Вирвані сторінки з автобіографії

...ЧИ СЛОВО ОБИРАЄ ТЕБЕ?

Мені мама «за язик не пряла», кажуть у Розтоках. Тобто я іноді можу добре говорити (що вже тут казати неправду!). «Така уперта буковинка! Її не перепреш», - робить мені комплімент через пресу сам Микола Жулинський.

Що є, то є! Отам у тих горбах такі вітри мене перевівали, такі сніги замітали, такі дикі кабанюри ікла показували, що хочеш-не-хочеш - негідників не боятимешся, та ще й упертим будеш - сам собі дивуватимешся (якщо знаєш, що маєш рацію). Ну, оту рацію - складеш долоні трубочкою, вдихнеш гірського повітря, та й крикнеш через горби і видолинки на повен голос: «Люди! Ви спите чи ви вивмирали? Чи ви ще жиєте?!» Дивися, та хто й прокинеться - озоветься!

А між тим, маючи крихту уміння говорити, я ніколи не виступала на мітингах. Політичних. Хіба на відкриттях музеїв, пам'ятників, мистецьких акціях.

Тому воно й не забувається: велелюддя у селі Димка Глибоцького району - на родинному обійсті Ольги Кобилянської у дні згадувань про неї; площа перед чернівецькою школою №23 (тепер гімназія), де встановлювали пам'ятну дошку Дмитрові Загулу - також моєму відомому землякові й ще одній жертві наївної віри у людські ідеали радянської системи. Очевидці стверджують, що замерзле тіло Загула «удобрило» вічні мерзлоти ГУЛАГу в загальній могилі. Без труни, зітхань і молитов.

Чомусь дуже гостро згадую свій поетичний ущипливий виступ із підтекстом 1986 року, на 150-ти річчі від дня народження буковинського просвітителя, поета і композитора Сидора Воробкевича у Чернівцях, на вул.28 червня, а також виступ на урочистому засіданні в Чернівецькому драмтеатрі з цієї нагоди. Пригадуєте, Гнатюкове «Заграй ми, цигане старий»? Тепер уже хрестоматійне «Мово рідна, Слово рідне! Хто вас забуває, той у грудях не серденько - тілько камінь має»? Це все Воробкевич, з літературним псевдонімом Данило Млака.

1986 року «партія Лєніна» була ще міцна. Хоч і не така, як до того. Але на цензуру, тобто заборони, ого-го яка міцна! Ото й упиралася до останнього, щоб не дозволити святкування і відкриття пам'ятної дошки Сидору Воробкевичу. «Буржуазному попикові»? - питало партійне начальство. Але «не всі кури одної натури» - кажуть на Буковині. Було й серед чернівецького партійного керівництва «по нормальній людині» (з наголосом на і), висловлювався мій дід Власій. Секретар з ідеології обкому компартії Михайло Іванович Їванеско після аргументів і контраргументів керівника державного Заслуженого Буковинського ансамблю пісні й танцю, Шевченківського лауреата 1983 року, народного артиста України Андрія Кушніренка дав «добро» на святкування ювілею Воробкевича. Давати таке «добро» було окладно ще й із тієї причини, що пам'ятну дошку треба було встановлювати на колишньому родинному будинку Воробкевичів. А будинок стояв на вулиці імені 28 червня. А ви знаєте, що було 28 червня 1940 року на Буковині - туди прийшло радянське визвольне військо, яке «попів» не визнавало. Дарма, що Воробкевич розпрощався з білим світом задовго до з'яви радянської влади (5.07.1836 - 19.09.1903). Все одно він значився у списках неблагонадійних.

Але Андрій Кушніренко був тоді дуже затятий, бо саме він «відкрив» Сидора Воробкевича, зробив аранжування творів, згодом видав їх окремою збіркою. Можливо, саме на той час припав пік слави Андрія Кушніренка. Він мав величезний авторитет у мистецьких колах. І «партія» трохи запобігала перед єдиним Шевченківським лауреатом, що жив тоді у Чернівцях. Дмитро Гнатюк і Михайло Ткач мешкали у Києві. Не-лауреат Іван Миколайчук ще мучився вимушеним творчим безробіттям і ще був живий, щоб його аж та-а-к святкували, як тепер святкують. І Назарій Яремчук ще був живий, і не лауреат. А покійний Володимир Івасюк був тоді під забороною. Ясно, що також тоді ще не лауреат.

Так-ось, отак тоді все і збіглося - фанатична впертість Кушніренка і людська поступливість Іванеска. Бо очевидно, десь глибоко в душі й далеко від партії Михайло Іванович (Царство йому небесне!) пам'ятав, що він автохтонний буковинець, а пісня «Заграй ми, цигане старий» є не тільки українською народною, але й румунською. Тоді в Чернівцях ходили чутки, що партія змусила свого ідеолога поміняти румунське прізвище Іванеску на українізоване Іванеско. Не знаю. В метрику не зазирала. Родичів не питала. Але підлим чи підступним його не знала. Був обережний, проте ніколи - не агресивний, не крикливий, як більшість тодішніх ідеологів. Говорив тихо, м'яко, навіть «сварив пальчиком» м'яко. Прониклива людина мала всі підстави «запідозрити» М.І.Іванеска в тому, що ця людина «розстрільних» списків не підписувала би за жодних умов.

Мабуть, саме через те після мого виступу у театрі Михайло Іванович тихим своїм голосом, звично нахиливши голову на бік, сказав: «А ти, Марічко, «шкодніца»». Він добре почув мій вірш із підтекстом і проекцією на сьогодення, як почула тоді й публіка драмтеатру, але я ще була «маленька», я ще тільки «сходила» - була автором однієї поетичної книжки «З трави і листя», щоправда, її видав тодішній київський «Радянський письменник». А це для Буковини щось та значило: Київ. Проте партія поблажливо поставилася до моєї езопової мови і тодішнього ще дуже тонкого творчого голосу.

Я, звичайно, віддячила партії за її поблажливість, осмілівши дужче 1989 року на сцені Чернівецької філармонії, 9 березня, під час святкування Шевченкової 175-ої річниці (ну, не Судьба? Далися мені ті виступи 9 березня, як Іванові Цвичкові дримба!). У присутності буковинського

партійного і культурного «партеру», що на чолі із першим секретарем Чернівецького обкому Компартії Миколою Ніваловим сидів у президії на сцені, я прочитала дуже простий, дуже публіцистичний, дуже експресивний і з точки зору поезії ніякий вірш, де були слова:

Може, я цитую неточно. Бо жодного разу не друкувала цей вірш. Та й віршів своїх не пам'ятаю. Навіть інтимних. Але я не про це...

Зал слухав - і у залі можна було почути, як бринить муха. Президія водномить скосила очі на Першого. «Перший» був родом із Кривого Рогу. Його звідти «депортували» наводити порядок на Буковині. Знали кого «депортувати»... Нівалов був у спілкуванні грубим, нетерпимим, не раз сама ставала свідком його нерозумних «прочуханок» на машзаводі. Він і справді був тим першим секретарем обкому на Буковині (кінець 80-х років XX століття!!!!!!!), який заборонив виступати українською мовою на будь-якому публічному заході за участі урядників від партії (а особливо його присутності) та на партійних зборах усіх рівнів. Це правда. Як і правда, що на партійних зборах заводоуправління Чернівецького машзаводу, єдиним україномовним (сказали би тепер) виступаючим був редактор газети «Машинобудівник». Тобто була. Мене не «скубли» за це, бо я - «поетеса». Ну, в робітничому колективі це, знаєте, як моя Даруся у селі, де надто язикаті Хвеськи. Але мене любили - бо я завжди на сторінках газети захищала робітників і час до часу «цапалася» з начальством. Переважним чином - через питання соціального характеру, приписки та крадійство. Як казав інженер Отто Богатир (родом із Вижницького району), «редактор наш стоїть за справедливість».

Але вернімося до 9 березня 1989 року. Це був перший публічний виступ «проти течії» митця. Не політика. Адже я тоді вже три роки як була членом Спілки письменників. Тоді вступ до Спілки вважався подією надзвичайною. Дехто тижнями «святкував» таке свято.

І ось після мого останнього рядка «про Україну і Дніпро» філармонію «зірвало» аплодисментами. Зал настоячи, вигуками, криками щось демонстрував. Однак я, стоячи за трибуною, бачила лише «партер» президії, який сидів, як на поминках, удаючи, що нічого не відбувається. У президії аплодував лише тодішній ректор Чернівецького університету Степан Степанович Костишин.

Я про дещо інше, а ви мені - про дисидентство! Я ніколи жодним дисидентом не була, бо не могла бути в силу свого виховання - бездоганного з точки зору тодішньої ідеології, з точки зору наївності романтичної натури і т. д. Але кожна людина має голову й очі. А голова - не баняк. Голова має здатність мислити, аналізувати, відкривати, сумніватися, питати. Особливо, якщо цю голову вчили розумні вчителі зі справжніми дипломами, а найголовніше - якщо вчило Життя.

Я розумію Марту Дзюбу, яка в деталях розказує, як спорожніла їхня квартира після арешту Івана Михайловича! Було вавилонське стовпотворіння - а стала Аравійська пустеля.

Так само й тоді. 1989 рік - то ще не були аж такі відчайдушні часи для відчайдухів, як може видатися сьогодні. Та ще на Буковині! То були дуже напружені часи - перед розпадом СРСР. Репресивна машина ще не стишила свою швидкість, бо репресивна машина не стишує свій хід ніколи. Вона просто вдягає інший камуфляж.

І тоді, 1989-го, партія злилася в екстазі з деякими запопадливими буковинськими митцями, яким «зірвало дахи» від мого публічного «нахабства». Що ся робило! Що ся робило, мати Божа!

Ви думаєте робилося на вулицях? Прилюдно? У кабінетах обкому партії на вулиці Радянській робилося (на Грушевського, на Банковій на Прорізній). Немає значення - минуле століття чи століття XXI! Бо майже ніколи навпаки, коли хтось іде не в ногу. Але іде не в ногу не тому, що не вміє ходити в ногу. Ще як уміє, якби хотів! А йде супроти тому, що болить. Тому, що чує.

Тому що письменник - це завжди попередження, навіть, коли він пише про байдикування, про секс, похмілля, про... та про що завгодно.

Письменник - він не трибун,

хоча подеколи і стоїть на трибуні

Він дзвонар!

Він попереджувач небезпеки.

Він - гонець Істини.

Він - СПРАВЕДЛИВЕЦЬ, український письменник.

Можливо, інші, ситі, народи

таких справедливців не потребують.

А Україна - потребує -

і ґата, і фертик, і капець, і конец, і the end!

Боже праведний!

Ото вже справді будуть бестселери - мої наступні книжки під умовними назвами чи то «Премія», чи то «Множинні совісті нації»!

Але я пам'ятаю поіменно, хто тоді, того вечора, прилюдно підійшов до мене, потиснув руку і заговорив!

Це був академік Корнелій Денисович Toвстюк (до речі, колишній член юнацької сітки ОУН). Однак радянська влада, зціпивши зуби, мусіла терпіти таке неподобство - директорування в Чернівецькому філіалі інституту матеріалознавства АН України К.Д.Товстюка: він був видатним ученим-фізиком, і його інститут працював на «оборонку»);

Олег Епідельфорович Панчук (внучатий Племінник Ольги Кобилянської),

Анатолій Миколайович Добрянський - мій викладач в університеті, неперевершений лектор і енциклопедист (земля йому пером!),

Степан Степанович Костишин - ректор університету,

Володимир Старик - фізик-«товстюківець», тепер - громадський діяч,

Володимир Вознюк - поет (син священика, якого «партія» схиляла публічно відмовитися від свого батька, фронтовика, до речі, щоб «відкрити» собі дорогу до аспірантури. У будинку священика із Киселиць Путильського району Оксентія Вознюка у свої найгірші часи гостювали Михайлина Коцюбинська, дружина Юрія Бадзя - Світлана Кириченко та ін. Володя тепер - багатолітній директор літературно-меморіального музею О.Кобилянської у Чернівцях, а його батькові - священикові виповнилося 97 років!),

Віталій Колодій - письменник (він також на тому вечорі зачитав крамольний рядок про хлопців «у портупеях»)

і Степан Луців - тодішній перший секретар обкому комсомолу.

Все! Тобто всі! А більше нікого. Решта були просто присутні у філармонії люди, які, здавалося, могли задушити мене в обіймах захоплення. Так люди подеколи створюють собі кумира. Подеколи кумир втрачає відчуття реальності, або ж дурить людей - і люди з таким самим захопленням піддають кумира анафемі чи потоптанню.

Дуже за мене і мою «витівку» тоді переживав відповідальний секретар Чернівецької обласної філії Спілки письменників України Василь Іванович Фольварочний. І не тому, що він був членом бюро «ніваловського» обкому. Він за мене переживав, як за рідну дитину. Бо це правда, що голова тодішньої чернівецької Спілки письменників «вів» мене за руку з восьмого класу, всіляко оберігаючи і застерігаючи від нерозважних кроків.

Але мене застережеш! Що в 29, що в 49!

Після 9 березня 1989 року Фольварочний сварив мене «по-дорослому»: «Що ти наробила, Маріє?! У тебе гуртожиток - 7 квадратних метрів із загальною кухнею і маленька дитина! Вони тобі цього не пробачать!» Він добре знав, що казав. Тоді мене «не лінчували» - бо пішли такі стрімкі процеси розпаду гнилої Системи - що аж! Було не до мене і не до лінчування за вірші. Та й не було звідки мене виводити, звільняти, давати догани, забороняти. На машзавод особливо ніхто розганявся. Але крові все одно попили, думаючи, що донорами письменника є ота вся «грязь, підніжки», а не природа!

Проте «вони» - усі хто «косить» під визначальників долі будь-якого українського письменника - завжди помиляються, бо вони погано вчилися в усіх школах і навіть, якщо не вчилися ніде, також не засвоїли, як «2 на 2 = 4» ні тоді, ні тепер,

що українського письменника з письменника зняти неможливо.

І ґата, і фертик, і конец, і капець! Бо вони, більшість усіх «їх», із президій і партерів, ідуть у небуття, людські прокльони, карні справи, і т. д. - в усе бридке і потворне, - а письменник іде в бібліотеки і людське серце. І навіть, коли письменника тимчасово вилучають з «обігу» (із друку, з бібліотеки і т. д.), то письменника неможливо вилучити із людського розуму і душі. Він (у філософському сенсі) - неприступний для «временщиків», як Хотинська фортеця для турка. І майже ніколи не навпаки.

Не важить - це письменник-постмодерніст чи письменник-традиціоналіст.

«Почувствуй разницу!» - підтвердили мій висновок із телевізора взірця 2010 року.

...А я до сьогодні вдячна Василеві Івановичу Фольварочному за його науки. Бо, коли він від редактора Путильської «районки» Михайла Івановича Крилатого (земля йому пухом!) дізнався, що в Чернівцях на засіданні обласного літоб'єднання під час першого обговорення моїх «восьмикласних» віршів (у 15 років!, в радянські часи!) зі мною говорили про літературу «по-дорослому», і я після першої професійної критики (як це смішно тепер, але повчально!) так «розбалансувалася», що згодом розплакалася в кабінеті Крилатого (це я, тодішній юний кореспондент «Радянських Карпат», чи не найактивніший дописувач «районки»!), і Крилатий, чортихаючись-матюкаючись, зателефонував у Спілку її голові, - то Василь Фольварочний приїхав у школу в Розтоки!!!

Господи-Божечку, чуйний і чутливий! Як те життя мене крутило-вивертало... Мене ніхто ніколи і ніде «не страхував», окрім Господа Бога і самої себе: коли розумом, коли не дуже, коли смиренням, коли бунтом, коли як. Всяко бувало. Але я буду вмирати, а все одно пам'ятатиму ту кількагодинну розмову голови спілки із школяркою - у шкільному класі, у 15 неповних років, зодягнуту у шкільну коричневу форму, із білими бантами у грубезних своїх косах, складених на голові навхрест. Дуже делікатну розмову про дуже жорсткі, ба, навіть жорстокі закони творчості, якщо ти творчістю займаєшся не для розваги і не озираючись, що скаже свекруха, сусіди чи друзі, розмову про дуже великі складнощі в літературі для письменника-жінки, про заздрощі колег і підступність зненацької слави, про «караючий меч» таланту, про...

Ви уявляєте, що думає дівчинка з білими бантами у косах до литок, коли ще дуже молодий чоловік говорить про такі страшні, бо далекі від її уявлень, речі?! Правильно, дівчинка не думає - вона тремтить від стримуваних сліз, бо не розуміє такої мови. Вона би хотіла говорити зі світом віршами, бо дівчинка у 15 років, не маючи поняття про стосунки двох, ще до «розборок» у літстудії вже написала, ніби винесла вирок: «А кохання - наче пісня лебедина, А розлука - наче скошена трава», а ви дівчинці про муки творчості, підступність слави, мстивість таланту і хрест відповідальності за слово!

А ви уявляєте нинішніх голів усіх узятих творчих спілок України, хто їздив би тепер сільськими бездоріжжями у пошуках шкільних талантів і роз'яснюванні пекельності шляху і долі, якщо ти обираєш Слово?!?! Чи Слово обирає тебе?...

...Так, я не говорила з майданів ніколи.

Але я майже завжди писала. І завжди про те, що пекло у той час найдужче, бо пекло думок завжди давало мені саме ті Слова, які я повинна була видихнути. Не для когось. Завжди насамперед для себе.

Так було на початку 1992 року, коли я, набивши мозолі у Чернівецькому обласному архіві, опублікувала цикл публіцистичних статей з буковинської історії.

Після того до мене пішли листи...

А нинішні молоді журналісти через раз питають: звідки ви берете сюжети? Ось я й розповідаю зараз - звідки. З жорстокого життя. І з життя безсумнівно прекрасного.

Коли на початку дев'яностих я нарешті дісталa змогу попрацювати в архівах, я щоразу брала із собою валідол: поріг болю від інформації був надто високий, а рецептори, які відповідають за больове подразнення, ще не атрофувалися. Із дуже незначної частини того, що залишилося в буковинських архівах із передвоєнних і повоєнних років, я відшукала унікальні документи. Ось воно - оте жорстоке, що пекло мене 1992 року: