Вирвані сторінки з автобіографії

4 серпня 2006 року я із батьком - Матіосом Василем Онуфрійовичем - стояли на місці колишнього родинного обійстя мого прадіда Івана Андрійовича та мого діда Онуфрія Івановича Матіосів на хуторі Cipук.

Мій прадід Іван по татовій лінії загинув у Першій світовій війні. Його син Онуфрій у Сіруку звів добротний будинок під бляхою, в якому 1934 року й народився мій батько Василь і де до п'ятирічного віку жила і я. Якщо хто має четверте видання моєї книги «Нація», то може на фото обкладинки роздивитися дві білі цяточки нашої колишньої хати й господарських споруд. Ця румунська бляха разом із будинком «переїхали» згодом з хутора в Розтоки. Бляху на хаті батьки поміняли років зо шість тому.

До осені, а точніше, до Покрови 1947 року - часу найбільш масової депортації населення Західної України - в Сіруку було «тринадцять хат ґаздів», каже тато. На Покрову чи не третину хутора забрали. Решту - депортували в село, щоб не допомагали «лісовикам». У п'ятдесяті на хутір вернулося кілька сімей. За моєї пам'яті, до 1965 року, там мешкало лише чотири родини. Тепер у Сіруку залишилася єдина сім'я - Марії Романюк, діти якої не так давно власним коштом протягнули на хутір лінію електропередач. І Маріїн зять-лісоруб із дружиною, що доглядає двох маленьких діток, перемовляються тепер мобільними телефонами. На моїй пам'яті Маріїні діти в село до школи ходили по черзі - через тиждень, оскільки сніги стояли до пояса, а в хаті були одні дитячі чоботи. (2009 року Маріїні діти з Марією перебралися в село).

...А я тільки на обійсті постарілої Марії Романючки розумію, чому після другого інфаркту мій тато сказав моїй мамі: «Щоб ти поклала мені в домовину радіо». Наш тато не здобув вищої освіти. Усе життя пропрацював у колгоспі. І до тридцятирічного віку прожив отут, у Сіруку, де замість радіо говорили спершу скоростріли, а потім лише буки та смереки. Може, тому тепер тато знає, де цар обідає.

ҐРУНЬ ЯКОВІЙЧУКОВЕ В КОНТЕКСТІ СУЧАСНОСТІ

На самому гребені Сірука в серпні 2006 року тато налаштовує антену транзистора, який раз у раз Київ плутає із Бухарестом. У Бухаресті йде служба Божа. А тато шукає українські новини.

Новини сказали, що український парламент щойно проголосував за прем'єра Віктора Януковича. Тато дивиться в бінокль. І я дивлюся туди, куди дивиться тато: на протилежному боці від Сірука також розкинулись хутори і ґруні:

Околена.

Ями.

Ґрунь Яковійчукове.

Янчулова.

Ґрунь Дупалівка.

Кінашка.

Із Сірука навіть без бінокля на хуторі Околена, під ґрунем Яковійчукове, видно хрести і зграбну огорожу навколо невеличкого цвинтаря. 15 жовтня 1944 року на цьому місці тривав цілоденний бій упівської сотні «Боєвіра» (Романа Дубика) із загоном енкаведистів, в якому сотня втратила 8 бійців. Втрати чекістів навіть очевидці не могли порахувати, бо вбитих і поранених, обгорнутих у плащ-палатки, зносили в хату Данильчика (Данила Софійчука) недалеко під дороги. При відступі чекісти спалили хату Данильчика разом із трупами і пораненими. Отака ось дяка за службу. А хутірські люди поховали убитих повстанців на ґруні, недалеко від місця бою і всі ці роки доглядали могили, хоч і без прізвищ. А 14 липня 1991 року це місце було освячене майже п'ятьма сотнями людей. Деякі прізвища загиблих, як-от Василя Косована (1912- 1944) та Георгія Перепелиці (1915-1944) були відновлені. Решту прізвищ були віднайдені місцевими краєзнавцями пізніше.

Розповідав мені згодом один чоловік, який просив не називати його імені, що тоді, 1944 року, неподалік від цвинтаря повстанців були поховані й згорілі рештки радянських військових із Данильчикової хати. Отака ось християнська мораль.

...Тато розказує. Я думаю... Коли би того дня якимось дивом повставали убиті, що вони би сказали про серпневе - 2006 року рішення парламенту щодо прем'єра, політична сила якого до кінця життя не має наміру визнати тих, що лежать під цими хрестами? Яка відстоює другу державну мову? (2010 рік підтвердив послідовність політичної сили, до якої належить теперішній Президент України).

2006 року я дала собі слово побувати на тому цвинтарі з великим білим хрестом, який видно з усіх боків гір. Тим паче, що туди, в Околену, із Сірука колись моя молоденька мама-вчителька щоранку долала шлях до школи, обв'язавши мене, восьмимісячну дитину, круг себе шкіряними пасками: «На 9-ту ранку. Щоб не запізнитися, - каже мама. - Бо будь-коли на хутір міг прийти інспектор зі школи чи райвно». А увечері - 8 км назад, у Сірук. Отака ось відповідальність інтелігента в першому поколінні. Чи доводиться довго думати, звідки в мами тромбофлебіт і небажання ще раз пройти «маршрутом» молодості?

...Від Околени, хребтами, що схожі на морські хвилі, далі йде хутір Янчулова. Тато в бінокль показує одне дуже мальовниче місце - воно, ніби заглибина між жіночими грудьми. «Звідти пішов наш рід. Там народився твій пра-пра-дід Андрій Фокович Матіос, - каже тато. - Тому нас у селі називають Андріячуками». Місце на Янчулові, густо поросле здичілим садом, має назву Писарівка. На честь мого пра-пра-пра-діда Фоки, якого в селі називали писарем. За те, що знав грамоту. А це, за сімейними підрахунками, кінець XVIII - початок XIX сторіччя. То, може, мої батьки - інтелігенти не першого все-таки покоління?!

Пригадуєте один газетний - зневажливий до непристойності - пасаж доктора історії Дмитра Табачника про те що «миссионеры», только вчера спустившиеся «з полонын», толпами едут в Донецк и Луганск, Крым и Одессу «обучать» местное население «украинству» ...ведь кому нужна «мова», если она вымирает? «Мова» должна быть не «державна», а народна. И не на основе пещерной идеологии или парадигм средневековой инквизиции».

Отакий ось я «інквізитор» і «печерна людина», що спустилася в українську культуру зі своєю мовою з натуральної полонини. 810 м над рівнем моря, звідки видно ой як далеко! Але чомусь у Запоріжжі, Одесі, Дніпропетровську і в тому ж таки

Донецьку, звідки приходять мені листи-відгуки на мої книжки про «українство», люди не вважають цю тему аж такою «печерною». Суспільство прокидається для того, щоб дізнаватися: а що там насправді було, в тій Західній Україні?

...А своє слово ми з татом дотримали. І побували на Янчулові-Кінашці, на «упівському» цвинтарі 7 серпня 2007 року, акурат за кілька днів після відвідання цих місць родиною тодішнього Президента України Віктора Ющенка. Ми з татом мали навіть «привілей» - добиратися в ті місця тим же транспортом, що й Президент. Навіть тим же водієм.

ВОДІЙ ДЛЯ ПРЕЗИДЕНТА

...Коли б раптово на денні гори впав метеорит чи вечірніми Розтоками неплановано продефілювали інопланетяни, думаю, резонанс також був би великий. Та все одно він не перевершив би того розголосу, який кочує моїм селом, як висловлюються тутешні жителі, «від млина на Смугареві - до млина на Товарниці». Тобто з кінця в кінець села. Бо для гірської людини трапилася подія не те що неординарна, а просто-таки фантастична: на хуторі Кінашка та Янчулово (а це близько двох десятків кілометрів від центру села) під час літньої відпустки 2007 року побувала родина Президента України Віктора Ющенка.

«Відколи світ та сонце, ще ніхто не возив Президента фірою (підводою)!» - гудуть довколишні села. «Ще з часів Марії-Терезії до Президента не був допущений ані один фірман! Та ще з дитиною!» - не може дотепер заспокоїтися їздовий Юрко Матіос (по-сільському Вашилюк), що дуже довго не розсупонював своїх коней Зайця і Карого із святкових стрічок і китиць після того, як йому довірили життя президентської родини з трьома малолітніми дітьми. Юрко, що грає на сопілці й баяні, що має золоті до роботи руки і крутий (фамільний!) норов, переповість вам вдесяте і всоте свої враження від тієї надзвичайної для нього події - спілкування з президентською родиною. Покаже вам книжку з автографом Віктора Андрійовича, в деталях розповість про те, як Катерина Михайлівна розпитувала його про довколишні хутори та історії, пов'язані з ними. Підтвердить, що свій норов проявив навіть працівникам служби охорони Президента, у списках якої не значився Юрків син-третьокласник Юрчик, а він узяв сина з собою. Знаєте єдиний арґумент сільського їздового, який переконав президентську охорону? «Діти - це майбутнє України. А ви не хочете допустити майбутнє до Президента?!»

83-річна бабуся Юркової дружини Галі живе в Околені. Вона - чистокровна татарка. Гаймутдінова Анузія Хісамутдіновна. Народжена в Іркутській області. У селі її називають Лізою. Уявляєте, які красиві риси мають Лізині діти і внуки, народжені від гуцула?! І як вони автентично говорять гуцульською говіркою?

...Але найбільше враження у молодого Вашилюка залишилося тоді від спостережень за родиною тодішнього Президента на ґруні Дупалівка. Біля хреста на місці колишнього родинного маєтку Томнюків, яких, до речі, називали Дупалами і на їхню честь і ґрунь має назву Дупалівка.

1948 року родина Томнюків - чоловік Микола, син Микити, 80 років, і його дружина Олена, дочка Миколи, - загинула страшною смертю: енкаведисти спочатку їх розстріляли, а потім відрізали голови і поклали на обідній стіл. Очевидці поховання родини кажуть, що вбита Дупалиха затискала в руці мамалигу. На місці Дупалової хати стоїть похилений хрест із написом «Тут закатовані НКВД Томнюк Миколай і сім'я. 1948».

Юрко-«водій» каже, що в один момент перелякався. Бо Президент попросив довезти їх усіх підводою аж до цвинтаря на Околені. «А воно ж сама знаєш, яка туди їздова дорога - 45 градусів підйоми, - розповідає мені Вашилюк. - Гріх, Маріє, буду мати, бо збрехав, що до того цвинтаря півднини їхати кіньми! То ж не проста людина. То ж Президент! То ж безпека для життя мусить бути. А якби коні схарапудилися? Або підвода розвалилася? Але скажу тобі, що подеколи в селі є люди, що несуть себе гоноровіше від Президента. А він духом наш чоловік. Чужий би не місив туди болото заради давно загиблих. Розумієш? Та й я не возив би кіньми чужого: не допустили би. Розумієш?»

ВАШИЛЮК

Чудово розумію. Покійний Юрків батько - Матіос Юрій Васильович (із Вашилюків, по-сільському). 1931 року народження. Допомагав УПА. Арештований 15 серпня 1949 року. Засуджений на 25 років таборів і на 5 - позбавлення у правах. Двічі «додавали» термін за спроби втечі. Коли би не смерть Сталіна, мав би 75-річний термін «відсидки». Відбував покарання в таборах Казахстану, в Норильську, на Чукотці, ще раз у Казахстані. Більше року сидів у карцері.

У збірочці Михайла Софійчука і Володимира Клима-Грабницького «Вашилюк», що вийшла в райцентрі Вижниця 2007 року, є копія вироку військового трибуналу військ Міністерства внутрішніх справ Львівського округу від 28 листопада 1949 року Юрковому татові Юрієві Васильовичу, в якому фігурують іще три Вашилюкові односельці. У друкованому витягові з вироку є рукописний припис начальника Вижницького районного МҐБ... майора Дідушенка.

Хто читав «Солодку Дарусю» і «Націю», знають, що цей персонаж кочує в мене із книжки в книжку. Бо це той випадок, коли Бог б'є не ціпом... А може, й ціпом. Але я іншим разом розкажу вам про Дідушенка. А може, хто й сам знає. Бо «слідив» він і в Коломиї, і у Вижниці, й далі...

А Михайло Софійчук - автор фольклоризованої поеми «Вашилюк», - мій троюрідний брат по материній лінії. До речі, родом із хутора Кінашка.

Це метрів 500 від Дупалівки. На батьківській хаті Михайла дотепер є табличка румунською мовою «1839. comuna Rastoace, 228». Це означає, що хата під номером 228 у комуні (селі) Розтоки побудована 1839 року - «за Австрії».

Отаке ось переплетення історії і людських доль.

НІЩО НЕ Є ВИПАДКОВИМ

А тепер повернімося до початку. Я хочу розповісти вам про несподіване продовження. Здавалося б, воно не пов'язане з усіма цими міні-історіями. Проте, як сказати...

Цей лист зі Львова знайшов мене приблизно так, як кажуть у Розтоках: «праве вухо - лівою рукою». До Києва він прийшов через блукання Буковиною, далі ще трохи блудив столицею. Цитую його цілком і без редагування:

«Шановна пані Маріє, допоможіть! В п'ятдесятих роках я був у Карагандинських лагерях з Юрком Матіосом, з Ваших сторін. Можливо, Ваш родич, то просив би його адресу. Навіть, якщо не родич, а однофамілець, то можливо, є якась можливість довідатись його адресу - просив би вислати. Був ще й Михайло Бельмега. Бажаю здоров'я. Зеновій Копій».

Я розповіла цю історію молодому Вашилюкові. «Водій Президента» сказав, що навіть, коли із паном Зеновієм у таборах був не його батько, це не має жодного значення. Все одно вони побратими. За мірою страждань.

Як ви думаєте, що було далі?

А далі я передала до Львова книжку «Вашилюк», де було багато фотографій. І у телефонній розмові Зеновій Копій підтвердив, що він таки сидів по в'язницях разом з Юрковим батьком. Знаю, що п.Зеновій приходив у Львові на виставу «Солодка Даруся». Але, на жаль, ми з ним ще не познайомилися.

Я думаю: чому багато наших політиків менш мудрі, ніж звичайний їздовий із Розтік?! Чи тільки тому, що вони не українського духу? Але чистота крові тут ні до чого. Гаймутдінова Анузія Хісамутдіновна - баба Ліза по-розтоцькому - виховала всіх своїх дітей в українському дусі. І сама стала не меншою українкою, ніж ті, хто споконвіків жив у горах. Мені так і хочеться іншим разом узяти на пофарбовану в синє підводу молодого Вашилюка - і полковника історії Табачника, і великого «теоретика» від історії Вадима Колесніченка, і ще, і ще декого із політичним психопатичним синдромом та й зробити їм екскурсію тими горбами, де кров'ю земля полита. Сама була б їм за гіда. Але вони підводами не їздять. А іншим разом подарувала б не одному з політиків настойку із гірської валер'яни. Кажуть, дуже помічне під час істерій. Особливо політичних. Але так, як жоден алкоголік ніколи не визнав свого алкоголізму, так жоден політик ще не признався, що він тяжко нездужає не-любов'ю до землі, яка його годує хлібом і дає безкарно красти із своїх засік і надр. Красти не лише антикваріат матеріальний, але й правдиву Історію.

...А на хуторі Околена, де у першій половині 2010 року мешкає 96 людей, розкажуть вам про чоловіка, що казав: «Така в мене погана слабість, що але де тобі: іду догори - мерзну, іду вдолину - впріваю». А далі покажуть рукою: «А ондечки живуть Адам і Єва», - і вам перехопить дух від несподіванки: як? Атак. Насправді молодого господаря звати Микола, але по батькові він Адамович, а дружина у нього Єлена. Мають четверо чи п'ятеро діточок. Живуть - ґаздують. Коли гараздують. Коли бідують. Як усі. Але в Околенчику (хутір на хуторі) їх усі називають Адамом і Євою. Файно!

- Дивися, який довгий чоловік іде догори! - каже котрийсь із косарів на обійсті «президентського водія».

- То гадина довга, а чоловік високого росту, - поправляє молодий Вашилюк.

Вечоріє. Над горами в'ється то туман, то пахне димом. Менший Юрків син розпрягає коня. А Галя, Юркова дружина, показує мені вишиті подушки й розказує, як вона стерилізує сметану і масло, а потім по півроку тримає їх у пивниці. Супер! Сама пробувала.

- А тато показував вам фотографії з Президентом? - несміливо питає Юрків син Юрчик. - У Президента також є маленький хлопчик. Тарасик. Ми з ним трохи гралися.

P.S.

...Сьогодні, 9 серпня 2010 року, якби могла - «била би - вбивала би до смерти», як кажуть у

час великої лютості в Розтоках, била би так, як бив Михайло свою Матронку в «Солодкій Дарусі». Била би - водою відливала - і знову била би! (прости, Боже, мої погані наміри).

Здогадайтеся із трьох разів кого била би і за що... Даю одну підказку - за безвідповідальність! Перед своїми й чужими дітьми і перед Історією.

Думаю, у вас також є претензії до тих, хто пише чи підправляє сучасну історію. І ці претензії - не особистісного характеру.