Вирвані сторінки з автобіографії

«Я ЙОГО МАМА...» (28.08.1922 - 6.03.2002)

Зима 1976 р. У Розтоки в школу приїхала перевірка з області. З облвно. З інституту підвищення кваліфікації вчителів. Ще з якихось інстанцій... Дві жінки з перевіряючих розмістилися у нашій великій кімнаті. «Пролюдній», кажуть у Розтоках. Тобто тій кімнаті, яка для (про) людей. Найкращій тобто.

Такі перевірки у сільських школах бували частенько. Перевіряли все. Учительські плани. Методику викладання. Рівень знань учнів. Політичну поінформованість. Дисципліну. Фізичну підготовку. Одне слово, усі завжди були в тонусі.

Здебільше частину комісій доводилося забирати моїм батькам до себе додому, адже в селі тоді ніде було переночувати в пристойних умовах, окрім приватних квартир. Це згодом колгосп відкрив невеличкий готель і баню.

Вечеряємо. Батьки. Діти. Перевіряючі. Наш дім багатий - ми вже маємо чорно-білий телевізор. На той час це майже розкіш. Із Москви йде музична передача. Три молоді буковинські «олені» - Володя Івасюк, Назарій Яремчук і Василь Зінкевич у супроводі вокально-інструментального ансамблю «Смерічка» співають чи то «Червону руту», чи то «Водограй». Успіх - неймовірний. Ми всі за столом раді - начебто хтось із нашого дому потрапив на екран телевізора. Володимир Івасюк дає опісля коментар про народний мелос у своїх піснях, про стан сучасної естрадної пісні.

Моя мама зітхає: «Яка, мабуть, щаслива Володина мама, що має такого сина...»

Одна із наших гостей за столом, жінка надивовижу спокійна і скромна, трохи повагавшись, у відповідь також зітхає, проте легко і радісно, але наче й винувато: «Так. Щаслива. Це я його мама».

Німа сцена тривала довго. Бо Софія Іванівна Івасюк уже кілька днів квартирувала в нашій родині, але і словом не обмовилась (не похвалилась!) своїм знаменитим сином. Отака була скромність матері всесвітньовідомого композитора.

...Коли моя мама їздила в Чернівці, вона деколи заходила в обласний інститут удосконалення вчителів, де тоді працювала Софія Івасюк, дасться, методистом.

Але саме того зимового вечора 1976 року Софія Іванівна попросила переписати у зошит мої учнівські вірші. Вона пообіцяла віддати їх Михайлові Григоровичу Івасюку - своєму чоловікові, доцентові Чернівецького університету, уже знаному на той час письменникові-прозаїку.

Не пригадаю, яким чином я уперше навесні того ж 76-го потрапила до Івасюків у гості. На тодішню вулицю Маяковського, 40. Здається, Софія Іванівна зателефонувала моїй матері в школу, що Михайло Григорович хотів би поговорити зі мною про мої перші проби пера. Будучи на обласній олімпіаді з географії, суботньої днини я несміливо натиснула кнопку дзвінка квартири Івасюків, не попередивши господарів про свій візит (до речі, телефона в чернівецькій квартирі Івасюків не було до кінця 80-х). Відчинила двері хатня робітниця Міля (Царство їй небесне!). Михайло Григорович і Софія Іванівна були вдома

Уявляєте стан 16-річної дівчинки у товаристві знаменитого письменника, який тримає в руках учнівський зошит у кліточку, списаний рукою школярки-початківця? Отой самий зошит переданий Софії Іванівні зимового вечора в Розтоках.

Михайло Григорович знайомить мене із молодшою донечкою - моєю ровесницею Оксанкою. А потім довгенько й терпляче говорить зі мною про мої вірші. Господи, ну, які там могли бути вірші? Але такт! Івасюковий такт педагога і великого естета! Ерудиція. Французький прононс. Він цитує Бодлера і Верлена. Він говорить про Аду Негрі. Він говорить про Заратустру. Про Лесю Українку і її «Блакитну троянду». Я чую, що я німа. Але все чую! Все!

Михайло Григорович не критикує і не хвалить. Він каже, що творчість - це праця. Щоденна, виснажлива, як фізична робота, праця. «У поті чола. І труд - як у бджілки». Тоді я подумала: якщо я й далі буду писати, візьму собі псевдонім Олена Бджілка (що згодом я і зробила).

А на початку серпня знову зателефонувала Софія Іванівна і попросила приїхати у Чернівці. Виявляється, Михайло Григорович показав Володі мої вірші. І Володя зацікавився ними. Володя тепер гостює у батьків, так що є можливість попрацювати над текстом.

P.S. Софія Іванівна Івасюк - народилася в Запорізькій області. Померла 6 березня 2002 року у Львові. Похована у Чернівцях.

P.P.S. Михайло Івасюк знав, що казав. Усе - про творчість - справдилося. Бо творчість - то каторга, а ти її вірний і слухняний каторжанин. Але ти за жодних умов не маєш наміру позбутися цієї каторги. Може, у когось по-іншому. А в мене так - як казав не Заратустра: так казав мені Михайло Івасюк.

ВОЛОДИМИР ІВАСЮК (4.03.1949 - 27.04.1979)

...Серпень 1976р. Я знову натискую кнопку дзвінка у квартиру №1 на вулиці Маяковського в Чернівцях. У мені все тремтить: я зараз побачу Володимира Івасюка - автора «Червоної рути», кумиpa всього Радянського Союзу.

Але Володі немає вдома. Вони із друзями, «Смерічкою» і Софією Ротару святкують Софіїн день народження.

Міля (свята, прекрасна, терпляча Міля - Колотилюк Магдалина Порфирівна, яка прийшла в родину Івасюків ще в селі Малятинці Кіцманського району 1949 року, життя прожила в цій родині, будучи їй опорою і побутовим муром, і яку Івасюки поховали в її ж Малятинцях 1993-го...) пригощає мене смаколиками - сирними пампушками, обсипаними цукровою пудрою. Але мені це не дуже цікаво. Я сюди прийшла не задля смаку пампушок. Я хочу знати, про що може хотіти говорити Володимир Івасюк зі школяркою, яка написала два з половиною вірші!

Михайло Григорович, здається, чи то в будинку творчості, чи в санаторії. Софія Іванівна вибачається (!) і просить зайти завтра. Уявляєте, який у мене був сон! Так млосно-тривожно сплять перед побаченням, перед передбачуваним поцілунком, обіймами, любощами...

Познайомилися ми з Володимиром Івасюком на третій мій прихід у квартиру на вулиці Маяковського. Мій трепет і благоговіння розвіявся миттєво, коли Володимир просто, так, наче ми з ним триста років знайомі, сів за домашній рояль, що стояв у великій кімнаті, й одразу заговорив про пісню. Святий Боже! Отой вірш, що був напередодні (дебютно!) надрукований в обласній комсомольській газеті «Молодий буковинець» Тамарою Севернюк - «А кохання - наче пісня лебедина», викликав зацікавленість композитора і він його бачить піснею.

Володя говорив тихо, повільно, однак дуже твердо: заспів добрий, але вірш для пісні потребує динаміки, розвитку сюжету. Навіть, якщо сюжету немає. Цей вірш був би добрим романсом. Та Володимир бачить майбутню пісню не у жанрі романсу, а динамічнішою. Для цього варто дописати приспів. А уповільнений, дещо монотонний заспів (три куплети) варто трохи «прискорити».

Люди добрі... Що може прискорити в динаміці почуттів дитина, яка ще тих почуттів не знала?! Але дитина писала про останнє кохання, не знаючи першого, бо цвіли матіоли, була ясна місячна ніч - «видно, хоч голки збирай», - і з батьківської веранди світ здавався приреченим на красу і її болісне пізнання. У 16 років світ здається трагічним. Тобто таким, яким він є насправді, але ми про це дізнаємося згодом. Отже, в 16 років я писала не менш драматично, ніж пишу в 50:

Ну, що я вам скажу... На ці слова згодом чотири різні композитори напишуть музику без жодних консультацій зі мною. Але для мене найкращою залишається музика Андрія Кушніренка на слова цього романсу. І найкраще її співає народний артист України Ярослав Солтис.

А пісню з Івасюком ми не написали. З моєї, звичайно, вини. Але яка там вина у 16 років? Згодом, уже по Володиній смерті, казав мені Михайло Григорович, що у синових чернетках знаходив варіанти музики до цих слів. Однак це не має жодного значення. Навіть, коли б тих варіантів зовсім не було. Має значення те, що я вперше побачила партнерське, а одночасно дуже вимогливе, скрупульозне, дуже критичне ставлення до того, що ти робиш, саме від Володимира Івасюка. На пікові його неймовірної слави!!!!!!! Адже то був час, коли Володимир Івасюк міг написати а хоч би музику до телефонного довідника - і вона стала би популярною.

Після тієї першої зустрічі ми неодноразово, хоча нечасто бачилися і спілкувалися з Володимиром. У Чернівцях, 25 листопада 1977 року, на банкеті з нагоди 60-річчя Михайла Григоровича, куди ми були запрошені з мамою, я дуже запам'ятала одночасне «подвійне» спілкування: усією родиною Івасюків і з «нанашкою» - Іриною Вільде, від якої маю кілька слів на листівочці. Зустрічалися ми з Володею кілька разів на квартирі його батьків, коли я приходила до Оксани, з якою ми вчилися в одній групі на філологічному факультеті. Востаннє ми розмовляли з ним, здається, під час республіканської наради творчої молоді в Києві, восени 1978 року, коли Софія Іванівна передала через мене для Володі якийсь пакуночок. Чи то книжки, чи щось інше. Не пригадую. Але навіть ці нетривалі спілкування завжди починалися і закінчувалися розмовою про творчість. А ще Володя завжди казав нам із Оксаною, що треба дуже багато вчитися, щоб чогось у житті досягнути. Мав таке велике братерське терпіння, такий такт пояснювати двом 18-річним сміхованкам складні речі простими словами!

А тепер проаналізуйте слова його пісень. Секрет популярності Івасюкових пісень - не лише в оригінальній музиці, базованій на народному мелосі. Секрет ще й у внутрішньому благородстві, суті слів, у їхній, на перший погляд, спрощеності - а насправді - глибокій етичній основі, моральній чистоті тексту і підтексту. А після цього проаналізуйте тексти сьогоднішніх нібито найпопулярніших українських пісень фальшивих - силіконових - самопроголошених зірочок України. Ви не думаєте що такий аналіз шкідливий для етичного, естетичного і психічного здоров'я? Отож бо!

Тому всі посмертно продуковані дурниці про Володимира Івасюка для мене є лише наслідком людської дріб'язковості, заздрості, душевного примітиву і віддаленості від Івасюка справжнього - Івасюка-митця.

Це я знаю точно. І ніхто й ніколи не переконає мене в протилежному. А які там були побутові стосунки людей, що тепер із екранів телевізора белькочуть про себе на тлі людини безсмертної, бажаючи понизити її до свого «плінтуса» - це так само значить нульово, як прижиттєва кількість випитого чи «реєстр» люблених Тарасом Шевченком. Точно.

Бо «Червона рута» перекреслює все оте белькотання про бозна-що, окрім Мистецтва. Так, ні з кого не варто робити ікону. Але й не варто зводити життя Великого Художника до побутових розмов про побутове. Це роблять карлики, а не велети мистецтва. Володимира Івасюка не можуть міряти карлики. Навіть по смерті. Тим більше - по такій смерті.

P.S. Дата смерті - за копією свідоцтва про смерть (зберігається в меморіальному музеї В. Івасюка у Чернівцях). День похорону - 22 травня 1979 р.

ЛЮСТРАЦІЯ СОВІСТІ

Чернівці. Червень 1979 рік. Ти - студентка. Не спортсменка, не красуня, але відмінниця. З якогось дива тебе викликають в університетський комітет комсомолу. Тодішній енергійний комсомольський вожак «універу» Саша Зінченко (земля йому пухом!) чомусь опускає долу очі - й виходить із кабінету. Саша завжди був гарячий, справедливий. І щось йому, мабуть, не подобалося у цьому викликові «зразкової» студентки. Ще вчора ми були на дискотеці на фізфаці - і Саша «запалював» своєю гітарою і своїм вокально-інструментальним ансамблем, а сьогодні він відводить погляд.

Із-за столу молодий чоловік із незапам'ятовуваним обличчям свердлить очима, одночасно розгортаючи посвідчення: КҐБ СССР. Ти не знаєш, що за цими літерами, але чуєш, що тобі вже страшно, бо ти вперше зустрічаєшся з такою абревіатурою. Сідати на стілець - як на пательню. Спечно.

- «Навіщо ви їздили до Львова на похорон Володимира Івасюка?

- ??? Як навіщо?! Я знаю його родину, його мама була в нас удома. Я також знала Володю. Він писав музику на мій вірш. Він син мого улюбленого письменника і викладача Михайла Григоровича. Брат моєї подруги - одногрупниці Оксани. Я навіть місяць жила в них удома, коли батько був на курсах підвищення кваліфікації у Львові... Як навіщо?

- А хто організував вам поїздку до Львова? Ви ж бачили, з Чернівців не було ні викладачів, ні письменників. Некрологів не було. Ховали просто студента консерваторії.

- Неправда! З університету був викладач зарубіжної літератури Микола Богайчук, із телестудії Василь Стріхович, був Назарій Яремчук, ми втрьох із дівчатами.

- Марину з історичного і Валю Біксей з географічного ви підбили їхати на похорон?

- Ми товаришуємо з Оксаною. Як можна було не поїхати?! Це ж таке горе!

- А навіщо ви казали, що Івасюк не міг повіситися сам, бо в нього були перебиті й поламані всі пальці?

- Так казала Володина мама - Софія Іванівна. Вона в морзі пізнавала тіло сина. Так казав батько. І хіба може людина з перебитими пальцями повіситися сама?!

- А навіщо ви вели попід руки Івасюкову маму на Личаківський цвинтар? Хіба це не міг зробити хтось інший?

- ????

- Навіщо ви засуджували Софію Ротару?

- Бо вона при мені дзвонила до Львова і казала Софії Іванівні, що не може перервати гастролі в Горькому. Вона співала в день похорону Івасюка! Хіба це по-людськи?! А тріо Мареничів скасували концерт у Львові. Вони були на похороні в українському одягові!

- Ви знаєте, що в Івасюка були проблеми психічного характеру і він останнім часом спав із розплющеними очима?!

- А вам звідки про це знати?! Ви що, спали з ним разом?»

Це називалося «профілактика».

...Я сиділа в університетському парку, за пам'ятником його будівничому й архітекторові Йосифові Главці, - і може, вперше в житті відчувала брак логічного мислення, уміння аналізувати. Але я таки згадала всіх - до одного! - хто перебував у гуртожитській кімнаті, коли я, захлинаючись, ділилася враженнями від Івасюкового похорону. Коли я розказувала про всі-усіські деталі того жахливого травневого дня.

Розказувала про те, що весь Львів «висів» тоді на деревах, дахах будинків і трамваїв; що старі львів'яни уголос казали, що Івасюка вбили, бо він писав українські пісні, які заполонили світ, змівши конкуренцію російської пісні; казали про те, що з часу похорону Івана Франка Львів нічого подібного не бачив і не чув; казала про виступ тодішнього голови Львівської Спілки письменників Ростислава Братуня на Личаківському цвинтарі, де він говорив не про смерть студента консерваторії, а про смерть великого українського композитора; казала про жахливу трагічність долі, бо на похороні брата не було його старшої сестри Галини, яка мешкала з ним в одній квартирі у Львові, на вулиці Маяковського (також Маяковського!), бо Галя готувалася до довгоочікуваних пологів - і її просто не пустила родина; казала про підрізану горем маму - Софію Іванівну, - єдиним голосінням якої були слова «Ой, пальчики мої, пальчики... Ой, писанко моя... Ой, пальчики мої...» Казала про поминки в Івасюковій квартирі, де я сиділа поруч із Юрієм Рибчинським і він за столом плакав - у свій день народження, який випав на день похорону; розповідала я про моторошне відчуття нереальності, коли Личаківський цвинтар зірвало піснею «Чуєш, брате мій?» - коли здалося, що моє волосся стало дибки, бо я вперше у свої 19 років почула спів на цвинтарі.

Отам, в університетському парку, я згадала всі свої репліки. І репліки-розпитування всіх присутніх у кімнаті студентів, хто особливо цікавився тією страшною подією. Мені стало страшно. Бо я себе відчула роздягненою. Проте і легко стало водночас: я вперше тоді зрозуміла, що є люди-нашіптувачі про інших людей. І ці люди - не дуже хороші. Не такі, як я про них думала. І їх слід остерігатися, не показуючи, що ти їх «розкусила».

...Осінь 1979р. Ти ловиш ґав на одній із центральних вулиць міста. Тебе з трьох боків мовчки обступають кремезні чоловіки, так, наче мають намір загнати тебе в кошару - і тобі залишається тільки переступити поріг готелю «Верховина» (пригадуєте схожий епізод із професором Плейшнером із фільму про Штірліца? Один до одного! Мабуть, перед тим хлопці в цивільному до очамріння надивилися телевізор). Ніде ні душі. Ще одні двері. Четвертий чекає у кріслі. Питають перехресно:

- Чому ви ходите в канадській хустці, а не в модній песцевій шапці?

- Минулого тижня ваша група здавала донорську кров. Ви не здавали. Ви не хочете допомагати тим, хто потребує першої групи крові? Чи ви саботуєте справу державної ваги?

Розумію: моя кров - справа державної ваги. Я повинна відповідати за саботаж. Я скована і «дерзкая» (зухвала) одночасно. Я просто боюся. Але вони мене люто розсердили! У мене в голові вінегрет, а в жилах - страх зі злістю.

- Хустку ношу, яку маю, і хустка мені пасує. У мене коси ледве під хустку поміщаються, а під шапку вони не помістяться. Та й батьки мої не мають можливості купити песця. А здавати кров заборонили самі лікарі. У мене... (а що мені - дітей із ними хрестити? - називаю діагноз своєї хвороби).

...Але звідки вони знають про кров? У кабінеті були дві лікарки, а решта - дівчата з групи...

- Куди ви зникли вчора ввечері о 22.35 з тролейбуса №2 в районі рогу Університетської і Худякова?

- Чи давав вам І.Ч. читати новелу про діда, який тримав муху в закритім слоїку?..

...Мені не треба відкривати архівів. Я не постраждала так явно, як тоді страждали інші. І не тільки через Івасюка. Про деяких «стукачів» здогадуюся. Та що там здогадуюся - знаю! Дехто давно і молодим відійшов у позасвіти. Дехто і нині на прибуткових посадах. Мені не стане легше, як знатиму всіх. Бог розсудить. Та це й не важить тепер для мене ніц! Бо воно вже не може змінити нічого. Але!

Але я - за обов'язкову люстрацію тих, хто йде чи хоче йти в політику. Запевняю, лави бажаючих порідіють. І не так бризкатимуть слиною ненависті до України, як роблять ті, хто дотепер «на гачку» КҐБ СССР. Проте... Якщо я дотепер не можу подивитися бодай фото чи кадри оперативної зйомки похорону Володимира Івасюка (а все це фіксувалося на очах), то про яку люстрацію я веду мову, наївна!

І ще: якщо Володимир Івасюк подякував цьому світові добровільно, навіщо КҐБ СССР упродовж років «пресував» тих, хто просто співчував родині?! Не маю сумніву: я була не одна. І мені було не найгірше.

P.S. Вересень 1979 р. Після літніх канікул у гуртожитку №2 на вул.Стасюка мене чекав стос листів. А в деканаті - посилка. З листами зрозуміло: я до писання була охоча зі школи. А посилка... Звідки?! Чому в університет?!

Пакунок без зворотної адреси. Із книжками: сама українська поезія. Але не Олійник і не Драч.

Якісь імена такі... немодні тоді... Свідзинський. Бобинський. Маланюк... Книжки якісь такі - гейби і не наші. Таки не наші! (я якось і не думала, що за кордоном також книжки друкують - українською мовою). З якого б то дива?! Проте, там були і наші книжки, а одна - з автографом. Дуже каліграфічний, незвично каліграфічний -майже школярський - почерк. Але слова... слова якісь чудні та дивні: «Великій українській патріотці Марічці Матіос... З надією на велике майбутнє... Київ...» і т. п. і т. д. А підпис! Підпис - Любов Забашта. Гм... Звідки у Києві знають, що тут, у Чернівцях, я Марічка? Не Маша, не Маруся, не Маруська, не Маріца, не Маня, не Маріора, не Маріуца, не Міця, не Марія, зрештою, - а завжди і скрізь - лише Марічка?! Навіть у газетах подеколи підписують так.

Забашта була з університетської програми. Вона - дружина вже покійного тоді Андрія Малишка. Але до чого тут я? Подивилася на себе в дзеркало. Щось нічого такого патріотичного, крім біленької блузки у вишиту червону квіточку (промислове вишивання) та довжелезної коси, я у дзеркалі не побачила. Що би то значило? І мабуть, саме тоді, саме у ту хвилину, в мені прокинувся критичний розум, який ніколи не дає одірватися від реальності настільки, щоб перестати думати. Я довго, ду-у-уже довго крутила-вертіла ту, здається, білу Забаштину товстеньку книжку поезій, здається, із золотим чи срібним тисненням... що то все-таки значить? І раптом мене проштрикнула кульова блискавка - а штемпель-то на посилці чернівецький!!! Хоча, що тут особливого... Була проїздом у Чернівцях. Друзі надіслали... І все ж - щось тут не так. О, я тоді не була аж така розумна, щоб скласти всі пазли в одну програму! Тоді ще не знали про кубик Рубика. Та й єдиною четвіркою в моїй «заліковці» була четвірка саме з предмету «логіка»!

(ДО СЛОВА: почерк справжньої Любові Василівни Забашти, м'яко кажучи, був далекий від бездоганної школярської каліграфічності. На час літературного мені «привіту»-посилки вона мала 61 рік. Не до вчорашніх школярок їй було тоді. Та й Малишко сім років як подякував світові, отже, вже не «тримав парасольку» над головою дружини. «Несостыковочка», - каже наш старший брат. «Прокол», - кажу я тоді собі мовчки. А тепер знаю: провокація).

І все ж мене щось стримало від радості визнання мого не-існуючого тоді українського патріотизму в тому розумінні, яке вкладали в посилку її відправники. Відправники - погані психологи. Або вже занадто старі - вони забули, скільки мені років! І не розрахували, що я «западу» не на «патріотичний» автограф котрогось чернівецького «шевченкознавця» під псевдо «Забашта», а надовго «западу» на вінок сонетів «Ніч кохання» Василя Бобинського. Бо коли тобі 19 років, і ти дуже «правильний», і за тобою чи за твоєю косою бігає рій хлопців - тебе мучать не роздуми про український патріотизм: у тебе вискакує серце з грудей, і щоразу з іншою швидкістю. А що ти українка... так записано в твоїх генах, не просто в паспорті. Це вже «тавро» навіки! І без нагадування.

А якийсь утомлений роботою «Забашта» не замислювався над цим. Він виконував інструкцію. Коли би я була його начальником, я би дала йому «буком по с...», як казала моя бабця: він не зробив елементарного - не «промоніторив» книжки, укладені в посилку, з точки зору психології. Він забезпечував ідеологію «гачка», на який мала клюнути рибка-роззява. «Забашта», напевно, вже давно забув, як то - розв'язувати на комусь «пояс зоретканий». Ось як воно буває - продуманий, але іржавий «гачок» зірвали 14 рядків сонета Бобинського, в які «не в'їхав» «Забашта», бо він, очевидно, ніколи не почував себе «півднем» чийогось життя, як не був нічиєю «спекою».

Ось ті рятівні для 19-річної дівчини - «спечні» 14 рядків Бобинського:

...А книжки з посилки я взяла: коли ще така розкіш дістанеться задарма?! Багато з них - у моїй київській бібліотеці.

(У скороченому вигляді надруковано в журналі «Країна», 2009 р. )

...САМИМИ МАТЮКАМИ... (Михайло Івасюк) (25.11.1917 - 5.02.1995)

Більш гідної постави в часи безнадійного, принизливого для людської гідності стражданні, ніж був світлої пам'яті Михайло Григорович Івасюк, я не знала. І дай, Боже, не знати ніколи. Бо навіть найлютішому ворогові не побажаєш пережити те, що пережили Івасюки не лише з утратою Володі, але й опісля, коли безсердечна Система перемелювала живе батьківське серце, як у м'ясорубці. Кинджальний удар у серце звільняє людину від болю, звільняючи її від самого життя. Кинджал у душу не звільняє ні від чого - хіба лише примножує кинджальний біль. Не знаю...

Я не знаю таких слів, якими би списати кілометри натягнутих нервів, отих розірваних батьківських серцевих волокон, які не міг уже здокупити ніхто. І якщо я й знаю вольових людей у час випробування серця на розрив, - то це був Михайло Івасюк. Його Доля випробовувала його починаючи з 1939 року, згодом Доля дала йому набратися сили до року 79-го. Бо після травня 79-го і аж до останньої своєї години він не мав жодної можливості перепочити. Про це думати - не те що писати! - страшно.

Я розкажу лише те, що знаю і свідком чого була сама. Інші розкажуть інше. Інші - ще інше. А правда залишиться сама собою.

...На початку травня 1979 року до Чернівців дійшли чутки, що пропав Володимир Івасюк. Питати про це Оксану, яка вчилася зі мною разом, чи Михайла Григоровича, що викладав у нас українську літературу, - не випадало з двох причин: по-перше, з етичних міркувань, по-друге, обоє щодня були в університеті і жодним чином не показували своєї тривоги, хоча пошуки Володі уже тривали не перший день (експертиза встановить, що смерть Володимира Івасюка наступила 27 квітня, про що буде записано у свідоцтві про смерть).

Михайло Григорович був, як завжди, дуже стриманий, але неймовірно працездатний. Його природна, ненав'язлива і не емоційна ерудиція на лекціях викликала подив і бажання знати більше. Лише емоційна стриманість у подачі матеріалу заважала йому конкурувати із Анатолієм Добрянським - неперевершеним лектором-мистецтвознавцем, на лекції якого ходило половина міста. І ніщо інше. Івасюк-старший був якийсь не такий, як усі інші викладачі. Все у ньому говорило про його осібність: бездоганні - не селянські - манери селянської від народження дитини і бездоганний смак; возведена у ранг винятковості скрупульозність і педантизм; знання і вільне володіння французькою мовою; чудова пам'ять, що у потрібний момент видобувала цілі поклади імен, цитат, топонімів. Леся Українка була його іконою. Незалежно від теми лекції Михайло Григорович завжди посилався на цей незаперечний авторитет: а що з цього приводу думала Леся Українка. Коли він ставав за кафедру і починав лекцію, здавалося, йому хотілося співати, а може, сказати щось більше, ніж він казав. Говорив він завжди піднесено, хоча й без пафосу. Не вживав заяложених тоді й обов'язкових посилань на «рішення пленуму ЦК чи «Політбюро», а як що і цитував з приводу позиції партії щодо творчості того чи іншого письменника, воно якось так було миттєво й несуттєво, що я у старих своїх конспектах саме на його лекціях не знайшла жодної такої цитати.

Він був керівником університетської літературної студії «Сонячні кларнети». Я редагувала стінну газету філологічного факультету під такою ж назвою. Засідання літстудії відбувалися нечасто, зате часто, а хоч би й щодня, можна було підійти до Михайла Григоровича і порадитися щодо того, що ти пишеш. Івасюк не любив поблажливості. Він ніколи нікого не хвалив, але й не ганив явно. Мав величезне почуття такту, проте без зайвого «сюсюкання». Його людська поведінка, уміння триматися подеколи викликали ні, не осуд, а таке собі потайне, із ноткою заздрості, шепотіння - ну, що ви хочете! Гімназійне виховання! Естет! Інтелігент! Письменник! Має такого видатного сина!

Сином він пишався. Та що пишався - він його обожнював, хоча навіть до сина, слава якого перевершила славу батькову, він був незмінно вимогливий. Але це була єдина тема, якою можна було «вийняти» Івасюка-старшого із «панциря» - Володя і Володина творчість.

Важко було, та де там важко - неможливо було собі уявити, що Михайло Івасюк знає чи вміє страждати в житті. Хіба що у своїх книжках, які, попри всю трагічність історії (а він переважним чином писав історичні романи) несли неймовірно світлі, ба, навіть занадто романтизовані почування персонажів. Надмірна, майже що рафінована чистота почуттів у жорстоких умовах в Івасюкових книжках справді сусідила із романтичним напрямком німецької чи англійської літератур. (Згодом, лише по прочитанню книги новел М. Івасюка із табірного життя, я зрозумію, що за час гулагівського «сидіння» Михайло Григорович надивився такого бруду у людських стосунках що все подальше його життя тому й носило печать пошуку лицарів великої любові).

Таким я його знала всі роки в університеті. І ніщо не віщувало, що Михайло Григорович насправді може бути іншим - носити в собі тайну.

В Оксанине навчання він не втручався, тобто «не лобіював» доньчині успіхи. А Оксана була товариською, ніколи не чванилася, що має таку родину. Вирізнялася хіба що дорогим, зі смаком дібраним вбранням. І знанням англійської мови, оскільки вони разом із ще однією нашою одногрупницею Нелею Корнієнко закінчили спеціалізовану школу №9, як казали тоді у Чернівцях, «англійську». Подеколи перемовлялися собі англійською, і ми, діти переважно сільських батьків, по-доброму їм заздрили, оскільки в радянський час, та ще у селах не те що не заохочувалися знання саме іноземної мови, а понадто - всіляко гальмувався сам процес її навчання. Скажімо, іноземну мову у мене кілька років викладала вчителька біології, яка заочно навчалася в університеті й сама складала іспити з іноземної на пальцях. В інший період у нас майже рік не викладалася іноземна через хворобу вчительки. На все це всі заплющували очі. І це було продумано. Тепер я знаю точно.

...І ось щось тривожне трапилося у травні 79-го, бо лекції Михайла Григоровича замінили іншими лекціями. А Оксана мені скупо сказала, що в родині є проблеми. Це було нечувано. Про проблеми в Івасюків ніхто ніколи не заїкався - їх просто у них не могло бути.

Я знаю, що Оксана Івасюк поїхала до Львова за два чи три дні до похорону брата. Батько сказав їй сісти в поїзд, але не сказав, що Володі вже немає. Навіть у найгірші свої хвилини батьки оберігали дітей від зайвого хвилювання, а коли Оксана тоді уже щось знала, чи здогадувалася, то вона також у той час мала сталеву волю - то з нас, її однокурсників і ближчих приятельок, не почув жодного слова відчаю. Оксана поїхала до Львова у білому - щоб виказати свою неймовірну радість від того, що з братом усе гаразд. Адже вони були нерозлийвода. Разом відпочивали, подорожували. Це був той рідкісний родинний зв'язок, який трапляється дуже рідко.

Одночасно Михайло Григорович зателефонував на свою кафедру в університет і її тодішньому завідувачеві - професору Василеві Максимовичу Лесину - сказав лише двоє слів: «Володя загинув». Так від свого викладача ми дізналися про Івасюкову смерть.

А далі ви знаєте. Про похорон.

Жодна тодішня газета, крім «Літературної України», не висловила співчуття письменникові Михайлові Івасюкові з приводу втрати сина. Якась малотиражка зі Львова взагалі пустилася «берега», надрукувавши нісенітниці про його життя і смерть. На Івасюкові пісні наклали табу (неписане, звичайно). Тріо Мареничів за участь у похороні й скасування концертів вилучили також із ефіру. Тоді говорили, що, начебто на Івасюковій могилі знайшли записку, підписану «Мареничі», і що весь Львів ходив ту записку читати. Ростислава Братуня, за виступ на Личаківському через кілька днів після похорону зняли з посади голови Львівської Спілки письменників, замінивши його Романом Лубківським.

Із Ростиславом Братунем історія була така: напередодні похорону його викликали у Львівський обком партії і піддали жорстокій «обробці». Секретар обкому з ідеології Яремчук раптово і зненацька став великим «побожним» чоловіком: він переконував Братуня, що Івасюка слід ховати за цвинтарною огорожею, як ховають самогубців. Ростислав Андрійович переконував в іншому. Він говорив, що Львів - збуджений вулик, народу ніхто не зможе спинити. І за цвинтарною огорожею Івасюка не дадуть поховати, хоч би там що. Братунь попросив забезпечити присутність певної кількості міліції задля уникнення можливих провокацій (він знав, із ким мав справу). І ось обком партії приймає рішення - покласти на Ростислава Братуня відповідальність за організацію похорону Володимира Івасюка і за все, що там відбуватиметься. Партія чудово знала, що Івасюк із Братунем у львівський період життя - були найближчими друзями. Партія розглядала похорон з точки зору ідеології. Братунь - із людської. Тому він своєю промовою на цвинтарі демонстрував не політичний бунт - він правдивими словами тужив за другом, який міг бути йому сином. Звичайно, Братунь чудово розумів, що назавтра будуть оргвисновки. І не допоможе ні заступництво рідної тітки Наталі Ужвій (якщо вона заступиться!, бо також має «чудовий» досвід із правонаступниками тих, хто «шугав» її за чоловіка Михайля Семенка і за Леся Курбаса), ні, власне, письменницький авторитет самого Братуня, ні добрі стосунки з Іриною Вільде, яка була йому по-материнськи вдячна за заступництво Ростислава Андрійовича за Вільдиного сина, який свого часу мав також великий «цурис» із всевидющими і всезнаючими.

Такими були публічні «оргвисновки» публічних людей, А інших піддали «профілактиці» і провокаціям. Казали тоді, що студентку консерваторії, яка на похороні несла Івасюковий портрет, виключили з вузу. Казали... О, тоді багато чого казали. Як, зрештою, кажуть завжди, незалежно від знань і правди, а залежно лише від висоти свого «плінтуса».

...А в Чернівецькому держуніверситеті тоді було таке. Кінець травня - середина червня - час чергової сесії. І ось тут почалися перші «дзвіночки» й родині. Оксану не допускають до сесії через неможливість скласти залік з англійської мови! З англійської, чуєте?! Вовчикові Боднарю з Тернопілля (Володику, ти чудо!, бо ти весь цей час працюєш у школі! Здається, на Одещині, та ще й директоруєш!), якому вся група пише англійські слова українськими літерами, залік зараховують, а Оксані Івасюк, яка з Нелею Корнієнко «пліткують» англійською задля хохм - не зараховують!

Що вам сказати, люди добрі й люди злі...

Наша викладачка іноземної жила із дитиною в обкомівському будинкові (колись я таж була напередодні Нового року - з Розтік тато ялинку передавав для її малолітньої тоді доньки на її прохання і яку вона любила понад усе!), казали, що Л. M. розлучена, довший час начебто працювала чи то не в самій Великій Британії, мала якийсь дивний акцент. Не любила студенток, але була справді «просунута», як сказали би тепер, хоча з дуже скромними статками. Але ж, люди добрі й не дуже... Серце! Серце! Після такого - і якийсь залік. Це продумано по-єзуїтськи. Вона сама на це не зважилась. Ну, не вірю, хоч стріляйте, бо в неї була дитина, яка росла без батька. Може, заради власної дитини травмувала дитину чужу?!

Вже не пам'ятаю, як розв'язалася та ситуація. Здається, група просила нашого декана, декан - декана іноземних мов. З великими трудами Оксані англійську зарахували, але не з першого разу.

А потім пішли плітки, чутки, брехні... Яку тільки ахінею не вкладали у вуха люди без імені, без обличчя. Отак іде собі безглузда плітка містом без ніг і без транспорту, котиться колесом - і байка (тобто байдуже!), що одна дурніша іншої, і нема їй спину.

Тим часом Івасюки, як можуть, захищають ім'я сина. Але як можна захистити мертву людину від Системи, якщо навіть мертвого Система викреслила! Софія Іванівна, народжена на Запоріжжі, член партії, пробивається до тодішнього першого секретаря Львівського обкому партії Добрика з проханням дозволити встановлення пам'ятника на могилі сина. Тодішній партійний вождь Львівщини Добрик - це той погромник, хто 1968 року, будучи партійним керівником у Дніпродзержинську, першим заніс руку помсти над «Собором» Олеся Гончара. Тепер він «громив» нещасну Івасюкову матір, син якої свого часу написав музику до спектаклю «Прапороносці», що йшов на сцені Львівського театру ім. М. Заньковецької. Ось які переплетіння доль.

Але, чуєте, ви - ті, що патякають про якісь чудернацькі речі, ті, хто засуджує інших за не-таку поведінку в радянські часи, за не-сидіння у в'язницях, за не-смерть на барикадах, уявіть собі - пам'ятник! розумієте, могильний пам'ятник не можна було встановити, якщо проти цього заперечувала партія! Ось і подумайте: якщо Івасюк добровільно подякував світові то що такого антирадянського, націоналістичного чи якого там іще, було в надмогильному надгробку, щоб аж обком партії контролював його встановлення?! Так той пам'ятник і простояв 10 (десять!) років у львівській майстерні автора-скульптора, і заборона на його встановлення була знята лише 1990 року! Лише 1989-го до відкриття першого фестивалю «Червона рута» на будинку, де мешкали Івасюки, у Чернівцях була відкрита меморіальна дошка композиторові. У Львові це було зроблено пізніше.

...Михайло Григорович одного надвечір'я 1991 року несподівано прийшов у Спілку письменників, де я тоді працювала заступником голови. Він хотів виговоритися. Його душили сльози. І він, не дивлячись у очі, а лише у звечоріле вікно в особняку Чернівецької письменницької організації на вулиці Гребінки, розказував мені жахливі речі. І про материні (Софії Іванівни) митарства по обкомах. Про її нелюдські приниження партійними клерками («А я вашого сина не вішав» - це вам не нагадує «А я вашого сина в Афганістан не посилав», - кількома роками пізніше придумане також в партійних кабінетах?!). Розказував про неодноразове спалення квітів на Володиній могилі й мало не щоденні білі хризантеми під дверима квартири Івасюків у Чернівцях. І про те, що його, Михайла Григоровича, таки «дістали» і помстилися. Синовою смертю. Отоді вперше я почула від Івасюка-старшого, що він сидів у радянських концтаборах. Для мене це був не те, що шок - не крізь мене, а мене тієї миті пропустили крізь електричний струм.

А на прощання він подякував мені... за вірш із моєї першої збірки (1983 р. ) із присвятою «М.Г. Івасюкові». Бо це була перша публічна солідарність із батьківським горем, висловлена сторонньою людиною на письмі. Я дотепер не знаю, яким чином цензура пропустила цей вірш у книжку. Можливо, її ввели в оману ініціали батька, а не сина, а можливо, мотив смерті, що звучав у ньому, посприяли тому, що вірш «дозволили». Згодом у Києві у видавництві «Музична Україна» вийшли окремою збірочкою деякі музичні твори Володимира Івасюка із передмовою нібито Софії Ротару. Тоді ж поговорювали, що Ротару таким чином «скуповує» свої гріхи перед Івасюком, завдяки кому вона стала відома світові. І тоді ж казали, що родичі Ротару по чоловіковій лінії, будучи дуже поінформованими, відмовили (заборонили, яка різниця!) її від участі у похороні. А коли згодом зрозуміли, як це вдарить по її імені (маючи доступ до влади і реальну владу в руках), доклали зусиль, щоб трохи реабілітувати Софіїне ім'я в очах публіки бодай таким чином - сприянням у виході збірки. Може, так, а може, ні...

Якщо чесно, Михайло Григорович прилюдно і завжди намагався захищати Ротару, коли виникало питання її співу у Горькому в день похорону. Але коли б мене не було під час телефонної розмови Софії Іванівни Івасюк із Софією Ротару у ті хвилини, коли переповнені довколишні вулиці біля будинку композитора кам'яніли від болю, коли б я не бачила, як змінилося обличчя Михайла Григоровича від звістки про не-приїзд Ротару до Львова, я би пристала до думки про невинність співачки, її наївність і т. д. Але мені це зробити не вдасться ніколи. Бо що мали думати Івасюки про тих, хто у час їх несамовитого болю переходив на інший бік вулиці, не впізнаючи їх без окулярів, нібито зашнуровуючи черевики чи дивлячись на годинник?

Багаторічні німі страждання тричі укладали Михайла Григоровича з інфарктом. Але який він був твердий, відстоюючи честь сина! Від нього ніхто ніколи не почув і слова скарги чи відчаю. Його твердість і впертість, людська гідність були такими, що подеколи перепиняли подих. Батько знав, який у нього син - і він терпляче ніс свій хрест до самої смерті.

Коли Софія Іванівна невдовзі після похорону потрапила до тієї страшної чернівецької лікарні ми з Оксаною провідували її. Софія Іванівна сідала з нами на лавочку, про щось говорила, щось розпитувала, зверталася до нас «дівчатка», але вона була далеко, дуже далеко, вона віддалялася у лише їй видимий світ - і я зрозуміла, що більше не зможу відвідувати її. Дуже рідко я ще приходила до Івасюків додому. А далі - не змогла... Це було понад людське терпіння - дивитися на закам'янілого Михайла Григоровича і на тліючу Софію Іванівну. Але саме тоді й пізніше ми спілкувалися з Михайлом Григоровичем найбільше. В університеті, на письменницьких згодом зібраннях, разом виступали перед читацькими аудиторіями. Він не уникав людей. Але люди, я впевнена, не розуміли глибини його страждань. Хіба лише ті, що самі перейшли через подібне.

Тільки тепер розумію, свідком якої величі духу я була всі ті роки. Шкода, що вони припали на пік моєї юності і «безголів'я» серця, на побутове борсання і елементарне виживання. Мене багато років мучить думка, що я могла бути з Михайлом Григоровичем іншою, уважнішою, глибшою, співчутливішою. Бо коли мене мучила відсутність роботи, житла, незрозуміле (тепер зрозуміле!) затримування виходу книжки, родину Івасюків мучила втрата найдорожчого - на тлі брудних розмов провокаторів чи просто байдужих до чужого горя людей.

Певно, такі думки коли-не-коли навідують не тільки мене. Багато хто з нас, тих, що знали Івасюкову трагедію, були з ним не зовсім справедливі. Але Михайло Григорович був дуже добрим психологом - він умів розпізнавати людей: мав досвід...

...Недавно я перебирала весільні фотографії. Свої. Оксана була у мене в Розтоках у травні 1981. Ось вони всією групою на березі Черемоша, ось біля клубу. А ось весілля Оксанине. Літо -1982. У мене зберігається фото: я в танці з Михайлом Григоровичем. Його худе обличчя у тонких окулярах тоді випромінювало гордість і батьківську утіху. А поруч стоїть неймовірно задумана Софія Іванівна - і дивиться кудись у даль. Як йому було кружляти в танці, коли він знав усю Правду?! Ці фото із двох таких різних весіль - ніби подвійне дзеркальне відображення, нагадало мені події із точністю до навпаки - у мене на весіллі - біле, а потім траур, в Оксани - траур, а далі - біле.

Я справді не знаю, де Івасюки брали сили у той глухий і підлий до них час. Де батько черпав сили. Вони мали би замкнутися, як равлики. Вони повинні були ходити чорні. Вони мали мерти від розпачу і туги. А вони жили - і подавали приклад іншим, як треба перебувати горе і несправедливість. Хоча ні - я знаю, звідки була а залізна витримка. І ви це знатимете, навіть, коли про все, що я розповідаю, почули вперше: якщо прочитаєте книжку табірних новел Михайла Івасюка «У царстві вертухаїв». Книжка вийшла із запізненням майже на два десятки років. і ви самі зрозумієте, де люди беруть сили.

Бо було так.

Громадянин Румунської держави Михайло Івасюк, після закінчення чернівецького ліцею стає студентом філософського факультету румунського університету в Чернівцях. Через неможливість сплачувати таксу за навчання, яка існувала для українців, селянського хлопця із Кіцманя відраховують з університету. Але він знає про Велику Україну. І він туди хоче. Щоб здобути освіту філолога і філософа, щоб потім продовжити навчання у Греноблі, знаючи творчість Війона і Верлена. Восени 1939 року в районі Снятина 22-річний вчорашній студент Михайло Івасюк - «у замшевих туфлях, змайстрованих братом Юрієм після успішного складання матури», щоб Михайловий «зовнішній вигляд був не гіршим, ніж у студентів із заможних родин» - перейшов румуно-радянський кордон. Він хотів знайти правду на Великій Україні. Однак потрапив до рук радянських прикордонників, а далі сидів у Одеській в'язниці. Радянська влада «відплатила» йому за таку потаємну любов... трьома роками засудження в печорських таборах.

Кілька цитат із цієї страшної книги:

«Я не вчинив жодного злочину, а переступив кордон з української землі, що називається Буковиною, на українську землю, що називається Радянською Україною. Хіба це злочин? Це ж обов'язок кожного українця - линути до свого народу. Мені дали три роки ув'язнення. Але я не бачив ні судді, ні прокурора, ні адвоката. Зі мною поговорив якийсь чолов'яга в одеській в'язниці. Він і закинув тільки те, що начебто я син не незаможних селян, бо сільська біднота не може навчати своїх дітей у капіталістичних країнах у ліцеях. Я, мовляв, обманюю радянську владу. Й за те обманювання мені три роки каторжних робіт». Отже, «Дон Кіхот, який мріяв про Гренобль, щоб там стати філософом, потрапив на Печору, щоби стати доходягою».

У «Печорлазі» він перебуватиме аж до 1946 року. Хто читав цю книжку - той зрозуміє, чому Михайло Івасюк хотів написати книжку про Сталіна: але «та книжка повинна бути оригінальною, несхожою на інші книги. Її особливість має полягати в тому, що я мав би написати її не звичайною людською мовою, а матюками. Цю книгу повинні читати лише чоловіки». Михайло Григорович написав не про Сталіна особисто, але дав такі пронизливі свідчення сталінової епохи - що я наважуся сказати: книжка «У царстві вертухаїв» «обійшла» би і Солженіцина, і Шаламова, і багатьох інших літописців людської і суспільної трагедії. Обійшла би, коли би до читача прийшла вчасно. Бо вона - найправдивіша з усього Івасюкового доробку, вона без цензури і самоцензури, без «шлагбаумів» і «заборонних цеглин».

Та батько трьох дітей мовчав про свої «відкриття» справедливої радянської влади на далекій Печорі всі довгі півсторіччя.

Михайла Івасюка, за його ж визнанням, «завжди цікавили великі злети людського духу і злети людської підлоти. А тієї підлоти дуже багато в історії, яка потемніла від пляж людської крові». Там, на Печорі, вчорашній студенту замшевих туфлях із батьківського дому, не втопившись у крижаній «лихоманці», не загинувши від цинги, дистрофії і аліментарної пелагри, не міг знати, що через сорок років Доля влаштує йому такий «злет духу» і «злет підлоти» одночасно, який витримують тільки вибрані.

Коли знаєш усю канву такого життя, стає зрозумілим решта. І з'ява таланту сина після цього не видається ні випадковістю, ні пестощами Долі, а тільки - її випробуваннями. Від батька - до сина... і далі.