Вирвані сторінки з автобіографії

РОЗТОКИ: МИР, ВІЙНА. І ЛЮДИ.

Якщо ви думаєте, що мої Розтоки занадто «свідомі» - ви помиляєтеся. Буковина - не Галичина. Я не маю жодного права, окрім мовчазного морального, судити будь-кого за будь-що. Бо «був дурний час - а з ним і люди дуріли», - казала мені бабця «Соломон». Дуріють і нині, додала би я. Але ми живемо у свобідній країні - й свобідні робити так, як каже нам виховання, світогляд і решта. Проте скрізь і всюди кожна людина боронить свою честь і своє так, як уміє.

Старі діди по другий бік Черемоша, із Розтік на Івано-Франківщині, (де народилася відома українська письменниця Марія Влад, а до школи ходила на боці буковинському - із моєю мамою) у 80-х роках минулого століття розказували мені дещо про дистрикт Галичина воєнного часу. Там тоді стояли німці. Там дуже активно діяло підпілля. Дід Михайло, щоб не признаватися, що мав зв'язок із лісовими «народними месниками» (а я про них тоді не знала нічого доброго!), казав мені так: «Ми з хлопцями...» А далі йшла розповідь, що вони з хлопцями робили. Дуже добре запам'ятала розповідь про те, як «вони із хлопцями» у Розтоках Косівського району напали на німецький склад. Як грабували його перед ранком. А щоб не сполошити поліцію, кинули німця-охоронця обличчям до землі, у темряві поклали на спину гусяче яйце, а сказали, що то граната: «Заворушишся - смерть на місці». Я часом тепер

руки би собі ломила від того, що маю дрантиву пам'ять! І що мала тоді пришитий язик до піднебіння. Але іншим разом згадую, що діди (по обидва береги Черемоша) говорили про ті часи так наче три дні не їли. Вони боялися розказувати про той час. Багато хто боїться розповідати і тепер. А скоро вже й розказувати буде нікому.

Мій неписьменний рідний дід Власій найбільше устиг розказати мені про те, «як то давно булo». Але якщо нас за розмовами заставав сільський Соломон - бабка Гафія, вона кожному роздавала «наряд» на роботу:

- Власію, ти вже скосив отаву на Іванцевому?

- Марічко, піди-ко, подивися у стайню, чи корова ремигає? І чи кури всілися на сідало.

Я тепер її зрозуміла би. Тоді - ні. «Утворилися врата» розмов із бабкою десь у 90-му році. Але ненадовго. Лише так - на половину. А вона була диво - моя бабця! «А-ну, подивися на цього Кравчука в телевізорі! (Це про Леоніда Макаровича. - М.М.) Такий файний, ніби дотепер цицьку ссе! Що то є - тобі скажу - порода!»

Спілкуючись у травні 2010 року з Леонідом Макаровичем у Познані, на фестивалі «Українська весна», де ми обоє були гостями, я, Марія Матіос, подумала точно так, як сказала колись моя бабця - Гафія Іллівна Матіос 1990 року минулого тисячоліття: «Такий файний, ніби дотепер...»

...Точних даних про кількість зобиджених, репресованих, убитих і т. і. у буковинських Розтоках зараз уже ніхто не скаже. Як не скаже точно про всіх, хто залишився на просторах необъятной Родины». Живий чи мертвий. Бо все ж час до часу в село озиваються діти і внуки тих, кого «вивезли». Багато хто із них живе в Росії говорить по-російському. Ким себе вважає - не знаю, бо тільки з переказів чую про них. Але Щось таки їх кличе. Один раз у житті - а все ж кличе в гори, на місця родинних обійсть. Багато їх живе на Донбасі. Багато - в Миколаївській, Херсонській областях, куди вони переїхали добровільно вже на моїй пам'яті - в кінці 60-х - на початку 70-х, у пошуках кращого побуту. Ще я пам'ятаю, як у селі в людних місцях - біля клубу школи, сільради, пошти - висіли оголошення про набір на роботу і переселення на південь України, з наданням житла і т. і. Дехто вертався, а інші живуть там потепер - і вже й не знаю, чи озиваються. Пам'ятаю сусідську родину Яків'юків, яка з чотирма дітьми тоді подалися у пошуках кращого життя. Знаю свого однокласника, який працює шахтарем на Донбасі. Кажуть, він не озивався навіть до родичів майже три десятки років. А тепер озвався.

У мої шкільні роки найбільш згадуваними і шанованими були ветерани Великої вітчизняної війни і передові колгоспники. У школі проводилися уроки патріотичного виховання - і тоді обов'язково запрошували когось із місцевих ветеранів. Проте це тривало недовго. Діти ми були цікаві, балакучі, допитливі. А їм, нашим сільським ветеранам, як я тепер розумію, нічого було розказувати. Ні, я тепер знаю, що якраз їм - «автохтонам» Гаврилякові Афанасію Васильовичу, Михайлюкові Михайлові Дмитровичу, Хімчинському Іванові Тимофійовичу, Стеблюкові Миколі Юрійовичу - було що розказати.

Але Система добре вміла «шнурувати» вуста тим, хто знав і міг сказати. Казати цим, «сільським», ветеранам правду, ясна річ, було неможливо. Бо правда мала негарне - не таке героїчне, як у книжках, - обличчя. Правда полягала в тому, що їх, молодих, необмундированих, ненавчених буковинців, 1944 року, випробовували війною дуже і дуже жорстоко. Вони ж перед радянською владою були винні! Винні самим своїм існуванням на окупованій території. Байдуже, що на їхній території майже не було суто німецької окупаційної влади, не було повноцінних бойових дії і т. і. їх зробили гарматним м'ясом. І те, що вони лишилися живими - на те була просто воля Господня - і не що інше. Бо попереду - вогонь ворога, а позаду - вогонь визволителів із «заградотрядів».

Якщо ви колись подорожуватимете Буковиною і їхатимете Вижницьким районом, майже у кожному селі побачите пам'ятники-обеліски полеглим У роки ВВВ. У Мілієвому, в Іспасі, у Банилові, Вашківцях. Та скрізь! І читати написане на обелісках страшно - їх так багато, полеглих, у перших своїх боях, із однією гвинтівкою і однією гранатою на десятьох! І це ще одна дуже страшна «буковинська» правда, яку (і це також правда!) ще не дослідили історики. Історики пішли «углиб століть», а ці, невинні, убиті ось-ось, майже недавно, лишилися обійденими. І я не знаю, чи де зосталися їхні правдиві - не з папірця - спогади, окрім спогадів родинних. Якщо вони їх розказували родинам. Та навіть, якщо й розказували, то вже майже нікому розказати розказане. Буковинці, які лишилися на Буковині після всіх історичних катаклізмів, не дуже охочі до писемних свідчень. Мабуть, недарма саме у нас, на Буковині, дуже поширене прислів'я «за «не знаю» - не б'ють і не карають». І хто нас ретранслює світові, якщо ми не робимо цього самі?

Мій дід Власій Матіос, 1906 року народження, розказував, як його «бракували на войну». У Вижниці вишикували чоловіків призивного віку з довколишніх сіл. Між рядами ходили офіцери. На око прикидали придатність чоловіків до війни. У мого діда було штучне око. Свого він позбувся внаслідок нещасного випадку - під час роботи з деревиною. Штучне око «за Румунії» із Ясс привіз доктор, до якого колись звернувся дід у тій-таки Вижниці. Дід сказав радянському офіцерові, що має поганий зір, лише «на половину». Офіцер матюкнувся, тицьнув пальцем у дідову очницю. Скляне око випало з очниці й розбилося на очах усіх. Офіцер знову матюкнувся й пішов далі. Так дід уникнув фронту. Але все подальше життя дуже мучився із тими постійнозмінними штучними очима. Бо очні протези, які дід купував уже в радянських аптеках, чомусь були неякісними і дуже натирали очницю, а закордонного ока дід не мав змоги придбати: їх тоді у нас просто не було. Я добре пам'ятаю ті дідові страждання з оком. Але й добре пам'ятаю, що правду я дізналася дуже пізно. На моє допитливо-надокучливе, чому дід не воював, майже завжди відповідала бабця: «Вибракували були діда від войська через око». Та й по всьому.

Отож про наших сільських ветеранів. Спочатку на уроках патріотичного виховання вони відбувалися загальними фразами, а далі їм просто не дозволили особливо часто ходити до школи. Своїми спогадами про ВВВ вони ділилися у сільському клубі напередодні дня армії та дня Перемоги. Але вже обов'язково із папірця.

Не з папірця говорили ветерани не-наші, не сільські. Їх тоді було двоє - фельдшерка Розтоцької дільничної лікарні (на 25 ліжко-хворих!) Євдокія Андріївна Бубульчук і багатолітній голова місцевого колгоспу ім.Кірова Павло Іванович Микитенко. Вони були справжніми фронтовиками, з бойовими орденами і медалями, пройшли усю війну, а Євдокія Андріївна була учасницею оборони та прориву Ленінградської блокади.

Про долю Євдокії Бубульчук я розповім у одному з наступних розділів, а про Павла Івановича трохи скажу з пам'яті. Микитенко був звідкись «із України». Говорив українською. Був розумний, суворий і господаровитий. За його часів наш колгосп і справді процвітав, як можна було процвітати на ті часи. Але те, що колгосп «ходив» у постійних передовиках району, безперечно, його заслуга. Він міг «міцненько», по-фронтовому, поговорити навіть у райкомі партії, «вибити» для колгоспу щось більше, ніж було передбачено. Пригадую ще часи (це десь кінець 60-х - початок 70-х), коли в колгоспі виходила газета. Не стіннівка, а повноцінна газета-багатотиражка, високий друк, під назвою «Кіровець». І редагував її Юрій Іванович Скидан - дуже твердий комуніст із місцевих. У нас удома зберігається кілька номерів «Кіровця», де написано про мого діда по батькові Онуфрія Матіоса. Як про працьовитого дуже лісоруба. Очевидно, «передовитістю» колгосп усе ж не останнім чином завдячував своєму голові - Павлу Микитенкові. Похований Павло Іванович у Розтоках. А його дружина Олександра Тимофіївна Гусаченко вчителювала у Розтоках багато десятків літ, де й проживає тепер.

2010 року в нашому селі мешкає один колишній фронтовик - білорус Гльоза Альбін Йосипович, що переїхав на схилі віку до сина Валерія, одруженого на буковинці. А росіянка Томнюк Софія Єфремівна, яка прожила в Розтоках усе своє життя, також знайшла свій спокій у буковинській землі.