Як керувати рабами

Розділ IV • Яким має бути хороший раб

Я практична людина, і ця книжка теж орієнтована винятково на практичне застосування. Я не маю часу, щоб розбиратись у вишуканих філософських теоріях греків, і ще менше я хочу витрачати свій час на тих, хто захоплюється софістикою. Та я вважаю, що коли ви засвоїте належний спосіб мислення, тобто зрозумієте, як саме треба ставитися до рабів, це допоможе вам краще керувати ними. Аби з’ясувати, що робить раба рабом, треба спочатку зрозуміти, що господаря робить господарем. Тож сподіваюся, ви будете уважними, поки я пояснюватиму вам те, що можна назвати «філософією рабства».

Ми, римляни, знаємо: поняття «вільний» і «раб» — це те саме, що «хороший» і «поганий». Але були ще й греки, котрі сумнівалися, чи низький соціальний статус рабів мусить означати, що вони є нижчими й духовно. І якщо духовно вони не нижчі за своїх господарів, то чи може рабство як таке мати виправдання? Грецький філософ Аристотель, як я вже згадував раніше, дотримувався тих поглядів, що для рабів їхнє підлегле становище є природним. Варвари споконвіку стоять нижче від греків за рівнем розвитку, і через те їм призначено бути рабами. Я маю сумнів у тому, що хоч хтось насправді в це вірив, але можна з певністю сказати, що греки бачили рабовласництво в чорно-білих тонах. У їхньому розумінні, якщо вільна людина робилася рабом, дух її залишався вільним, у той час як поневолені варвари просто одержували те, на що вони заслуговували.

Одного разу я чув, як два греки запекло сперечалися про щось (уже не пригадую, про що саме). Виявилося, що один із них був рабом, і врешті-решт його вільний опонент, який програвав у суперечці, у відчаї здійняв руки до неба і сказав:

— Що ти взагалі можеш розуміти? Ти ж просто раб!

На що раб із посмішкою відповів:

— А чи можете ви сказати, у чому полягає відмінність між вільною людиною і рабом?

Вільний громадянин наполягав, що він точно знає: він вільний, а от раб — ні. Та це тільки спонукало раба до продовження суперечки. Він поводився точнісінько як бойовий півень, який від наскоку супротивника тільки більше розпалюється. Тож він запитав у вільного, на якій підставі той може судити про їхній статус у суспільстві. Чи він упевнений у тому, що його мати не кохалася таємно з ким-небудь із її рабів? І що, коли справжнім батьком вільного опонента був саме раб? Сперечальник стверджував, що багато іменитих афінян згодом виявилися чужоземцями, просто вихованими в афінських родинах. І як вільний опонент доведе, що він до них не належить?

Як бачите, наш сперечальник якраз і був одним із тих надто розумних рабів. Зрештою його супротивник просто сказав, що хоч би які хитрі аргументи наводив раб про неможливість бути на сто відсотків певним, чи раб є дійсно рабом, а громадянин — вільним, одного заперечити не можна: раб перебуває в рабстві. Та раб-сперечальник не прийняв цього аргументу.

— Ох, припиніть! — заперечив він. — Невже ви думаєте, що кожен, хто перебуває в рабстві,— це справжній раб? Є безліч вільних людей, яких незаконно тримають за рабів. Їх часто можна побачити в судах, де вони наводять докази того, що є вільними. Десятки тисяч людей потерпають від такого лиха. І якщо вільний афінянин потрапив у полон під час війни і його вивезли в Персію або Сицилію й продали там, ми ж не кажемо, що він зробився рабом. Ми говоримо, що насправді він є вільним громадянином. А от якщо перса чи сицилійця в такий самий спосіб привезли сюди, ми вже не вважаємо його вільним.

На це вільний грек відповів:

— Раба робить рабом те, як із ним поводяться.

Однак раб-сперечальник був надто розумним, аби із цим погодитися.

— То що ж це виходить, — сказав він, — якщо мій господар годує мене, якщо я роблю те, що він каже, і мене карають, коли не послухаюсь, — то я раб? Значить, і його власні сини є рабами, адже й вони мусять робити те, що звелить їм батько, а якщо відмовляться, то й запотиличників отримають удосталь. — А по хвилі додав: — Тоді й школярі є рабами своїх учителів.

На це вільний громадянин заперечив:

— Учителі та батьки не садовлять своїх учнів і синів на ланцюг, не продають їх і не відправляють працювати на ступальному колесі. Усе це лише господарі роблять з рабами.

Раб відповів:

— Та існує скільки завгодно випадків, коли батьки поводяться зі своїми синами саме так! — А потім додав, що він сам знає кількох людей, які продали власних дітей у рабство, тому що їм терміново були потрібні гроші. Однак це не зробило рабами решту їхніх синів.

Точка зору, що її обстоював раб, була такою: хай би якими пригніченими та ницими були раби, вони можуть перетворитися на вільних людей і їхні діти також. І так само, якщо вільну людину було захоплено та продано в рабство, то вона робиться звичайнісіньким рабом і нічим від інших рабів не відрізняється. Тобто в рабстві як такому немає нічого природного: ніхто для нього не призначений від народження.

На щастя, свідкам цієї суперечки скоро набридло слухати, як раб відмовляється приймати будь-які докази і наводить свої хитромудрі аргументи. Тому вони запитали його:

— То що ж тоді насправді означає бути рабом?

Хтось сказав:

— Якщо одна людина має повне право власності на іншу людину, тобто може робити з нею що завгодно, як і з будь-якою іншою частиною свого майна, то другу людину цілком доречно назвати рабом першої, у чиїй власності вона перебуває.

Але раб запитав:

— Що значить «повне право володіти іншою людиною»? Зрештою, було багато людей, яких вважали власниками, скажімо, будинку, коня чи чогось іще, а потім з’ясовувалося, що вони зовсім не мали на це майно законного права. Так само чоловік чи жінка можуть бути в чиїйсь власності незаконно. Найперші раби, безперечно, були захоплені в полон під час війни, адже не могли вони народитися рабами. Інакше кажучи, вони були вільними, а потім їх силоміць перетворили на рабів. Це складно назвати моральним вчинком і знайти йому якесь виправдання. Звичайно, не можна сказати, ніби ці люди були рабами від початку, бо це не так: вони були вільними. І коли б їм вдалося втекти, вони знову зробилися б вільними, тобто повернулися б до свого початкового статусу.

Хтось із тих, хто спостерігав за суперечкою, припустив:

— Хоча ці люди точно не були рабами, але їхні діти й онуки будуть, оскільки народилися в рабстві.

— Але як? — поцікавився раб. — Якщо захоплення в полон робить людину рабом, то хіба це поняття не мусить застосовуватися скоріше до тих, кого було захоплено, а не до їхніх нащадків? Якщо ж це не так і критерієм є народження в рабстві, то стає очевидним, що полонені були вільними і їхні діти також не можуть бути рабами. Ймовірно, — продовжував він, — слово «раб» спочатку означало людину з характером раба. Усі ми знаємо вільних людей, у яких є рабські риси характеру, а також рабів зі шляхетними рисами. Як зі словами «знатний» і «вельможний»: спочатку вони використовувалися для означення тих, хто був відомий своєю шляхетною поведінкою, а не тим, ким були його батьки. Раби не є поганими чи нікчемними від народження, точнісінько так, як і вільнонароджені не є від народження хорошими. Люди просто перестали замислюватися над значенням слів і використовують їх неправильно. Насправді рабами є ті, хто поводиться непорядно з погляду моралі, незалежно від того, рабами вони народилися чи вільними.

Греки могли просперечатися всю ніч до ранку. Але із цієї розмови нам слід зрозуміти одне: хоча поняття «вільний» і «раб» співвідносяться так само, як «хороший» і «поганий», це не обов’язково означає, що всі раби погані,— вони можуть вважатися такими тільки в тому разі, коли поводяться по-рабськи. Моральний статус людини є відображенням якостей її душі. Її соціальний статус не залежить від цього. Тому нам важливо розуміти, що раби — це люди і з ними треба поводитися відповідно.

Ті господарі, яким не бракує мудрості та знань, розуміють, що з рабами треба жити в злагоді. Зрештою, це ті люди, з якими ви мешкаєте під одним дахом. Доля настільки непередбачувана, що ви можете розпочати свій шлях рабовласником, а завершити його рабом. От чому мені смішно, коли хтось вважає ганебним сідати за один стіл із рабом. Чому? Чи є інша причина бути таким пихатим, окрім мерзенної практики більшості нинішніх власників оточувати себе цілою юрмою рабів? Сьогоднішній рабовласник набиває собі черево всілякими смаколиками так, що вже не може їх перетравити. Тоді він щосили тужиться, щоб усе це виблювати.

А його нещасним рабам тим часом не дозволяється й слова сказати, а якщо хоч писнуть — матимуть на горіхи. Їм навіть гикнути не можна — нічого відволікати господаря від його важливого подвигу напихання кендюха. Будь-який звук, що долине від раба, стане причиною суворого покарання. Весь вечір, доки господар то наповнює, то спустошує шлунок, раби стоять мовчки і тремтять від голоду та страху, щоб бурчання їхніх порожніх животів не відволікло господаря від застілля.

Тож якщо господар поводиться з рабами в такий спосіб, чи варто дивуватися, що за його спиною вони мелють про нього всяку всячину? І навпаки, ті раби, яким дозволяється розмовляти не лише за присутності господаря, але й з ним безпосередньо, часом ладні померти за нього — настільки велика їхня відданість. Вони готові закрити його своїм тілом від смертельної небезпеки. Вони можуть розмовляти з ним, прислуговуючи за обідом, але мовчатимуть під час тортур, коли ворог намагатиметься вивідати в них те, що зашкодить господареві.

Якщо ви вважаєте, що раби є нашими ворогами, пам’ятайте: ворогами вони стають тоді, коли ми самі їх такими робимо. Із рабами часто поводяться так жорстоко і не по-людськи, ніби це якісь безсловесні тварини, а не людські істоти. Наприклад, коли ми зручно лежимо за столом, а вони стоять навколо й чекають, аби прибрати блювотиння за тими, хто переїв або ж перепив (а найчастіше — і те й інше). Чи коли нещасний раб розрізає фазанів та іншу коштовну птицю. Він уміло орудує ножем, відділяючи грудинку від крижів, але бідака не отримає ні шматочка цього м’яса. У нього немає іншої мети в житті, окрім як вправно поділити смажене курча. Господар, який розуміє, що мусить навчити раба цієї навички, ще більше вартий співчуття, ніж раб, у котрого немає вибору.

А ось іще один раб, він розливає вино. Вдягнений він у жіночий одяг і намагається здаватися якомога молодшим, хоча перші ознаки змужніння вже проступають на його обличчі. Обов’язок іншого раба — стежити за тим, як поводяться гості. Він стоїть осторонь, нервуючи, і визначає тих, хто поводиться настільки огидно, що їх варто запросити ще й завтра. Є раби, які складають меню і знають усі тонкощі смаків свого господаря. Вони точно знають, що господареві смакуватиме, яка закуска його потішить. Вони знають, як подати страву, щоб йому догодити, яка дієта буде йому корисною, коли він хворіє. Вони тонко відчувають, коли йому робиться нудно, коли забагнеться того чи цього. Зайве казати, що господар не сяде за один стіл із такими кухарями: ділити трапезу з рабами він вважає приниженням власної гідності.

Одного разу я бачив, як господар залишив раба надворі під дощем, коли всіх гостей запросили до столу. А пізніше виставив його на продаж разом із найнікчемнішими рабами — тими, що продаються в першому лоті дня, коли аукціоніст тільки розігрівається. І що сталося з цим нібито нікчемним рабом? Він зробився вільновідпущеним, який пізніше обійняв впливову посаду при імператорі. Скінчилося тим, що в його їдальні стояли тридцять великих колон із оніксу. І він подбав про відплату своєму колишньому господареві за зневагу, якої свого часу від нього зазнав.

Отже, варто подумати про те, що людина, котру ви називаєте своїм рабом, народилася так само, як і ви, дихає, як ви, і є так само смертною, як і ви. За її рабською зовнішністю ви мусите бачити внутрішньо вільну людину, так само, як і ваш раб може побачити раба, що сидить усередині вас. Доля нерідко опускає на грішну землю людей, примушуючи повзати в баюрах навіть найбільш високородних і найшляхетніших. Ви дійсно вважаєте, що можете з презирством ставитися до раба, чиє становище може одного дня стати вашим, якщо того забажає доля?

Я не збираюся читати вам лекцію про те, як слід поводитись із рабами. Але існує дещо, про що я дійсно хочу вам сказати. Ставтеся до своїх рабів так, як би ви хотіли, щоб до вас ставився ваш зверхник. Щоразу, коли ви думаєте про те, яку владу маєте над своїми рабами, пригадайте, яку владу над вами має ваш власний господар. І якщо ви мені заперечите, сказавши, що не маєте над собою ніяких господарів, то лише згадайте, на які витівки буває здатна доля. Цілком можливо, що настане такий день, коли господар у вас з’явиться.

Тому вибачайте вашим рабам, якщо вони помиляються, розмовляйте з ними, будьте ввічливі, діліть із ними трапези. На цих словах прихильники розкішного життя закричать на мене: що за нешляхетна і негідна поведінка! Та хіба ви не розумієте, що саме так поводитися з рабами нам заповідали наші великі предки? Вони називали рабів «членами родини», а господаря — «головою родини», бо всі були частинками однієї сімейної спільноти. Раби поважали своїх господарів і визнавали їхні повноваження справедливо керувати господарством. Вони вважали домогосподарство державою в мініатюрі.

То що ж, запитаєте ви, невже я маю щовечора запрошувати всіх рабів до себе на вечерю? Не частіше, ніж ви запрошуєте своїх дітей, відповім я. Ви не можете зневажати людей, які на вас працюють, лише тому, що вони виконують найважчу та найпринизливішу роботу. Ви не можете засуджувати погонича мулів за те, що його праця не надто шанована. Єдине, що має значення, — це його моральні якості. Яка людині дістанеться робота — залежить від випадку, а моральна репутація є тим, що кожен заробляє собі сам. Деяких рабів ви маєте запросити пообідати з вами, бо вони це заслужили, а інших — щоб спонукати їх заслужити цю честь у майбутньому. Якщо в характерах ваших рабів є щось рабське, то перебування серед вільних людей, таких як ви, допоможе їм розпрощатися із цими якостями.

Знаєте, не варто обмежувати коло своїх друзів лише представниками певного соціального прошарку. Придивіться — й неодмінно знайдете їх у власному домі. У поганого майстра вся деревина погана. Та якщо ви перевірите її, то виявите, що маєте величезну кількість гарної деревини. Купуючи коня, ви теж не розглядаєте тільки сідло, ви дивитеся на коня під цим сідлом. Дурнем є той, хто судить про людину тільки з одягу чи соціального статусу. Людина, яку ви вважаєте рабом, може бути вільною в серці.

Насправді глибоко всередині всі ми раби. Хтось є рабом сексу, другий — грошей, третій — рабом слави, четвертий — високого статусу. Але всі ми разом є рабами надії та страху. Дозвольте мені навести кілька прикладів рабської поведінки так званих шляхетних осіб. Я знаю чоловіка, котрий, перебуваючи в ранзі консула, поводиться наче раб однієї старої баби, бо жадає успадкувати її статки. А ще серед моїх знайомих є грошовитий дідуган, який палає пристрастю до молодої рабині й думає, що може домогтися її уваги лестощами, а не силою. Я можу назвати немало синів із найвисокородніших сімей, засліплених пристрастю до акторів і актрис, але ж немає огиднішого рабства, ніж те, на яке йдуть із власної волі. Тож хай такі люди не заважають вам добре ставитися до ваших рабів і бути до них приязними, а не поводитися зверхньо й пихато. Дозвольте своїм рабам поважати вас, а не боятися.

Гадаю, деякі люди звинуватять мене в тому, що я під’юджую рабів до повстання та повалення рабовласницького устрою. Вони скажуть, що раби, як і належить людям низького статусу, мусять з повагою ставитися до нас, їхніх господарів. Але ці люди хочуть ставлення до себе кращого, ніж до богів. Якщо вас поважають, то й люблять також, а любов не може єднатися зі страхом. Тому ви маєте усвідомити: насправді вам зовсім не потрібно, щоб раби вас боялись, а коли треба їх покарати, спробуйте зробити це за допомогою слів. Биття залиште для впертої худоби. Ми настільки розбещені розкішшю, що вмить шаленіємо через будь-які дрібниці, заледве щось піде не так, як нам того хотілося б. Ми поводимось як тирани: саме вони бувають схильними до нападів люті, зовсім недоречних для людей, наділених такою владою. Але ця влада означає, що ніхто не наважиться їм суперечити. А насправді речі, що викликають наше невдоволення, такі мізерні, що не можуть нам анітрохи зашкодити. І що з того, що ми не отримали наших улюблених ласощів саме в той час і в такий спосіб, як нам хотілося? Нетямлячись від гніву, ми лише завдаємо шкоди самим собі. У кожному разі, я не збираюся вас повчати. Керувати рабами — нелегка справа, що нерідко викликає роздратування, але десь глибоко всередині у вас мають бути уявлення про те, як це треба робити, навіть якщо в дійсності ви не завжди відповідаєте ідеалу. Інакше ви невдовзі виявите, що дали волю своїм поганим нахилам і почали поводитися з рабами так, наче ви деспот, а вони — безсловесна худоба.

Не забувайте: як раби не є від природи рабами, так і ви не є від природи їхнім господарем. Статус — це ще не все, ви мусите підтвердити його своїми діями. Звичайно, ваші раби теж мають показати, що не мають рабської природи, поводячись гідно і шляхетно, як належить вільній людині. Якщо ж вони постійно демонструють погані нахили, їм не варто дивуватися, що їх починають вважати від природи розпусними і морально неповносправними, нездатними досягнути у своєму житті якоїсь високої мети.

Я хочу показати вам, що раби бувають здатними на найвищі зразки шляхетної поведінки. Вони не завжди зухвалі та лукаві, а цілком можуть бути вірними й великодушними. Оскільки в душі вони залишаються вільними, то й здатні поводитися надзвичайно шляхетно. Нерідко рабовласники сумніваються в тому, що раб здатен зробити своєму панові дружню послугу. Насправді ж раби часто роблять більше, ніж від них вимагається. Існує багато прикладів, коли раби вступали в бійку, щоб захистити своїх господарів, зовсім не дбаючи про власну безпеку. І навіть отримавши безліч ран, продовжували битися до останньої краплі крові й вигравали час, аби дати панові можливість утекти. Були й такі раби, котрі відмовлялися виказати секрети господаря навіть під загрозою тортур і смерті.

Приклади доброчесної поведінки рабів викликають особливе захоплення, бо є досить рідкісними. Ці дії заслуговують на похвалу навіть більше, ніж такі самі дії вільних осіб, адже це вчинки тих, хто працює під примусом. Навіть перебуваючи під неприємною для себе владою, раби зуміли полюбити своїх господарів і подолати ту кривду, що її завдає рабство.

Та й насправді подібні шляхетні раби зустрічаються не так уже й рідко. Коли місто Ґрументум було оточене ворогами і становище його мешканців зробилося зовсім нестерпним, два раби-втікачі перейшли на бік ворогів і почали їм допомагати. Але пізніше, коли переможна армія мчала поневоленим містом, плюндруючи все на своєму шляху, ці двоє побігли вперед добре знайомим маршрутом — до будинку, де жили їхні колишні власники, і допомогли господині втекти. Коли хтось із солдатів запитав, хто вона, раби відповіли, що це їхня господиня і вони ведуть її на страту, бо вона з ними жорстоко поводилась. Але насправді вивели її за стіни міста й переховували, доки різанина та грабунок у місті не припинилися. Потім раби відпустили господиню. Вона, своєю чергою, відразу дала свободу обом. Звичайно, жінка не почувалася приниженою від того, що її життя врятували люди, над чиїми життям і смертю вона мала необмежену владу. До того ж вона прославилась, і її великодушність зробилася прикладом для всіх римлян.

Ще є оповідь про високопоставленого чиновника Павла, який ніжився на ложі під час вечері, на пальці маючи каблучку з великим коштовним каменем, на якому був вирізьблений портрет імператора Тиберія. У якийсь момент він устав і справив потребу в нічний горщик. Відомий донощик на ім’я Марон помітив це і вирішив скористатися чудовою можливістю й звинуватити Павла в оскверненні лику імператора, розраховуючи на винагороду. Та раб Павла також бачив, що зробив його пан. Він швидко зняв каблучку з пальця п’яного господаря і надів собі на палець. Тож коли Марон закликав співтрапезників засвідчити, що зображення імператора було опоганено, раб просто продемонстрував їм, що каблучка була на його руці.

Коли імператором був божественний Авґуст, звані обіди ще не були такими небезпечними, але проблеми могли виникнути й у ті часи. Сенатор на ім’я Руф випив зайвого і на весь голос заявив, що імператор не повернеться живим із подорожі, яку збирався здійснити, тому що всі бики, котрих принесли в жертву заради його щасливого повернення, насправді були пожертвувані в надії на протилежне. Наступного ранку раб, який стояв за кріслом Руфа під час застілля, розповів йому, що той наговорив із п’яних очей. Раб наполіг на тому, щоб його господар пішов до Авґуста особисто і покаявся, перш ніж хто-небудь устигне на нього донести. Руф погодився й пішов до Авґуста. Він заприсягнувся, що минулого вечора не тямив, що каже, і тепер молиться, щоб будь-яка біда впала на його дурну голову, а не на імператора. Він благав Цезаря пробачити йому. Коли імператор сказав, що вибачає, Руф відповів, що ніхто в це не повірить, якщо імператор не подарує йому чогось на підтвердження. І попросив значну суму грошей. Авґуст дав їх йому і сказав, що й не зміг би по-справжньому розгніватися на Руфа. Звичайно, імператор учинив великодушно, коли вибачив нерозумного Руфа, але врятував свого пана все-таки раб. Зайве казати, що він тут-таки одержав від Руфа свободу.

Я міг би далі й далі продовжувати перелік шляхетних якостей, прихованих у серці раба. Наприклад, випадок із Урбіном. Його було засуджено до смерті, й через те він ховався у своєму маєтку в Реаті. Коли схованку було викрито, один із рабів надів каблучку господаря, перевдягнувся в його одяг і ліг у його ліжко. Солдати, яких послали, щоб схопити Урбіна, ввірвалися в будинок і знайшли раба, котрий спокійно підставив їм свою шию. Він прийняв удар ката настільки безстрашно, як навряд чи зміг би це зробити сам Урбін. Після того як Урбіна помилували, він зробив для свого раба надгробок, на якому було описано відважний учинок загиблого.

Або от випадок великодушності, яку виявив раб попри те, що господар зовсім недавно його покарав. Антія Рестіона — таке ім’я мав той рабовласник — було оголошено поза законом, і він сам-один уночі кинувся тікати. Раби почали грабувати його майно — усі, крім одного, закутого в кайдани і з тавром на чолі. Інші раби звільнили його, а він, замість удатися до грабунку, пішов за своїм паном-утікачем. Коли раб знайшов його, Рестіон, природно, подумав, що той хоче помститися за жорстоке покарання. Але раб запевнив, що розуміє: у його принизливому покаранні винна доля, а не господар. Він сховав Рестіона і носив йому їжу. Коли невдовзі він зрозумів, що наближаються солдати, то задушив старого чоловіка, котрий опинився поблизу, запалив поховальне вогнище і кинув туди труп. Усім, хто підходив, він показував на труп і казав, що то і є Рестіон, який цілком заслужив на подібну смерть, поставивши своєму рабові тавро на чоло. Усі повірили в цю брехню, солдати пішли геть, і Рестіона було врятовано.

Так само коли заколот Цепіона з метою вбити імператора Авґуста було викрито й Цепіона засуджено до смертної кари, один із рабів відніс його до Тибру в скрині й у темряві перевіз до сільського маєтку. Потім він посадив господаря в човен, ледве не втопився разом із ним і врешті-решт сховав його в Неаполі. Коли їх усе-таки затримали, раб відмовився давати свідчення, що могли б зашкодити його панові. А то ще був час, коли Азиній Полліон зажадав від міста Падуї спорядити його зброєю і грошима, через що чимало власників зникло в невідомому напрямку. Полліон запропонував щедру винагороду та свободу рабам, які викажуть своїх господарів, але жоден раб цього не зробив.

Марка Антонія одного разу звинуватили в сексуальному насильстві. Обвинувачі зажадали, щоб його раба (не пам’ятаю імені) катували для одержання свідчень, оскільки він тримав ліхтар, коли було скоєно злочин. Допит раба міг відбуватися тільки за згодою господаря, а Марк Антоній згоди не давав — можливо, побоюючись, що раб під тортурами скаже зайве. Та раб, хоч і розумів, що зазнає тортур, переконав його дати згоду і пообіцяв не казати нічого, що можна буде використати проти господаря. Раба жорстоко катували, але він дійсно нічого не сказав.

Деякі раби навіть обирали смерть, аби не розлучатися зі своїми господарями. Так, коли Ґая Веттія заарештували власні солдати, котрі збиралися передати його Помпею, відданий раб убив його, а потім учинив самогубство, щоб не пережити свого господаря. Який благородний характер! А коли було вбито Ґая Ґракха, відданий раб Євпор, який був його нерозлучним супутником, розпоров собі живіт і так покінчив із життям над тілом свого господаря.

І не лише раби-чоловіки демонстрували такі шляхетні якості. Відомо про одне пам’ятне діяння рабинь, і ви навряд чи знайдете приклад подібного вчинку, здійсненого жінками найвищого походження.

Усі знають, що сьоме липня — це свято рабинь. У цей день вільнонароджені жінки та їхні рабині здійснюють жертвопринесення Юноні Капротіні[28] під дикорослою смоковницею. Це робиться на знак ушанування пам’яті про велику мужність, яку виявили рабині, захищаючи честь Риму. Після того, що скоїлося з Римом у 390 році, держава опинилась у дуже скрутному становищі. Сусідні племена, що шукали можливості для вторгнення на римську територію, призначили Постумія Лівія, диктатора Фіден, командувати ними. Він зажадав, щоб римський сенат передав ворогам усіх жінок і незаміжніх дівчат, якщо римляни хочуть зберегти те, що залишилося від держави. Сенат вагався. Але одна дівчина-рабиня на ім’я Тутела сказала, що вона та інші рабині підуть до ворога, вдаючи із себе вільних жінок. Тож вони вбралися як римські жінки та дівчата і рушили в стан ворога, а юрми людей ішли за ними з плачем, ніби тужили за своїми матерями, сестрами та дочками. Лівій розселив їх у таборі, і рабині пригощали чоловіків вином, говорячи, ніби в Римі того дня було свято. Коли чоловіки позасинали глибоким сном, рабині подали римлянам знак із дикої смоковниці, що росла біля табору. Римляни напали раптово і здобули перемогу. На знак подяки сенат постановив, що всі ці рабині мають отримати свободу, а також видав їм грошову винагороду. І було прийнято рішення встановити щорічне жертвопринесення в цей день — для вшанування пам’яті про героїчні діяння рабинь.

Гадаю, ви погодитеся, що ці приклади є досить серйозним приводом, аби перестати дивитися на рабів із презирством, оскільки багато з них виявляли вірність, непересічний розум і безстрашність. Та й вільнонароджені римляни, які знають усі гілки свого родоводу й на чиїх віллах стоять погруддя уславлених предків, виявляються просто добре знаними, а не благородними, якщо почати їх оцінювати за їхніми діями.

Усі ми діти одного всесвіту. Усі ми ведемо наш родовід від одного батька — і високі за походженням, і низькі. Не треба дивитися зверхньо на будь-яку людину, навіть якщо вона поняття не має про своє походження, а Фортуна, судячи з усього, її покинула. Якщо ваші пращури були рабами і вільновідпущениками, пишайтеся своїм простим походженням. Але нехай ваша гордість не завадить вам бачити гідність рабів. Тому що всі раби здатні зробитися вільними громадянами, нехай навіть через декілька поколінь.

Проте, якщо говорити чесно, слід визнати, що раби зазвичай наслідують приклад своїх господарів. Адже важко чогось навчитись, якщо вчитель поганий. І якщо господар показує приклад недбальства, то й рабові складно навчитися бути хазяйновитим. Чесно кажучи, не пригадую жодного випадку, щоб поганий рабовласник мав гарних рабів. Однак я знаю безліч поганих рабів, які належать гарному господареві, і тоді їх карають. Якщо ви хочете, щоб ваші раби зробилися кращими, вам слід стежити за їхньою роботою та перевіряти її; ви маєте бути готовими заохотити тих, хто працював добре, а також не зупинятися перед необхідністю покарати раба, котрий несумлінно ставиться до виконання своїх обов’язків. Адже вдосконалення рабів можна чекати лише в тому випадку, коли ви будете ними вправно керувати і подаватимете їм гарний приклад.

Раби майже завжди нижчі за своїм розвитком від господарів, і шкода, що більшість рабів не отримують такого навчання, яке могло б зробити їх кращими. А ще більш сумним фактом нашого сьогодення я вважаю те, що ми вже й кроку не можемо ступити без своєї обслуги. Раби вирощують для нас їжу і готують її. Вони перуть наш одяг і носять наші торби. Я знаю одного видатного римлянина, настільки нездатного до самообмеження, що він зовсім утратив гідність і приставив до себе раба, який за обідом утримував його руку, щоб він не брав забагато їжі. Оце вже ганьба: він був готовий скоріше підкоритися рабові, ніж самому собі. Такі господарі, які не можуть побороти хворобливої пристрасті до розкішного життя, і є справжніми рабами.

У цьому розділі позиція Фалкса набуває очевидно філософського характеру. Його роздуми позначені впливом філософії стоїків, у дусі якої витримані тексти римського філософа Сенеки про рабовласництво. За її принципами те, що раб перебуває в неволі, не надто важливо. Вирішальне значення має тільки душа, внутрішнє єство людини. Багатий рабовласник насправді може бути рабом, якщо він не здатен протистояти спокусам, наприклад розпусті та обжерливості.

Такий підхід до тлумачення сутності рабства відрізняється від класичного грецького. У грецькій філософії, зокрема в Аристотеля, рабство розглядалося як природний стан, протилежний свободі греків. Слова «варвар» і «раб» були майже синонімами. Набагато пізніше, у часи британської й американської работоргівлі, ці уявлення стали основою расової теорії рабства: вважалося, що чорношкірі самою природою призначені бути рабами й підпорядковуватися білим. Римляни подібного розмежування ніколи не проводили — почасти через те, що воно не мало сенсу в суспільстві, де досить багато рабів одержувало свободу і ставало повноцінними громадянами. При тому, що багато римських громадян походили зі стану рабів, в імперії було б украй важко підтримувати теорію расової чистоти. Це також означало, що римляни без вагань брали в рабство інших італійців, хоча й розцінювали їх як ближчих до себе, ніж неіталійці. Натомість для греків думка про поневолення інших греків була жахливою й неприйнятною, оскільки їх розглядали як природно вільних незалежно від характеру кожної окремої людини.

Фалкс демонструє набагато гуманніше ставлення до рабів: для нього факт рабства є нічим іншим, як соціальною умовністю. Поневолена особа не перестає бути людською істотою, дух її залишається вільним, вона здатна демонструвати високі моральні якості й заслуговує на шанобливе ставлення.

Та перш ніж розглядати Римську імперію як таку собі «колиску гуманізму», слід усвідомити, що у філософії стоїків не існувало такого поняття, як «права людини». Скоріше побутували уявлення про те, що господар має якийсь невизначений обов’язок порядно ставитися до рабів, доки вони поводяться добре, щоб надихнути їх поводитись іще краще. Цілком імовірно, що одним із основних мотивів більш м’якого ставлення був страх і усвідомлення того, що інакше раби можуть повстати проти своїх господарів. До того ж, вочевидь, існувало загальновизнане уявлення про те, що хоч раби і здатні на шляхетні дії, однак не можуть бути кращими за господарів. Інші групи, наприклад жінки-рабині, у цих роздумах на тему моралі зазвичай не згадувались: вони просто не потрапляли в поле зору високодумних філософів.

Немає жодних доказів, що ці ідеї стоїцизму хоч якось впливали на реальне ставлення до рабів. Вони не спричинилися до виникнення ідей скасування рабства чи навіть до критики його як соціальної інституції. Тексти в дусі Сенеки були винятково теоретичними, їх писали для того, щоби справити враження на невелику аудиторію добре освічених людей. Сам Сенека в інших роботах дозволяє собі багато зневажливих висловлювань на адресу рабів, що суперечать його більш доброзичливому підходу. Коментарі Фалкса, ймовірно, не відображають поглядів пересічного римського рабовласника. Навіть якщо такі ідеї були досить поширеними, знов-таки, немає свідчень, що це зробило римських рабовласників хоч трохи м’якшими у їхньому ставленні до рабів. Напевно, правильніше буде інтерпретувати таке елітарне мислення як реакцію на зміну політичних обставин. Той факт, що люди зі статусом Сенеки мусили жити під владою імператорів на кшталт Нерона, спонукав до розгляду рабства як чогось не надто важливого. Адже всі вільні римляни фактично були політичними рабами імператора.

Дискусія між вільним греком і розумним рабом базується на промові 15 Діона Хрисостома. Про уявлення стоїків щодо рабства можна порчитати в «Бесідах» Епіктета, 4.1. Цицерон відтворює вчення стоїків про те, що господар мусить ставитися справедливо навіть до людей найнижчого походження, у трактаті «Про обов’язки», 1.13.41. Ідея про те, що власну цінність потрібно доводити діями, а не лише походженням, міститься в промові 15 Діона Христосома. Оповідь про римлянина, який використовував раба, щоб утримувати себе від переїдання, наводиться в праці Плінія Старшого «Природна історія», 28.14. Приклади героїчних учинків, здійснених рабами, можна знайти в «Граматиках» Светонія, «Сатурналіях» Макробія, 1.10.16–25, а також у праці Сенеки «Про добрі справи», 3.23–8. Уявлення про те, що з рабами треба поводитися як із людьми, знаходимо в Сенеки в листі 47. Аналіз різних теорій рабства, що існували в античності, поданий у праці Пітера Ґарнсі «Ідеї рабовласництва від Аристотеля до Авґустина».