Вирвані сторінки з автобіографії

ЯК НАС БЕРУТЬ НА ВІЙНИ

Серпень 1968 р. Літо несамовитіє сонцем і запахами близького врожаю. Я нетерпеливлюся, як набухла дощем хмара над Синиченою горою (чуєте, як звучить - синичена?! Мабуть, саме в нашому селі знаходиться всесвітня батьківщина синичих гніздечок). Нетерпеливитися є чому: за тиждень-два моя 28-річна мама-вчителька напрасує мені шкільну форму, я пов'яжу великі білі банти у заплетені кіски, навхрест склавши їх на потилиці, - і моє пізнання світу продовжиться. Другий клас для дитини - не смішки. Щодня бігаю довкруж школи. (На той час школі виповнилося понад 100 років, але про це ніде й ніхто не заїкається. Воно й не дивно: тодішня держав на машина втовкмачує навіть дітям із колиски, що життя на Буковині почалося лише 1940 року, з приходом радянської влади).

Але я про це тоді ще не знаю. Знаю, що у мене є молодюська вчителька - Марія Федосіївна Мазурик. Вона «з Великої України», з повагою кажуть у селі (насправді з Черкащини). Вона нічого й нікого, крім «гавриків» із нашого 2-Б та найманої літньої кухоньки у сільських господарів Леликів не має. Моя нетерплячка чимшвидше піти до школи погано вписується у незмінну слухняність сільської дівчинки.

Та щось у повітрі витає не те. Раптово обличчя моїх батьків набувають напруги і збентеження. У моїй присутності миттєво вимикається «колгоспник» (радіоприймач) на стіні. До нас кілька разів за день приходять мамині колеги-вчителі Щось діється - розумію маленькою голівкою. Але питати? У мене свої турботи.

...20 серпня на все село незвично «ридають» два гучномовці, розташовані на стовпах біля сільського клубу і коло ферми. Мене охоплює тривога. Я потребую захисту. Я вбігаю в кімнату. І раптом застаю заплакану маму і тата, який обіймає маму за плечі (Боже праведний! У присутності дитини!). Радіоприймач горлає на повен голос. Батьки не намагаються притишити звук. Мене навіть не виганяють у двір. Їхні безкровні обличчя такі, що я розумію: біда.

«Біда» говорить металевим голосом Левітана. Слова не з дитячого світу: Чехословаччина, переворот, введення військ, захист братнього народу, резервісти, мобілізація.

Тато тихо каже: «Війна».

Мама відповідає: «Тебе заберуть».

Я стою під приймачем і чекаю, коли скажуть, що тато йде на війну.

...Надовго забиваюся на стайні у сіно і плачу - аж починається гикавка: уявляю молодого й красивого тата без рук чи без ніг, уявляю маму вдовою, а себе - сиротою...

Тато вернувся із військкомату і коротко кинув: «Забракували. Відкрита виразка шлунка». Ми ридаємо з мамою разом.

Не знаю, скільки тоді було резервістів серед 50-тисячного війська, що СРСР ввів у збунтовану Чехословаччину. Знаю, що жертви з обох сторін перевищили сотні (за тодішніми даними). Знаю, що мій тато також був під безжальним прицілом мисливців на людей. І знаю від теперішнього свого київського сусіда - колишнього льотчика, який був тоді там, що місцеве населення відмовлялося давати навіть води радянським солдатам. «Ми вас сюди не кликали», - такою була їхня відповідь. Ще знаю, що звідтоді зненавиділа голос і тембр Левітана, бо він асоціювався з можливою смертю.

...На початку 80-х років історія повторилася. Мало не всі мої Розтоки потайки (не можна було легально!) молилися за Вову Тащука - сина парторга місцевого колгоспу і моєї вчительки, - який від дзвінка до дзвінка відслужив у Кабулі, охороняючи колишній палац Аміна. Вова вернувся живий. Але Афганістан зруйнував йому здоров'я і покалічив життя.

Моєму чоловікові, якого «кинули» в Афганістан до офіційного введення туди радянських військ, із Центрального архіву Збройних Сил РФ кілька років поспіль відповідали, як убивали: мовляв, його частина в числі тих, хто був в Афганістані, не значиться. Але треба знати упертість мого чоловіка, коли йдеться про справедливість.

...Подивіться сьогоднішні новини. Кров на землі мегатоннами ллється просто так - без землетрусів і природних катастроф. Сильні світу цього вважають, що історію пишуть гроші. Хтось ці гроші «відмиває». Ще хтось «складує» людські життя, як рахунки в офшорних зонах. А що ми? А ми їх рік у рік «підпираємо» своїми голосами, не питаючи потім за сподіяне. А раз не питаємо - тоді готуймося на бойню. Ви готові?! Я ні.

...Нестерпна радість буття, уже сказав до мене відомий чоловік.

Газета «Столичные новости»,

10 березня 2010 p.,

надруковано українською мовою.