Викрадення в Тютюрлістані

Родовид Мишібрата

— Тепер уже ніхто нам не повірить, — простогнала Хитруся.

— Звісно, коли навіть мої слова взяли під сумнів, — з гіркотою мовив Мишібрат.

— Друзі! Єдина рада: треба відвести Віолінку до самого короля, його любляче серце напевно пізнає її!

— А я не піду! — крикнула королівна. — Така нікому не покажуся, ви для мене якраз підхожа компанія! — Вона з розпачем подумала про ущипливі шепоти, нудотні поцілунки придворних дам, які ахатимуть над нею, а затулившись віялами, обміняються значливими поглядами й зловтішними посмішками.

Ні, нізащо. Вона була надто горда, щоб повернутися такою, споганілою від чарів. Ще не розуміла, що тілесна краса нетривка, з літами минає, а душевна лагода й сердечна доброта — незнищенні й вічні, вони осявають навіть глибоку старість.

День був сліпуче яскравий, спека з кожною хвилиною дужчала. У збляклому бездонному небі маленьким хрестиком кружляв розвідник-яструб. Сонце всім своїм тягарем налягло на застиглі дерева. Пісок на шляху пік ноги.

До Тулеби було кілька днів швидкого ходу. Харчів мандрівники не мали ніяких, а жадібний корчмар відняв у півня останні три дукати, відкладені на чорний день. Слуги обдерли їх до решти, перетрусили клуночки, у Хитрусі навіть зірвали бант з хвоста.

Чекала їх тяжка путь, бо й вечерю й нічліг мусили випросити, а не всюди відчинялися двері, не завжди їм виносили ложку страви. Частенько хвіртка зачинялася перед самим носом, і господиня сердито кричала:

— Нічого в мене для вас нема, волоцюги! — і нещиро додавала:— Ідіть далі, йдіть, хай вам бог помагає!

І все-таки подорожні не вмирають з голоду. Хоча хлопці свистять їм услід, передражнюють маршову ходу півня, кидаються грудками землі, хоча собаки рвуться на ланцюгах і гарчать: «Жебрррак, жебрррак!» або образливо кидають: «Хам! Хам! Хам!»— наші мандрівники поволеньки йдуть селом у смугастій тіні штахет, бредуть попід запорошеними садками, повними рож і нагідок. Смиренно стоять біля тину, і врешті таки натраплять на жалісне серце, на ласкавий усміх. Тут дадуть їм шматочок хліба, там окрайчик сиру, деінде не пошкодують і глечика молока. Подорожні з вдячністю приймають усі ті дари.

— Я далі не піду, — шепоче королівна смажними вустами, — нема вже сили…

Сонце пражить. Усі пташки замовкли. Повітря тремтить і струмує понад темною смугою Стогайських лісів. Тіні зробилися маленькі, найрадніше зовсім сховалися б під ступнею, але пісок шкварчить, мов сковорода, і вони біжать біля самої ноги, даремно шукаючи захистку.

— Збери всі сили, — каже півень, — це ж для твого добра.

Як хороше було б зараз лягти в холодку на траву й дивитись у небо. Тоді погляд лине в таку глибінь, у таку безмірну далеч, що забуває дорогу назад до маленької зіниці.

Але у Блабоні чекає стривожений король Цинамон і ридає ночами королева Цикута. Даремно їм привозять усе нових несправжніх «королівен».

Раз у раз схоплюється з місця король, введений в оману блакитною сукенкою, віялом і золотими черевичками з діамантовими пряжечками, простягає руки королева і, вмиваючись слізьми, волає: «Донечко!» А королівни-самозванки замість того, щоб побігти по малиновому килиму, кинутись на шию батькам і закричати: «Мамо! Татуню!», — вклоняються згідно з придворним етикетом і, приголомшені навколишньою пишнотою, шепочуть: «Ваша величність!»

І король наказує прогнати їх геть. Він стає біля вікна, ластівки зриваються з-під даху, щебечуть, приліпившись до фортечних мурів, де в кожній розколині повно смачної поживи. Дивиться король на тінистий парк, на садки, повні квітів, смикає гумову стьожечку, яка притримує корону, стукає берлом у кам’яні мури й задумано витирає портьєрою сльозу, що котиться по щоці.

А ластівки посвистують за вікном, їх підганяє писк голодних пташенят…

Тим часом далеко звідси піщаною дорогою бреде маленька королівна і слухає розповідь Мишібрата, забуваючи про спеку і втому. Може, ви не вірите?

Ну то послухайте, що розказує Мишібрат.

— Народилося нас трійко. Я ще очей не розплющив, а вже чув, як об ослизлі балки плюскотять води Хлюпавкі. Мати ховала нас, але старий мельник Питель вислідив, де наше кубельце, і я тільки відчув, як його вузлувата рука гребеться в сіні. Я зашився якомога глибше, не почув навіть крику братика й сестрички, бо вода ринула на колесо, загуркотіли жорна, задвигтіли решета, увесь млин заходив ходором, аж борошно сипонуло крізь щілини. Пізно вночі мама кликала дітей, блукаючи в очеретах над водою. Вона нічого не сказала, але я сам здогадався, бо вся шерсть у неї була мокра від роси. Хлюпавка не віддала своїх жертв, тихо лизала букові лотоки і плюскала у греблю. Мати міцно пригорнула мене. Так, ще не побачивши світу, трагічно загинули мій брат і сестра.

— Ох, сіромаха, — зітхає лисиця.

А півень наддає ходи.

— Ну, гайда, не відставати, — підганяє супутників, за суворістю намагаючись приховати зворушення.

— Коли повернуся до Блабони, попрошу батька заснувати притулок для всіх кошенят! — вигукує королівна.

Дивіться, посеред дороги лежить на спинці сонечко. Перебирає лапками, даремно кличе на допомогу. Віолінка нахиляється і, витерши з нього пил, кладе на долоню.

— Я думала, це коралик… — шепоче.

На спинці в сонечка три цятки, воно повзе по Віолінчиних пальцях, кружляє, вертається назад, нарешті вилазить на пучку середнього і підносить надкрилля, точнісінько так, як підіймає спідницю жінка, збираючись перестрибнути через калюжу.

кричить йому навздогінці Мишібрат.

Сонечко вертається, описує коло над Хитрусею, нарешті сідає їй на вухо. Лисичка неспокійно тріпає вухом, коли це чує шепіт:

— Без вашої допомоги я загинуло б тут від спеки. Щиро дякую. Я відплачу вам добром, от побачите, не було б я Трицятко!

І ось воно вже високо-високо. Всі четверо, задерши голови, проводжають сонечко поглядом, аж поки воно розпливається у збляклій блакиті.

— Я вже його не бачу, — каже півень, — сонце сліпить очі.

І вони рушають далі.

— …Моя мати так і не виходилась від того горя, — провадить далі Мишібрат. — Часто схоплювалася серед ночі — їй вчувався дитячий плач… Тоді сідала на помості й ридала проти місяця. Хлюпавка була як срібне дзеркало, часом тільки соми підпливали до заставок, дотикались до них вусами і, постоявши трохи в задумі, зникали в ковбані під колесом. Однієї ночі мати ніжно поцілувала мене і подалася шукати втрачених малят.

Батько мій, славний на всю округу Мишолов Нявчура, десь тинявся цілими днями. Вертався вже ген за північ, мало не вдосвіта. Тоді, розжалобившись, що я такий самотній і недоглянутий, знімав з-над ліжка гітару й влаштовував на даху концерт. Особливо напровесні. Пам’ятаю, мов сьогодні: він стояв, витягши хвоста, на тлі мідного місяця, гітара побринькувала, а він натхненно співав серенади, ворушачи срібними від місячного сяйва вусами. Зачудовані соми аплодували плавцями. Стиха жебоніла вода, стікаючи цівочкою з нерухомого колеса. Увесь чар цих хвилин порушував мельник Питель. Він вибігав у кожусі, накинутому на сорочку, і, хляпаючи босими ногами по дощанім помості, лаючись на всі заставки, шпурляв на батька стару гирю або поліно. Вимахував руками, наче вітряк крилами, тінь падала на воду, розполохувала сомів, сягала верхівок схилених над водою чорних вільх. Нарешті, безсилий припинити нічний концерт, він пускав млин, і жагучий, тоскний сиів тонув у шумі й скреготі.

Однієї ночі мій батько, зваблений повнею, скочив на кружало місяця, що стояв над самим дахом. Там, мов на срібній сцені, він співав під гітару найкращих пісень.

На жаль, батько не помітив, що перед світом місяць став підбиватися вище. Я вражено дивився, як він підноситься у срібній гондолі, махаючи мені лапкою, йому вже не судилося повернутись.

Кілька ночей підряд бриніли його серенади над заснулим млином. Даремно переляканий Питель благав його повернутись. Даремно приставляв драбину. Місяць вже не спустився. Він потроху меншав, і я бачив, як разом з місяцем малів і тоншав мій тато, заворожений білолицим. Кінець кінцем батько став такий тоненький, шо я ледве міг його розгледіти на краєчку серпа, він розпливався мені в очах, повних сліз. Перед тим як відійти на той світ, батько кинув у наш бік гітару, і вона, посріблена, прикрашена пучком стрічок, кометою пролетіла зоряним небом. Мені здалося, що вона шелеснула в Хлюпавку. Астрологи вбачали в цьому лихий знак, віщували багато горя й сліз…

І справді, через три місяці вибухнула війна з Блаблацією.

Я лишився сам-самісінький. Навіть гітари не знайшов, тільки часом тихими ночами вчувалося, ніби її голос долинає з ковбані під млиновим колесом. Може, то якийсь сом пропливав мимо й вусами торкав струни…

— Неймовірно! — вигукнула Хитруся.

— Ну і що? Що ж далі? — нетерпляче підганяла королівна.

Заслухавшись, вони й незчулись, як пройшли чималий шмат дороги.

— Хоч батьком моїм був славнозвісний Мишолов Нявчура, а про діда згадується навіть у казкових літописах… Ви ж, напевно, чули про «Кота в чоботях»? То це він і є… Так от, незважаючи на все це, старий Питель зневажливо казав: «Відколи світ світом, ще не було таких навіжених котів!» Мабуть, він не годен був відчути красу весняної ночі, коли над Хлюпавкою кумкають жаб’ячі хори і стиха шумить вода, падаючи на букові колеса. Мельник Питель і в такі ночі з ліхтарем у руках обходив комору, завалену мішками. Крива тінь повзла по балках. Потім скнара сягав рукою за комин і довго рахував таляри, заховані в латаній панчосі небіжчиці-жінки.

Зате цілими днями Питель дрімав, заколисаний туркотінням млина. Коли-не-коли розплющував одне око, але, побачивши мене з мішком на плечах або коло заставки, знову засинав. Моїм обов’язком було відгортати совком висівки, насипати зерно в кіш, а передусім пильнувати, щоб миші не робили шкоди.

Батько мій винищував їх нещадно, тому й дістав почесне ім’я Мишолов. Не скажу, що це приємна робота, ну самі подумайте: після вечері, ум’явши миску яєчні з ковбасою й запивши молоком, доводилося, за котячою традицією, ковтати мишку, бліду, спітнілу зі страху ще й обсипану борошном. Але довгий час я справлявся з цим обов’язком.

Влітку мишачі родини залишали млин і перебиралися на дачу, любо відпочиваючи в навколишніх пшеницях, де родичі їхні мали багаті двори. Зате восени, тільки-но затупотять по гонтовім даху негоди, миші сунули назад цілими полчищами, забравши з собою навіть бідних родичів. Скреблися під підлогою, шастали поміж мішками і хрупали золотисте зерно, що прискало з коша, мов іскри.

Для них я був кровожерний гонитель і кат. Коли сніговий пух засипав поріг, не раз доводилося чути, як вони хукають на змерзлі лапки й нетерпляче тупцюють у нірках, чекаючи, поки я піду спати.

Матері, блискаючи чорними очицями, співали дітям:

А я грізно ворушив вусами й освітлював ліхтарем кутки.

Було це якось у січні. Люті морози скували землю, а рвучкі вітри несли колючий сніг і ламали крижані бурулі, що звисали з млинового колеса. Часом з мишачих нірок долинав веселий гомін, там хором співали колядки.

Мені було дуже сумно.

Подавсь я до комори. Крізь щілини пробивалося місячне світло. В цих ясних смугах іскрилися сніжинки. Ліхтар спалахнув синім полум’ям і згас. Я влігся на мішках. Хотілося бути якнайдалі від Питля, що кректав над замацаною книгою, підраховуючи торішні прибутки і ялозячи в ній недогризком червоного олівця. Хотілося згадати свою маму, батька, котрого заніс у безвість місяць. Я лежав, затуливши лапками очі, з яких мороз витискав сльози.

Коли бачу: поміж мішків, неначе серединою вулиці, з радісними вигуками посувається мишача процесія. Я підскочив, мов на пружинах, і заступив їм дорогу.

Миші скам’яніли. Не сміли тікати, та, зрештою, кожну з них я щомиті міг придушити лапою. Попереду стояла літня миша в попелястому салопчику, за нею тулився якийсь дженджик у світлих рукавичках і котелку. Далі — чималий гурт святково вбраних гостей.

Коли я моргнув оком, усі зблідли. У дженджика випала з рук бамбукова паличка, але він не наважувався її підняти. Згори я бачив, як зухвалий малюк, що дріботів позаду, скориставшись з розгублення дорослих, почав зв’язувати гостям хвости.

Несподівано мишка в салопчику ступила вперед.

— Шляхетний пане Нявчуро… — заговорила тремтячим голосом. Тоді я побачив, що вона тулить до грудей невеличкий згорточок у мереживі. — Дорогий наш Тиране!

Я пригладив вуса. Миші в задніх рядах, налякані цим жестом, з писком кинулися врозтіч і враз застигли — їх не пускали зв’язані хвости. Малий пустун з радощів перекинувся через голову, а бабуся, тримаючи внука за вухо, старанно обтрусила з нього пил.

Я не витримав і засміявся. Зрештою, тієї ночі я не зміг би нікого скривдити.

— Ну, говори, голубко, — муркнув тихо.

Побачивши, що я в мирному настрої, всі з полегкістю зітхнули.

Дженджик скинув котелок і нишком витер піт з лоба.

— Ми йшли просити тебе, грізний Нявчуро, щоб ти ласкаво згодився бути хрещеним батьком мого первістка! — Вона підійшла зовсім близько — я виразно чув дух її напахченої шубки — і подала мені сповите в пелюшки мишаче немовля.

Що було робити? В мене м’яке серце, я охоче згодився.

Коли під радісні вигуки мене з новонародженим на руках вели на мишачий бенкет, славні мої предки на небі, певно, рвали на собі вуса й кляли свого нащадка, бо ще ніколи, як світ світом, не було такого, щоб кіт та побратався з мишами.

З того часу щоразу, коли я ловив якусь мишу на крадіжці зерна, виявлялося, що то дядечко або тіточка мого хрещеника, і доводилося, перепросивши, відпускати їх. А малий підріс, став такий верткий, і мати часто приводила сина до мене, щоб я його побавив. Вона цим дуже пишалася, бо й сама походила зі шляхетного роду, в її жилах текла королівська кров.

— У миші? Не може бути! — обурилась королівна.

— Атож, бо десь у далекій країні, здається, в Польщі, миші з’їли якогось короля Попеля, і то в його власному замку!

— Чи чувано таке! — здивувалася Хитруся. — Дивина та й годі!

— А куди ж дивилась поліція?! — сердито спитав капрал Пипоть.

— Отож поки я бавив малого, решта шастала по коморі, зсипаючи у шкіряні мішечки борошно та зерно. Дійшло до того, що я мусив стояти на чатах, щоб старий їх не застукав. Але й цього мало, — вони почали вимагати, щоб я сам носив зі спіжарні сало, бо мій хрещеник, мовляв, хирлявий і йому треба добре харчуватись.

І от якось я задрімав. Самі подумайте: цілий день робиш, а вночі мусиш охороняти невгамовних мишей, які так розперезалися, що шмигали по столі, коли я вечеряв. А часто, сягнувши в кишеню по ключі, я знаходив там сонне мишеня. Тієї ночі мене зморив сон. Мельник Питель, розбуджений галасом, здивовано тер очі: посеред хати сунувся величезний лантух з пшеницею. Старий подумав, що це йому приснилось, але ні — лантух сміло прямував до дверей, причому виразно чути було голоси цілого юрмища мишей, які тягли його на спинах. Питель зірвався на ноги, перевернувши лаву.

У млині раптом посіріло, табуни мишей металися з писком, цілі купи вискакували зі скринь. Мельник стояв занімілий, звівши руки над головою, на якій останні три волосини стали диба, щоб не пропустити цього жахливого видовища. Потім кинувся до мене. Не встиг я опам’ятатись, як господар витяг мене за хвіст.

— Ти знеславив, зганьбив котячий рід! — репетував мельник. — Ти взагалі не кіт, а мишам брат!

Він пхнув мене ногою у крижі, і я покотився по снігу. Почекав, поки його гнів охолоне. По коморі блукало світло, звідти доносились несамовиті зойки. То Питель підраховував збитки.

Я не був певен, що ми з ним розпрощалися навіки, але й досі кульгаю і тому думаю, що він все-таки був незадоволений моєю службою.

Роботи я ніде не знайшов, але й не голодував, бо за мною йшла слава мишачого захисника. Хто-небудь із далеких родичів мого хрещеника завжди приносив бодай кілька обрізочків, героїчно видертих із наставлених пасток. «Це нашому улюбленому Мишібратові», — казали вони зі слізьми на очах, співчуваючи моїй недолі.

— Ти шляхетний котяра, — штурхнув його в бік капрал.

Нараз над головами в них, мов ягідка горобини, повисло Трицятко.

— Дивіться, наше сонечко вернулося!

— Тс-с-с… тихше…

— Пильним будь! Пильним будь! — кричали перепілки у прив’ялених спекою хлібах.

— Гляньте, якийсь віз їде! — гукнув Мишібрат.

Стояла така тиша, що було чути, як осипається пісок з коліс, як рипить упряж і хропуть шкапи.

Пилюга висіла над балагулою, вилася, мов драконячий хвіст.

— Тікаймо! — скрикнули друзі, — Це циган Мозоль!

Вони зірвалися з місця і, розхиляючи колосся, помчали межею до вже близьких Стогайських борів.

— Ось вони як на долоні! — почули радісний рев цигана.

— Нічого не бійтесь, я вам допомагатиму, — шепотіло Трицятко, в’ючись у лисиці над вухом.