Вирвані сторінки з автобіографії

ГУЦУЛ-СНАЙПЕР НА ПРІЗВИЩЕ ІВАНОВ

Творчість - це снайперство. І митець-снайпер удосконалюється доти, поки не зрозуміє, що може вціляти в саміське серце. Мої слова можуть видатися пафосними, але ж ідеться про творчість...

Уявімо, живе собі Людина. Спокійно. Розмірено. Прогнозовано. Але ось раптово, нізвідки, на неї падає щастя. Не обліковане. Не очікуване. Не-передбачуване. І людина чує, що цього щастя так багато, що воно може поглинути її... і ти чуєш, що піддаєшся цьому поглинанню без опору.

Отакими приблизно були мої відчуття, коли я вперше побачила каталог робіт художника Сергія Іванова.

Я подумала: навіть коли б мені довелося звернутися до Інтерполу, я знайду цього художника з таким широковживаним серед гуцулів прізвищем Іванов.

Я не мала жодного сумніву, що він автентичний гуцул. На щастя, до Інтерполу звертатися не довелося. Я розшукала Володимира Миколайовича Захарчука (якого називаю новітнім українським Терещенком в галузі меценатства) і побувала на тій садибі, у приватному музеї Захарчуків, де й зберігаються дивовижні роботи С. Іванова. Щоби попросити дозволу на використання їхніх репродукцій у своїй книжці.

І тут мене чекало щось містичне: картини хутора Лекече, який (о, дивовижі Господнього промислу!!!!) знаходиться від хутора Сірук, де я росла перші п'ять років, кілометрів за 12, якщо би переступати через горби навпростець. І вони вписані в довколишні краєвиди так, ніби їхні персонажі самі щойно повиходили з лісів і легенд, як кілька років тому з цієї садиби виходив американський мультимільйонер Дональд Трамп.

Була якась містика в тому, що я побачила в каталозі Сергія Іванова, а також на садибі «Лекече», і тим, про що ішлося в моєму романі «Майже ніколи не навпаки». Отой увесь демонічний гуцульський світ, ота незбагненна космогонія, барва, забобон, містика, пристрасть, - все я знайшла в циклі Іванова «Гуцульська міфологія».

Я не знаю - це нове чи не нове художнє слово - левкаси Сергія Іванова - у вивченні гуцульського світу. Знаю, що це інше! Мені до душі, що Сергій Іванов темну, важку барву отого демонічного, забобонного, заборонного і розгнузданого, що властиве будь-котрому гуцулові, змінив на урочисту білу барву неутоленної жаги, що з білої барви квітки, саме квітки народжується жінка - і все йде шкереберть, і серце рветься на «шкаміття», як кажуть у моїх Розтоках. Що в його письмі немає заборон на прояв природних почуттів, що все там іде обертом і стрімголов, як у справжньому житті чуттєвої людини. А токмо - гуцула! І мені уже не дивно, що в Іванова гуцулка вроджена з арніки, як Афродіта з води.

У нашій спільній роботі таки було багато містичного. А найголовніше - 100-відсоткове потрапляння ілюстрацій у найперший мій текст - «Майже ніколи не навпаки». Бо мало хто вірить в те, що це не є спеціальні - замовні - ілюстрації до роману. Я вже й сама сумніваюся, що було спочатку: чи то Іванов розписав дерево, а тоді надиктував мені сюжет. Чи як...

Так між чоловіком і жінкою починається таїнство любові. У нас - між художником і письменником - триває щось більше, ніж пристрасть. Це одночасове загоряння від чергової моєї чи його ідеї. Це синхрон у всьому. Навіть у телефонних дзвінках, коли не витримує техніка, попереджаючи через дисплей «Ошибка при соединении», бо ми одночасно згадуємо одне про одного.

А потім ми довго відпочиваємо одне від одного, як відпочивають нормальні люди від аномальної пристрасті. У час таких перерв ми акумулюємо нові ідеї. Чи ще щось робимо - кожен своє. Але я знаю, що він - мій художник. А Сергій Ілліч, очевидно, підозрює, що я - його письменник.

Як автентична гуцулка я щаслива, що не-гуцул Іванов своїм пером художника так зрісся з моїм гуцульським світом, як свого часу не-гуцули Гнат Хоткевич і Михайло Коцюбинський зрослися з Гуцульщиною словом.

Результатом співпраці із Заслуженим художником України зі Львова Сергієм Івановим і «чоловим» «Піраміди» Василем Гутковським з 2007 року стали 9 (дев'ять!) книжок!

Я хочу назвати ці спільні роботи «поіменно», бо жодна з них не лишилася непоміченою читачем:

«Майже ніколи не навпаки»,

чотири видання «Солодкої Дарусі»,

«Жіночий аркан у саду нетерпіння»,

чотири видання «Нації»,

«Москалиця» - «Мама Маріца - дружина Христофора Колумба»,

«Чотири пори життя»,

«Кулінарні фіґлі»,

українсько-російський варіант книжки «Солодка Даруся» - «Даруся сладкая»,

«Вирвані сторінки з автобіографії».

Наперед би більше, кажуть у таких випадках на Буковині!

А я подумки підтверджую: певно, що так - бо майже ніколи не навпаки.