Вирвані сторінки з автобіографії - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Мария Васильевна Матиос (Лист до Марії Матіос МОЖЕ, ТО МІЙ ДЯДЬКО КОНФЕТКУ ДАРУСІ ДАВ...) #42

Лист до Марії Матіос МОЖЕ, ТО МІЙ ДЯДЬКО КОНФЕТКУ ДАРУСІ ДАВ...

Шановна пані Маріє!

Не будучи з Вами знайомим, не маю сумніву, що Ваша книжка «Солодка Даруся» видаватиметься ще не один раз.

Я хотів би написати передмову до наступного видання, але потім зрозумів, що це повинна бути післямова. Передмова робиться для читача - щоб заохотити читати далі, або, щоб він знайшов хвильку часу і прочитав таки щось важливо для себе, бо не матиме часу на всю книжку, хоч він її купив...

А післямова пишеться для себе і для того, хто не може після книги спинитися і продовжує нею жити. Ця книга не виграла б від моєї передмови, а програла б, бо я буду проживати і переказувати її.

Проживання - це те, що зробило в мені той щем і біль, з котрим треба і далі жити. І мені, і моїм землякам. Книга не давала історичної інформації, бо вона піднімала на поверхню, спонукала до роздумів щось таке із двох попередніх поколінь, про що не говорилося, але якось таки передалося поколінню нашому. Через марення дитинства...

Моя, двоюрідна тітка (батькова сестра) була божевільною від того часу, відколи її пам'ятаю. В село, куди я приїжджав із міста влітку, вона повернулася до матері «доживати». Це взагалі такий термін, котрий існував поряд із терміном «догодовувати». Просто, як мені здається, «догодовували» старших і немічних - якщо в них залишалися родичі, котрі могли піклуватися, а от «доживати» - стосувалося бездітних. І мабуть, таких юродивих, хоч у них хтось був із близьких.

Діти кепкували над юродивими, це зрозуміло. Ярина - так звали мою тітку - не була винятком. Ми бігали за нею і пробували смикати її за одежу, коли вона з бездумно щасливим виглядом виходила з двору на берег річки. А моя бабуся лагідно просила: «Не чіпай його - воно болне».

«Воно» і «болне», тобто принизливо ніяке і хворе - два визначення, сказані без гніву чи сердитості, а просто із сумом і жалем, на деякий час вистуджували наш дурний ентузіазм, бо не було чим заперечити. Ми цю «стару» Ярину, котрій в 1970-х, мабуть, було років 45, вважали рівнею собі, дітям, а через ту юродивість - взагалі нижчою.

Вона померла через кілька років після того, як на початку 1980-х пішла з життя її справді стара - 90-літня мати - моя баба Олександра. Їхня хата, нікому не потрібна, поступово розвалилася, хоча була одною з найкращих в селі в кінці 1940-х, коли батько Ярини, що один із небагатьох вернувся з війни живий-здоровий, працював столяром і слюсарем - майстер на всі руки. Але це трохи інша історія.

Саме в той час Ярина закінчила агротехнікум і поїхала «на Западну» - «організовувати колгоспи». Цю історію мені з нехіттю розповів батько вже в 1990-х. Що і як вона там організовувала, не знаю, але вийшла заміж за МҐБешника. І одного разу прийшли «ті» вночі, і вона, вагітна, якось там вискочила з хати і, перебігши через двір, ускочила в річку і там прочекала, поки «вони» пішли. Застудившись, дуже довго хворіла. Там було все - і запалення легень, і втрата дитини. Але головне, вона дуже злякалася - і заніміла - почала «мекати», а не говорити, хоча перед тим у школі і в технікумі була однією з найкращих. Щось там її в місті лікували, але зрештою «віддали доживати» до матері...

Інша моя двоюрідна тітка - по лінії мами - Марія, була медсестрою. Тоді ж її послали на Буковину, де вона вийшла заміж за «якогось каґебешника» (про це я довідався теж у 1990-ті). Про її чоловіка родичі тут на Київщині казали, що він був гарний до людей і «не обіжав їх, хоч і був каґебешником».

Що це значило, я не зовсім розумів, знаючи щось про систему КҐБ зі своїх студентських досвідів, а втім, і не дуже й цікавився. Марія з її чоловіком і дітьми, старшими мого віку, для мене були приємною родиною з досить дивним «западенським акцентом». Марія завжди посилала моїй мамі - своїй сестрі - дуже ніжні і повні ностальгії листи, але коли приїжджала іноді з родиною «до батьківських могил» машиною (що було майже нечуваним багатством), то розмовляли про те, де і як вчаться діти, що старі батьки капризують...

Але ніколи я не чув, яке там було раніше життя «на Западній», хоч про наші післявоєнні справи говорили. У батьків взагалі було не прийнято, щоб діти «заглядали старшим в тарілки і слухали дорослих розмов», тому нас відправляли «гуляти», нагодувавши. Марія дожила віку в Чернівцях і померла на початку 2000-х.

Мій батько разом майже з усією групою своїх однокурсників 1949 року поїхав «на Западну», після закінчення агротехнікуму організовувати колгоспи. Про це я дізнався вже у другій половині 1990-х років.

До цього я знав, що він працював десь у Львівській області, але що робив - ніколи не обговорювалося. Тільки, коли заходила мова про те, що хтось із моїх колег чи братів-студентів був із Львівщини чи Франківщини і я з ним гарно затоваришував, батько відводив мене в сторону і казав: «Стережися їх, сину, вони дуже підступні й жорстокі, я їх дуже добре знаю». Так міг із сином говорити тільки батько.

Вже недавно я почав крок за кроком підступати до батька, щоб він мені розповів, як то було. І дізнався, що із 24 осіб, що поїхали 1949 року «на Западну», живими залишилося тільки 16. І що одного його товариша застрелили, а іншому відрубали голову. Батька теж повинні були вбити. І кілька разів він утікав і переховувався, бо попередили місцеві люди.

Розповідати про це і зараз він не хоче, лише говорить, що краще мені цього не знати. Однак нещодавно він розказав, як він лишився живим. Лишився, бо послухав поради МҐБешника, котрий приймав його у Львові й давав направлення в район. Це був якийсь сорокарічний земляк із Київщини, фронтовик, котрий, подивившись батькову анкету, сказав не лізти ні в організацію комсомольських спілок, ні в активне колгоспне життя. «Ти агроном - от і займайся агрономією рік якось перечекаєш і підеш в армію. А звідти - вже куди схочеш. Пістолет табельний сховай і з собою не носи. Вони тебе вб'ють, якщо захочуть, хоч ти на броньовику будеш їздити».

Батько зненавидів справу агронома так, що далі навчався в будівельному інституті, і працював де завгодно, тільки не в селі. А в Західну Україну так ніколи і не поїхав, хоча був в усіх точках СРСР.

Шановна пані Маріє!

...Якби я писав продовження Вашої повісті «Просили тато-мама», про ту, що втікала з криївки, то я би дописав, що той МҐБешник (котрий ішов за Корнелією і, врешті, на ній оженився), був десь із Київщини чи Дніпропетровщини родом. І його батьки так само навчали його Шевченковим віршам. Вони в той час взагалі могли цитувати Шевченка годинами - навперебій - як ми зараз можемо обговорювати новий фільм. І я би написав, що той молодий офіцер був 1926-1927 року народження, і пам'ятав і перший голод 1932 року, і другий - 1946-1947. Перший - як дитина - з розширеними від страху очима, бо кожен день хтось вмирає. Другий - вже як курсант, що бачив лише спухлих від голоду своїх родичів, але боявся їм допомагати. Боявся і лише молився, щоб це закінчилося. Боявся і ненавидів те, як він виживає, і мріяв, щоб усе коли-небудь, як-небудь закінчилося.

Він ішов за тою дівчиною свідомо. І свідомо взяв її заміж. І не тому, що вона була вродлива, як то описано в книзі. Навіть, якби вона була калікою, з обличчям, побитим віспою, він би це зробив. Бо він спокутував свої гріхи, котрі вчинив сам, чи бачив, що робили його товариші, винищуючи повстанців.

Чи був він до цього в серйозних спецопераціях?

Чи міг пересидіти ці страшні місяці чи роки братовбивчої війни, втікаючи якось від найстрашніших вбивств і депортацій?

Чи мстився за своїх загиблих товаришів, чи просто чекав, коли все скінчиться?

Оті МҐБешники та «стрибки» були моїми земляками, а хтось - моїми родичами.

Українці нищили один одного, бо був такий час, а в душі бриніла, мабуть, одна та ж сама фраза із Шевченка - «Тяжко жить на світі, а хочеться жить, хочеться дивиться, як сонечко сяє, хочеться послухать, як море заграє, як пташка щебече, байрак гомонить, або чорнобрива в гаю заспіває...»

Юродива Даруся ходила берегом Прута чи Черемошу, бо вона отримала «конфетку», а божевільна моя тітка Ярина - берегом Дніпра, бо її чоловік сам ту конфетку Дарусі давав...

Володимир (Григорович) ПАНЧЕНКО,

директор Інституту суспільних досліджень,

12 липня 2010 p., Київ

P.S. (Лист від Марії МАТІОС

Володимиру Г. Панченку)

Я справді дивуюся, що у наш цинічний і прагматичний час люди беруть ручку до рук, пишуть цілі сюжети, витрачають час і гроші на пошту...

Несповідимі путі твої, Господи, в дорозі до людини...

Але, якби я навіть хотіла вигадати подібну історію і те, що відбулося в мені і зі мною на свято Петра і Павла, 12 липня 2010 року, після того, коли я прочитала листа від В. Г. Панченка, я все одно не змогла би «припасувати» всі пазли так, щоб вони збіглися в просторі і часі. Проте я точно знаю, що нічого у цьому світі не відбувається випадково.

Отже, я, Марія Матіос, українська письменниця, автор «Солодкої Дарусі» й ще кількох обговорюваних в Україні і поза її межами книжок подеколи жінка навіть небоязка, поки що не розшукала Володимира Григоровича Панченка і не познайомилася з ним, хоча, можливо, у Києві наші офіси - через дорогу.

* * *

...Коли ми врешті після знайомства з Володимиром Григоровичем нап'ємося кави,

наговоримося не тільки про книжку, а й про все, що пече двох українців, не позбавлених відчуття реальності...

коли я також розкажу йому невигадану історію фельдшерки Дусі (зі справжнім її ім'ям) з новели «Юр'яна і Довгопол», надрукованій у ще одній моїй книзі «про Западну» («Нація»), з якої деякі персонажі «перекочували» в «Солодку Дарусю»,

коли признаюся, якою була нещадною до своїх персонажів майже 20 років тому, у час написання більшої частини «Нації», - визнаю, що була нещадна, бо не заховала за вигаданими прізвищами та іменами справжніх людей, що пережили той час,

коли... коли...

Але знаю точно, що, тамуючи тремтіння в голосі й дрож у тілі, на прощання я не втримаюся і таки запитаю Володимира Григоровича Панченка: «А які були прізвища ваших родичів, що «приборкували» «Западну» у 49-ому?».

Моя цікавість буде не жадібна і не мстива. Просто людська - пам'ятлива. Із присмаком і гарячістю сліз од відчаю...

Бо може бути так, що хтось саме із його родичів чи земляків саме 1949 року «організовував колгосп» ім. Кірова у моєму селі Розтоки на Буковині, в якому мої покійні дідусь і бабуся стали першими його засновниками, а моя рідна тітка Гафія - першою дояркою і першою із трьох комсомолок села. Їх туди добровільно записали.

І навіть, коли б трапилося так, що ми із В. Г. Панченком, обоє в унісон, розказуємо одну і ту ж історію, але з різних берегів одної - української - ріки, я знаю, що я обніму його як брата, і навіть, якби трапилося неможливе - і всі ці живі люди справді збіглися б у просторі і часі у моїх Розтоках, нічого в мені не зміниться. І може, ми навіть разом будемо плакати - кожен над своїм, але таким спільним, - бо ми зрозуміли одне одного, ніколи не бачачи і не знаючи одне одного.

Я так би хотіла, щоб усі розуміли одне одного, прощали минулі провини і робили усе для того, щоб таке не повторилося.

Це, звичайно, поки що моя фантазія - стосовно моменту нашого неминучого знайомства. Бо ще ніхто так не сказав: може, то мій родич дав Вашій Дарусі цукерку. Хоча не один думав. І це я знаю точно.

Але я також знаю непомильно, що подарую Володимирові Григоровичу отой листочок, який я тримала в руках 10.04.10 на сцені Івано-Франківського драмтеатру ім. І. Франка, після прем'єри вистави-реквієму «Нація». На тому листку дослівно записано таке і казано після вистави мною таке:

«10.04.2010,

ІВАНО-ФРАНКІВСЬК, ДРАМТЕАТР

Сьогодні, 10.04.10, у наших найближчих сусідів-поляків - біда, яку не спроможний осмислити людський розум: одночасна апокаліптична втрата 86 осіб із політичної, духовної та культурної еліти нації.

Подумаймо про цю трагедію і мовчки пом'янімо загиблих у авіакатастрофі під Смоленськом. Таке може спіткати кожного. Тому помовчімо хвилину...

...У «Програмі» спектаклю «Нація», крізь який символом проходить лялька-мотанка, написано:

«Мотанка - стародавня лялька-оберіг. Вважається, що лялька-мотанка є посередником між живими й тими, кого на цьому світі Вже чи Ще немає».

А ще у програмі написано - НА ОСНОВІ РЕАЛЬНИХ ПОДІЙ.

У виставі, як і у книжці, не тільки реальні події, але й реальні люди.

Я хочу розказати про цих реальних людей оскільки час і люди так довго мовчали про їхні діяння, що майже всі вони уже давно відкланялися на всі боки всім іншим - добрим, злим, совісним і несправедливим. Поки хтось думав, розказувати чи мовчати, Господь Бог сказав їм «добрийдень!». Отже,

Прототипи дійових осіб у книзі та у спектаклі «Надія»:

- Юр'яна, Юстина - МАТІОС Гафія Іллівна. Моя бабуся по матері - (17.10.1911 - 16.07.1997), українка, народилася в с. Розтоки Чернівецької обл., освіта - чотири класи румунської школи, засновниця колгоспу ім. Кірова (1949) в с. Розтоки, мати шести дітей (четверо живуть у Розтоках, один - у Москві, один - помер), довголітній голова сільської жіночої громади, похована в Розтоках. 2011 року бабусі виповниться 100 р.

- Власій Джуряк (чол. Юр'яни) - МАТІОС Власій Юрійович.

Мій дід по матері - (5.02.1906 - 26.03.1991),

українець, народився на хуторі Сірук Чернівецької обл., неграмотний, засновник колгоспу ім. Кірова, бригадир будівельної бригади колгоспу, батько шести дітей, похований у с. Розтоки. 2011 р. дідові виповниться 105 р. з дня народження і 20 р. із дня смерті.

Живих Матіосів (по материній лінії) на 10.04.10. - 71 особа. Найстарша - моя тітка Гафія, 82 p., наймолодша - моя двоюрідна племінниця Анна, їй сьогодні 4 місяці від дня народження. Сьогодні «тривають» у часі 4 покоління цих Матіосів. Вони громадяни 4 держав - України, Російської Федерації, Італії та Греції.

У залі на спектаклі присутні мої батьки та ще 5 осіб із Матіосів, тобто нинішні ТРИ покоління, фамілії.

- фельдшерка Дуся - БУБУЛЬЧУК Євдокія Андріївна (дівоче прізвище невідоме) - (6.04.1920 - 7.04.1989), росіянка, народилася в м. Тюмень, Росія.

Із багатодітної сім'ї (мала 5 сестер: Анна, Віра - жили у Ярославлі, Надія - в Донецьку, Валя - в Тюмені, Дуся - в Розтоках). Учасниця блокади, оборони та прориву Ленінграда. 1944 - учасниця жорстоких боїв на кордоні з Угорщиною. На Буковині - з 1946 р. Її чоловік-буковинець - «стрибок» Олексій Бубульчук 1946 р. - був ліквідований боївкою УПА. Вагітна Дуся врятувалася в дерев'яному туалеті (по-сільському - у виходку), зумівши знадвору закрити защіпку дверей і залізши на «сидіння», тому її ніг «не помітив» ліхтарик «нічних гостей». 30 травня 1947 р. у вдови Дусі Бубульчук народився син Олексій (помер 30.01.78). До останніх днів життя Євдокія Андріївна працювала в сільській амбулаторії. Її дуже любили односельці, бо була співчутливою, хоч і дуже твердою. Сама жодного разу не звернулася по лікарську допомогу. Похована в с. Розтоки. На Благовіщення, три дні тому, виповнилося 21 р. із дня її смерті.

У залі на спектаклі присутня невістка Євдокії Бубульчук - Олена Павлівна, учителька української мови та літератури Розтоцької СШ.

- Дідушенко - підполковник НКВД ДІДУШЕНКО Григорій Мусійович - (21.01.1911 - ?), українець, рідна мова - російська, народився у с. Дмитрівка, Воронезької обл.

Освіта - середня, ФЗУ, Сталінський хімтехнікум. Курсів НКВД і партійно-політичної освіти не мав.

Працював столяром, механіком на заводі ім. Кірова в Макіївці, з 1938 р. - в органах НКВД Орджонікідзе, Краматорська, Ворошиловграда, Красного Лиману, Старобільська (Сталінська обл. ), Саратова, Баку.

На фронтах Великої вітчизняної війни не був.

Дідушенко - ровесник моєї бабусі.

Працював в органах НКҐБ Коломиї, Станіслава (Івано-Франківська) - 1945-1947.

З 1.01.47 - заступник начальника Сторожинецького райвідділу МҐБ,

з 1.09.47 - начальник Вижницького райвідділу МҐБ (Чернівецька обл. ), до якого тоді адміністративно належало с. Розтоки.

Нагороди - бойова зброя за успішно виконану роботу НКҐБ в умовах воєнного часу (1944).

1950 - член бюро і пленуму Вижницького РК КП(б)У Чернівецької обл.

Стягнення - 20.01.44 - 20 діб арешту за безвідповідальність і злочинне ставлення до виконання запитів (у Краматорську).

У Станіславі - 18.01.45 - догана за грубе порушення норм Кримінально-процесуального кодексу. 27.10.50 - 5 діб арешту за пиятику, відсутність належної вимогливості і низькі показники в роботі (у Вижниці).

1952 р. - підполковник НКҐБ.

Всі дані - з особової справи Г. М. Дідушенка.

Оприлюднені вперше сьогодні, 10.04.10, через шість років по тому, як мені з ними (частково) дозволено було ознайомитися.

- Дов(л)гопол (оперуповноважений МҐБ чи МВД у с. Розтоки Чернівецької обл. ) - росіянин. Бабка казала, «фест твердий був маскаль».

Інші дані - в архівах спецслужб.

Попри всі зусилля мені поки що не вдалося добути відомості про людину, яка у смертельний час зуміла залишитися ЛЮДИНОЮ, і завдяки якій мої дідусь і бабуся залишилися живими.

Спецслужби, допоможіть вимовити подяку Людині з Серцем у час кровопролиття!

1949 року, у рік подій, відображених у виставі, моїй бабусі Гафії (Юр'яні) і Дідушенкові було по 38 років, дідові Власієві - 43, фельдшерка Дуся мала тоді 29 років.

Сьогодні, 10.04.10, день - коли велика частина християнського світу поминає мертвих: завтра Провідна (поминальна) неділя.

Хай усі спочивають із Богом!

А нам - пам'ятати і згадувати їх!»

(Із виступу після прем'єри)

...Але, довго роздумуючи про нашу майбутню зустріч із В. Г. Панченком, мій перший - емоційний - порив минає. І я ловлю себе на думці, що, може, запитаю про прізвища родичів Володимира Григоровича Панченка, які були «на Западній», а може, й ні. Бо це вже не має значення.

Має значення, що ми обоє розуміємо, що це було.

Проблема лише в тому, що ми обоє, нащадки тих, із ким це було, не запекли в собі кров помсти і люті, а прийшли до розуміння, що про це необхідно говорити. Болісно. Але правдиво.

Адже ніщо так не зближує людей, як Правда, розказана неложними устами.

Ще не познайомившись із В. Г. Панченком, всією своєю кров'ю чую, що він любить правду життя, так само, як я. Дякую, Вам, Володимире Григоровичу, що Ви мені помагаєте.

«Сутужна, сину мій, вкраїнська справа», - написала колись Леся Українка.

Але найсутужніша вкраїнська справа - в Україні, - додала би я. Своєю творчістю я хочу робити її менш сутужною. Мені у цьому допомагають люди і Бог.

Марія МАТІОС

липень 2010 року,

Єрусалим.