Як керувати рабами

Розділ XI • Християни і їхні раби

На превеликий жаль, у світі, де ми зараз живемо, з’являється дедалі більше християн. Раніше це лихе марновірство стримували своїми енергійними діями такі імператор, як Нерон, котрий знищив багатьох християн за їхню ненависть до людства. Та це зло знову відродилося в Юдеї й повернулося назад до Риму, де, схоже, все бридке та сороміцьке знаходить собі прихисток і поширюється. Я відчуваю, що наостанок треба додати кілька зауважень про цю дивну секту на той випадок, якщо хтось із читачів-варварів необачно потрапив до її тенет.

Це марновірство звертається до наших рабів із розмовами про смиренних, які успадкують землю. Але запевняю вас: єдина річ, яку мої раби можуть успадкувати після моєї смерті,— це скромна сума грошей і, можливо, дарована їм свобода, якщо вони зуміють її заслужити. З якоїсь незрозумілої причини християни хочуть вважати себе рабами. Вони називають себе рабами Христа, а свого бога — «паном». Та хоч би скільки вони не говорили про благодійність і милість, не варто уявляти собі, що християни поводяться зі своїми рабами інакше, ніж ми — ті, хто шанує істинних язичницьких богів.

Насправді кожен заможний християнин із тих, з ким я коли-небудь знався, має рабів, як і будь-який римлянин того самого соціального статусу. Їхня церква так само володіє рабами, як наші муніципальні ради. І не уявляйте, що християни дозволяють своїм рабам бунтувати. Вони кажуть, що раб мусить коритися своєму господареві, а коли він цього не робить, то його шмагають так само, як це заведено в нас. Я чув про одну жінку-християнку, яка забила свою рабиню до смерті. За цей вчинок релігійна влада покарала її відлученням від церкви на п’ять років; жінку відлучили б на сім років, якби було доведено, що вона забила рабиню навмисно. Християни також зобов’язані повернути раба-втікача його власникові. Один із їхніх лідерів, чоловік на ім’я Павло,[52] відіслав раба-втікача, який прийшов до нього, назад до його власника Филимона. Я вірю, що Павло намагався переконати законного власника раба поводитися з ним більш м’яко. Чи йому це вдалося, я гадки не маю, але тут це й неважливо, а важливо те, що Павло виконав свій обов’язок перед законом — не переховувати втікача.

Християни, як і ми, невисокої думки про рабів. Ті християни, які вважають себе інтелектуалами, завжди критикують вади, що їх начебто мають заможні члени їхньої секти. Вони говорять, що ті поводяться не краще від своїх рабів, що вони демонструють ті самі ганебні риси, які притаманні їхнім рабам (нерідко крадіям і втікачам), або є ненажерами та скнарами. Вони, як і ми, римляни, приймають за належне той факт, що раби погані за своєю рабською суттю. Вони поділяють наші уявлення про те, що раб завжди є морально нижчою, ницою істотою. Звичайно, християни також вважають, що навіть найбільші нікчеми можуть бути здатними на шляхетні вчинки. Але такі вчинки є лише винятком, який підтверджує загальне правило.

Християни, правду кажучи, самі часто бувають рабами або мають рабське походження. Навіть один із їхніх найвищих керівників, якого вони називають «папою», колись був рабом, і до того ж шахраєм. Відомо, що колись жив раб на ім’я Калікст, господарем його був один багатий чоловік, якого звали Карпофор. Карпофор був ревним християнином і, окрім того, сановником при імператорському дворі, через що й нажив свої статки. Одного разу він передав Калікстові велику суму грошей, оскільки вважав того надійною людиною. Він порадив рабові розпочати банківську справу на рибному базарі. Невдовзі по тому багато християн довірили Каліксту значні внески, адже за ним стояла фінансова міць Карпофора, пов’язаного з імператором. Але Калікст потайки все розтринькав, а що своїх грошей у нього не було, він опинився у великій скруті.

Хтось про це дізнався й розповів усе Карпофорові, а той прийшов до Калікста з вимогою надати йому рахунки для перевірки. Калікст, усвідомлюючи своє становище, вирішив утекти і сховатися за морем. Він знайшов корабель, який вирушав до Портуса, і зійшов на його борт. Але про це негайно доповіли Карпофорові. Карпофор поспішив до гавані й спробував сісти на той самий корабель. Калікст налякався тяжкого покарання, якого не зміг би уникнути, коли б його впіймали, і кинувся в море: він вирішив утопитися. Та на березі здійнявся ґвалт, моряки спустили шлюпки і витягли його. Раба було передано законному господареві та вивезено до Рима.

Розгніваний шахрайством і нездарністю раба, господар відправив його працювати на ступальному колесі. Але через деякий час до Карпофора звернулася група християн і благала його звільнити Калікста від покарання. Карпофор мав добре серце і зрештою погодився звільнити раба за умови, що той поверне всі витрачені гроші. Та грошей раб не мав і втекти вже не міг, бо його тримали під вартою, то й вирішив іще раз спробувати вбити себе. Точніше, Калікст хотів, аби його вбили. Через те в суботу він пішов до синагоги, де зібралися євреї, і вчинив там колотнечу. Євреїв обурила його поведінка, вони почали принижувати та бити його. Потім вони потягли Калікста до міського префекта Фусціана й поскаржилися, що цей християнин порушив громадський спокій. Суддя був налаштований рішуче, але хтось знову доповів Карпофорові про все, що сталося. Той прибув до суду і сказав судді, що цей раб не християнин, а просто шахрай, який хотів, щоб його вбили, бо він украв багато грошей. Однак євреї вирішили, що Карпофор хоче хитрістю звільнити свого раба. Тому вони звернулися до префекта ще більш ворожо. Префект поступився їм, і Калікста відшмагали й заслали до копалень Сардинії.

Але й тут витівки цього раба не припинилися. У копальнях були християни, які мали зв’язки в імператорському домі. Калікстові вдалося з инми порозумітися, і незабаром він опинився в списку християн, яких мали помилувати. Однак римський єпископ, котрий займався помилуванням, дуже збентежився, з’ясувавши, що ненароком звільнив відомого злочинця, і відіслав Калікста до міста Анціум зі щомісячною допомогою. А ще кажуть, що злочинцем бути невигідно! Врешті-решт цей злодійкуватий і брехливий раб зробився адміністратором[53] у християнській церкві, а згодом — і самим папою. Ось такі люди й керують християнами: люди найнижчого соціального статусу й такої самої низької моралі.

Я розумію, що християни хочуть дещо змінити у ставленні до рабів. Вони вважають, що неправильно продавати рабів і розбивати сім’ї. Ці люди кажуть, що якби імператором зробився християнин — ото ще вигадали! — то він би видав декрет, згідно з яким під час продажу рабів не можна було б розлучати чоловіка й дружину, дітей і батьків. Іще він би заборонив ставити рабам-утікачам тавро на чоло. Але, зауважте, тут ідеться не про співчуття до втікачів, а про обличчя, яке, з погляду християн, відбиває лик бога, і через те його не можна травмувати чи спотворювати. Тому християни наполягають, щоб рабам випікали тавро на нозі. Гадаю, вони також хотіли б видати закон, за яким рабиню, котру господар змушує займатися проституцією, одразу б звільняли.

Християни, звичайно, не стверджують, що рабів не має бути взагалі, на відміну від того вразливого алана, котрий надихнув мене на написання цієї книги. Та вони поділяють нашу думку про те, що раба, який вірно служив нам багато років, належить звільнити. Я так розумію, що в них заведено робити це на Великдень, після того, як раб відслужив шість років. Християнська церква часто допомагає в проведенні манумісії. Адже з погляду більшості християн церковний суд єпископа має таку саму, якщо не більшу, силу, як і судові органи римської держави.

Християни, здається, завжди приділяли надто багато уваги сексу. Не менше вони переймаються цією темою й тоді, коли йдеться про рабів. Дехто з них, схоже, вважає, що це неправильно, коли господар ділить ліжко з рабом. Вони заявляють: якщо голова родини живе з рабинями, як з жінками, то його дружина теж недалеко відійшла від рабині. Християни говорять, що коли власник домогосподарства поводиться аморально, то він підриває мораль рабів. Вони справедливо стверджують, що господар є головою свого маєтку: його стиль життя визначає стандарти поведінки для всіх інших. Але християни йдуть далі й наполягають, що коли господар лягає з рабинями, то спонукає їх до безчесної поведінки, адже вони не мають вибору і змушені йому підкорятися. Вони стають рабами чужої похоті. Але ви будете напрочуд наївними, коли повірите, що багаті християнські власники і справді такого не роблять. Чому б їм відмовлятися? Хіба існують, зрештою, такі рабині, які не зустрічали б господаря з радістю?

У ранніх християнських творах міститься безліч образів, пов’язаних із рабовласництвом. Латинське слово, яким християни називають Бога (Dominus) використовується й на позначення господаря рабів. Поняття «спокута» називають тим самим латинським словом, що означає й купівлю для когось свободи. У Новому Заповіті зустрічаємо багато фрагментів, які стосуються поводження з рабами. Це може бути зумовлено тим, що раннє християнство було релігією пригноблених і зверталося переважно до рабів. Або ж рабство було настільки поширеним явищем, що його мова проникла в усі сфери соціального життя, навіть у новітні форми вияву релігійних почуттів. А можливо, багато рабовласників були прихильниками християнства і впливали на способи його самовираження. Але не варто приймати за істину те, що раннє християнство за своєю суттю було прихильнішим до рабів, ніж інші форми античної думки, наприклад стоїцизм.

Нам хочеться думати, що християнське вчення сприяло покращенню умов життя рабів. Але немає беззаперечних доказів, що християнські рабовласники поводилися зі своїми невільниками краще, ніж язичники-римляни. Багато християнських письменників, схоже, були так само байдужими до проблем рабів, як і їхні колеги-язичники. У Євангелії від Луки, 7:1–10, Христос зцілює раба, який належить центуріону, і уславлює віру господаря. Статус раба він ніяк не коментує. До того ж християнські автори чекають від рабів аморальної поведінки. У результаті ми знаходимо безліч прикладів, де християнські письменники порівнюють погану поведінку своєї пастви з тією, якої можна очікувати від рабів. Однак у християнських текстах, як і в текстах письменників-стоїків, часто підкреслюється, що раби бувають здатними і на шляхетні вчинки.

Апостол Павло виявив велику обережність, щоб не порушувати римського закону про заборону переховування втікачів. Він відіслав раба-втікача до його власника Филимона. Павло робить усе для того, щоб забезпечити поблажливе ставлення Филимона до раба. Це принаймні засвідчує: за християнськими ідеалами, господар має поводитися з рабами м’яко та поблажливо. Водночас такий ідеал існує і в язичницькій філософії, про яку розповідається в четвертому розділі цієї книги. Наскільки значним був його вплив на повсякдення римлян і їхніх рабів? На це питання відповісти неможливо.

Павло також казав рабам, що вони мають коритися своїм господарям. Але крім того він говорив, що їхні страждання співвідносні зі стражданнями Христа. Тим самим апостол підкреслював, наскільки гарними є їхні перспективи на майбутнє спасіння. Але в його словах немає й натяку на те, що раби мають повставати або хоч би просто опиратися наявним обставинам. Замість цього їх навчають «коритися своїм господарям, догоджати їм у всьому, не перечити, не красти, але виявляти всю добру вiрнiсть» («Послання Павла до Тита», 2:9–10) Пізніше християнські письменники, такі як Іоан Золотоустий, інтерпретували вчинок Павла, коли той відправив раба до Филимона, як указівку на те, що рабство не має бути скасоване.

Навернення імператора Костянтина у християнство в 1320 р. н. е. не привело до великих змін у важкому становищі рабів. Були прийняті закони, що забороняли розбивати сім’ї рабів за умови їхнього продажу (Кодекс Феодосія, 2.25), ставити тавро на обличчя раба, використовувати рабів для проституції. Цей останній закон відображає турботу християн про тіло як вмістилище моралі. Це означало, що сексуальна поведінка господарів стосовно їхніх рабів набула значення, якого раніше не мала для римлян.

Не раніше ніж у кінці IV ст., Григорій Нісський написав перший християнський текст, спрямований проти рабства як інституту (четверта бесіда з «Тлумачення Екклезіаста»). Багато хто вважає цей текст першим як серед язичницьких, так і серед християнських античних творів, що закликає до скасування рабства, хоча лишається незрозумілим, чи приймає сам Григорій цю радикальну для свого часу позицію. Можливо, він просто хотів переконати християнських рабовласників поводитися краще зі своїми рабами. Навіть якщо він справді відстоював скасування рабства, його голос так і залишився самотнім у всьому античному світі.

Історію про те, як раб Калікст витратив чужі гроші, а з часом зробився папою (217–222 рр. н. е.), переказав його суперник Іполіт у праці «Спростування всіх єресей», 9.12.1. Отже, ми маємо сприймати цю розповідь більш ніж скептично. Вона також допомагає зрозуміти, що не варто визначати якийсь одностайний християнський погляд на рабство. Ставлення християн до рабства, як і в римлян, було дуже різним і постійно змінювалося.

Приклад християнської проповіді, у якій припускається, що раби є морально неповноцінними, можна знайти в праці Сальвіана «Про управління Боже, або провидіння», 4.3. Про більш суворе ставлення християн до сексуальної експлуатації рабів їхніми господарями див. також у Сальвіана, 7.4. Закон імператора Костянтина, спрямований проти присилування рабів до проституції, входить до Кодексу Феодосія, 15.8.2. Про те, як Павло відіслав раба-втікача Онисима назад до господаря, дивись у його «Посланні до Филимона».