Як керувати рабами

Розділ VIII • Пам’ятайте про Спартака!

«Ви маєте стільки ж ворогів, скільки у вас рабів». І навіть якщо ми самі робимо їх своїми ворогами, ви як рабовласник завжди маєте тримати це прислів’я в голові. Адже хай там якими вірними та відданими ваші раби можуть вам видаватися, майже всі вони ніколи не проґавлять можливості отримати свободу. Якщо ви дасте їм такий шанс, вони не відмовляться. І в програші залишитеся тільки ви.

Величезна маса рабів у нашому суспільстві — це ніби оманливо спокійний вулкан. Він, як той Везувій, очікує нагоди для виверження, щоб зруйнувати нашу славетну римську цивілізацію. Умови існування наших рабів не завжди задовільні та справедливі, й раби плекають на нас образу за свою поразку, за своє безправ’я та приниження. Тому ви не мусите дивуватися, коли побачите, що чимало рабів виявляють непокору вашій владі. Деякі з цих дій справді небезпечні та загрозливі, інші ж просто викликають роздратування, хоча, по суті, не можуть ніяк вам нашкодити. Дозвольте мені розповісти про деякі ризики, щоб ви змогли від них захиститися.

Повстання рабів, на щастя, трапляються нечасто, але не робляться від цього менш жахливими. Перші заколоти відбулися невдовзі після другої війни з Карфагеном, коли римська держава була виснажена довгими роками боротьби. Та це ще не все. У результаті нашої перемоги ми стали власниками великої кількості рабів в Італії та Сицилії, яких іще не було розпродано в приватні домогосподарства. Мабуть, найнебезпечнішим був той факт, що ці раби мали однакове етнічне походження, а через те могли легко спілкуватися між собою, підбурювати одне одного до непокори та вступати у змови. Якби при цьому вони залишалися набродом, що не мав сильного лідера, наслідки не виявилися б такими серйозними. Та серед них були їхні колишні командири, які змогли їх очолити, щойно виникла можливість повстання.

Небагато громадянських війн було такими виснажливими та тривалими, як повстання рабів на Сицилії. Цілі міста обернулися на руїни, людські жертви були величезними, на долю жінок і дітей випали невимовні страждання, і весь острів замалим не дістався рабам-утікачам. Розлючені раби хотіли лише одного — зруйнувати все навкруги, і спрямували свою лють на вільне населення, ніби прагнучи помститися за те, що були рабами. Більшість жителів була приголомшена неочікуваним повстанням, але ретельніший аналіз того, що сталося, показує, що повстання не відбулося випадково і спалахнуло зовсім не без причини. Сицилія була квітучим островом, її мешканці насолоджувалися багатими врожаями. Люди робилися все багатшими, а також — усе бундючнішими. Отака от гримуча суміш. Через це вони поводилися з рабами все гірше й гірше, а раби дедалі більше ненавиділи своїх господарів. У той же час великі землевласники закуповували для роботи у своїх маєтках рабів цілими партіями. Дехто з невільників був закутий у кайдани, багато хто знесилений тяжкою працею, до якої їх змушували. На чолі у кожного було випечене принизливе тавро.

Сицилію наповнило стільки рабів, що ті, хто про це чув, не йняли віри і вважали це перебільшенням. Бундючність власників зросла до того, що замість забезпечити пастухів їжею, їм радили красти її в інших. Відсутність їжі, таким чином, спонукала людей до грабунків, які потужною хвилею прокотилися по всьому острову.

Спочатку голодні пастухи нападали на самотніх подорожніх, які опинились у безлюдних місцях. Потім злочинці почали об’єднуватися в групи і вночі здійснювали набіги на ферми. Грабували власників і вбивали тих, хто чинив опір. Набіги ставали дедалі зухвалішими. Подорожувати Сицилією зробилося небезпечно, та й жити за межами міст — також. Усюди панували насильство, пограбування і вбивства. Пастухи, котрі звикли жити просто неба і мали зброю, дедалі частіше скидалися на озброєні банди. Вони харчувалися здебільшого м’ясом і молоком і ставали все дужче схожими на диких тварин. Так розпорошені групи озброєних, здичавілих рабів захопили увесь острів. Намісники хотіли взяти ситуацію під контроль, але, перебуваючи на грошовому утриманні у великих землевласників, не наважувалися виступати проти рабів. Вони були змушені дивитися крізь пальці на розграбування провінції.

Тим часом раби, котрі обробляли землю, були змучені важкими умовами свого життя і часто потерпали від несправедливих та принизливих побоїв. Урешті-решт їхній терпець урвався. Раби зібралися разом, коли випала така нагода, і обговорили план повстання; офіцери допомогли розробити його детально. Їхній лідер, однак, не належав до «своїх» — то був сирієць із Апамеї.[32] Він був відомий як чарівник і міг чинити неймовірні дива. Цей чоловік стверджував, що може передбачати майбутнє, бо, коли він спить, із ним розмовляють боги. І багато хто вірив йому, адже прикидався він майстерно. Він говорив навіть, що бачить видіння й тоді, коли не спить, а також чує безпосередньо від богів, що мусить статися.

Сирійцеві таланило, і деякі з його фантазій здійснювались. Через це його репутація лише вигравала, він став відомим і здобув підтримку по всій Сицилії. Зрештою він так ужився у свою роль, що в трансі вивергав із рота вогонь і полум’я, а потім виголошував богонатхненні пророцтва. Йому вдалося це зробити за допомогою хитрої штуки: він уміщував жарину в горіхову шкаралупу, в якій було просвердлено отвори. Потім непомітно клав горіх до рота, а коли починав говорити, з його рота вилітали іскри та язики полум’я.

Перед початком повстання ватажок проголосив, що йому явилася сирійська богиня. Вона сказала, що його коронують і він стане царем. Повстання набирало сили, і його пророцтво здійснилось: він зробився лідером десятків тисяч рабів, об’єднаних ненавистю до своїх господарів і прагненням їх знищити.

Цей перший заколот рабів аж ніяк не можна порівнювати з великим повстанням під проводом Спартака. Повсталі раби Сицилії зовсім не прагнули створювати власну державу, вони просто хотіли повернутися до своїх племен на далекій півночі з награбованою здобиччю — награбувати стільки, скільки зможуть забрати з собою. Але у випадку зі Спартаком, як і на Сицилії, саме надмірна жорстокість рабовласників стала тією іскрою, що запалила повстання.

Воно почалося з того, що чоловік на ім’я Лентул Батіат зібрав рабів у власній гладіаторській школі в Капуї. Багато з них були галлами та фракійцями, і їм довелося стати гладіаторами не тому, що вони скоїли якийсь злочин, а просто з примхи їхнього власника. Двісті душ вирішили втекти, але хтось виказав їх. Підняли на ноги додаткову варту, і лише сімдесят вісім людей, озброєних сокирами та ножами, що знайшлися на кухні, змогли пробитися з казарми, у якій їх тримали. Незабаром на своєму шляху вони зустріли кілька возів, що везли гладіаторські обладунки та зброю до іншого міста. Повстанці відібрали все це і озброїлись.

Спартак зробився їхнім лідером. То був фракієць із кочового племені, не лише хоробрий і фізично сильний, але й розумніший та гуманніший, ніж можна було очікувати від людини, котрій було призначено рабську долю. Його навіть легко було прийняти за грека. Розповідають, що коли його вперше доправили до Рима для продажу, приповзла змія і обвилася навколо голови Спартака, доки він спав, а його дружина, котра походила з того самого племені й була пророчицею, сказала: «Це означає, що він досягне влади й успіхів». Він привів свою групу втікачів на вершину Везувію, звідки й почав здійснювати набіги на околиці. Популярності Спартака сприяло те, що він порівну ділив зі своїми людьми здобич, і чутки про це приваблювали до нього нових рабів із найближчих плантацій.

Першим їхнім боєм була коротка сутичка із солдатами з Капуї. Повстанці легко здобули перемогу та заволоділи солдатською зброєю.

Коли вони проходили сільською місцевістю, до них приєднувалося дедалі більше й більше рабів, які побачили шанс здобути свободу і повернутися додому. Бунтівників стало так багато, що проти них виступив римський претор[33] Клодій із трьохтисячним військом. Наздогнавши повстанців, він зі своїм військом обложив їх на вулкані. Зійти на гору можна було лише однією вузькою і крутою стежкою, яку охороняв Клодій. З усіх інших боків височіли стрімчаки, на які було неможливо ступити ногою. Але повстанці змайстрували драбини з лози дикого винограду, за їх допомогою спустилися вниз із протилежного боку вулкана і оточили римські війська. Ті не розуміли, що відбувається: раптовий напад спричинив у війську такий безлад, що воно в паніці відступило.

Наступним полководцем, якого послали в бій проти повстанців, був Публій Вариній. Спартак спочатку розбив його помічника, Фурія, із загоном у дві тисячі осіб, а потім і Коссинія, Варинієвого радника, завдавши супротивникові важких втрат і заволодівши його зброєю. Сам Публій Вариній зволив нарешті виступити проти Спартака, але, хоча й провів кілька боїв, так і не зміг розбити його. Після кожної перемоги Спартак спалював усе спорядження, що більше не було потрібне, вбивав усіх полонених і різав в’ючних тварин, аби його армію ніщо не обтяжувало та не затримувало.

Але Спартак, як я вже казав, був розумною людиною. Він ні на секунду не вірив у те, що здатен повалити владу Риму, хоча його армія вже й налічувала сімдесят тисяч осіб. Він знав, що на нього чекає в підсумку, — поразка і смерть. Він міг урятуватися лише в тому разі, якби залишив територію Риму. Тому Спартак повів свою армію на північ, у бік Альп, плануючи перейти через гори так, аби кожен повстанець міг повернутися на свою батьківщину — у Галлію, Фракію чи Германію. Але його військо сп’яніло від легких перемог і багатої здобичі. Зухвалість і самовпевненість бунтівників зростала разом із їхньою кількістю, вони вважали себе непереможними. Через те повстанці відмовилися йти за своїм ватажком і рушили Італією, руйнуючи все на своєму шляху.

Сенат тепер уже непокоївся не так через принизливість ситуації з повстанням, як через паніку, яку воно спричиняло. Проти Спартака виступили двоє консулів, що зазвичай бувало лише під час найважчих війн. Один із них, Ґеллій, атакував германців, які відділилися від основного війська Спартака заради грабунку, і вщент розгромив їх. Другий консул, Лентул, який мав більше військо, оточив самого Спартака, але тому знову вдалося виграти бій. Наступним був Кассій, проконсул Цизальпійської Галлії,[34] який із десятитисячною армією перекрив Спартакові шлях до Альп. Відбулася ще одна битва, і ще одна римська армія зазнала поразки.

Сенат уже був охоплений гнівом. Спочатку римляни не ставилися до цієї війни серйозно: хіба можна по-справжньому воювати з гладіаторами та рабами? Але війна тривала вже третій рік і спричинялася до значних збитків. Отже, було скликано консулів і головнокомандувачем у війні проти повстанців призначено найбагатшу людину Риму — Красса. Він послав за Спартаком свого помічника Муммія з двома легіонами і дав йому суворий наказ не вступати з повстанцями в бій. Але Муммій не втримався від спокуси, адже йому протистояла лише банда рабів! І в результаті зазнав ганебної поразки, точнісінько як інші римляни перед ним. Втрати були важкими, і багато легіонерів, рятуючись, покидали свою зброю. Красс переозброїв ці війська і прийняв від них урочисту обітницю, що вони ні в якому разі не залишатимуть зброї, бо вона є джерелом життєдайної сили для Спартака. А щоб відновити у своїй армії дисципліну, Красс повернув давню практику децимації.[35] Перші п’ять сотень римських утікачів, які виявили найбільше боягузтво, було розділено на п’ятдесят груп, і одного з кожного десятка, вибраного за жеребом, забили до смерті інші дев’ятеро. Легіонери зрозуміли, що вони мають боятися Красса дужче, ніж поразки від супротивника.

Коли таким чином «бойовий дух» солдатів було піднято, Красс повів своє військо на Спартака. Та Спартак відступив, аби перебратися на Сицилію: він був упевнений, що його підтримають тамтешні раби. Однак через неможливість роздобути кораблі Спартак опинився в глухому куті в «носаку» Італії.[36] Красс «відрізав» цей «носак» стіною, щоб завадити Спартакові втекти чи отримати підкріплення. Це була нелегка справа, але римляни дуже швидко викопали рів завдовжки у триста стадій,[37] що перетинав увесь півострів, мав ширину п’ятнадцять футів і таку саму глибину. За ровом було зведено високу та міцну стіну.

Спочатку Спартака це не дуже стривожило. Але коли можливість для пограбувань зникла, а запаси продуктів вичерпалися, колишні раби почали нервувати, і ватажок зрозумів, що треба йти на прорив. Тому він дочекався вітряної зимової ночі, коли пішов сніг, таємно закидав рів землею та гілками і зник приблизно з третиною своєї армії. Спочатку, правда, він розіп’яв римського полоненого на ділянці між двома арміями, аби показати, що на них чекає, коли вони зазнають поразки.

Красс вирішив першим напасти на повстанців, які залишилися без керівника. Він послав у бій шість тисяч воїнів, які в жорстокій битві знищили дванадцять тисяч рабів. Про те, яким запеклим був бій, свідчить той факт, що лише двох рабів було знайдено з ранами на спині. Решта прийняла смерть обличчям до римлян. Такою була їхня ненависть до колишніх господарів і рішучість битися до кінця.

Тим часом Спартак завдав іще однієї поразки помічникам Красса. Але цей успіх виявився для нього останнім, оскільки колишні раби зробилися вкрай самовпевненими. Вони відмовлялися виконувати накази Спартака, рвалися до бою з римлянами і не збиралися залишати Італію. Вони примушували Спартака виступити проти Красса. Повстанці з власної ініціативи почали атакувати табір римлян, і чим далі вони просувалися, тим менше контролювали ситуацію.

Спартак зрозумів, що не має іншого виходу, як вишикувати військо до бою. Б’ючись урукопашну, він особисто прорвався до Красса, але не зміг його дістати. Урешті-решт побратими Спартака повтікали, а він залишився сам-один в оточенні величезної кількості наших солдатів. Його вбили, коли він чинив опір арешту. Залишки його армії зламали свої лави, і почалася страшна різанина. Убитих неможливо було полічити. Тіло Спартака так і не знайшли. Після низки «зачисток» римляни захопили в полон шість тисяч рабів, решту було вбито. Їх розіп’яли на хрестах, що стояли вздовж усієї дороги від Капуї до Рима. Красс не міг вимагати тріумфальної зустрічі — зробити так означало б для нього ганьбу та приниження, адже він переміг звичайнісіньку банду рабів.

Ми можемо лише дякувати долі, що після рішучого придушення тих давніх повстань упродовж багатьох наступних десятиліть вони не повторювались. Але незначні бунти все одно трапляються і нині. Найчастіше їх призвідником стає певний харизматичний лідер, якому вдається надихнути рабів і повести їх за собою. Буває також, що гурт пастухів виходить з-під контролю і розпочинає спустошливі набіги на маленькі містечка й ферми. Незалежно від причин, це викликає велике хвилювання у нас, рабовласників, які не можуть спокійно спати вночі, боячись нападу.

Одне таке повстання відбулося в Італії за часів імператора Авґуста. Чоловік на ім’я Тит Куртизій, який колись служив у преторіанській гвардії, підбурював здичавілих сільських рабів, що пастушили на віддалених пасовищах, до здобуття свободи. Попервах він робив це потайки, тримаючи в секреті зустрічі в Брундизії та сусідніх містах, а потім відкрито поширював заклики до непокори серед пастухів. Але сталося так, що три кораблі римського флоту зайшли до порту саме тоді, коли в місті перебував квестор.[38] До його обов’язків входило перевіряти стежки, якими ходить худоба. Він організував моряків із кораблів і виступив проти повстанців; йому вдалося швидко придушити заколот, оскільки він зробив усе правильно. Хоча загрозу було усунуто, імператор відправив великий загін, щоб доправити керівника заколотників до Рима для покарання. Він учинив так, бо Рим був нажаханий: кількість домашніх рабів, і без того значна, дедалі більше зростала, а кількість вільних громадян неухильно скорочувалася, тож містяни переймалися через свою незахищеність від можливого рабського повстання.

Пізніше, за часів Септимія Севера,[39] Італію діймав могутній розбійник на ім’я Булла Фелікс. Чи був він рабом, невідомо. Він зібрав банду з шестисот осіб і два роки здійснював набіги та грабунки в різних частинах Італії, просто під носом у імператора та його солдатів. Хоча проти нього неодноразово посилали військо, він, здавалося, завжди опинявся не там, де мусив би бути, його ніколи не знаходили, а якщо й знаходили, то не могли впіймати, бо він вирізнявся і розумом, і вмінням підкупити кого слід. Він одержував інформацію про кожного, хто виходив із Рима, і про кожного, чий шлях лежав до Брундизія: хто вони, скільки їх і скільки мають із собою майна. У більшості з цих людей Булла просто відбирав частину того, що вони взяли з собою в дорогу, і одразу відпускав. Ремісників він затримував на якийсь час, щоб використати їхні вміння, та потім дозволяв їм іти далі й винагороджував за виконану роботу.

Одного разу, коли двох із його людей було схоплено і їх уже збиралися кинути на поживу диким звірам, Булла прийшов до власника в’язниці та назвався намісником свого рідного регіону. Він сказав, що йому потрібні люди, засуджені до виконання найважчих і найнеприємніших робіт, і тюремник віддав йому тих двох чоловіків. Іншим разом Булла підійшов до центуріона, який полював на нього, назвався чужим ім’ям і пообіцяв показати, де ховається Булла, якого він нібито вистежив. Коли центуріон погодився, Булла повів його до віддаленої, зарослої чагарником долини, де люди розбійника схопили занадто довірливого сердегу. Того ж дня в одязі магістрата Булла викликав центуріона, велів поголити йому голову й сказав:

— Передайте вашим господарям, нехай годують рабів, і ті не муситимуть іти в бандити.

Насправді в групі Булли було багато імператорських вільновідпущеників: їм мало платили або не платили зовсім. Як бачите, навіть імператор може інколи поводитися безвідповідально зі своїми рабами. Імператор дуже розлютився, коли йому розповіли про ці події: він виграв великі війни в далекій Британії, але неспроможний був упоратися зі звичайним бандитом у себе вдома, в Італії. Зрештою він відправив військового трибуна із власної варти і багато вершників, щоб ті розібралися з Буллою. Трибуна він попередив, що на нього чекає суворе покарання, якщо він повернеться з порожніми руками. Тож трибун, дізнашись, що у бандита був зв’язок із чужою дружиною, переконав її через чоловіка допомогти їм. Натомість пообіцяв захистити її від переслідування. У результаті Буллу було заарештовано, коли той спав у печері. Він постав перед префектом Папініаном, який запитав у нього:

— Чому ти став злочинцем?

Але у відповідь почув нахабне:

— А чому ти став префектом?

Пізніше Буллу, згідно з вироком, кинули на поталу диким звірам у цирку, а його банду легко розбили, тому що вся сила шестисот осіб концентрувалася лише в ньому.

Із цих, на щастя, нечастих епізодів рабських бунтів і повстань ми можемо зробити такий висновок: коли ми, господарі, не піклуємося як слід про своїх рабів і вони залишаються голодними або зазнають жорстокого ставлення, то раби не мають іншого вибору, окрім як ужити активних заходів для поліпшення власного становища. Підозрюю, що багато з цих сумних подій відбувалися в ті часи, коли наші завоювання зробили рабів дешевими, як маслини. Якщо раби коштують якісь копійки, звідки ж у господаря візьметься стимул піклуватися про них? Та тепер, коли вартість рабів повсюдно зросла, вони дорого обходяться господарям, які беруть їх у своє домогосподарство.

Хоча небезпека колективного повстання наших рабів зменшилась, ви однаково маєте бути готовими до можливого ризику загинути від рук тих, ким зараз володієте. Дозвольте мені розповісти про префекта Рима на ім’я Педаній Секунд — чоловіка, наділеного владою, якого, тим не менш, убив звичайний раб. Незрозуміло, чому раб був охоплений бажанням помсти. Чи тому, що Педаній відмовився дати йому свободу, чи раб закохався в одного з хлопчиків свого пана і не міг стерпіти того, що мусить ділити з кимось коханця. Та хай би якою була причина, факт залишається фактом: раб убив свого господаря. Через це, згідно зі стародавнім звичаєм, усі раби домогосподарства Педанія були приречені на смерть, бо не змогли захистити його. Адже хоча б один із них мав би щось знати або підозрювати і мусив втрутитись, аби не дозволити скоєння вбивства.

Педаній був багатою людиною, він мав чотириста домашніх рабів. Коли ця довжелезна процесія рухалася до місця страти, римський люд заполонив усі навколишні вулиці, намагаючись перешкодити розправі. Протестувальники дійшли до того, що взяли в облогу сенат. Навіть деякі сенатори були проти масової страти рабів, оскільки вважали, що це занадто жорстоко. Але більшість сенаторів стверджували, що не слід змінювати стародавньої практики. Якщо людину такого високого статусу, як Педаній, може вбити звичайнісінький раб, то як узагалі можливо захистити всіх інших? Раби мусять переконатися на власній шкурі, що за смерть господаря вони заплатять своїми життями. Безперечно, загине багато невинуватих. Але ж усі величні приклади бувають позначені якоюсь несправедливістю. Ця несправедливість компенсується користю для суспільства в цілому.

Проте чимало сенаторів усе одно не давало своєї згоди, наголошуючи на тому, що серед рабів є жінки та діти і негуманно вбивати їх усіх. Та здоровий глузд узяв гору, і прибічники страти перемогли. Однак натовп був розлючений і заважав виконувати вирок. Зрештою імператор був змушений виставити солдатів обабіч дороги, якою йшли засуджені на смерть. Один особливо консервативний сенатор запропонував, щоб навіть вільновідпущеники, котрі жили під одним дахом із Педанієм, були вислані з Італії. Та імператор відкинув цю пропозицію через побоювання, що надмірна жорстокість лише посилить примітивний звичай, який і так не вдалося пом’якшити шляхом вияву милосердя.

Іще один випадок убивства господаря, про який вам треба пам’ятати, — це вбивство колишнього претора на ім’я Ларцій Македон. Його вбили раби. Усі знали, що він був зарозумілим і жорстоким паном — можливо, через те, що його власний батько був рабом і він щосили намагався вивести тавро рабства зі своєї пам’яті. Одного разу колишній претор приймав ванну на своїй віллі, коли його оточила група рабів. Один із них ухопив його за горло, другий ударив у лице, третій бив по грудях і животу, а четвертий, не повірите, у пах. Коли раби побачили, що їхній господар знепритомнів, то кинули його на розжарену підлогу лазні, щоб подивитися, чи він живий. Господар лежав нерухомо, але було незрозуміло, чи він непритомний, чи просто прикидається. У всякому разі, раби подумали, що він мертвий.

Тож вони винесли чоловіка з лазні, начебто він зомлів від спеки. Деякі з найвідданіших слуг і жінки господаря прийняли його і оплакали, гадаючи, що він помер. Та під час цієї метушні чоловік прийшов до тями, великою мірою завдяки тому, що його винесли з лазні на свіже повітря. Він закліпав очима й заворушив руками та ногами, аж усі зрозуміли: живий. Раби, котрі вчинили на нього напад, утекли, позаяк їхня таємниця розкрилася. Більшість із них було затримано, а сам Македон прожив іще декілька днів, але потім помер. Утіхою для нього стало те, що хоча б тих рабів, які брали участь у нападі і яких вдалося схопити, було піддано тортурам і страчено.

Тож із цих прикладів ви можете зрозуміти, скільки різноманітних небезпек нам, господарям, загрожує. Поводьтеся з вашими рабами жорстоко — і ці небезпеки зростуть. Та якщо ви ставитеся до рабів м’яко і поблажливо, це зовсім не означає, що ви можете спати спокійно. Не всі господарі, котрих убили раби, заслужили на таку долю своєю жорстокістю. Багато хто просто став жертвою схильних до насильства рабів, здатних на будь-який злочин.

Навіть якщо вороже налаштовані раби не заходять так далеко, щоб убити вас, вони все одно можуть наробити вам багато шкоди. Під час однієї з війн проти Ганнібала прибічники карфагенян учинили низку терористичних нападів у самому Римі. Від навмисних підпалів постраждали суд, навколишні крамниці, державна в’язниця та чимало приватних будинків. Насилу вдалося врятувати тільки храм Вести, не в останню чергу завдяки зусиллям двадцяти трьох рабів, які випадково опинилися поблизу, принесли води й залили вогонь. У винагороду за це вони пізніше отримали волю. Пожежа була жахливою, а оскільки вона виникла в кількох місцях водночас, не було сумнівів у тому, що це підпал. Сенат оголосив, що той, хто надасть інформацію про винуватців, одержить грошову винагороду, якщо він є вільним громадянином, і свободу — якщо він є рабом. У результаті цієї ініціативи раб на ім’я Манус, який належав шляхетній сім’ї з Кампанії, вийшов наперед і звинуватив у підпалі своїх господарів. Батькам тієї родини за наказом Квінта Фульвія[40] зітнули голову, і п’ятеро синів, як заявив раб, зайнялися підпалами, щоб помститися й допомогти Ганнібалу. Він також сказав, що вони планували здійснити набагато більше подібних злочинів.

Усіх п’ятьох синів було затримано. Спочатку вони все заперечували й говорили, що раб утік після покарання батогами і просто хоче їм помститися. Та після того, як їх разом із їхніми спільниками допитали в суді, вони зізналися. Їх усіх було страчено, а Манусові подарували свободу і видали близько десяти тисяч сестерціїв. Без усяких сумнівів, у цьому випадку ми маємо радіти, що сміливий раб виявив ворогів вітчизни. Та вам варто затямити, що незадоволені раби в домогосподарстві мають прекрасну можливість оприлюднити будь-яку інформацію про вас, яка в кращому разі поставить вас у незручне становище, а в гіршому — може викликати смертельну небезпеку.

Ви також маєте зрозуміти, що більшість способів, якими раби виявлятимуть вам свій спротив, не буде в дусі Спартака, чия відвага зовсім не відповідала рабському становищу. Ваші раби можуть застосувати безліч хитрощів, аби здобувати маленькі перемоги над вами в повсякденному житті. Саме з такою дріб’язковою непокорою вам доведеться стикатися постійно. Вони брехатимуть вам про те, скільки вони з’їли, або обманюватимуть у дрібницях, заявляючи, ніби щось коштує десять сестерціїв, коли насправді його вартість становить лише вісім. Вони прикидатимуться хворими, щоб не працювати, стогнучи так жалібно, що ви перейматиметесь, чи виживуть вони взагалі, а раби просто гратимуть виставу, щоб уникнути виконання важких завдань. Вони стоятимуть біля кухонної печі, щоб спітніти, а потім демонструватимуть вам цей піт як ознаку тяжкої пропасниці.

Ваші сільські раби казатимуть, що вони висіяли насіння більше, ніж насправді. Вони крастимуть із комори ваші запаси, щоб урізноманітнити свій раціон; шахруватимуть із господарськими книгами, щоб довести, ніби врожай не такий великий, як ви очікували, а різницю продаватимуть на місцевому базарі. Та й просто тягтимуть кота за хвіст і ту роботу, яку можна виконати за годину, розтягнуть на цілий день. І коли ви їх викриєте, присягатимуться та божитимуться, що насправді ця робота набагато важча, ніж вам здається, і що вони роблять усе від них залежне. І якщо ви повірите в цю брехню, то скоро будь-яка справа забиратиме в них удвічі більше часу, ніж потрібно насправді. Ось як діють раби. Вони перевіряють вас, постійно видивляючись, що і де можна увірвати для себе. І вам доведеться весь час послаблювати свою над ними владу, доки вона не зійде нанівець, а раби ставитимуться до вас зі все більшим презирством.

Ледачі й розжирілі міські раби тікатимуть до міста і стирчатимуть у шинках, дивитимуться змагання на колісницях або гратимуть в азартні ігри на розі вулиці. Або підуть до лазні, цілий день відкисатимуть і паритимуться вашим коштом, а потім сидітимуть і теревенитимуть із друзями з інших домогосподарств чи заграватимуть з рабинями. А коли ви спитаєте, де вони були, вони розкажуть вам, скільки народу на вулицях і які довжелезні скрізь черги. Або просто витріщатимуться на вас, прикидаючись дурниками, які не розуміють, про що ви взагалі говорите.

Та більшість рабів не є аж такими дурними, як хочуть здаватися. Ви, ймовірно, чули розповідь про надзвичайно розумного раба на ім’я Езоп, якому завжди вдавалося обхитрувати господаря. Він прикидався, ніби розуміє все буквально.

— Звідки ти родом? — спитав у нього господар.

— Із живота моєї матері,— відповів Езоп.

— Та ні, де ти народився? — ще раз спробував з’ясувати господар.

— Мама не казала мені, спальня то була чи їдальня.

Ви маєте пам’ятати давню приказку: «Розумний раб користується владою нарівні з господарем». Це означає: якщо ви не остерігатиметесь, то матимете господарство, в якому раби самі вирішуватимуть, що, хто і коли робитиме.

А ще вони поводяться наче справжнісінькі боягузи, коли очікують на якусь небезпечну роботу. Або ж закликають вас до милосердя. Це один із найнеприємніших моментів у володінні рабами: вони постійно підходять до вас і слізно просять або щось їм вибачити, або що-небудь дозволити. Звичайно, ви маєте виявляти твердість, але коли так поводяться ваші домашні раби, які добре служать, іноді буває дуже важко їм не поступитися. Однак треба бути насторожі з тими рабами, які можуть хвицятись, як віслюки. Вони плюватимуть вам у суп або ховатимуть ваші книжки, просто для того, щоб дозолити вам, або, як це одного разу трапилося зі мною, вдадуть, що зашпортались, і розіллють рибний соус вам на голову. Можу вас запевнити, що мене не ввела в оману ця здавна відома хитрість. Утечі є ще одним способом, у який вони можуть красти вашу власність; повертати рабів — справа марудна, та й часу забирає немало. Але навіть якщо це вдається зробити, ви залишаєтеся наодинці з непокірним рабом, котрий не має ніякого бажання вам поступатися.

Ви завжди повинні мати на увазі, що типовий раб — це нахаба, пліткар, базікало, він брехливий, нечистий на руку, недобросовісний. Дуже небагато з них відповідають вашим уявленням про відданого, працьовитого, сумлінного й ощадливого робітника. Іще менше тих, хто готовий коритися вам зі страхом і трепетом, із сердечною прямотою, як це їм належить. Замість того більшість рабів, ледачих та ненадійних, гайнує час, намагаючись уникнути вашого нагляду. Вони почнуть влаштовувати нічні вечірки в години, відведені для сну, а ви потім дивуватиметесь, як це так сталося, що всі рабині одночасно завагітніли.

Вони пліткуватимуть про вас, а якщо ви поставитесь до них суворо, візьмуться за вашою спиною розповідати про вас жахливі побрехеньки рабам з інших домогосподарств. Вони з більшою охотою вибовкають таємниці свого господаря, ніж поцуплять його найкраще фалернське вино. А тоді раптом ваші друзі на званих обідах почнуть ставити вам зухвалі питання про ваші нібито розпусні дії з рабами. Домашні раби роблять усе це винятково з метою змусити вас змінити свою поведінку. Вони міркують так: ви ж не захочете, щоб серед ваших друзів і знайомих пішов поголос про вас як про жорстокого й несправедливого пана? Кому потрібна така репутація?

Тому з домашніми рабами треба бути обережними, особливо якщо ви плануєте обіймати політичні посади, адже шкідливі плітки часто поширюють саме раби з домогосподарств. А якщо ви розумно розпоряджаєтесь домашніми запасами, незабаром почуєте розповіді про те, який ви великий скнара. До речі, коли я претендував на важливу посаду, мені хтось дав цінну пораду: найважливіше, що треба робити, — це запам’ятовувати імена людей, навіть рабів. Ніщо інше не зробить вас таким популярним і приємним для публіки.

Звичайно, жоден раб ніколи не скаже нічого образливого просто вам в обличчя. Для цього вони занадто боязкі. Якщо вони дійсно хочуть поговорити з вами про щось важливе, то вдаються до алегорії. Байки фактично й винайшли для того, щоб раб міг висловити свої думки й почуття, які інакше не насмілився б озвучити, остерігаючись покарання. Так, якщо раби вважають, ніби ви робите щось надто швидко, вони почнуть вам розповідати байку про черепаху та зайця. Це часом позбавляє терпіння.

Рабські теревені просто дратують, але заколоти є небезпечними. Саме таємні зустрічі, на яких розмовляють упівголоса, треба уривати в першу чергу. А також заборонити рабам використовувати власну мову, якщо вони почали це робити. Тому що вони іноді винаходять особливі слова та фрази, котрі для вас нічого не означають, і приховують за ними свої справжні наміри. У такої спеціальної мови можливе тільки одне використання — підготовка до бунту.

Збираючись разом, раби займаються й більш невинними справами: переказують одне одному недолугі оповідки, де вони в чомусь перевершують свого господаря. У своїй уяві вони здатні обхитрувати вас і пошити в дурні. Гадаю, це допомагає їм підвищити самооцінку і менше зважати на свій соціальний статус і безпорадність. А ще вони дають одне одному корисні поради. Якось я чув оповідку про галченя, яке тримали на шворці як домашнього улюбленця. Воно намагалося втекти, але заважала шворка, і, помираючи, пташатко промовило: «Яке ж я дурненьке! Не змогло змиритися з рабством, а тепер позбавляю себе самого життя…» Як підсумував оповідач, «слуги сумують за попередніми господарями лише тоді, коли як слід познайомляться з новими». І це правда.

Іще одним злодійством, яке незадоволений раб може спрямувати проти вас, є чорна магія. Звичайно, сам я не вірю в те, що ворожба може якось мені зашкодити, але більшість моїх домашніх у це вірить, і якщо одного чудового дня почне ширитися чутка, що на вас накладено закляття, вони почуватимуться кепсько. На жаль, чаклунство дуже складно викрити. Часто раби просто записують своє прокляття на свинцевій табличці й закопують її серед могил на околиці міста. Ідея полягає в тому, що їхнього господаря скоро буде поховано там серед інших мерців.

Такий анонімний вид спротиву є дуже поширеним. Це залишає неприємний осад: ті, з ким ви прагнули поводитися чесно та справедливо, висловлюють своє невдоволення у вас за спиною. Та насправді все не так уже й страшно: вони діють анонімно лише через те, що бояться вас і того, що ви зробите, коли дізнаєтесь. Такі речі ви маєте навчитися сприймати як свідчення власного авторитету і організованості, з якою ви керуєте своїм господарством.

У цьому розділі Фалкс описує побоювання й тривоги, які не давали спокою рабовласникам. Історія Спартака всім відома з фільму Стенлі Кубрика 1960-го року з Кірком Дуґласом у головній ролі. Та образ героїчного борця за свободу, який надихає своїх послідовників підхопитися й хором вигукувати «Я Спартак!», дає глядачам викривлене уявлення про відносини між рабами і їхніми власниками в Давньому Римі. Зважаючи на те, що Італія часів Римської імперії була одним із найбільших рабовласницьких суспільств в історії, не дивно, що раби досить часто чинили спротив. У римському прислів’ї сказано, що людина має стільки ворогів, скільки й рабів (quot servi tot hostes). Але цей спротив не завжди набував таких драматичних форм, як у випадку зі Спартаком у 73–71 рр. до н. е. Насправді виступи рабів відбувалися рідко, і їх, за винятком повстання Спартака, легко придушували. Ці виступи належать до тих періодів, коли в одному географічному регіоні зосереджувалися великі групи рабів. Ці раби часто мали однакове етнічне походження; це означало, що їм було простіше обговорювати свої плани на звільнення. Допомагало також і те, що в лавах поневолених вояків перебувало і їхнє військове командування. Великий наплив рабів після блискучих перемог Рима часів республіки зробив невільників дешевими, вони не являли собою великої цінності. У господарів не було ніяких стимулів поводитися зі своїм «майном, яке вміє говорити» делікатно. Склався небезпечний збіг обставин, а це траплялося нечасто.

На час імперії система рабовласництва була надто добре налагодженою, щоб зіткнутися із серйозними, масштабними загрозами. Спротив рабів обмежувався дріб’язковими вчинками: брехня, крутійство, шахрайство на кшталт прикидання хворим, повільна робота. Така непокора набувала різноманітних форм і не завжди виливалась у конфронтацію, передбачаючи скоріше пасивну тактику: ухилитися від виконання певних обов’язків, прикинутися дурником. Не варто драматизувати відносини в римському суспільстві та уявляти, що воно постійно було втягнуте в конфлікт між власниками і їхнім людським капіталом.

Персонажів, подібних до Булли Фелікса, зараз можна легко сприйняти за таких собі Робін Гудів — соціальних розбійників, котрі перекидають несправедливість звичайного світу з ніг на голову і формують егалітарне суспільство, щоби протистояти корупційному режиму. Але тексти, у яких вони згадуються, написано для представників вищого класу, і більш імовірно, що подібні герої — художня умовність, яка використовується, щоб увиразнити незадовільну роботу деяких корумпованих чиновників та імператорів. І все ж таки бандитські оповідки зачіпають дійсно популярні в народі теми несправедливості, бідності та корупції й мають за мету впливати на поганих правителів. Такі розповіді наче жбурляють в лице правителям ті соціальні норми, які вони встановлюють, але самі не в змозі забезпечити їх виконання.

Деякі акти спротиву можна розглядати як своєрідну техніку перемовин між рабами і їхніми власниками. Намагаючись зрозуміти, що для них минеться без покарання, раби прагнули розширити межі дозволеного. Боягузтво могло бути корисною тактикою для раба, оскільки вберігало його від небезпечних ситуацій. Ще однією хитрістю було звертатися до доброти свого господаря, якщо вона була йому властивою. Сенека згадує, що у володінні рабами його дратує, зокрема, необхідність мати справу з людьми, які щохвилини плачуть (Сенека «Про спокій душі», 8.8). Ці сльози могли і справді бути виявом тяжких переживань або ж просто тактикою, що дозволяла уникнути неприємного завдання чи покарання. Власники часто заперечували людську природу своїх рабів, вважаючи їх майже тваринами. Своїм риданням раби, можливо, намагатися це змінити й заявити про свою людську природу, демонструючи наслідки жорстокого до себе ставлення. Проте ймовірно, що ця тактика ставала в пригоді лише домашнім рабам, які мали можливість звернутися безпосередньо до господаря.

Плітки й теревені також були для рабів способом, у який вони намагалися змінити поведінку господарів. Пліткуючи, раби давали знати ширшому колу людей про жорстокість свого пана. Тим самим вони завдавали шкоди його репутації, виставляючи його перед іншими непорядною людиною. Коли Цицерон претендував на виборну посаду, він отримав пораду, яка свідчить, що плітки часто розходилися з домогосподарств. Йому радили перед виборами навіть із рабами поводитися більш розсудливо. Оповідки про спритників — наприклад, ті, що наведені в життєписі Езопа, — дозволяли пригнобленим і безправним людям насолодитися ситуацією, де «маленька людина» виграє, хоч би й тимчасово. Головний герой був розумним бешкетником, котрий полюбляв вивертати навиворіт звичний світ, у якому володарює його господар. Таке символічне вирівнювання різниці між рабом і паном сьогодні видається своєрідним психологічним реваншем, який начебто збільшує повноваження пригнобленої людини. Однак чи давав щось рабам такий пасивний спротив, сказати важко.

Розповідь про перше повстання рабів на Сицилії (135–132 рр. до н. е.) міститься у Деодора Сицилійського, 34.2. Опис повстання Спартака подано в Плутарха («Життя Красса») і Аппіана («Громадянські війни», 1.14). Розповідь про терористичні акти в Римі на підтримку Ганнібала можна знайти в Лівія, 26.27. Убивство Ларція Македона описано в «Листах» Плінія Молодшого, 3.14. Згадки про Буллу Фелікса можна знайти в Діона Кассія, 77.10.