Вирвані сторінки з автобіографії

«Коли вам виповниться 75-80 років, згадайте мене і цей куточок рідної Буковини. Пишу дуже швидко, тому такі кривулі, що аж страшно! Маю ще багато роботи - записую в нові зошити мої архівні записи, щоб успіти, щоб залишити упорядкованими, щоб хтось потім згадав, прочитав новину, котрій 200 років минуло. Ну і ще вживаю мої «солодкі наркотики» - щось цікавенького вишиваю... Дай, Господи, зору і здорових днів!

Ближиться Великдень, в душі щем, згадується дитинство, як ми тішилися, що будемо бігати коло церкви з писаночками...

Ми знали весь ритуал; що мав відбутися у нашій хаті й у всіх односельчан від бечкової аж до вівтірка великоднього. Знала, що моя бабуся Анна буде вечеряти у четвер у вечір - Страсти, то аж на Великдень істиме рано свяченого що буде ночувати у Церкві на Великдень, аби не втратила всеношної і Воскресіння.

Мудра була жінка, в той час читала книжки (150 р. тому). Столітні календарі, молитвенники, зодії та інші. Осталась вдовицею у 32 р. (у 14-тому році) з 5-ма дітьми. Як давно те минуло, а в серці зосталось. Я часто вночі, коли безсоння, перебираю картотеку життя у моїй пам'яті... Господи! Які там неймовірні картинки зберігаються! Невже це було у моєму житті??? Ось зовсім чорна і колюча, як терновий вінець Ісуса Хреста. Мені було 15 літ, післявоєнний час 1945 року, листопад. Відбувалось пекельне знущання над народом західної України. Начебто і радісно, що закінчилася війна. Але не вгамовувалися окупанти і запроданці-Іюди! Чорні списки стали в моді. До нас прийшла одна жіночка-сусідка і сказала моїй мамі: «Маріє, ти є на чорному списку, роби що знаєш...», а вночі приїхали посланці з МҐБ і забрали мене, маму і сестричку, котрій виповнилося 2 з половиною місяці. Нас розлучили. Була цементована казарма, де немає вікон, лиш одне коло стелі на висоті 3-х метрів і двері ковані. Стіни покриті сирою пліснявкою, по стінах ходили пішки воші. Сотні людей за ніч вивозили і привозили. До ранку нікого не було, пішли навіки... Зрештою, нас кожну ніч викликали на допит по черзі. Ми зустрічалися з мамою у коридорі і в діжурці. Мене виводили, а маму вели туди в пекло, а дитятко ложили на лавицю личком до лавиці, це при мамі, а потім обертав черговий, дитинку личком догори. Так було. Мама відбула там півтора місяця, а я два. Били шомполом (залізний прут, яким чистять рушницю). Били по руках від зап'ястя до плеча, бо захищала руками груди. Були такі собі криваві рубці, до яких прилипла сорочечка коржиком, а по гомілках вдарив дебелий офіцер, аж трісла гомілка до шпігу..., а на правій гомілці вилізла сия булка. Нічого не змогли від нас дізнатися. Нікого ми не продали, бо нічого ні про кого не знали... Йшла я півдня додому, хоч дім був близько, дома мама вивела на город, зняла одежу, обстригла чудові коси і спалила все. А там - брали пасмо кіс коло пульса (вуха), намотували на палець і раптово микали зі шкірою, а кров капала додолу.

Дома я побачила, які дірки виїли воші у дитинки. А тут тепер мені в школу йти дальше, вересень минув, 2 місяці пропало! А як я тішилася, що війни вже немає і я піду в школу. Як я хотіла вчитися, Господи! Тягло мене до книжок, в 4 роки я вже читала молитвенник, Кобзар та інші, що тайком тато читав, і на день ховав у стодолі в житні снопи, що стояли в закутку, як сторожі тих книжок. Інакше не можна, якби жандарми узнали, що є в хаті Українська книжка - Боже борони!... Та була тяжка перепона до моєї школи: моя нога почала гнити, стала загроза гангрени. Тоді з фронту до лікарні прийшли два воєнні лікарі, главлікар Світенко та голов-хірург Бузенко. Отак і в гімнастерках були, а зверху халат. Мама возила мене на санях коником до школи у Вижницю, але то була мука, як я не могла сходами піднятися у клас... відвезли в лікарню. Якраз відкрилася лікарня, тобто, уже вичистили її, бо в коридорах внизу держали воєнних коней, було на метр гною. Я поступила під опіку цього хірурга Бузенка. Йшов консіліум, рубають ногу... Та хірург сказав: «Я беруся її лікувати». І він взявся. Дістав трофейне німецьке лікарство. Я перебувала в лікарні. Нога йшла на краще.

Я допомагала санітаркам прати бинти, що кип'ятили в попелі. Приносили з дому, також лужком з попелу мили постійно всі закуточки, двері, вікна, плитку підлоги, я допомагала, була там, як своя. Лікарня була переповнена пораненими солдатами, потерпілими цивільними. Мило чорне було тільки в операційній для хірургів. Дуже виразно пам'ятаю.

...Давно те все минуло, мало хто ще є з тих свідків. Ближиться 9-те травня. Для мене воно тривожне і зі сльозами на очах. А в мене сліз збільшилося, бо ще зовсім недавно, на протязі років, коло пам'ятника загиблих Героїв війни, ще стояла ціла шнур-лінія героїв, що повернулися в наше село, такі горді, в святковій одежі прикрашені нагородами, що виблискували на сонці... Ми співали їм пісні-подяки, посвяти.

А минулого року трьох привели попід руки з паличками... Так багато відійшли у вічність. Там, тоді стояв і мій чоловік у тому ряду, такий ще бадьорий, стрункий. Я і діти знаємо його кожний крок на фронтах. Пройшов, проповз від Кенігзберга до Берліна. Після третього поранення у голову у тяжкім бою, коли з поля бою забирали загиблих, забрали і його. У місті Центен (Німеччина) бульдозер викопав велику яму, там мала бути братська могила. Туди повезли і мого майбутнього чоловіка, мою долю... бо не було ознаки життя. Коли зложили у яму всіх загиблих, хтось (Видно сам Господь) побачив, що з його голови потихеньку пульсує струйка крові, маленька жевріє, тоді витягли з тої ями мою долю, повезли в госпіталь, там цей герой пролежав півроку, день Перемоги зустрів у госпіталі, а документи з фронту пішли у Штаб, а похоронка батькам додому. Так і зосталося у м. Центені на пам'ятнику золотом виписано ім'я мого чоловіка між іншими іменами. Як тепер я - ми маємо підійти до пам'ятника у нашому селі, якщо там ніхто вже не буде стояти з Героїв?? Одні спомини будуть звучати до неба... І що дуже дивно, коли мій чоловік вийшов з госпіталю, його звідти забрали в армію, бо він у 19-ть років уже був на фронті, і служив 3 роки в Кандолокші (Карелія) рубав столітні ліси і ладував на вагони, для будови держави...

Було і минуло... Доки пам'ять береже - споминаю.

...Колись у мого тата запитували: «Вуйку, а скільки ви маєте років?» - «А ти, дитино, спитай мене, скільки я вже не маю, а те, що я маю, то вже крішка ся лишила». А тато мав тоді 91 рік. Так я тепер уже не маю 74 з половиною роки».

«Що таке гуцульська мелодія для гуцула? Це рідна кров і серце. Я про це маю живу легенду. Мій рідний вуйко Миколай у війну дійшов з воєнними обов'язками аж на Урал (вивозили спорядження стратегічних заводів). Був звичайний буденний день, кипіла робота, сотні воєнних і він, Миколай, як керівник того дійства, були зайняті до краю, а тут з Москви головний диктор того часу Юрій Левітан оголосив: «Важное сообщение ТАСС: Сегодня наши войска освободили часть западной Украины - Буковину». І заграла «гуцулка». Тут мій вуйко, сильний, загартований в боях чоловік, закричав скільки сили: «Ой, люди добрі, ой!» - і повалився, як підкошений, додолу. Всі збіглися, дивувалися, чи зірвався снаряд, чи що інше сталося, прибігли лікарі А коли він отямився, спитали, що було з ним. «Та це ж гуцулку по радіо заграли, товариші, ви чуєте?!» Зрозуміло, ніхто з них не міг чути, хоч би й сто раз прозвучала «гуцулка», а от Миколай трохи не вмер, як почув. Чому?

Та тому, що так само падали б у сердечнім запалі венгри - від чардашу, румун - від сирби, поляки - від краков'яка, греки - від сіртаки, дагестанці - від лезгинки в хвилину своєї національної радості»...