Викрадення в Тютюрлістані

Цапкова підла зрада

Був з нами в таборі один крамар, цапок. Казали, що дід його лихварював, а може, то тільки плітки… Так от, той цапок був страшенний жадюга і за гроші зробив би що хоч.

Вештався по табору увесь закурений, блідий і такий худий, що аж жаль брав дивитися, бо він навіть голодний сидів, аби калитку напхати грошвою. Отож снував по табору цапок і торгував підтяжками, підв’язками, продавав шнурки, ліфчики, чорну фарбу для вусів, поштові листівки, на яких цілувалися голубки або здоровенний тютюрлістанець притискав ногою купу повалених на землю блабланців. Одне слово, в нього було все, що може знадобитися воїну на полі битви. Цапок поскубував сиву бороду, мекав, вихваляючи свій крам, мружив хитрі очиці і всюди вмів пролізти. Навіть головнокомандувачеві, самому графу Майонезу, втелющив небитке люстерко. Проте воно відразу тріснуло, бо граф був велетенського зросту і не міг у ньому вміститися.

О, граф — що то був за вояк! Суворий і простий. А на зріст такий височенний, що йому не треба було вискакувати в сідло — стане, розставить ноги, і зброєносці підводять під нього коня. Стременами мало не до землі діставав, а коли хотів узяти чвалом, мусив на коні сідати навпочіпки.

Ото був полководець, тепер таких не знайдеш! За ним усі пішли б у вогонь!

Капрал у гіркій задумі мовчки пихкав люлькою. Врешті Мишібрат, найсміливіший, торкнув його ланкою.

— Ти почав про зраду…

— Еге, — стрепенувся півень, — отож я вам і кажу…

Опівночі з густої пітьми виринули дві замасковані постаті. Під чорними пелеринами, якими вони прикривали ліхтарі, стиха побрязкувала зброя. З-за возів почулось умовне бекання, і до них став скрадатися зрадник-цапок. Усі троє відійшли набік, у зарості ялівцю. То були посланці короля Цинамона.

— Слухай, цапку, — почали вони, — зрада — то дрібниця, ми й без тебе знаємо те, що ти хочеш нам виказати… Найважливіше для нас — щоб завтра ви лишилися без командувача. Усунь улюбленця ваших солдатів графа Майонеза… Тільки він може нам перешкодити… Треба позбутись його за всяку ціну!

— Скільки дасте? — видихнув цапок.

— Ну… — обачливо шепнув посланець, — половину того, що ти думаєш.

— Мало, — мекнув цапок, —- дуже мало.

— Буде з тебе.

— Докиньте трохи, шляхетні панове, і присягаюсь рогами, шо завтрашню баталію ми почнемо без графа!

Знову блиснув ліхтар, забряжчали срібняки, і постаті в низько насунутих каптурах пірнули в зарості ялівцю. Цап неквапно повернув назад до табору. На його запалих грудях випиналася торбинка з грішми, він любовно гладив її ратичкою. І почав цап кружляти поміж наметами, де стояла зброя, купами лежали палаші, грізно стриміли заткнуті в дерен алебарди. Він нахилявся, щось виливав з бутля, брязкав лезами і між сонними солдатами повз далі, в бік королівського намету.

Граф Майонез саме скінчив військову раду. Офіцери порозходились, а король Барило ласкаво кивнув йому.

— Спи сьогодні в моєму наметі, графе, чогось мене острах бере…

— Сором, ваша величність, ніколи ви не були в більшій безпеці, як зараз, серед своїх вірних солдатів!

— Так, я знаю, любий графе, але вдвох усе-таки веселіше.

Полягали спати. Король — на ложі, вимощеному подушками, а граф, прямий і суворий, як меч, — на голій землі, прикритій лише кількома килимами та ведмежою шкурою. Граф не роздягався, тільки скинув важкі чоботи, а що намет був невеличкий, його довгі ноги з вузькими й плоскими аристократичними ступнями висувалися з-під опущеної запони у прохолоду ночі. За мить обидва вже спали по цілоденних трудах, і в снах їхніх витала богиня перемоги Вікторія з лавровим вінком.

Цієї хвилини й чекав підступний цапок. Озирнувся — нікого. Скрізь тихо, тільки вдалині перегукувались вартові. Цапок присвітив ліхтарем. На Довгих ногах командувача, які цап, нахиляючись, полоскотав бородою, неспокійно ворухнулися пальці.

— Хе-хе-хе! — засміявся цап. — Завтра сам тікатимеш із табору, завтра тебе всі засміють, — шкірив він жовті зуби.

Витяг з-за пазухи бутель та й ну обливати графові ступні рідиною, що при світлі ліхтаря червоніла, як кров.

— Хе-хе-хе, завтра всі дізнаються, що цей непереможний полководець, такий суворий до солдатів, потай розкошує собі — вимочує ноги в малиновому соку… Самі подумайте, це ж ганьба — служити під рукою такого полководця. Ноги — в малиновому соку! Хе-хе-хе!..

Він уже хотів був дати драла, але чи то надто голосно засміявся, чи то бутель дзенькнув, та зненацька важке ручисько лягло йому на карк.

— Гей, ти чого тут шукаєш? — гаркнув вартовий.

— Н-нічого, я просто так…

— Гей, солдати, сюди! — гукнув вартовий, підніс угору ліхтар і побачив заюшені ступні головнокомандувача. — На поміч! Зрада! — заволав він.

І враз отетерів, бо цап, щоб замести сліди свого злочину, кинувся похапцем злизувати малиновий сік.

Граф Майонез, якому шорсткий язик лоскотав підошви, вибухнув гучним сміхом.

— Що тобі приснилося, графе? — спитав, збудившись, король Барило. — Чого ти смієшся?

Граф душився зо сміху, силкуючись підібгати ноги, але цап тримав міцно і лизав скільки сили.

— Добре сміється той, хто сміється останній, — поважно прорік король.

Він вірив, що прислів’я — це мудрість народна.

— Го-го-го! —зареготав граф.

— Не кажи гоп, поки не перескочиш… — промовив король Барило, але, чуючи дедалі голосніший сміх, почав і собі усміхатись. — Ну, годі вже, любий графе, годі, — просив він, змахуючи сльозу.

— Хі-хі-хі! — не вгамовувався воєначальник.

— Та замовкни-бо хоч на хвильку! — благав уже занепокоєний король.

— Ха-ха-ха! — качався граф.

Тоді король Барило вхопив велику подушку, накрив графові голову і відважно сів на неї.

— Мій найкращий полководець збожеволів, — простогнав він.

У цю мить вартові повели з собою зв’язаного цапа.

Позбігались офіцери. Граф, ступні якого нарешті було звільнено, лежав, знесилений реготом. Стурбовані ад’ютанти підозріливо придивлялись до нього. Військовий лікар, доктор Жостір, дав йому сонних крапель.

— А якби таке сталося на полі бою, уявляєте? Це ж катастрофа!

— Ах, це було б жахливо! — забідкались усі.

Приспаного графа поклали на воза й зверху навалили цілу гору ковдр.

— Коли упріє, буде здоровий, — мурмотів доктор Жостір. — А як це не поможе, дамо йому рицини!

— Панове! Про це ніхто не повинен знати!

— Ні, — заперечив лікар, — коли людина ковтне рицини, цього приховати не можна!

— Та я ж кажу про зраду!

— А, звісно, звісно… Але як ми пояснимо його відсутність?

— Пусте! Скажемо — втік!

— Не можна, це викличе паніку!

— Тоді скажемо правду — мовляв, хворий…

— Нічого це не дасть, зажадають відкласти битву…

— Ну то скажемо, що його викрали блабланці!

— Чудова думка! Завтра розпочинаємо битву! Я пишу послання до солдатів: «Тютюрлістанці! В нас викрали головнокомандувача, цю ганьбу можна змити тільки кров’ю, кров’ю розбитого ворога!..» А в ці останні години треба відпочити. Ідіть поспіть, панове… Завтра буде важкий день…

Король лишився в наметі один, і в сумній самоті потягло його написати листа королеві Плетунії. Отож він сів та й заходився писати, і що поставить кому, то шморгне носом, а як дійде до крапки, з очей йому капне сльоза, буйна й гірка…

— А що сталося з цапом?

— Цьому негіднику після битви присудили відтяти роги і як звичайнісіньку козу продали одному вбогому гончареві. Тепер діти пасуть його на мотузці біля міського валу і як згадають про зраду, луплять дрючком по спині, а цап мекає:

— Ой, сме-е-ерть! Не ве-е-езе-е-е!