Як керувати рабами

Розділ VI • Коли допоможуть лише тортури

Покарання, про які я розповів у попередньому розділі, повинні допомогти вам підтримувати дисципліну й авторитет у домогосподарстві на належному рівні. Проте може статися так, що кого-небудь із ваших рабів буде притягнуто до судової відповідальності. У випадках, коли раб мусить давати свідчення в суді, закон вимагає застосування до нього тортур. Причина цілком очевидна. Раби, як усім відомо, є злісними брехунами, і правду можуть сказати, лише якщо змусити їх корчитися від болю. Однак тут слід дотриматися однієї умови: власник має передати раба для тортур із власної волі. Раб не може давати свідчень лише проти свого господаря, окрім випадків державної зради.

Самі раби переважно є нікчемами за своєю суттю, що виявляється вже в їхній украй боягузливій поведінці перед лицем випробування. На них дивитися шкода, коли вони починають нажахано скиглити й сипати зізнаннями, побачивши катівські знаряддя. Звичайно, все це не має сенсу, оскільки їхні свідчення будуть визнані правдивими тільки після тортур. Інакше вони скажуть будь-що, аби тільки викрутитись. Розважливість і гуманність цього підходу можна побачити на прикладі раба Примітива. Цей раб-утікач одразу зізнався у скоєнні вбивства та назвав своїх спільників. І лише під тортурами з’ясувалася істина, яка полягала в тому, що ніякого вбивства взагалі не було. Коли б не тортури, раба було б страчено, інших невинуватих людей, начебто його спільників, відправлено в копальні, а його законослухняний господар утратив би своє майно!

Застосування тортур до рабів є звичайним явищем у судочинстві. Я лише раз чув, щоб хтось заперечував проти катування раба. То був випадок спільного володіння — вродлива рабиня належала двом чоловікам; вони потім посварилися через свої комерційні справи і зчинили бійку, в якій одного з них було тяжко поранено. Потерпілий звернувся до суду, а звинувачений не дозволив застосувати тортури до рабині, бо, за його словами, був у неї закоханий. Ясна річ, позивач стверджував, що рабиня ідеально підходить для надання свідчень у цій справі, оскільки вона належала обом чоловікам і могла бачити, хто розпочав бійку та завдав першого удару. Він також сказав, що власні раби обвинувачуваного, яких він охоче надав для допиту, ймовірно, постарались ощасливити господаря й наговорили всілякої брехні про позивача. На жаль, я не пригадую, чим усе це скінчилося.

Існує декілька стандартних способів проведення тортур. Під час застосування першого способу рабові зв’язують руки, підвішують його на мотузку і шмагають ременем або нагаєм. Іноді нагайка має гострі металеві чи кістяні наконечники, що впинаються в тіло. Другий спосіб полягає в тому, що раба розтягують на дерев’яній рамі, відомій як «малий кінь», або на пристрої під назвою «струни ліри»; і те й інше призначене для того, щоб за допомогою системи вагів повільно розтягувати тіло, зміщуючи суглоби і зрештою відділяючи кінцівки. Також використовують дві важкі колоди, щоб зламати ноги. Ще один спосіб проведення тортур — це палити живе тіло. Для одержання свідчень, потрібних суду, використовують розігріту смолу, розпечені металеві пластини або запалені смолоскипи. Зрештою, існують і гострі гаки, якими роздирають тіло жертви. Усі ці процедури проводять публічно, прямо в судовій залі.

Попри жорстокість наведених методів, під час допитів завжди дбають, щоб раби не помирали, хоча варто зауважити, що на практиці вони таки часто це роблять. Та на що не підеш заради отримання свідчень… А треба пам’ятати, що ми тут говоримо про рабів. Їм ніколи не можна повністю довіряти, і вам слід мати на увазі, що декотрі з них так і не кажуть правди, а верзуть, що спаде на думку, тільки б припинити тортури. Тому-то й треба застосовувати цей засіб тільки в найостаннішу чергу, коли когось дійсно підозрюють у скоєнні тяжкого злочину, а іншими засобами доказів одержати не вдалось.

Я вже казав, що рабів не можна катувати для отримання свідчень проти їхніх господарів без згоди останніх. Однак наш божественний імператор Авґуст створив прецедент, який дозволяє уникнути цих правових тонкощів. Він постановив, що в разі виникнення такої ситуації потрібний раб має бути викуплений через державну казну або проданий самому імператорові. Тоді раб уже не належатиме попередньому власникові, і його можна буде допитати у звичайний спосіб. Не дивно, що знайшлися люди, котрі заперечували проти такого «фальшивого» продажу і стверджували, що це начебто перетворює закон на посміховисько. Але інші відповідали, що такі транзакції є життєво необхідними, оскільки інакше не вдасться виявити змови проти імператора, що становить постійну загрозу для стабільності держави.

Слід окремо розглянути випадок убивства господаря. За законом, якщо на момент убивства раби перебували під одним дахом із господарем і нічого не зробили, щоб допомогти йому уникнути такої долі, вони мають бути допитані під тортурами, а потім страчені. Підстави ухвалення такого закону, як на мене, очевидні. Перш за все, родина рабовласника не може почуватися в безпеці, якщо раби не захищають життя свого пана від будь-якої загрози, навіть коли при цьому їм доводиться ризикувати власним життям.

Існують, одначе, деякі юридичні тонкощі, що їх необхідно обговорити. Що означає вираз «під одним дахом»? Це значить «в одному будинку» чи «в одній кімнаті»? Як правило, тут мають на увазі «у тих межах, де чути голос», бо якщо раби перебували достатньо близько, щоб почути заклики господаря про допомогу, то вони були також достатньо близько для того, щоб цю допомогу надати. Звичайно, хтось має гучніший голос, а хтось — кращий, у порівнянні з іншими, слух, тому в кожному конкретному випадку рішення має винести суд. Окрім того, будь-який заповіт убитого господаря не буде відкритий, доки не закінчиться слідство. Інакше раби, про яких ідеться у справі, можуть бути названі беніфіціарами і одержать свободу, яка потім убереже їх від вимог закону про катування рабів.

Убитими закон вважає всіх, хто помер у результаті насильства чи кровопролиття; це могло бути задушення, скидання з великої висоти, удар тупим предметом або іншим знаряддям. Але на таємне отруєння господаря закон про катування і страту рабів не поширюється. Адже його мета — змусити рабів надати допомогу їхньому панові, коли буде очевидним, що він її якнайбільше потребує. Оскільки раби не зможуть дізнатися про таємне отруєння, вони не зможуть йому й запобігти (у цьому випадку діють інші закони, згідно з якими за вбивство відповість винний у його скоєнні). Згаданий закон діє лише тоді, коли отруту було введено із застосуванням сили.

Якщо господар здійснює самогубство, то цей закон не діє, і рабів, які жили із самогубцем під одним дахом, не слід катувати і страчувати. Та якщо господар наклав на себе руки за присутності рабів і вони могли втримати його, але цього не зробили, закон застосовується повною мірою і рабів буде покарано. Якщо ж вони були не в змозі допомогти, то будуть виправдані.

Божественний імператор Адріан уточнив, що закон, безумовно, мусить застосовуватися до тих, хто перебував у тій самій кімнаті, що й убитий. Він також заявив, що ніякого жалю не має бути до тих рабів, які нічого не вдіяли просто через страх бути вбитими, і що раби мусять допомагати своєму панові в будь-якому випадку, хоч би закричати, щоб привернути увагу інших. І все ж таки він визнав: якщо вбивство було скоєне, коли господар перебував у своєму сільському маєтку, де крику можна не почути через великі відстані, то було б дуже несправедливо катувати й карати всіх його рабів. З великої своєї ласки імператор видав указ, згідно з яким достатньо допитати лише тих рабів, які перебували поряд із господарем, коли його було вбито, і які підозрюються у скоєнні вбивства або в тому, що є спільниками вбивці. Якщо ж господар подорожував самотою, цей закон не застосовується. Окрім того, не можуть зазнавати тортур раби та рабині, які не досягли шлюбного віку: їм надається пільга через молодість.

Якщо й можна заперечити проти використання наданих рабами свідчень, то не через те, що їх було отримано під тортурами, — тортури потрібні як інструмент для одержання істини, — а тому, що свідчення надані людьми, переважно нікчемними за своєю суттю. Це, звичайно, стосується випадків, коли раби свідчать проти вільних людей. Навряд чи буде правильним вірити словам раба, а не вільної людини. Окрім того, раби, безперечно, скоюють безліч ганебних вчинків у своєму житті, у той час як вільна людина робить усе можливе, щоб чесно служити державі.

Задля справедливості слід зазначити, що в минулому деякі власники заходили надто далеко, катуючи своїх рабів, щоб примусити їх сказати так звану «правду». Жінка на ім’я Сассія колись намагалася сфабрикувати докази того, що її син Клуенцій убив свого вітчима Оппіанніка. Для цього вона катувала трьох рабів (їх звали Стратон, Аскла та Нікострат), але вони витримали тортури й нічого не сказали. Яка жінка втихомириться, доки не досягне бажаного? Вона продовжувала, застосовуючи все більш і більш досконалі тортури. Свідки вже не могли на це дивитися. Під кінець опустив руки навіть кат. Розлючена Сассія вимагала продовження, але один зі свідків заявив, що такий допит уже спрямований не на те, щоб домогтися істини, а на те, щоб примусити рабів сказати неправду. Інші свідки погодилися з цим, і всі вони залишили залу. Але шалена жінка продовжувала мучити своїх рабів. Зрештою Нікострат помер, а Стратона вона розіп’яла, перед тим вирвавши йому язик, щоб він не міг звинуватити у злочині її саму.

У ті часи Сассія мала повне право катувати своїх рабів, щоб вони допомогли дізнатися правду про те, що сталося. Та вона робила це з такою жорстокістю, якої ніхто не дозволив би нині, коли наші великі імператори вирішили особисто втручатися у відносини між господарем і його рабами. Як ми з’ясували, господарі вже не можуть без вагомої причини вбивати своїх рабів. Раби мають право звернутися до магістрату, а також право на захист від жорстоких власників. До того ж, як я вже казав, вони можуть знайти прихисток біля статуї імператора.

Особливо шокує те, що навіть один із наших імператорів зловживав тортурами для отримання від рабів свідчень, які б допомогли засудити їхніх господарів. Щоразу, як Доміціан хотів поповнити державну скарбницю і власну кишеню, він вибирав для досягнення цієї мети певних дуже й дуже багатих людей. Але, не маючи змоги засудити цих людей за нормами права, він звинувачував їх у державній зраді. Після цього він віддавав на тортури їхніх домашніх рабів (дозвіл власника був йому не потрібен, зважаючи на тяжкість звинувачення), щоб підтвердити так звані факти щодо заколоту власників цих рабів проти імператора. Власне кажучи, найчастіше він не бруднив рук тортурами. Він просто заохочував і підкуповував рабів, щоб вони свідчили проти своїх господарів. Тим самим Доміціан продемонстрував, що за рівнем моральних принципів і чеснот він аж ніяк не був вищим від раба.

Рутинна практика тортур, які застосовувалися до рабів у судочинстві, сучасному читачеві здається нечуваним зловживанням. Та римляни розцінювали таку поведінку як абсолютно нормальну. Раби вважалися надто нікчемними істотами, про моральну стійкість яких не варто було й думати, а покладатися на те, що вони скажуть правду, — і поготів. Тортури застосовували просто як спосіб добути істину, через те їх вважали і доцільними, і такими, що слугують вищий меті — встановленню справедливості. Раби майже не мали законних прав, і це означало, що з ними можна було поводитися дуже жорстоко. Фактично через їхній низький соціальний статус вважалося, що до них необхідно виявляти жорстокість, аби впевнитися, що вони роблять усе правильно і не брешуть.

Звичайно, римляни розуміли, що до свідчень, отриманих під тортурами, треба ставитися з обережністю. Адже раби часто обмовляли себе та інших, аби лише припинити тортури. Але з погляду римлян такі приклади не перекреслювали переваг катування в цілому. Окрім того, римляни не вдавалися до тортур легко і бездумно. Їх застосовували тільки на останніх стадіях кримінального розслідування, коли було вже зрозуміло, що злочин скоєно, але доказів, одержаних з інших джерел, для винесення вироку було недостатньо.

Закони, що стосувалися вбивства рабами своїх господарів, були особливо суворими. Позбавлення життя всіх присутніх під час убивства викликало незручні правові питання, але також зробило рабів зацікавленими у викритті заколотів, що їх могли готувати інші раби в домогосподарстві. Результатом цього суворого закону стало також і те, що раби почали частіше допомагати панові під час будь-якого нападу на нього. У римських джерелах, що дійшли до нас, приклади вбивства господарів зустрічаються дуже рідко. Важко сказати, як слід інтерпретувати цей факт. Можливо, відносини «господар — раб» не були аж такими напруженими, як це прийнято вважати. А може, жорстокі закони досягли успіху в залякуванні рабів, і ті воліли не зачіпати господарів. Може бути й так, що в наших джерелах представлені лише деякі випадки, що мали найбільший розголос, тоді як насправді вбивства рабовласників були більш поширеними, особливо в позаелітних групах.

Рабовласники колись мали право поводитися з рабами як їм заманеться, що передбачало й тортури. Оповідь про Сассію показує, що дехто впадав у крайнощі, хоча цей епізод було зафіксовано саме через його унікальність. Різні імператори обмежували це право, так що пізніше господарі мусили виправдовувати свої дії. Раби також отримали законне право оскаржувати жорстоке поводження з ними. Як і всі інші правові норми імперії, що стосувалися рабів, це право, ймовірно, не слід інтерпретувати як бажання імператорів поліпшити умови життя сервільного населення. Оскільки імператори схилялися до все більш активної та всебічної участі в житті імперії, люди просто чекали від них настанов і в тому, якими мають бути обмеження в ставленні до рабів.

Закони про катування рабів можна знайти в «Дигестах», 48.18. Правові дискусії про формальності та технічні деталі покарання рабів, коли їхнього господаря вбито, див. у «Дигестах», 29.5; про обмеження прав власників на покарання рабів — у «Дигестах», 18.1.42 і Кодексі Феодосія, 9.12.1. Про те, як Авґуст обійшов обмеження на тортури щодо рабів, які дають свідчення проти свого господаря, див. Діон Кассій, 55.5; про катування рабів для одержання свідчень проти їхніх господарів у випадку державної зради — Кодекс Феодосія, 9.6. Історію про коханця, який бажав уберегти від тортур рабиню, що перебувала у спільній власності, взято у Лісія, 4. Розповідь про Сассію можна знайти в промові Цицерона «На захист Авла Клуенція Габіта».