Як керувати рабами

Розділ IX • Звільнення рабів

Багато рабів жадають свободи. Хоч вони не мають ніякої суспільної цінності, однак почуваються приниженими через те, як до них ставляться власники. І хоча в моральному сенсі їм, як правило, буває гріш ціна, вони вважають, що заслуговують на те, щоб бути вільними. Багато хто з них, схоже, невиразно відчуває якусь несправедливість свого становища: з якого це дива вони мусять бути рабами? Навіть із урахуванням того, що моральні та правові аргументи, які їм наводять, є вагомими та неспростовними, такі раби завжди знають, що їх звільнять, якщо це буде вигідно їхньому господареві. Звільнення є тією самою морквиною, за допомогою якої раба, неначе віслюка, можна примусити працювати старанно та чесно. Водночас воно є і палицею, що нею можна покарати невільників, якщо так чи інакше вони не виправдовують ваших очікувань. Надія допомагає людині витерпіти будь-які страждання. Безнадія ж може підштовхнути до відчайдушних кроків.

Насправді здобути волю бажають не всі раби. Дехто настільки задоволений родиною, у якій живе, тісними взаєминами з господарем, що, схоже, не дуже багато виграє, коли отримає свободу й перебере на себе всі турботи та відповідальність, що їх накладе на нього новий статус. Відомий випадок Ґая Мелісса, який народився вільним у місті Сполето, але його покинули немовлям, оскільки батьки не змогли між собою домовитися, що з ним робити. Місцевий житель урятував його і зробив своїм рабом, однак дав йому добру освіту. Фактично він подарував раба близькому другові імператора Авґуста Меценатові, щоб той міг використовувати його для ведення листування. Мелісс скоро зрозумів, що Меценат ставиться до нього як до рівного собі завдяки блискучому інтелекту раба і навіть вважає його своїм товаришем. Аж тут з’являється Меліссова мати і намагається повернути йому свободу, безперечно, сподіваючись отримати деякі фінансові переваги від наявності сина, настільки близького до центральної влади. Та Мелісс вирішив, що краще йому залишитися рабом і товаришем Мецената, бо звільнення ніяк не покращить його статусу. Щоправда, Меценат невдовзі дав йому свободу, керуючись своїми шляхетними почуттями, і Мелісс пізніше потоваришував із самим Авґустом. Імператор навіть довірив йому створення бібліотеки в Портику Октавії.[41]

Свобода, дарована згідно із заповітом, є найбільш поширеною формою звільнення рабів. А якщо ви хочете зайнятися звільненням ще за життя, для цього існує спеціальна стародавня церемонія. Ви як господар виступаєте перед магістратом, який публічно підтверджує звільнення раба. Потім ви даєте своєму вже колишньому рабові символічного ляпаса (як останню образу, що її він від вас терпить).

Існують також і неформальні способи звільнення, якщо ви не бажаєте проходити через цей ритуал. Старомодний спосіб звільнення полягає в тому, щоб узяти раба за руку, сказати: «Я хочу, щоб ця людина була вільною» — і відпустити. Звідси й походить слово манумісія,[42] адже ми буквально випускаємо раба зі своїх рук.

Часто я просто пишу своєму рабові листа або запрошую його посидіти за столом і приєднатися за обідом до мене та моїх друзів, які будуть свідками звільнення. Мені подобаються такі невимушені посиденьки. Найкращими рабами є ті, хто стає частиною вашої родини, й тому буває приємно виконувати процедуру звільнення за присутності інших членів сім’ї. Особливо я радію, коли вдається їх здивувати; це така насолода — побачити суміш подиву, радості та вдячності на обличчях. Єдиною прикрістю є те, що офіційна церемонія все одно потрібна, щоб звільнений раб міг законно перетворитися на повноцінного громадянина, але через цю формальність можна пройти пізніше.

На жаль, церемонія звільнення раба не безкоштовна. Державний податок складає п’ять відсотків від вартості раба. На волю відпускають так багато рабів, що це стало непоганим джерелом прибутку для держави. Як власник ви також маєте знати про обмеження на манумісію, накладені Авґустом. Імператор був стурбований тим, що масове звільнення рабів може послабити римське громадянське суспільство, у якому з’явиться багато слабкодухих людей і чужоземців. Через це він видав декрет, згідно з яким лише певний відсоток господарських рабів може одержати свободу за заповітом. Цей відсоток змінюється залежно від того, скільки рабів має господар. Якщо в його власності перебуває від двох до десяти рабів, що на сьогодні є найбільш імовірним, господар може відпустити на волю половину з них. Якщо він має від десяти до тридцяти рабів, він може відпустити третину, а якщо від тридцяти до ста — то лише чверть. Великі рабовласники, що мають від ста до п’ятисот рабів, можуть відпустити лише п’яту їх частину. Імператор Авґуст також запровадив цілу низку додаткових умов, аби завадити найгіршим рабам перетворитися на вільних громадян. Тому раби, які коли-небудь зазнавали тортур або мають на собі випечене тавро, тепер уже не можуть стати громадянами, навіть якщо вони отримали свободу.

Коли звільняти раба? Це дуже складне питання. Тут найбільше важить мотивація: звільняєте ви раба через емоційну прихильність, що сформувалася за багато років, чи тому, що він вам заплатив. На мою думку, яку поділяють багато моїх знайомих, вірні домашні раби, які віддано служили вам багато років, мають отримати звільнення як нагороду. Це буде правильно і справедливо. Одного разу я звільнив дуже кмітливого секретаря на ім’я Тирон, тому що він завжди демонстрував відданість і старанність, та ще й був настільки освіченою особою, що його реальне життєве становище зовсім йому не пасувало. Я хотів би мати його за друга, а не раба, і вся моя родина поділяла цю точку зору. Дружина стрибала з радощів, коли дізналася про моє рішення. Та щось давненько він не дає про себе знати. Я чув, що він хворіє, написав йому кілька разів, але він не відповів. От уже ці звільнені! За таку поведінку він заслуговує добрячого прочухана!

Нерідко власник звільняє рабиню через те, що має до неї ніжні почуття і хоче, щоб їхні стосунки перетворилися на законний шлюб. Можливо, це якоюсь мірою й заслуговує на осуд, але немає нічого дивного в тому, що господар-одинак сходиться з привабливою молодою рабинею, яка прагне догодити йому. Якщо ви опинитеся в такому становищі, не забудьте підкреслити: ви звільняєте дівчину на умовах шлюбу. Я знаю кілька таких випадків, коли старий дурень уклепається в молоденьку, звільнить в надії на шлюб — а вона втече з якимсь молодиком. Або ж нерідко буває, що ваш вільновідпущеник хоче заплатити вам за звільнення рабині, з якою він мав стосунки, коли ще сам був рабом. У таких випадках було б жорстоко позбавити відданого слугу надії на сімейне щастя. Одного разу навіть сталося так, що до мене повернулася звільнена рабиня, щоб викупити свого чоловіка. Знову ж таки, мені важко було відмовити, зважаючи на довгі роки її вірної служби й на те, що вона народила мені трьох здорових синів.

Рабинь я зазвичай не звільняю раніше, ніж вони вийдуть із дітородного віку або народять достатньо дітей. Моє господарство має надто велику потребу в доморощених рабах, щоб я міг дозволити собі таку поблажливість.

Скільки потрібно прослужити, щоб заробити свободу? Існують докази на користь обмеження максимальної кількості років служби. Двадцять або тридцять років, як на мене, — це занадто суворо. Я взагалі вважаю, що давати свободу треба тридцятирічним: у звільнених має бути час, щоб знайти своє місце в суспільстві й далі служити вам як лояльні вільновідпущеники. Дехто вважає, що достатньо, аби раб прослужив вам п’ять або шість років. Якщо римський солдат, захоплений у полон під час війни, потрапляє в рабство і його викуповує держава, він п’ять років працює як державний раб, щоб відшкодувати вартість викупу. У часи республіки оратор Цицерон сказав, що перші шість років диктатури Юлія Цезаря були еквівалентними повному строкові рабства для римлян.

Деякі особливі ситуації вимагають від господаря гнучкості. Нещодавно, наприклад, я був дуже засмучений спалахом хвороби в моєму домі, унаслідок якої загинули двоє молодих рабів. Я завжди готовий дарувати свободу за таких обставин, коли раб уже на смертній постелі, щоб він і його родичі могли знайти певну розраду в тому, що він помирає вільною людиною. Одначе я зазвичай роблю застереження на випадок одужання, щоб раби не симулювали хвороби або не втекли, якщо раптом якимось дивом одужають. Можу також додати, що я дозволяю моїм домашнім рабам складати власні заповіти і заповідати їхнє майно, як вони самі побажають. Хоча раби не мають на це права, я вважаю їхні заповіти законними, доки раби тримають успадковане майно в моєму домі. Зрештою, за законом це все — мої гроші.

Для загальної поінформованості, напевно, вам варто знати, що державні раби теж можуть отримати свободу. Це буває, наприклад, тоді, коли раб купує собі заміну. При цьому можуть виникнути правові проблеми. Пам’ятаю, одного разу раб, який належав нашому муніципалітету, купив собі свободу, привівши на заміну іншого раба, а той незабаром утік! Муніципалітет спробував примусити звільненого знову надіти ярмо рабства, але той написав імператорові. Імператор сказав, що звільнення відбулося законно й не передбачало такої умови, за якою звільнений мав би повернутися в рабство, якщо його заміна втече. Так і залишився герой цієї історії вільною людиною.

Зрідка держава звільняє рабів, аби вони могли служити у війську, бо бути солдатами можуть тільки вільні. Як ви розумієте, це може трапитися лише за найтяжчих обставин — наприклад, після страшенної поразки, що її зазнали наші війська в Каннах від рук Ганнібала,[43] або коли Вар утратив три легіони в Тевтобурзькому лісі[44] за часів імператора Авґуста.

Існує чимало недостатньо поважних причин для звільнення рабів. Свобода має бути винагородою за вірну службу, господар не повинен дарувати її з власної примхи. На жаль, були випадки, коли рабів звільняли за допомогу господареві у скоєнні злочинів, навіть убивств. Або з метою отримання щомісячної допомоги, яку держава надає вільним громадянам. Таким чином вони збиралися існувати за рахунок держави, а не свого господаря. Інших звільняли з іще безглуздіших причин. Я особисто знаю людей, які дарували свободу після своєї смерті такій кількості рабів, якій лише змогли, щоб мати показний похорон. Їхні труни супроводжувала довга процесія вільновідпущеників у фетрових шапках, що символізують свободу, хоча деякі з цих людей свого часу були зовсім негодящими рабами. Більшість римлян була не в захваті від таких процесій; імовірніше, люди жахалися від того, що такі покидьки суспільства зробляться їхніми співгромадянами.

Ви мусите також знати, що не можете просто «викинути на смітник» ваших хворих і старих рабів, як радить Катон. Раніше, за часів імператора Клавдія, деякі власники відвозили таких на острів посередині Тибру, де був розташований храм бога здоров’я Асклепія. Імператор видав указ, що будь-який раб, від якого відмовилися таким чином, має бути звільненим і в разі одужання не мусить повертатися до свого господаря, оскільки обов’язок раба перед господарем припиняється, якщо господар забув свої обов’язки перед рабом. Клавдій також заявив, що будь-якого господаря, котрий убив раба замість того, щоб відмовитися від нього, буде притягнуто до відповідальності за вбивство. Він ухвалив ці закони не стільки через те, що переймався гуманним ставленням до рабів, скільки через невизначеність правових норм стосовно подібних ситуацій. Видавалося правильним, що імператор має виробити одну процедуру для всіх.

Раб може викупити у вас свою свободу — це ще одна з вагомих підстав для його звільнення. Продаж рабам їхньої свободи приносить велику користь господареві. На перший погляд це може здаватися нелогічним, адже за таких обставин ми втрачаємо своїх рабів. Та ви маєте пам’ятати, що сукупність рабів є цілісним організмом, який постійно розвивається. Йому необхідна свіжа кров, це допоможе зберегти організм здоровим і працездатним. І якщо ви можете взяти з раба гроші за його свободу, це чудово: він дає вам капітал для свого заміщення. Вам це нічого не коштуватиме.

Тому господар частково може підігрівати прагнення раба до отримання свободи. Раби мають власні гроші та майно, хоча юридично і те, й те є вашою власністю. Вони мають змогу накопичувати майно, бо за добру роботу їм заведено платити. Це вигідні інвестиції, адже ви отримаєте все назад. Ви побачите, що раби сумлінно вам платитимуть, аби отримати свободу, навіть якщо вона пов’язана з якоюсь досить непевною датою в майбутньому, як-от смерть їхнього господаря.

Вам необхідно знати про деякі пастки, що при цьому виникають. Бажання свободи у багатьох рабів настільки велике, що вони йдуть на будь-які жертви, щоб її отримати. Звичайною практикою є давати домашнім міським рабам трохи грошей, щоб вони могли купувати собі їжу. Та нерідко вони починають економити, щоб викупити свободу за рахунок власного шлунка. Якщо це не припинити, то швидко виявиться, що ваші люди скидаються на ходячі кістяки.

Угоди між господарем і рабом мають законну силу. Тому якщо раб заявляє, що купив свободу за власні гроші, а господар не визнає угоди, раб може подати скаргу міському префектові. Якщо ж раб не зможе довести чинності угоди, його пошлють працювати в шахти. Це буде кара за марнування часу і спробу зіпсувати репутацію власника. Окрім того, господар може вимагати, щоб йому повернули раба і він сам накладе на нього покарання, якщо воно не буде важчим, ніж робота в копальнях.

З огляду на те, що домовленості між рабом і господарем мають юридичну силу, важливо скласти контракт і викласти в ньому всі умови. Коли я роблю це з кимось із моїх домашніх рабів, контракт потім передається до найближчого храму на зберігання.

Надання рабові свободи таким шляхом не завжди означає, що він одразу може чинити все, що йому заманеться. Зазвичай я ставлю низку умов для звільнення. По-перше, строк подальшої служби такого раба складає переважно кілька років. Протягом цього періоду він практично залишається рабом, навіть якщо номінально звільнений і є власністю бога, якому присвячений храм. Раб, про якого йде мова, мусить дати обіцянку служити добре, а головне — дотримати своєї обіцянки. Він мусить підтвердити, що й далі прийматиме як належне фізичні покарання від мене — у тій формі, в якій я того побажаю. Якщо йдеться про рабиню, я, як правило, ставлю умову, що вона мусить передати мені когось зі своїх дітей собі на заміну. Зазвичай вони охоче на це погоджуються, оскільки хочуть свободи, мають інших дітей, сподіваються купити свободу для своєї дитини в майбутньому, та й, у кожному разі, дитина вже звикла до свого становища в моєму домі. Іноді, коли мені особливо не хочеться втрачати раба, котрий виконує для мене яку-небудь важливу роботу, я встановлюю час його служби до кінця мого життя.

Я також передбачив у своєму заповіті, що окремих рабів буде звільнено. Однак я поставив умови їхнього звільнення, а саме: вони мають продовжувати надавати певні послуги моїй удові. На декого з рабів я наклав зобов’язання протягом трьох-п’яти років сплачувати внески на користь мого сина і спадкоємця. Так, мій син матиме вигоду як від цих надходжень, так і від того періоду, коли звільнені раби продовжуватимуть працювати. До сина я також висунув низку вимог: він має піклуватися про двох моїх старих слуг навіть після того, як я помру. Милість, яку я виявив, не стане для нього важким тягажем, а мені буде значно легше на душі.

Не можу не наголосити на тому, наскільки важливим є оформлення договорів належним чином. Один мій друг, нині покійний, під час хвороби поспіхом складав заповіт і неправильно написав ім’я улюбленого раба: виходило, що він звільняє Кратина, тоді як насправді раба звали Кратистом. Справа дійшла до суду, де, на щастя, вирішили, що раб має бути звільнений — на підставі того, що свободі завжди треба віддавати перевагу, де це буває можливо.

Після звільнення ваші вільновідпущеники продовжують підтримувати з вами тісні стосунки. Тепер ви їхній патрон, як раніше були господарем. І якщо в статусі рабів вони мали вам безумовно підкорятися, то тепер їм належить виявляти до вас ту покору, яку син виявляє до батька. Тому що постать батька або патрона має завжди бути священною для сина чи вільновідпущеника. Навіть якщо звільнені раби живуть деінде, вони все одно лишаються частиною вашого домогосподарства.

Після звільнення я беру зі своїх колишніх рабів обітницю, що вони продовжуватимуть безоплатно працювати на мене певну кількість днів на рік. Від них очікується допомога, коли вона знадобиться, а також надання різноманітних незначних послуг. Ці послуги можуть бути будь-якими, але повинні відповідати їхньому ремеслу: якщо колишній ваш раб є маляром, нехай пофарбує кімнату, якщо ж перукарем — хай зробить зачіску тощо. Такі послуги можуть вимагатися навіть від дітей, свободу яким купили батьки. Діти можуть бути корисними вам у багатьох різноманітних ситуаціях: хтось оголошує імена прибулих гостей, інший добре їх розважає. Звичайно, не треба вимагати від своїх вільновідпущеників занадто багато, коли справа доходить до роботи. Не слід примушувати їх робити те, чого вони робити не можуть або що в них виходить погано. І ви не повинні змушувати вільновідпущеника працювати на вас стільки, що в нього не залишиться часу заробляти собі на прожиток в інших місцях. Якщо ви спробуєте так вчинити, він притягне вас до суду — і ви програєте.

Звільнені раби бувають особливо корисними там, де можуть представляти ваші інтереси. Я підшукав «теплі» місця для багатьох своїх вільновідпущеників: серед них є не лише працівники банківської сфери та лихварі, дехто працює навіть у зовнішній торгівлі. Усі ці види діяльності приносять чималий прибуток, але людині з високим соціальним становищем не личить займати такі посади.

За надані послуги вільновідпущеники одержують ваше заступництво. Воно може виявлятись у вигляді фінансової підтримки (наприклад, допомоги у відкритті власної справи), забезпеченні потрібних контактів. Часто мої колишні раби просять мене написати їм рекомендаційні листи: я завжди радий це зробити, якщо вони є порядними людьми. Їхній статус як осіб, залежних від моєї родини, передбачає також, що я підтримуватиму їх у літньому віці. А після смерті вони мають можливість скористатися родинною гробницею Фалксів; однак я можу позбавити такої честі тих, хто її не гідний. Я також слідкую за тим, аби ключ від мого родинного склепу був доступним для їхніх сімей і вони могли доглядати могили та здійснювати жертвопринесення на власний розсуд.

Деякі господарі бувають дуже прихильними до своїх рабів, і відомі випадки, коли вони виявляли надзвичайну щедрість. Я знаю прислужницю однієї старовинної сім’ї, котра пішла на спочинок із невеликим маєтком. Вона була родинною нянею і майже матір’ю для дітей свого господаря. Через те, коли син отримав спадщину, а няня зробилася надто старою, щоб далі служити, він виділив їй невелику ферму вартістю в сто тисяч сестерціїв. Проте маю визнати, що такі випадки трапляються досить рідко.

Згодом ви з’ясуєте, що ваші відпущеники загалом є цілком приємними та вдячними людьми. Моє ім’я вирізьблене на надгробках багатьох моїх колишніх рабів, яких уже немає серед живих. Один із останніх написів такий: «Моєму шляхетному патрону, Маркові Сидонію Фалксу, за його доброту». Мило та справедливо. Не варто дивуватися, що наші вільновідпущеники вдячні нам. Ми купили їх як нікчемних рабів, полонених із варварських племен, або, якщо вони були виховані в нас удома, ми виростили їх за свій кошт. Потім, після їхньої служби, ми дозволили їм знайти власний шлях у найвеличнішому суспільстві світу. Як повноправні громадяни вони разом зі своїми нащадками будуть серед найбільш успішних і цивілізованих громадян на землі.

Ваше домогосподарство пропонує їм дім і вогнище як основу, на якій можна побудувати життя. Багато моїх рабів міцно потоваришували між собою, і ця дружба триває навіть на волі. Двоє з моїх вільновідпущеників уперше зустрілися на помості работорговця, разом вивчали латину, а коли звільнились, заснували спільну справу. Коли один із них помер, другий поставив йому коштовний пам’ятник. У сільських маєтках усе відбувається зовсім інакше: там зазвичай лише управителі маєтків можуть собі дозволити такі надгробки. Та й маючи гроші, більшість із них зазвичай ніяких написів на них не роблять — не тому, що не вміють читати й писати, просто читати буде нікому. Я сам, власним коштом, установив надгробок для найвірнішого та найкмітливішого управителя, який колись мені належав. Рабам, які працюють на плантаціях, як правило, буває не до того, щоб думати про свої надгробки: вони не мають на це ні часу, ні грошей.

Зробитися рабом — жахлива доля, але в Римі це зовсім не означає кінець життя. Я закликаю рабів вважати таку долю випробуванням. Якщо вони пройдуть його з честю — покажуть себе добрими і відданими працівниками, що заслуговують на довіру, — це відкриє їм шлях до свободи, і тоді вони зможуть стати справжніми, повноцінними римлянами.

Для багатьох римських рабів перебування в неволі було тимчасовим. Якщо вони працювали старанно й чесно, добре служили своєму господареві, то мали всі підстави розраховувати на те, що їм подарують свободу. Чого ми знати не можемо, так це того, який відсоток рабів мав такі підстави. Незрозуміло також, як довго рабам доводилося чекати цієї свободи. Здається очевидним, що домашні раби з більшою ймовірністю могли отримати свободу, оскільки дехто з них мав змогу налагодити особисті стосунки з господарем. Та не всі раби, особливо у великих домогосподарствах, були здатними це зробити, оскільки в таких умовах господар переважно був особою відстороненою та байдужою.

Манумісії були явищем, характерним переважно для міста. Існують приклади, коли управителі в сільських маєтках отримували свободу, але більшість рабів на плантаціях, наймовірніше, працювали, поки ставало сил. Неважко зрозуміти, чому було саме так. Контакти господаря з такими рабами зводилися до мінімуму, він навряд чи міг отримати користь від їхніх послуг після звільнення, і до того ж йому довелося б шукати когось замість них. Мабуть, найбільше, на що можна було сподіватися, — це заміна тяжкої роботи в полі на легші завдання для рабів літнього віку. Та до старості в таких умовах доживали далеко не всі.

Тривалість служби, після якої домашній раб міг розраховувати на звільнення, схоже, варіювалася досить сильно. У коментарях, які до нас дійшли, вона часом становить п’ять-шість років, а іноді сягає й двадцяти. Цікавий погляд на це питання можна знайти в «Оракулах» Астрампсиха. Одне з питань формулює безпосередньо раб: «Чи отримаю я свободу?» Відповіді показують, що для більшості рабів перспектива свободи була віддаленою і постійно відкладалася. З десяти відповідей п’ять були «поки що ні», дві — «через якийсь час», іще одна — «якщо зможеш заплатити». Останнє могло означати будь-який час, але, ймовірно, досить віддалений, адже раб спочатку мав накопичити гроші, щоб заплатити за свою свободу. Одна з відповідей становить категоричне «ні», до якого ще й додається порада рабові «помовчати». І лише одна відповідь дає надію: раба буде звільнено «за заповітом і з хорошим дарунком». Саме так і жило чимало рабів, постійно втішаючи себе сподіваннями на краще майбутнє. А власникові було вигідно залишати раба у стані очікування якомога довше, щоб отримати від нього якнайбільше користі, коли раб у сподіванні на волю працюватиме чесно та старанно.

Деталі, обумовлені в дельфійських манумісіях, засвідчують: навіть коли свободу було надано, її фактичне отримання часто відкладалося на роки і відбувалося тільки за умови продовження служби господареві. Вільновідпущеник і далі мав численні обов’язки перед колишнім паном, і це вказує, що на практиці чіткої межі між свободою і рабством не існувало. І все ж таки очевидно, що багато з рабів прагнули стати вільними й заради цього були готові докласти великих зусиль.

Рабство для римського суспільства було способом асимілювати велику кількість іноземців. Але римляни намагалися ввести, так би мовити, «контроль якості», щоб негідні особи не могли стати громадянами римського суспільства. Закон Елія Сенція (Lex Aelia Sentia), наприклад, забороняв звільняти рабів, яких господарі коли-небудь карали заковуванням у кайдани; яких було затавровано; тих, кого із застосуванням тортур допитували щодо здійснених ними злочинів; тих, кого було засуджено стати гладіаторами й битись із дикими звірами. Якщо навіть господар звільняв таких рабів, вони набували статусу переможених чужоземців. Закон Фуфія Канінія (Lex Fufia Caninia) 2 р. до н. е. встановив додаткові обмеження на відсоток рабів, яких господар мав право звільнити (див. Ґай «Інституції», I, 1; 8–55; Светоній «Авґуст», 40).

Висловлювання Цицерона про те, що перші шість років диктатури Юлія Цезаря були еквівалентними повному строкові рабства, можна знайти в «Філіппіках», 8.11.32. Одним із найсуворіших заходів соціального захисту з боку імператора Авґуста була заборона звільняти рабів раніше, ніж через тридцять років служби (див. Светоній «Авґуст», 21). Про закони, які стосуються обов’язку вільновідпущеників працювати на їхніх патронів, див. «Дигести», 38.1. Про заборону Клавдія відсилати хворих і старих рабів на Тибрський острів писав Светоній у життєписі Клавдія, 25. Про господарів, які звільняють своїх рабів для того, щоб вони отримували державну благодійну допомогу, див. у Кодексі Феодосія, 14.17.6, а також у праці Светонія «Авґуст», 42. Про те, як старій няні було подаровано ферму — в листах Плінія Молодшого, 6.3. У записі ILS 8365 є приклад того, як гробницю було відкрито для ширшого кола членів домогосподарства, зокрема й для рабів та вільновідпущеників. Розповідь про Ґая Мелісса див. у творі Светонія «Про граматиків і риторів», 5.