Викрадення в Тютюрлістані

Над водами Кошмарки

Над лісом стояла задушлива, гнітюча полуднева тиша. Запаморочливо пахла нагріта глиця, горобини на галявині вже приміряли коралі, а лісові горішки були повні м’якої, терпкої вати.

— Не буду більше блукати нетрями, — розплакалася Віолінка. — Коли б ви знали, як мені хочеться пити!

— Здається, десь вода шумить, — мовила Хитруся, прислухаючись.

— То не вода, а ліс…

— Пройдімо ще трішки, треба ж упевнитись, — пробував підохотити їх півень.

Сам він ледве тяг ноги. У цих нелегких мандрах капрал дуже постарів і страшенно схуд. Дедалі частіше спинявся перепочити і, схиливши набік голову, круглим оком вдивлявся в порожнє срібно-попелясте небо, ніби мовчки просив порятунку.

Нявчура важко дихав, висолопивши рожевого язичка.

— Ой, ніг не чую, — скиглила королівна, — понесіть мене хоч трошечки. Невже ви не знайдете в собі сили для мене, для Віолінки?

— В цієї дитини кам’яне серце, — шуміли дерева, дивлячись, як наша трійця, сплівши лапки й крила, хитаючись від утоми, несе опецькувату дівчинку крутими стежками туди, де в диких хащах, зарослих кінським щавлем, очеретом, татарським зіллям і сивою м’ятою, котить свої зелені води таємнича річка Кошмарка.

Нарешті поклали Віолінку під деревом. Півень, знесилений украй, сперся головою на стовбур і заплющив очі. А королівна лягла горілиць, зривала травинки, покусувала їх і спльовувала.

Та раптом вона замолотила п’ятами по землі.

— Їсти хочу! — заверещала. — От візьму й помру з голоду…

— Я б тобі власної крові вточив, — шепнув півень.

— Але вона справді голодна, — нявкнув Мишібрат.

— Заспокойся, дитинко, — гладила її скуйовджене волосся Хитруся.

Але Віолінка щосили відштовхнула її й крикнула:

— Замість квоктати наді мною, краще пошукайте чогось для мене, побігайте, понюхайте!.. Ну, чого ждете?

З очей у Хитрусі викотились дві сльозини і впали королівні на ручку. І — о диво! — там, куди капнула сльоза, шкіра біліла, зробилися дві світлі плями.

— Я гарнішаю, дивіться! — вигукнула Віолінка. — Ах, якби могла, я б тебе била й била… А потім скупалася б у твоїх сльозах і звільнилася б нарешті від тих чарів.

— Який жах! — прошепотів Мишібрат, затуляючи лапками вуха. — Я не можу цього чути.

Зненацька з-за дерев виринула химерна постать. То був старий чоловік, високий, сухорлявий, у солом’яному брилі. Довгий тютюнового кольору сюртук і вузькі штани в дрібненьку клітинку робили його схожим на стовбур старого дерева. З усіх кишень у нього стирчали пучки рослин, якесь зілля стриміло з високої зеленої бляшанки, що висіла через плече.

— Здорові були, мандрівці! — кивнув їм рукою дід.

— Доброго здоров’я, шановний пане! —відповіла здивована громадка.

— Не лякайтесь, я — дослідник священної книги природи, відкриваю таємниці вічної зелені. Ходіть, лабораторія моя тут недалечко.

Вони побачили хатину з грубих колод, приліплену до скелі, мов ластів’яче гніздо. З розколини, белькочучи, било джерельце. Тополі шелестіли над дахом сріблястим листям. Удалині плюскотіла й манила в трясовини повита опаром таємнича річка Кошмарка.

Навколо хати на вузьких грядках, підступаючи до самого порога, росли хвощ, шавлія, ромашка. Здавалось, вони позбігалися сюди з усього лісу, щоб чимскоріш виявити свої секрети.

Не встиг ботанік узятись за клямку, як двері самі розчинилися, з хати війнуло густими пахощами лук. Мандрівці вже розрізняли не запахи, а голоси материнки, м’яти. У цей духмяний гомін квіток впліталися тихі зітхання лісових фіалок, медунки і лепехи. Всім здавалося, що вони вступили у світ, знаний з дитинства, але тільки тепер він став зрозумілий і обізвався до них рідними голосами.

— Корисні рослини самі відкривають мені, які ліки з них можна зробити. Гірше з отими, отруйними, — показав старий на величезні сірі аркуші, де мліли прикуті срібними поясочками трави. Вони видавали таємниці своєї отрути з останнім подихом запаморочливих пахощів. — Не наближайтеся до них, вони шкодять людині, але коли їх використовувати розумно, будуть нам слугувати.

В кутку, на великій печі під шкіряним ковпаком стояло безліч реторт і скляних бутлів. У них веселкою мінилися різні рідини. Пучки сушеного зілля висіли під стелею. На полиці лежали цибулинки квітів, схожі на стиснуті кулачки.

— Сідайте, — підсунув старий ослони гостям. Узяв калач, поділив його, а в чарки з джерельною водою долив по кілька крапель із зеленої пляшечки. — Пийте сміло, це вас підкріпить!

Скуштували. Напій був терпкий і відсвіжував, мов березовий сік напровесні.

Побачивши, як пожадливо вони їдять і як цікаво розглядаються по хаті, господар пояснив:

— Багато ночей провів я над дослідами, поки добув усе це, — обвів рукою бутлі та слоїки. — Називають мене Білокнижником, бо людям легше повірити в чари, аніж у розум, що відкриває таємниці природи. Дивіться, я й таке можу!

Він дістав велику скляну банку із жменькою чорного попелу на споді. На ній був напис: «Розарій».

Подув міхом у пригаслий жар, підкинув смолистих трісок. Підніс банку до вогню.

Друзі зачудовано спостерігали, як попіл у посудині закипів, набубнявів, і раптом за склом заквітли троянди, та так буйно, що пуп’янки напирали один на одного, атласні пелюстки розтулялись, і приємний аромат крізь корок просочувався в хату. Але вчений уже забрав посудину з-над вогню, пелюстки згорталися, в’яли, чорніли, врешті на споді лишилась тільки жменька шурхітливого попелу.

— О великий майстре! — вигукнув півень. — Відчаруй королівну!

Учений глянув на них з-під насуплених брів.

— Чому я повинен помагати їй? Поміркуйте як слід, у кожного з вас є свої клопоти, а моє зілля має силу, котра багато що може відмінити!

— Я… — Хитруся подумала про свою сумну долю. Ох, їй уже остогидло вчити чужих дітей, цих нестерпних вередунів. Так хотілося б стати де-небудь господаркою. Крутилася б собі між теплою кухнею, де сяють мідні каструлі, й повного коморою. — Ні, — прогнала солодкі мрії, — нічого я для себе не хочу, краще порятуй з ласки своєї нашу малу!

Усміхнувся мудрий ботанік, розгадавши причину її вагань.

— А ти чого хочеш?

Півень провів крилом по припалому сивиною гребеню.

— Я прошу відчарувати Віолінку, — сказав він, тулячи дівчинку до грудей.

— І я теж, — нявкнув Мишібрат, але коли вчений глянув йому у вічі, кіт низько нахилив голову і похапцем став згортати крихти. Він щосили стискав губи, боячись, що розплачеться і старий вичитає з його очей ганебну історію з продажем тіні.

— Ну, зараз подивимось, що вам готує майбуття, побачимо, яка вам доля судилася…

Учений дістав велику плоску посудину, викувану із срібла, налив у неї джерельної води. Потім завісив вікна. В хаті стало темно, лише кілька променів просмикувалось крізь щілини між брусами, лише бурштинові од живиці сучки світилися, мов золотисті зіниці.

Чотири пахучі свічки, тліючи, снували тонкі димки, що заслоною зависали в повітрі.

— Підійдіть ближче!

Друзі нахилились, учений ліщиновою гілочкою розігнав дим. Тісно притулені дві мордочки, дзьоб і дівчача голівка відбилися в дзеркалі.

Навколо стояла тиша, тільки коли-не-коли зітхне якесь зілля та запищать над будинком ластівки.

Спочатку друзі не бачили нічого, крім сивих димків та сріблястого полиску води, але що пильніше вглядалися, то ширше розсувався простір, і ось посудина стала вікном, крізь яке вони дивились у бездонну блакить. Ліворуч видніла прочинена брама, сплетена з молодих зелених пагонів та листя.

З тієї брами висипали діти.

Бігали рожеві, ще незграбні опецьки, майже на льоту вбиралися в одежинки, котили яскраві обручі й ганяли м’яча. Лошата на неслухняних ніжках, схожі на клубочки їжаки, лисенята, ще не оперені, жовтодзьобі птахи рухались у хмарі бабок та метеликів. Унизу хвилею здіймалися неходжені квітучі трави, зелені, мов у день сотворіння світу. Все те сунуло так густо, що ледве можна було щось розгледіти в цьому весняному поході. Але тривало це одну мить. І ось уже дівчатка ставали дорослими, у хлопців виростали вуса й бороди, всі старілися і, пузаті, згорблені, з видимою полегкістю зникали за другою брамою, сплетеною з сухих маківок та пожовклого листя.

— Бачите мене?! — скрикнув капрал Пипоть.

І всі розгледіли в натовпі міцненького півника, що гасав на дерев’яному конику. Раптом кінь одмінився, став справжнім румаком, а півень — ветераном блабланської війни. їм здалося, що перш ніж зникнути за другою брамою, він побронзовів, мов пам’ятник.

— Тебе жде слава, капрале, — прошепотів учений.

— Хитруся! — писнула Віолінка.

Лисичка з рожевим бантом на хвості бігла, вимахуючи ранцем з книжками. Ніяких звуків не було чути, але по розкритому писочку всі зразу вгадали, що вона весело співає. Раптом ноги її заплутались у довгій спідниці — вона підросла. Ніс у неї витягся й загострився. Витончена, зграбна, плавною лодою вона ввійшла у другу браму.

— Мишібрат, Мишібрат, — шепнув півень.

В юрбі ставних молодиків виступав кіт. Квіти відцвітали, їх заміняли плоди. Кіт у багатій бричці, гладячи шпакуватий вус, в’їхав у макову браму.

— До вас обох доля ласкава, добробут вас жде, спочинок, — пояснив ботанік.

— Це я, це я! — скрикнула Віолінка. Серед громадки дітей з’явилася дівчинка з золотистими кучерями. — Яка ж я гарненька! — милувалася вона сама собою.

Хотіла показати пальцем і доторкнулась до водяного дзеркала. Розійшлись кола, видіння роз-пливлося. Дим заклубочився над головами.

— Ну, видовище скінчене, — крекнув учений самітник, — годі розважатись! Тепер до роботи. Знаєте, як зветься оце дзеркало? Уява.

Мандрівники протирали очі. Посудина була звичайнісінькою мискою, викуваною з срібла, а вода — як вода. Тільки догоряли біля них дурманливі свічки. В голові паморочилось.

— Що це було? — спитала Віолінка.

— Ліворуч — то брама пробудження, або народження. А праворуч, та, куди всі прямують, — то брама смерті, або брама макового сну.

— А між ними — все життя! — вигукнув півень.

— Життя… — всміхнувся учений. — Ну що ж, пора вже вам допомогти.

З кількох пляшечок він налив у скляночку еліксирів, суміш запінилася. Скляночку подав королівні.

— На, випий! — звелів їй. — Не бійся!

—А я погарнішаю? — допитувалась дівчинка — Побілію від цього?

— Ти не розбалакуй, а пий! Спершу треба подбати про отруєне серце, а потім дійде черга й до шкіри.

Віолінка випила.

І відразу тягар у грудях почав танути, вона пригадала, як часто злостилася, пригадала кожну хвилину, коли була нечемна і невдячна. Потім у пам’яті зринула вся добрість і терпіння супутників. Пробуджене серце заболіло. З-під вій, що кидали тіні на її смугляві щічки, бризнули рясні сльози. Чорнокнижницька отрута виходила з неї. Віолінка відчувала, як міняється. Вона знов стала доброю.

— Дякую тобі, — прошепотіла дівчинка, притулившись мокрим від сліз личком до жилавої руки ботаніка.

— А тепер знімемо цей грим.

Він провів лезом лепехового меча по її підборіддю, ніби голячи. І ось нові дива! Золотисті кудлики почали відпадати, але не встигали вони впасти на землю, як ластівки, влітаючи у відчинені двері, підхоплювали їх дзьобиками. Несли цей пух, щоб вистеляти свої гнізда.

Королівна стояла, широко роззявивши рота. Сльози в неї враз висохли.

— А коли я побілію? — спитала ботаніка. — Тато тепер мене впізнає?

— Це вже залежить від тебе. Я збудив твоє заціпеніле від чарів серце, а решту воно тобі підкаже.

— О добродійнику наш, не знаю, як і дякувати тобі… — почав півень, але Сухар, махнувши рукою, рішуче перепинив його:

— Не мені дякуйте, а мудрим рослинам, які довірили мені свої таємниці.

Кілька ластівок з писком пурхнули у відчинені двері й посідали на сволоці під стелею.

— Мишібрате, — несподівано звернувся вчений до кота, — зараз проженемо твої гризоти, що не дають тобі спокою. Дивись…

Він зняв зі стіни качалку. Став навколішки і, вхопивши той клаптик тіні, той ганебний мишачий відбиток, заходився розкачувати його й розтягати. Тінь, натерта волохатим листям дивини, довшала, росла. Ось уже стала така, як колись, але ботанік не припиняв роботи.

Півень, схиливши голову набік, зчудовано стежив за ним, а Віолінка аж пищала з захвату. Потім самітник відламав кілька сонячних променів і обплів ними цю нову величезну тінь, ніби золотими стьожками. І ось наїжений Мишібрат побачив, як від кожного його руху на стіну падає смугаста тигряча тінь.

— Ну, тепер ти задоволений? — усміхнувся Сухар, випускаючи з долоні решту спійманих променів.

— Ти найвидатніший учений у світі! — нявкнув Мишібрат і з радощів ну стрибати.

Його тінь з жовтими смугами безшелесно гасала по стінах, полохаючи щебетливих ластівок.

— Я покажу вам найближчу дорогу до кордону. Пора вже рушати.

— Тут не продеремось, — шепнула Віолінка, — ця ожина так дряпає!..

— Не бійтесь… Ось же перед вами стежинка, погляньте, — показав ботанік на вузький рівний прохід, що проліг раптом між стінами бору. Він був темний і вогкий, але ген-ген біліли закрути битого шляху і линули на сонці хмарки.

— О, та туди ж так легко дістатися! — зраділа Хитруся.

— Спасибі тобі за порятунок, спасибі за добрість і сердечність, — тисли вченому руку друзі.

— Ідіть з миром.

Він постояв хвильку, дивлячись їм услід, а тоді постать його почала розпливатися, танути, зливаючись із стовбурами дерев. Ще сиве волосся блиснуло, мов березова кора, і очі сяйнули блакиттю джерелець, що сміялися серед зелені. Відійшовши трохи далі, мандрівники побачили, що ліс за ними закривається, ніби книга. Стежини не було видно, тільки з-за дерев долинав голосний спів пташиних хорів і запаморочливо пахло лісове зілля.

Друзів пойняла невимовна радість. Пригоди їхні доходили щасливого кінця. День був такий погідний, і серця їх сповнилися спокоєм і вірою, що скоро вже край поневірянням. Півень глянув на Віолінку: вона була нібито така, як і раніш, а проте вже звільнена від чарів, сяяла колишньою красою — і очі його затуманилися від зворушення. Він схопив сурму й почав грати давні солдатські пісні. Аж дерева зчудовано шуміли, аж птахи посвистували з подиву.

Деколи підспівували й товариші, і з-поміж їхніх голосів вирізнявся Хитрусин дискант:

Або давня пісня розлуки:

Вам знайома ця пора… Небо вже не сліпучо-яскраве, а ледь притьмарене, безвітряного надвечір’я линуть з тихим пошумом вересневі хмарки, неначе зіткані з сухої піни. Внизу колишуть листям ситі дерева. Час, коли вони росли, поривалися вгору, жадібно розпускали віти, минув. Соки вже згусли й кружляють ліниво. В лісі пахне прив’ялим зіллям та мокрою травою. Земля готується віддати всі свої дари й тоді спочити.

Півень спиняється. Ось уже й узлісся. Далі покручений шлях збігає з гори. Там, у долині, дим від пастуших вогнищ навкіс здіймається до неба, сині дзеркала озер виблискують попід лісом. То вже кордон.

Вдалині, прислухаючись, чи не торохтять на шляху коляси, чи не форкають скакуни, стоїть корчма «Під оселедчиком». Навкруг неї котяться за сонцем золоті колеса соняхів. Там корчмар Сніданнячко, вийшовши на поріг, позирає на димар і вже по перших іскрах, що злітають угору, ворожить собі силу гостей. Але все те ген-ген…

А тут, ближче, праворуч, через березовий місток над потоком, що дзюрчить по камінні, біжить крута стежина і спинається на високий пагорб. На самій верхівці, за мурами й частоколами, блищать з-за дерев потьмянілі бані монастиря братів небораків.