Вирвані сторінки з автобіографії

ВОЛОДИМИР ЯВОРІВСЬКИЙ

2008 рік. Десять по шостій ранку. Розбудив телефон із невизначеним номером. Уперше в житті мені телефонував Володимир Яворівський. З Кіровограда. Неймовірно схвильований. Подумала: хтось умер. «Я щойно перегорнув останню сторінку твоєї «Москалиці». «Москалиця» добра, а в чомусь - просто бездоганна. Але «Мама Маріца...» - це світовий шедевр!». Спросоння я рада, що голова Спілки, окрім того, що підписує фінансові документи, читає своїх колег... Я також читаю всіх.

P.S. Автотренінг

2009 рік. Я вже так довго лежу в лікарні, що Володимир Олександрович Яворівський за той час устигнув не тільки свою (вінницьку) і мою (буковинську) землячку, совісного письменника із твердим, тому і прикрим для багатьох, характером - Галину Тарасюк - виключити з Національної Спілки письменників України. Яворівський виявився стахановцем - під час одного засідання устигнув виключити одночасно й 5 (п'ятьох!) Шевченківських лауреатів із президії Спілки письменників (зокрема й мене). Байдуже. Байдуже і тепер. Сказано, дядьки - як діти.

Перед тим - тоді - після того я спізнаю таку розпуку, такий фізичний біль (він у мене має назву «безанестезійний»), що забави української будь-якої еліти чи еліти-псевдо уже не мають жодного сенсу. Крім короткочасових нервів. Бавитися - це не у тюрмі, як свого часу Дзюба, сидіти.

Сенс має єдине - життя. І я про це завжди пам'ятаю. Адже я народилася в Європі. Тобто на Буковині. А, отже, я знаю не тільки свої прислів'я, але і прислів'я народів-сусідів. Пам'ятаєте оте, польське, де є такі слова: «... - не дамся!» Ну, що не «здоганяєте»? Пам'ятаєте, Іван Миколайчук у «Білому птасі...» співав: «Причесався-прилизався, в білі штани вбрався. А як прийшов до дівчини, на порозі... сів». Це я так 2009 року, пся крев!, «не давалася» хворобі. А Бог і добрі люди помагали.

І ось посеред літа, в палаті, вмикаю телевізор: Господи, Твоя воля... Показують жахливі кадри з місця автомобільної аварії, де загинув молодесенький син Ганни Герман. Хто має діти, має серце і має співчуття, той може собі лише уявити...

(У мене є така незнищенна гарячість - коли когось зобидили, коли хтось у біді, коли неправедно із кимсь вчинили, я тоді шукаю номер телефону цієї людини, дарма, що не знайомої, і пишу повідомлення чи дзвоню, якщо людину знаю). Щоб підтримати. Бо є такі часи, коли твій чорний телефон також мертвіє. І лише тоді ти пізнаєш «хто твій любий друг». Я зателефонувала одному своєму знайомому з проханням дати бодай якийсь телефон Г. М., знайомої мені (тоді) лише із телевізора, зате дуже добре знайомої мого знайомого. І ця худоба на двох ногах відповіла мені дослівно: «Навіщо? Є люди, яким не варто співчувати...»

О, ви не знаєте мене у праведному гніві! Я тоді стаю не те що здоровою - я стаю Гераклом і Шварценегером в одній особі. Фурією. Бісицею. Чортицею. Всі українські Кайдаші тоді відпочивають або оформляють пенсію.

...Я казала цій істоті, цій худобі на двох ногах, що вона нелюд, що в усіх є діти і ніхто не є безсмертний, бо я була свідком, що було з матір'ю Володі Івасюка після його смерті... я казала так, ніби та Герман була моєю сестрою... Хто мене знає, той знає, як я умію говорити словами фурії...

Але людина без серця і в біді дивиться на іншу людину крізь скельця партії. Або якісь інші скельця. Я поки що не вивчала цей феномен. Але я більше ніколи відтоді не телефонувала худобі. Він у партійному «моноліті», а я - Марія Матіос. Я мати бджіл і мати ос. Про це знає навіть Ганна Герман. Наша. Українська.

P.S.

Худоба на двох ногах тоді була неправа - а я права.

І тепер так само. Права - хоч убийся.

Бо я пам'ятаю, що я - Людина.

P.P.S.

19 березня 2010 p. У вестибюлі Українського дому на 80-річчі Ліни Костенко Володимир Олександрович Яворівський зі мною не привітався: він мене «не впізнав». Мабуть, я була невимовно гарна.

У травні 2010 року у Варшаві, на міжнародній книжковій виставці, до українського стенду, де відбувалася презентація моєї «Солодкої Дарусі» польською мовою, підійшов дуже високий чоловік. Він запитав, чи є щось українською про Анну Герман. Хтось відповів: «Про неї ще не написали, але вже пишуть».

Фотографуючись зі мною, молодий чоловік спробував уточнити, хто в Україні пише книжку про його маму.

Я спробувала уточнити, хто він.

Це був син співачки Анни Герман.

Українці з України мали на увазі Ганну Герман.