Викрадення в Тютюрлістані

Плоди розшуків

А наші друзі лаштувалися снідати. Капрал Пипоть пов’язався серветкою. Хитруся лапкою пригладила настовбурчені кудлики Віолінки.

Мишібрат остеріг:

— Обережно, гаряче!

В кухлях парувало молоко.

— Я не буду пити, — буркнула королівна, дригаючи ніжками на високому стільці.

— Таке чудове молочко, —облизався Мишібрат.

— Не хочу! Не хочу! Не хочу! — Віолінка скочила зі стільця. — Пане Сніданнячко, — покликала вона, — я хочу шоколаду з пінкою!

— Тобі не смакує те, що я подав? — здивувався корчмар.

Не смійте мені тикати! — Вона знов злізла на стілець і, гордо випроставшись, запитала:— А чи ви взагалі знаєте, хто я така?

— Ну, маленька дівчинка, і до того ж…

— Я королівна Віолінка!

— Так, це правда, — потвердили мандрівники. Ми самі визволили її в лісі біля річки Кошмарки.

Тоді Сніданнячко, змахнувши серветкою по підлозі, став на коліно й шанобливо поцілував їй кінчики пальців, які вона ласкаво йому подала. А підвівшись, вигукнув:

— Я звелю принести все, чого забажаєте. Наказуйте, вельможні пані й панове!

І почався бенкет.

— Хто ж за все це платитиме? — непокоївся півень.

— Чого ти турбуєшся, скнаро? — штурхнула його Віолінка. — Перший гонець з двору мого батька, коли сюди завітає, кине йому капшук із золотом.

— Ну, якщо так, то давайте споживати божі дари…

Та й почали вминати різні страви в такому порядку, як загадувала їх подавати капризна королівна.

Шоколад з пінкою, крихкі тістечка із золотистим агрусовим желе, сосиски у срібній посудині з запітнілою від запашної пари дзеркальною покришкою, вареники з черешнями із збитою сметаною, смаженого коропа, над яким мурчав від насолоди Мишібрат, обережно виймаючи кісточки, нарешті, газовану воду з сиропом, що колола в ніс, ніби шпилечками, а насамкінець — добірні груші. Четвертинки їх просто танули в роті, розтікаючись патьоками солодкого соку.

Всі слуги обступили їх півколом, з подивом і захватом розглядаючи врятовану королівну та її супутників.

Коли це за вікнами щось заторохтіло, перед ганком загриміли копита. Двері з грюком розчахнулись. Якийсь лицар, жбурнувши капелюха з пером на оленячі роги, що висіли над коминком, гукнув:

— Гей, корчмарю, налий-но чогось! Та швидше!

Витер піт з чола і, сопучи, припав до величезного кухля. Одна зі служниць підбігла до хазяїна й щось йому тихо шепнула. Мишібрат, наставивши вуха, розчув тільки: «З Блаблації» і «королівна»…

Пан Сніданнячко вже плив до лицаря, потираючи пухкі ручки.

— Шановний пане, — почав він, — тобі вже більш не доведеться гасати шляхами, шукаючи королівну, — гонець здивовано звів брови, — бо нам випала честь саме зараз приймати її в себе. — І не встиг лицар витерти вуса, як корчмар підбіг і послужливо простяг йому довгий списочок, — Ось дозволю собі подати вам рахуночок за її сніданнячко. Шановний пан, мабуть, заплатить за королівну та її супутників. Звісно, це дрібниця, мені не горить, я тільки так, для порядку…

— Що? Що? Що? — похлинувся гонець.

— Слухай! — крикнула Віолінка. — Заплати цьому захланному кухарчуку і дай по червінцю отим славним звірятам, —зневажливо кивнула на трьох друзів.

Лицар широко роззявив рота, потім у нього затрясся живіт, тоді заклекотіло в горлі, кутики вуст піднялися догори, і він, нарешті, голосно розреготався.

— Це опудало — Віолінка? — відлунювався під брусованою стелею його глузливий сміх. — Ця мацапура, ця, ця… Ха-ха-ха! — бухав басовитий регіт, неначе хтось котив барило.

Капрал обурився.

— То що, виходить, ми брехуни?

І вже простяг крило по карафку, шоб торохнути придворного по довбешці.

— Це справжня королівна! — вигукнула Хитруся.

— Ох, перестаньте, бо лусну! — душився лицар. — Змилуйтесь, ото сміхота!

— Мовчи, ти, дурний підніжку! — тупнула ногою королівна.

Лицар, все ще сміючись, обернувся, зняв зі стіни засиджене мухами дзеркало і, галантно ставши на коліно, підсунув його під ніс Віолінці.

— Ой! —скрикнула вона, затуляючи обличчя руками.

Темне личко, розпухлий, мов банька, веснянкуватий ніс, подерта сукенчина і руді настовбурчені, як стріха, кудлики, — невже то вона, прекрасна королівна? Це неправда, це страшний сон! Віолінка відняла долоні від очей, проте видіння не зникало, і вона вже впізнала своє личко, але яке ж воно споганіле, бридке, ще й перекривлене від гніву.

— Підле люстро! — скрикнула Віолінка. Пхнула його щосили ногою, аж воно — брязь! — і розлетілось, але кожна скалка глузувала з неї, стверджуючи її бридоту. — Ну, постривай, ти, ти… — пригрозила гінцеві. — Я поскаржуся батькові!

— Хто сплатить мені рахунок? — вимахував папірцем магістр кулінарії Сніданнячко. — І за дзеркало заплатіть! Давайте гроші, а то накажу вас побити.

— Ти дав себе ошукати зграї дармоїдів. Пошили тебе в дурні, спорожнили полумиски, вилизали тарілки, — кепкував лицар. — А де ж, прекрасна королівно, твоє біле личко, золоте волоссячко і блакитна сукенка?

— А я королівна, я все одно справжня королівна! ридала Віолінка. Тоді підскочила і в безсилій злості вкусила його за руку.

— Ах ти шмаркачко! — крикнув лицар. — Ось тобі, щоб не брехала! — І, перше ніж супутники встигли прийти на поміч, вліпив їй кілька добрячих ляпанців по голому задку. — Там, на подвір’ї, чекають двадцять сім знайдених досі королівен! Чуєте вереск?

Усі вибігли з корчми. Диліжанс перед ганком ходив ходором, з тріском ламалися віяла. Копаючи одна одну золотими черевичками, двадцять сім знайдених королівен видирали суперницям штучні кучерики.

— Гей, ви там, ану тихо, стонадцять марципанів! — гаркнув лицар. — На старість мене нянькою зробили.

Він, ляпаючи капелюхом, розборонив їх. Дівчатка, добропристойно присівши на краєчок вистелених оксамитом кріселець, розправляли зім’яті банти й ревниво позирали одна на одну. А коли карета рушила, показали заплаканій Віолінці довгі червоні язики.

— Платіть! Я з вас витрясу останній шеляг! — погрожував корчмар, щосили тримаючи за хвіст півня, який марно намагався вирватись.

У цей час циган доїхав до повороту. Там спинив коней і по складах почав читати велику об’яву про викрадення королівни.

— Був у нас в руках скарб, — заскиглила Дримба, — виходить, ця мала не брехала…

На дерев’яному плечі дороговказу сиділа ворона з кошиком під крилом і, крутячи головою, пильно до них придивлялася.

— Гей, тітко! — гукнув Мозоль. — Чи не бачила часом півня, кота й лисиці?

— Щойно їх обшукували слуги в корчмі «Під оселедчиком». Геть-чисто облупили, надавали товчеників та й вигнали у три шиї, — закрякала ворона. — Ондечки плентаються шляхом!

— Спасибі, тітко, —- засміявся Циган. — Вважай, вони у нас в руках!

Хвисьнув батіг, і шкапи, стогнучи, потягли повіз на гору.

— Як піймаємо, зв’яжемо їх і приведемо до короля — ось, мовляв, хто краде дітей! Розумієш? Вони підуть на шибеницю, а я згребу нагороду!

Мозоль засунув ножа в рукав і шарпнув полатані віжки.

— Ну, в’йо! Гаття, мої скакуни!

Дримба зайшлася сріблястим сміхом, почувши про цей підступний план.

— Я пишаюсь таким батьком, — прошепотіла. Тоді вхопила гітару і, вдаривши по струнах, заспівала:

— В Тютюрлістані! В Тютюрлістані! — щебетали якісь пташки, сховавшись у густих кущах при дорозі.