Викрадення в Тютюрлістані

Таємничий казан

Коли друзі, нарешті, спинилися, щоб звести дух, вони почули тільки шум дерев у надвечір’ї. Притискаючи лапки до грудей, аби втишити розкалатані серця, прислухались, чи не женуться за ними. Але навколо було тихо.

— Я вже відчував вістря ножа на горлі, — квоктав півень. — Чудом врятувався від смерті…

— Ми так за тебе боялись, — мурчав Мишібрат, радо задерши хвоста.

— А я ледве встигла гукнути своїм блошкам: «Тримайтесь за хутро!»— так ми дременули!

— Твої блохи — то ягнята проти Мозолевих страховищ!

— В нас нічого не пропало?

— Твій вузлик у мене, капрале.

— Ну то все гаразд…

— Треба тікати з цих паскудних місць.

Мандрівники неквапом вступили під темне склепіння старих дерев. Сонце щойно зайшло. Великі чолохаті нічні метелики тріпотіли над квітками, що того вечора пахли особливо солодко… Звідкись, дуже здалека, повторювана задуманими деревами, долинала пісня:

Тут мелодія захлинулася жалісним риданням.

— Ой лишенько! — зойкнув півень. — Моя сурма!

Даремно супутники втішали його, мовляв, він купить собі другу. Жодна вже не буде така, як стара, — погнута, вірна, втрачена. Капрал не міг зрушити з місця, стояв, схиливши голову набік, і вслухався в далеку скаргу, а голос сурми уривався й хрипів, ніби вона була повна сліз.

Тоді півень обернувся і, не слухаючи умовлянь товаришів, відштовхнувши їх, щоб не затримували, вигукнув:

— Ідіть далі самі, я вертаюсь!

— Ти збожеволів, я не пущу тебе! — скрикнула Хитруся.

— Я теж іду з тобою, — нявкнув Мишібрат, гострячи кігті об стовбур дерева.

Було вже зовсім темно, світлячки, повертаючись з гостини, засвічували ліхтарики. Півень поночі бачив погано, тому Нявчура, очі якого тепер світились зеленим вогнем, ішов попереду, розхиляючи гілки.

Дісталися до шляху. Пісок ще не охолов і грів їм лапки. Місяць уже викотився з-за лісу, і кажани шугали в чорні печери під деревами. Вологі віти звисали, немов скам’янілі бурулі.

— Дивіться, дивіться, — шепнула Хитруся.

— Моя сурма!

— Тс-с-с… Тихше!

На галявині, в траві біля казана, покришка якого була притиснута великим каменем, лежала сурма. Вітрець, що ледь пригинав росяну мураву, будив у ній тихі зітхання. Видно, вона тужила за своїм господарем.

Темним громаддям бовванів фургон, крізь зачинені віконниці скупо цідилося жовтаве світло свічки. Видно, там ще не спали.

Півень хотів одразу вхопити сурму, але лисичка притримала його лапкою, а кіт пучками трави обкрутив йому остроги, щоб не бряжчали.

В цю мить фургон заскрипів, перехилився, світло приснуло крізь щілини.

— Більш не буду на них чекати, — почувся голос приборкувача Мозоля й гучний позіх. — А ти могла б тримати його міцніше!

— Та я ж тримала скільки сили, — засміялася Дримба, — але він так підскочив… Мабуть, і досі ще тікає…

— Про всяк випадок прив’яжу кінець мотузки собі до ноги, тоді вони самі мене розбудять.

— От бачиш, — шепнула Хитруся.

Сурма смикнулась і посунулася по траві. Мотузка натяглась, а потім обвисла.

Тепер мандрівники почули сварливі голоси бліх, що вкладалися спати. Зненацька щось як грякне — раз, тоді другий, затріщала дощана переділка.

То циган скинув чоботи й пожбурив ними в стіну, щоб утихомирити блошину шамотню. Потім вогник свічки жалібно засичав, здушений послиненими пучками. Фургон потемнів, пригнувся. Невдовзі розляглося рівномірне хропіння, неначе картопля сипалась по сходах, — Мозоль заснув. Тоненько зітхала Дримба, за щось просив пробачення і хлипав циганів синок Лупон. Тільки за гратами сопли, зачувши чужих, незліченні, чуйні, спраглі крові блохи.

Нявчура нечутно підповз, зняв пута з сурми й подав її півневі, а той поцілував її так міцно, що дзьоб аж ляснув об бляху. Потім відскочив убік, тулячи її до грудей.

— Ходімо вже, — квапила Хитруся.

Місяць лив потоки срібла. Тупали спутані коні. В старому цирковому фургоні порипували дошки. Раптом мандрівники почули приглушений плач.

— Це твої блохи?

— Що ти! — обурилась Хитруся. — Мої давно сплять.

Тоді Нявчура тицьнув на казан, обнюхав покришку і зсунув камінь.

— Краще не займай. Хтозна, що всередині.

— Там був гой гном, що попередив мене про небезпеку, — шепнув півень.

Якась ропуха, змучена довгою спекою, вилізла з-під папороті. Вона роздивлялась довкола виряченими очима. Обвисле воло то роздималось, то опадало від надсадного дихання — в неї була ядуха.

— Чи нема тут у вас води? — сапала ропуха.

Але троє друзів не чули, всі нахилились над казаном, бо півень саме зсунув крилом покришку. Хитруся позадкувала, а Мишібрат, випустивши кігті, приготувався до стрибка. У щілині показалося дитяче личко. Дитина сиділа по шию в якійсь рідині, що проти місяця блищала, мов ртуть. Волосся в неї було коротке й кучеряве.

Ти хто? — здивовано спитали мандрівники.

— Рятуйте мене, — заплакала мала, — я королівна Віолінка.

— Королівна? — недовірливо перепитали дру. зі. — Що ж ти тут робиш?

Дівчинці допомогли вилізти. Вона була гола. Лисичка прикрила її м’яким листям підбілу й накинула якусь сукенчину, що сохла на дишлі.

— Це вже третю добу я мокну у відварі горіхового листя, щоб шкіра потемніла. Циган викрав мене, зачарував… Мені доведеться прибирати клітки цих страшнючих бліх…

— Королівна, справжня королівна, — тикався в неї носом недовірливий Нявчура. Хвіст його тріумфально стирчав угору.

— Королівна, — захрипів від хвилювання півень і підніс сурму до дзьоба, щоб заграти тріумфальну фанфару.

— Навіжений! — смикнула його Хитруся.

Вона вхопила Віолінку за руку. Всі припустили до шляху. Останній цибав капрал, повішена через плече сурма товкла його по спині, немов підганяючи.

Тоді на спустілій галявинці, де ворушились тільки величезні тіні спутаних коней, змучена цілоденною спекою стара ропуха, полегшено зітхнувши, пірнула в чорний казан.

— Ах, як приємно купатись, — шепотіла вона, заплющуючи вирячкуваті очі. Роздуте воло здригалось, і на поверхні розходилися дрібненькі брижі.