роботу і хліб, а може, й натрапите на слід злочинців.

Гречно вклонившись, поцілував лапку Хитрусі, обійняв півня й кота.

Скочив у сідло і з копита рвонув чвалом. Вже далеко, на вершині пагорба, обернувся й махнув капелюхом.

— Ви чули… — почала Хитруся, складаючи рештки харчів.

— Пора в дорогу й нам, не гаймося!

«Може, я знайду королівну і вона мене покохає», — замріявся Мишібрат. Він зірвав жмуток трави, нишком поплював на неї і витер чоботи.

Друзі вийшли з тінистої гущавини. Далі побрались узліссям, де пахло нагрітою живицею, хвоєю, материнкою та сонцем.

Над полудень добилися до роздоріжжя. Там стояла велика дошка з недавно наклеєним оголошенням.

— Я трохи короткозорий, — морщив брови півень.

— А мені сонце сліпить очі, — викручувався Мишібрат.

Тоді Хитруся підняла мордочку й прочитала вголос:

Далі йдуть підписи, зрештою, нерозбірливі, виразно видно тільки велику тютюрлістанську печатку з короною.

— Ну, тепер ми її легко впізнаємо, — плеснув лапками Мишібрат.

— Та я королівну вже раз бачив — на параді в Блабоні, і якщо навіть її перевдягнуть, все одно вгадаю, — запевнив півень.

— Але де ж її шукати? В який бік податись?

— Вперед, просто за вітром, — потягла гострим носиком Хитруся.