Викрадення в Тютюрлістані

Самопожертва Хитрусі

— Ну, і що далі, друзі? — спитав півень, коли вже натішились, що Мишібрат знову з ними. — Треба якось її рятувати, — показав на королівну.

Личко в дівчинки було обв’язане хусткою, наче в неї боліли зуби, але й з-під хустини вітер висотував золотаві кучерики буйної бороди.

— Я пристану до Запопадливих Пасічників! — заявила вона, сердито поглядаючи на супутників.

— Гарна, що й казати, — тяжко зітхнув Мишібрат.

— Достеменний молодий розбійник, — докинула Хитруся.

— Немає злого… — почав півень.

— .. щоб на гірше не вийшло, — понуро доказала лисиця. — Може, ви ще не все знаєте. Сьогод ні на світанку король Цинамон залишив Тулебу, поклявшись, що повернеться з усім своїм військом, аби вогнем і мечем спасти на цю підступну країну.

— Виходить, уже війна?

— Атож, мої любі, війна!

— Слухайте, — мовив півень, — тепер уже треба рятувати не королівну, а вітчизну. Ми мусимо перешкодити замірам короля Цинамона і затримати армію на кордоні. Іншої ради я не бачу.

— Але ж він не впізнає дочки.

— Віддамо її таку, яка є, решта вже від нас не залежить.

— Як же ти туди виберешся — без коней, без харчів, без копійки в кишені?

— А треба ж чотири роти прогодувати…

— Тільки не роти! — обурилася королівна. — Не роти, а ротики…

— А ми? — тихенько писнули Хитрусині блохи.

— Сидіть тихо, дітки, і не втручайтесь у наші розмови. Вам ніхто тієї жменьки крихот не жалує. Ви ж мене трішки любите?

— Всіх вас страшенно любимо й ніколи не покинемо! Можете на нас покластися!

Майже зовсім звечоріло, а в них досі не було ніякого плану. Даремно Мишібрат морщив лоба, а півень потирав гребінь.

приспівувала Віолінка, маршируючи по колу й націляючись прутиком на коляски, що їхали повз них.

Ще година, і міські брами замкнуть. Зостануться друзі в темряві, за мурами Тулеби, самотні, нікому не потрібні.

— Ой, я й забула, — раптом зривається Хитру-ся, — в мене ж у місті є подруга. Почекайте трошечки, — гукає вже здалеку, — я скоро повернусь!

І друзі чекають. Хіба ж вони можуть піти без неї? Мишібрат складаним ножиком вистругує Віо-лінці замашного меча. Півень, обхопивши голову крильми, згадує давні походи. Можна ж дістатися до кордону коротшим шляхом, навпростець, через болота Мочарника.

На мурах грають вечірню зорю. Сонце сипле жовтогарячими іскрами, горить на мідних сурмах. Надходить ніч. Що спіткає їх у нічній пітьмі? Хто їм загрожує? Які їх ждуть пригоди?

З кущів вибігає Хитруся, задихана, у зсунутому набік чепці, з заплаканими очима. Не чекаючи, поки друзі почнуть її розпитувати, підіймає вгору торбинку і здаля гукає:

— Не журіться, я добула трохи грошенят!

— Ура! — кричить королівна.

— Де ти їх узяла? — питає капрал Пипоть.

Але вона замість відповіді киває на селянську підводу, що їде дорогою:

— Сідаймо! Він нас трохи підвезе!

Дядько посадив їх на оберемок соломи, і віз заторохтів під гору поміж тополями, від яких лягали довгі голубі тіні. Верхівки дерев горіли проти згасаючого сонця, мов смолоскипи.

— Ну й часи теперка настали! — зітхнув селянин. — Чули про того, що сьогодні вішали? Кітчук звати, кажуть, з дітей знамениту ковбасу робив. Кат йому зашморг на шию, а той його — торох, зірвався з мотузки, шибеницю повалив, людей покулачив та й утік. Аж страшно так проти ночі їхати… В’йо, малі! — цмокнув на коненят.

— Прославився ти, Мишібрате, — штурхає його в бік півень. — Здійснилось твоє бажання — все місто про тебе говорить! От бачиш, правду казали про той колодязь.

— Відчепись! — сердиться кіт. — Цур їй, такій славі! Якби знав, що то такті диявольський колодязь, то був би обминав базар десятою дорогою! — бурчить він, розтираючи намуляну шию.

Коли в’їжджають у село, вже зовсім темно. Гавкають собаки, пахне димком і щойно спеченим хлібом. Господиня запрошує до хати. Ставить перед ними на чистому лляному рушнику миску молока. Півень розповідає про страшного розбійника й моргає до Мишібрата, а той кисло кривиться. Попоївши, друзі йдуть у стодолу на сіно. Кіт підходить до лисиці й шепоче:

— Хитрусю, ось тобі жменька крихот, ми самі понаїдалися, а про твоїх блошенят і забули.

— Не нагадуй мені про них, — зітхнувши, теж пошепки відказує Хитруся.

— Що ти з ними зробила? — зривається на ноги півень.

— У неї вже немає бліх! — гукає Віолінка, розгортаючи лисиччине хутро.

— Я їх продала, — зі слізьми признається Хитруся. — В самої серце крається… Але ж це заради вас, треба ж із чогось жити!

— Кому продала?

— Циганові, в цирк, у нього лишилось мало, і він дав оголошення… Вони самі згодились.

— Як ти могла?! Як ти могла?! — волає Мишібрат.

— Такі милі, такі гарнюні блошки, — плаче Віолінка.

Хитруся стає навколішки на соломі й, припавши головою до балки, заходиться плачем.

— Не нападайтесь так на мене, — шепоче, — я ж зробила це для вас.

І півень оцінює її самопожертву.

— Не плач! Настане час, і ми визволимо їх, не журись, ти справжня, вірна наша товаришка, — каже, гладячи їй кучерики й цілуючи мокру від сліз лапку.