Викрадення в Тютюрлістані

Братство отруйників

Циган захряс у густих чагарях. Рвонувся щосили, тоді ще й ще і, нарешті, виплутав ноги з-поміж колючих пагонів ожини. Засунув ножа за пасок і, чухмарячи голову, вийшов на галявину.

— Гей, Дримбо!

Здаля озвались дочка й син. Вони верталися захекані, з порожніми руками.

— Ми не знайдемо їх у цих хащах, тату! — заволала циганка, вибираючи з кіс листя.

— Якби тут були мої блохи! — Мозоль потер долонею бороду, потім запустив у неї пальці й прошепотів:— Є одна думка! Ставайте хутчій на одну ногу!

— А навіщо?

— Ти не питай, а слухайся. Я знаю, що роблю!

Він підібгав одну ногу і, схилившись до трав та папороті, забурмотів закляття:

Затремтіли дерева, почувши це закляття, а плющ на старому дубі ще довго колихався, ніби од вітру.

Крізь листя блиснуло кругле око півня і виткнувся гострий ніс Хитрусі.

— Пропали ми, — прошепотів Мишібрат, відступаючи у глибоке дупло, де кулилась перелякана Віолінка.

На галявину зусібіч висипали мухомори і шикувались у стрункі шереги.

Мухомор — дивовижний гриб. Стоїть собі в червоній шапці, загнутій догори або насуненій на очі, у білій панчосі, такий чистенький і безневинний. Та навколо нього завше дивний спокій і мертва тиша. Не літають метелики, не дзижчать мушки. А він стоїть і варить у собі отруту. Ви помітили, що в молодих мухоморів шапочки суспіль червоні, а в старших — густо вкриті білими цятками. Але ви, мабуть, не знаєте, що то — відзнаки. За кожну погублену муху — одна цятка. Лизне мушка схожого на молоко соку й одразу отруїться, згине в муках. Мухомори найгірш ненавидять людей, бо піде хтось із них по гриби, знайде боровика — похвалить, обскребе землю з ніжки, покладе в кошик, а мухомора ціпком по голові, шапку йому зіб’є, потрощить, розтопче. Тому-то мухомори і збираються великими громадами, радяться, як краще готувати отруту. І радіють, коли старенький дідок або підсліпувата бабуся зірве гриб, укине в горщик, із’їсть і, отруївшись, тихенько засне навіки.

— Чого тобі від нас треба? — питали мухомори, нетерпляче тупцюючи на місці. — Навіщо нас скликаєш?

— Я хочу, щоб ви відшукали схованку лисиці, півня й кота. З ними є людське дитинча. Тих трьох можете отруїти, але дитини торкатись не смійте! Вона мені потрібна жива! А як не знайдете, оберну всіх вас на порхавки!

— Ох, не треба, володарю наш! З-під землі дістанемо, і ця трійця корчитиметься з роздутими животами. Коли поснуть, націдимо їм до рота отрути! А малу завтра приведемо до тебе!

— Добре, даю вам часу до світанку, але вирушайте зараз же і шукайте пильно, а то… — він вихопив з-за пояса бич і цьвохнув у них над головами.

Мухомори розбіглися, лиш миготіли в траві їхні червоні ковпачки.

Адже гриби можуть рухатись. Тільки коли їх торкнеться людський зір, вони застигають нерухомо. Але зсунуті шапки, спітнілі ніжки доводять, що ще хвилину тому грибки жваво пробиралися поміж заростями. Іноді натрапиш зненацька на цілі родини, що зійшлися з дітьми, зі щербатими дідами… І аж скрикнеш: «Скільки ж тут грибів висипало!» Звичайно так буває після теплих злив, бо в дощ гриби засиджуються в знайомих, у домочках під корінням, гомонять на м’якому моху, а потім завидна вертаються додому, певні, що нікого з людей не занесе під мокре від дощу, низько нависле гілля.

Найстарший мухомор вийняв з-під пахви карту і подав її циганові. То була лопушина, але вона так висохла й викришилась, що зосталася тільки тоненька сіточка з прожилок, котрі показували, як пролягають поплутані стежки у Стогайських лісах.

— Ми заженемо їх у болота Мочарника, там ти їх і схопиш. Я позначу це місце червоною шпилькою. — Мухомор витяг шпильку з білого жабо і встромив у карту. — От бачиш, дорога пряма, утрапиш!

Кивнув цигану головою, не скидаючи шапки, і статечно попрямував у кущі.

Звіддалік чути було тупіт і перегукування. Щільним червоним ланцюгом ішла через ліс мухоморяча облава.

Циган розтер затерплу ногу й замислився над картою. Дримба з Лупоном цікаво дивились на нього.

Півень нетерпляче ворухнувся в дуплі. Посипалось порохно, і йому залоскотало в носі. Капрал чхнув, аж загуло в порожньому стовбурі. Циган стривожено озирнувся.

— Мабуть, цей старий дубище потяг забагато соків, от і гикавка напала, — засміялась Дримба.

Друзі завмерли. Серця в них гучно стукотіли. Тільки Віолінка засичала:

— Шкода, що тобі не скрутили голови, когутяко!

Лише Хитруся, тремтячи, стежила за сонечком, а воно покружляло над циганом та й опустилося на карту. Притьмом витягло червону шпильку і само сіло на це місце.

— Чекайте біля фургона, — наказав Мозоль, — і приготуйте мотуззя. Дримбо, я подарую тобі лисичу шкурку!

Він ще раз глянув на карту, потім рушив найближчою стежкою до боліт, ідучи на голоси мухоморів, що нишпорили по чагарях.