Викрадення в Тютюрлістані

Скупиці

Коли пригріло сонце, у стіжку зашаруділо, і виліз капрал Пипоть. Обтрусив сіно з мундира, пригладив сивуватий гребінь і бадьорим кроком попрямував на майдан посеред села. Згодом туди мали прийти лисиця й Мишібрат.

Друзі домовились зустрітися на горбочку за селом, під рано пожовклою дикою грушею. Там поділять випрошені харчі й, розіславши серветку, посідають бенкетувати.

Та що далі заходив півень у тісні вулички, то сіріше ставало навкруг. Сонця все менше, а болото все глибше. В садках було порожньо. Вони дрімали за щербатими парканами, неначе сюди дочасно завітала осінь. Сонце старанно обминало ці місця, бо щохвилини з хат висипали ватаги хлопчаків і, стрибаючи на одній нозі, зривали цілі жмені променів, в’язали в пучки й кидали у мішки, заготовляючи паливо на зиму. А того не знали, дурненькі, що проміння замирає і морозного вечора вони витрусять з мішка тільки сплутані шворки, ремінчики та поворозки, якими було скручене світло. Змерзлі скупичани розсипали по столах пригорщі золота й срібла і грілися при їх облудному сяйві. А хто бідніший, той сплітав пальці й бив ними об коліна, підманюючи змерзлі вуха ляском, схожим на брязкіт повної калитки.

Дивом дивувався півень. Тут батько хвалить синка за те, що наламав штахет з чужого паркана, там бабуся вірьовкою стягує внучці груди, щоб не так глибоко дихала. Ядучий дим з коминів качається по благеньких дахах, обламані дерева світять кривавими ранами, видирають одні в одних гілки, пнуться до сірого неба.

Тополі стоять так, немов поспиналися навшпиньки, подерлися б либонь ще вище, та коріння не пускає.

Постояв капрал Пипоть на вибоїстому ринковому майдані біля іржавого колодязя, подивився тоскно на цих млявих людців та й подумав: «Я розбуджу їх, розворушу своєю сурмою». І заграв бадьорий марш.

Враз навкруги потемніло. Зібрався натовп, сірий, вже розбурканий, але понурий. Попереду стояв сам староста Скупендрій Центусик у полатаній свиті. Одежу, яка тут вважалася дуже ошатною, посоромилося б надіти навіть опудало на вгороді. Староста був страшенно худий, бо на роті в нього висів замок, щоб рідше піддаватися спокусі попоїсти. Ключ від замка тримав у себе найпрудкіший у селі хлопець. Коли порожній шлунок бунтувався, Центусик починав ганятися за хлопцем, але, так і не наздогнавши, сідав, захеканий, стомлений, — і голод минав. Зате він навчився пожирати очима. Умів вовчим позирком гризонути порося, яке брьохалося в калюжі, так, що воно, кувікаючи, кидалось навтіки.

Півень грав, з’юрмлені скупичани напирали на нього. Капрал уже не чув пісні, він бачив, як люди простягали руки, шматували мелодію, запихали собі у вуха і, заткнувши їх пальцями, йшли до своїх халуп. Навіть діти підстрибували вгору і зривали ноти, мовби вишні.

— Слухайте, люди добрі, так не можна, — мовив Пипоть, опускаючи сурму.

І раптом похолов: його вже скубли з усіх боків. Він виразно почував, як ласий погляд старости Центусика обмацує його жилаві литки. Тоді капрал зірвав з голови шапку і простяг до юрби скупичан.

— Згляньтеся, допоможіть учасникові війни з Блаблацією! Подайте, з ласки вашої, голодному інвалідові!

Якби на цих людей навели гармату, і то вони б так не злякалися. Сама думка про те, що хтось із них може добровільно віддати хоч одну з надбаних у поті чола монеток, бодай щербатий гріш, вжахнула їх! У Скупицях зроду-віку ніхто нікого не зарятовував. Усі враз відскочили від сурмача й розбіглися по хатах. Майдан спустів. Капрал чув, як скупичани заставляли шафами двері, як тягли скрині й засували всі засуви, щоб він, бува, не прийшов до них просити милостині.

Тоді півень обчистив болото з острог і сумно почвалав на умовлену зустріч. У животі бурчало, він притискав крилом свій вузлик, а сльози капали, поблискуючи на мідній сурмі.

— Може, Хитрусі більше пощастить, — зітхнув він, сідаючи під грушею.

Тим часом Хитруся ходила від дверей до дверей. Якась господиня визирнула й жестом показала: геть! Інша процідила крізь зціплені зуби кілька слів, але так ощадливо, що проковтнула увесь їхній зміст, і тільки якісь шепеляві звуки впали у простягнену лапку лисиці Нарешті старостина жін ка, Центусичка, розкричалася на Хитрусю:

— Подивіться на неї! Багачка — в шубі жебрає! Та в нас тут ні в кого такої нема! І тобі не сором? То що ж — я мушу від свого рота відірвати й віддати тобі?

Але ж я в цій шубі народилася!

— А мені яке діло? Ти багата, й квит!

Перед тим як щільно зачинити двері, старостиха насварилася коцюбою, а чоловік приклав палець до замка на губах, наказуючи їй не витрачати марно слів.

Мишібратові, який смиренно зупинявся біля хат і, обгорнувши хвостом запилюжені чоботи, несміливо м’яв у лапках капелюха, звеліли виловити всіх мишей у селі — тоді, може, одержить грошик. Але миші тут давно перемерли з голоду, тільки їх мізерні тіні шаруділи в порожніх стодолах.

Так і Мишібрат пішов ні з чим, сумно звісивши вуса, а за ним прибігла Віолінка.

— Що ж ми їстимемо?

— Сказати правду, нема анічогісінько, — почухав потилицю Пипоть.

Село огорталося димом і туманом, ніби йому шкода було навіть показатися. Стояла тиша. Жодна пташка не гніздилася тут, тільки вітер доносив чалапання скнар, що бродили заболоченими вуличками. Насувалися хмари. Було душно, як перед дощем.