Викрадення в Тютюрлістані

Найбільша битва в історії Тютюрлістану

Підкинули хмизу, червоне полум’я шугнуло високо вгору. Мишібрат підгорнув хвоста й почухався лапкою, а півень, так вимахуючи крилами, що довгі тіні падали аж на стовбури сосон, повів розповідь про найбільшу битву в історії Тютюрлістану.

— Вранці, коли розвіявся туман, ми побачили блискучі, мов краплі роси, панцери блабланської піхоти. Барвисті прапори лопотіли на вітрі. Посередині на чорному як ніч коні сидів сам король Цинамон і берлом показував на наш табір. Раз у раз грали сурми. Наші солдати шикувалися в каре, на одному крилі підвели коней, на них незграбно, з підставлених ослонів, злазили міщани, які служили в кінноті. Багато їх ще метушилося, на бігу підперезуючись, звалюючи на вози перини з подушками та столове срібло.

Король Барило вибіг з намету, в чому був, — у пантофлях із зеленими помпонами і підштанках у кремову смужечку. Скочив на коня.

— Солдати! —вигукнув він. — Я написав відозву до вас, але зараз ніколи, прочитаю її вам після битви! Вперед, на ворога!

Одразу взяв чвалом, але вірні придворні наздогнали його, силою стягли з коня й почали нацуплювати на нього панцер та чіпляти зброю.

— Ура! — ревнули солдати. — Хай живе наш король!

Загриміли барабани, і піхота рушила в бій. Від розміреного кроку колони стугоніла земля. Бабахнули дві мортири. Зірвалася величезна зграя сполоханих ворон, застуючи сонце чорними крильми.

— Хай живе король! — кричали солдати, лавами проходячи повз нього, підкидали вгору капелюхи з перами й дірявили їх кулями, щоб показати, які вони влучні стрільці.

— Королю, кіннота пішла в атаку! — гукнув, підбігаючи, ад’ютант, барон Пармезан, і гримнув на землю, перечепившись об власну шаблю. Миттю підскочили санітари й заходились прикладати мокру хустинку до здорової гулі на голові. Битва, видно з усього, заповідалася кривава, був уже перший поранений.

На фланзі мчала кіннота. Назустріч тютюрлістанським румакам скакали блабланські гнідаші. Здаля чути було дикий крик вершників, що поприпадали до кінської гриви. Піхота спинилась і дала останній залп. Тепер ладівниці були порожні, і солдати набивали рушниці грудками землі, гудзиками, недогризками яблук. Декотрі, що мали надто вразливе серце й не могли дивитись, як падають вороги, обачно заплющували очі, перш ніж спустити курок.

А кіннота була все ближче. Крик перейшов у нелюдське ревище, від якого аж шкура терпла. То вершники, неспроможні стримати коней, вчепившись за поводи, репетували:

— Звертай! Геть з дороги! Тікай, бо затопчу!

По зблідлих обличчях було видно, що вояки бояться наїхати один на одного. На щастя, розумні коники розминулись і клусом припустили до соковитих лук. Тут вони спинилися так раптово, шо вершники сторчголов полетіли на землю. Тоді драгуни покинули коней і пішки ринулись у гущу бою.

— Вперед! — крикнув ротмістр. — Вперед за Бла… — Але не скінчив, бо вистрелене зблизька гниле яблуко бебехнуло його межи очі.

У хмарах куряви з брязкотом і галасом билися ворожі армії, не відступаючи ні на крок. У повітрі свистіли снаряди. Качани кукурудзи, помідори, надгнилі буряки та грудки землі торохкали об шоломи. Якийсь пустельник з низкою сушених грибів у руці заклинав вистояти піхоту, що вже почала подаватися.

Тільки позад нас, на узгірку, з корчми «Під оселедчиком» рівнісінько здіймався до неба дим, а корчмар, пан Сніданнячко, готуючи обід, раз у раз вибігав на поріг і крізь рядки соняхів дивився на бойовище. Йому було байдуже, хто виграє битву. Переможці все одно прийдуть до нього попоїсти. Він давав обом арміям ще дві години, бо після першої дня вже почне непокоїтись. Хіба ж смакуватиме пересохла печеня й пригоріла підлива?

В цю мить спішена кінота наздогнала ворога. Засапані лицарі на хвильку пристали, втерли піт з лобів і вхопилися за шаблі.

І враз залунали вигуки:

— Зрада! Панове, зрада!!!

Даремно вони моцувались — клинки ніяк не виймалися з піхов. Довелося, не добуваючи їх, гамселити ворогів по головах. А як комусь і пощастило вишарпнути шаблю, важке, липке лезо не слухалось руки, міцно приліплювалось до борід та вусів обурених супротивників. То зрадник цапок поналивав у всі піхви меду, майже зовсім обеззброївши тютюрлістанську армію.

Отож і не дивно, що наші кіннотники, б’ючись за кожний рубіж, голіруч лупцюючи ворогів, лишаючи прилиплу до нападників зброю, поволі відступали.

— Перемога! Перемога! — горлали, насідаючи на них, блабланці.

Один опасистий міщанин, оточений під деревом, стяг з ноги чобіт і, вхопивши за халяву, глушив ним драгунів.

Почувши неподалік зойки, пан Сніданнячко став квапити служниць:

— Накривайте столи, швидше, їх уже добивають!

Хто кого, він не знав, але хотів, щоб усе було готове.

Поразка нависла над армією, аж раптом розлігся радісний крик:

— Тату, тримайся! Дивись, як він йому дає!!! Тату! Ззаду заходить!!!

То прибігли синки героїчних міщан, щоб подивитися на битву. Ще здалеку вони почули брязкіт криці, бахкання пострілів та могутнє кректання воїнів. Останні сім миль хлопці бігли клусом, виваливши язики.

Тепер вони стояли на пагорбі й стусали один одного ногами, бо видовище було справді захопливе. Раз у раз то той, то інший закладав пальці до рота й свистів так пронизливо, що всі аж хололи.

Та недовго хлопчаки вистояли без діла. Один витяг з бездонної кишені рогатку й каштаном підбив око найближчому блабланцю. Рештки тютюрлістанської кінноти, приперті до тину біля корчми, кинулись виривати соняхи. Та й ну глушити ворогів по головах довгими бадилинами, аж костриця полетіла. Блабланці не витримали цієї навальної атаки й позадкували. Під градом ударів, вимахуючи затупленими мечами, один за одним вони гепали на землю, бо відчайдухи-хлопчаки спритно підставляли їм ноги. В паніці блабланці пустилися навтікача, кидаючи зброю й гублячи шоломи. А хлопці ломаками гатили по панцерах, здіймаючи страшенний гуркіт. Потім вишикувались вервечкою і попростували до укріпленої батареї, де гармаш Бахкало від люльки запалював гарматні гноти.

Коли пан Сніданнячко відчинив двері корчми й, кланяючись, вигукнув: «Прошу вельможних панів до столу!» — то побачив тільки витоптані грядки, повиривані соняхи та одного блабланця, що заплутався бородою в зубчиках власної остроги й тому не зміг утекти, так і сидів, зігнутий у три погибелі, й стиха охкав.

Пан Сніданнячко покликав служниць. Ті хутенько оббігли бойовище й зібрали багаті трофеї: кілька шоломів, що могли придатися в кухні, дві рапіри, з яких вийдуть коцюби або рожна, та вставну щелепу. З кущів витягли ще три пари штанів, покинутих під час панічної втечі. Несли їх двома пальцями і якнайдалі від себе.

В центрі по-геройському билася піхота. На правім крилі біля полковника Пуховика стояв я. — Тут півень гордо задер дзьоба вгору. — Кулі сипались так густо, що я мусив раз у раз витрушувати їх зі своєї сурми. Отоді полковник вибіг поперед колони, блиснув моноклем і, щоб під’юдити нас, гукнув:

— Боїтесь короля Цинамона?

— Ні-і-і! — ревнула обурена гвардія.

— Ну то вперед!

І ми пішли в атаку.

А хлопчаки тим часом крутились біля гармат. Син старого кравця Вузла, малий веснянкуватий Вузлик, та його друзяка, рудий Гіпцьо, намагалися зазирнути в жерло. Але коли один з них, зіп’явшись навшпиньки, радісно крикнув: «Бачу! Бачу ядро!»— другий із заздрощів так штурнув товариша плечем, що обидва поточилися.

Гармата над ними підстрибнула, в небо жахнуло вогнем, і ядро зі свистом пролетіло в них над головами.

— Ану, геть звідси, шмаркачі! — гримнув гармаш Бахкало. — Ви що, власними головами гармати хочете заряджати?

З бойовища біг до батареї королівський ад’ютант, барон Пармезан. Перука в нього почорніла від порохового диму. Зі сльозами на очах він благав:

— Піддайте вогню, панове! Ради бога, піддайте вогню!

А тут як на зло вийшли ядра.

— Гей, ви, блазнюки! —гукнув гармаш. — Пхайте в жерло, що є напохваті!

Хлопці аж підскочили з радощів, а Гіпцьо свиснув так оглушливо, що всі попадали ниць, подумавши, що то летить граната.

Вузлик моргнув товаришеві. Вони разом метнулися до польової кухні, вхопили здоровенний казан і висипали в жерло гармати сім тисяч галушок з маком. Гармаш Бахкало запалив гніт. Гримнув постріл. Над бойовищем зависла чорна макова хмара, в якій з грізним клекотом вирували галушки. Аж тут — лусь! І на піхоту сипнув град галушок. Вояки ковзались, падали, чмихали і плювали, видовбуючи з носа й вух липке тісто.

— Це неподобство! Так ми не будемо битися! — кричали вони, — Це не по-лицарськи!

Але вже накочувались нові лави, топчучи простертих на землі солдатів, і теж падали, збивались у ворушкі купи, а супротивники голомшили їх з подвійним завзяттям.

Сонце висіло над самим бойовищем, і спека ставала все нестерпнішою.

Раптом король Барило, червоне, лискуче від поту обличчя якого аж шкварчало під заборолом, вийшов на середину бойовища й гукнув:

— Годі!!!

Звідусіль зацитькали:

— Тс-с-с… Тс-с-с…

Шум битви потроху стихав, дихалось вільніше.

Король Цинамон верхи продерся крізь гущу вояків, повернувся до них лицем і, піднісши руку, теж заволав:

— Годі!

Всі спинилися, запала глибока тиша. Палиці й мечі завмерли в повітрі над головами. Хто лежав, тепер вкладався зручніше, стиха постогнуючи.

— Не ворушитись! — наказав король Цинамон. — Умощуватися заборонено, положення кожного засвідчить комісія!

Король Барило Сьомий зіскочив з коня, зробив глибоке присідання й насилу підвівся, такий важкий був його брязкучий панцер. Величною ходою володарі підступили один до одного.

— Усе йде добре, — сопучи, мовив король Барило.

— Чудово, — буркнув король Цинамон.

— Пробач мені, королю Цинамоне, — заговорив зніяковілий король Барило, — від цього гвалту просто чманієш, я оце вже цілу годину мучуся і ніяк не можу згадати, за що ми воюємо?

Як-то — за що? —здивовано шепнув король Цинамон. — За оту мигдалину!

— За таку дурницю? — зчудувався Барило.

— Що значить — дурницю? Я ж тріснув тебе в тім’я берлом!

— Ага, згадав! Тільки не говори голосно, бо вони не схочуть за нас воювати, — показав рукою на солдатів, що побожно дивились на своїх володарів, — Ага, справді… — Обличчя в нього багровіло. — Така образа! — затупотів ногами. — Тепер я вже знов розгнівався, можемо далі битися!

Він опустив забороло так рішуче, що прищикнув собі гладке воло.

І битва поточилась далі.

Завзято колошматили одні одних супротивники. На самій середині бойовища череватий кравець Вузол безстрашно зіткнувся з не менш череватим точильником Амількаром Мантачкою. Зброю вони вже потрощили, а що руками дотягтись один до одного не могли, то з розгону буцалися животами, які дудніли, неначе військові барабани.

І все-таки перевага була на боці блабланців. Я бивсь, як лев. Грав безперестанку, аж охрип. Нарешті, побачивши розпач на доброму обличчі короля Барила, ще раз підняв стомлене військо в атаку, загравши наш безсмертний гімн:

Але то було вже останнє зусилля…

Я не знав, що звуки моєї сурми збудили приспаного ліками головнокомандувача. Він поскидав із себе ковдри й, зачувши поблизу гомін битви, зіскочив з воза.

— Коня дайте! Коня! — волав він, підперезуючись.

Але табір був безлюдний, усі зброєносці покинули його, щоб подивитись на баталію і при нагоді пом’яти ворогів, які опиняться поблизу.

За корчмою сиділи навпочіпки двоє друзів.. Щойно вони ум’яли поцуплений полумисок млинців з абрикосовим варенням і тепер, облизуючись, обмірковували нову витівку.

— Слухай, Вузлику, я все-таки їх випущу, — прошепотів Гіпцьо, стискаючи шкіряну торбу.

— Не минути нам прочуханки, чує моя душа, — сумно зітхнув Вузлик, але очі в нього збуджено блищали.

— Та я справді більш не витримаю, вже рука терпне. — Гіпцьо ще дужче затис торбу, а в ній грало й шуміло, неначе там оберталася, скрегочучи трибками, якась складна машинерія.

— Ну то гайда!

З радісними вигуками вони знов помчали у вировище бою. На гарматі, що помалу остигала, стояв полковник Пуховик і дивився на клуби диму в бінокль.

— Ці скельця справді чарівні, — мурмотів він. — Так сильно наближають, що в них уміщується лише одна кінська голова!

Не знав, бідолаха, що блабланські драгуни вже оточили батарею.

І якраз у цю хвилину в саму гущу бою впала таємнича торба. Гіпцьо й Вузлик чекати не стали, одразу дали дьору.

А з торбини вихоплюються дзизкучі золоті іскри і як упнуться кудись — у кінчик носа чи в товстий зад, — солдати, вимахуючи руками, кидаються навтіки.

— Оси! Рої ос!

так описує це блабланський поет.

Кінь короля Цинамона, вжалений під хвіст, став дибки. Даремно король шарпає поводи, румак, весь у піні, повертає і скаче назад.

— Король тікає! — гукає хтось.

— Король уже втік! — кричать усі й біжать за ним.

Так осине гніздо, зняте з горища корчми «Під оселедчиком», принесло нам перемогу в цій битві.

Саме в цей час, скоцюрбившись на схопленому десь коні, підлетів граф Майонез. Це моя сурма додала йому сили.

— За мною! — гукнув він. — На Блабону!

І ми кинулись навздогін ворогові.