Як керувати рабами

Розділ X • Проблеми зі звільненими рабами

Амбіції людини є інтелектуальним еквівалентом запаху її тіла. Так от, про деяких рабів, відпущених на волю, можна сказати, що вони не просто мають специфічний запах — вони нестерпно смердять і викликають відразу. Щойно їх офіційно визнають римськими громадянами, як вони починають відчайдушно прагнути до підвищення свого соціального статусу. Нікого не здивує, якщо вільновідпущеник із тавром чи татуюванням, яке він отримав у рабстві, захоче приховати це фізичне нагадування про своє колишнє становище і звернеться до лікарів, які видаляють подібні малюнки, зішкрібаючи або випалюючи їх так, що залишаються шрами. Та більшість вільновідпущеників іде набагато далі. Вони вперто прагнуть успіху — треба відзначити, набагато впертіше, ніж вільнонароджені громадяни. Щастя, що колишнім рабам заборонено займати державні посади, бо всі вони чимдуж би пнулися вгору, на найвищі політичні пости. Натомість їхнє непогамовне бажання особистих досягнень виливається в прагнення хоча б розбагатіти. Але навіть цього вони досягають за допомогою грубих засобів. Замість того щоб отримувати прибуток від довгострокової оренди та управління маєтностями, вони зазвичай намагаються заробляти на торгівлі. У результаті вони стають казково багатими.

Звільнення рабів завжди є милістю. Господар, з приємністю згадуючи роки відданої служби певного раба, розчулюється і прагне відчути тепло і схвалення, що їх викликає акт манумісії. Як і він, ми можемо вважати, що звільнені раби житимуть із почуттям вдячності до нас, що вони захочуть відплатити нам за наші щедрість і доброту, що не буде нічого такого, чого б вони не зробили, аби допомогти нам хоч трохи. Ми очікуємо, що раб після звільнення буде радий виявити належну пошану до свого колишнього пана, котрий посідає вище соціальне становище. На жаль, ми помиляємося. Найчастіше вільновідпущеники не виявляють до колишніх господарів тієї поваги, яку б мусили. Замість цього у них виникають ідеї щодо досягнення швидкого успіху, стрімкого покращення свого добробуту, хай яким би високим він уже був.

Для прикладу розкажу вам про свого вільновідпущеника Сервія. Він був дуже освіченим чоловіком, і я віддав йому належне, подарувавши свободу. А він, як заведено, взяв моє ім’я: Марк Сидоній Сервій. Та щойно він звільнився від кайданів рабства, як почав поводитися зі мною так, ніби став мені рівнею. Він звертався до мене по-панібратськи й рідко приходив уранці, щоб виявити свою повагу до мене. Одного разу він навіть урвав мене, коли я пояснював йому, як, на мою думку, він має розвивати свою справу, якій я надав фінансову підтримку. Я спалахнув, дав йому кілька легких ляпасів і недвозначно висловився про його поведінку. Ви не повірите, що було далі. Він потягнув мене до суду. Ото зухвалець! Він стверджував, що такою своєю поведінкою я зганьбив його як вільного римського громадянина. Звичайно, суддя, котрого я знаю багато років як людину зі здоровим глуздом, підійшов до питання інакше. Він припинив справу, заявивши, що колишній власник не може зганьбити свою колишню власність — це було б абсурдно. Як колишній раб, він ніколи не мав ніякої честі в очах свого господаря, тому й безчестя йому заподіяти неможливо.

На жаль, не завжди вільновідпущеники відчувають до вас вдячність, і не всі виконують свої обов’язки, як то мусило б бути. Кілька разів я сам змушений був звертатися до суду, щоб поскаржитися на деяких своїх колишніх рабів. Суди абсолютно правильно засуджують таку поведінку вільновідпущеників: колишнім рабам вона не може сходити з рук. Якщо вони поводяться зухвало або образливо, їх, як правило, карають: можуть навіть тимчасово вислати з країни. Якщо ж вони здійснили напад на свого патрона, то будуть засуджені до тяжкої праці в копальнях. Таке саме покарання чекає на них, якщо вони поширюватимуть ганебні чутки про свого покровителя або підбурюватимуть до висунення обвинувачень проти нього. Якщо вони просто не змогли виконати своїх трудових обов’язків перед колишнім господарем, то зазвичай одержують лише догану і попередження, що будуть суворо покарані, якщо з’явиться повторна скарга. Імператор Клавдій пішов далі: він вимагав знову продавати в рабство вільновідпущеника, який відмовився демонструвати належну вдячність до колишнього патрона або яким колишні власники обґрунтовано невдоволені.

Палкі амбіції, що не дають спокою деяким вільновідпущеникам та їхнім родинам, іноді ведуть до феноменального злету в суспільстві. Нам видається обурливим, що колишній раб може власною працею або через успадкування маєтку свого колишнього пана зробитися рівним у статках із визнаними землевласниками, що давно мають добру репутацію. Я мав сумнівне задоволення бути сусідом одного з таких у Кампаньї, де вільновідпущеник купив явно претензійну дорогу нерухомість. Його звали Тримальхіон. Незабаром він запросив мене на вечерю, і я, не бажаючи видатися відлюдькуватим, прийняв запрошення. Весь вечір він розповідав, як заробив усе це майно ціною тяжкої праці.

— Я вклав у цю справу стільки сил! — казав він. — Купую дешево і знаю, коли та як продати дорожче, причому я дуже поміркований та ощадливий.

До Рима він прибув хлопчиком-рабом із Азії й був фаворитом у свого господаря впродовж чотирнадцяти років. Із часом він почав керувати всім господарством і був названий спадкоємцем господаря, від якого й отримав спадок у належний час. За його словами, «неробство не приносить задоволення», тож він вирішив зайнятися якоюсь справою. Побудував п’ять кораблів, завантажив їх вином, та всі вони потонули на шляху до Рима. Він стверджує, що втратив на цьому тридцять мільйонів сестерціїв, але люди такого штибу зазвичай перебільшують. Потім він побудував судна більшого розміру та вищої якості й завантажив їх різними товарами: вином, солоним і сушеним м’ясом, бобами, пахощами, рабами. Каже, що за один рейс одержав прибутку на десять мільйонів сестерціїв, — вірити йому чи ні, вирішуйте самі,— а потім придбав величезний будинок, багато рабів і земельну ділянку.

Такий відвертий успіх новобагатьків є просто обурливим. Вам здається, що вони просто радітимуть свободі та відчуватимуть вдячність до римлян за те, що ті прийняли їх до своїх лав. Римський народ зробився своєрідним тиглем для чужоземців усіх мастей і колишніх рабів. Інколи тут навіть ігнорується величезна різниця в статусі між вільними і рабами. Відколи імператор Авґуст постановив, що до стану вершників[45] можуть належати лише ті, хто володіє сумами більшими, ніж чотириста тисяч сестерціїв, у цьому стані з’явилося повно багатих вільновідпущеників. Соціальні межі робляться настільки розмитими, що звільнені раби навіть примудряються потрапляти на високі виборні посади. Барбарій Філіп, наприклад, був рабом-утікачем, але його незаконно вибрали претором Риму. Це змушує замислитися, чи слід усі його декрети вилучити з законодавства, чи зберегти їх заради стабільності.

Звичайно, коли виявляється, що вільновідпущеники та раби торують собі шлях до державних посад брехнею та обманом, їх необхідно суворо карати. Один раб на ім’я Максим збирався ввійти до кабінету квестора, коли господар упізнав його та потягнув геть. Але Максим, виявляється, був наділений недоторканністю державного службовця. Натомість іншого такого самого вискочня, якому теж вдалося зробитися претором, було скинуто з Тарпейської скелі Капітолійського пагорба.[46]

У наші дні все стало таким хаотичним і непередбачуваним, найкращі традиції римської держави повсюди настільки ігноруються, що раби купують свою свободу і перетворюються на римлян за гроші, які одержали шляхом пограбувань, проституції та інших недостойних громадянина видів діяльності.

Мені відомі випадки обурення з боку місцевих громад, коли якийсь багатий колишній раб починає каламутити воду на їхній території. От що сталося поблизу мого маєтку в Африці. Звільнений раб на ім’я Хресим почав отримувати значно багатші врожаї зі своєї маленької ферми, ніж його сусіди з набагато більших ділянок. Його зовсім зацькували: люди почали говорити, що він якимось чином краде їхній врожай… Мабуть, за допомогою магії чи чаклунства. Відбувся суд, під час якого Хресим приніс на загальний огляд усе устаткування ферми і привів своїх рабів. Його знаряддя були в доброму стані й готові до використання, раби були здоровими, добре одягненими та доглянутими.

— Ось моя магія і моє чаклунство! — вигукнув він. — Але є ще один невидимий складник — це моя праця і мій піт, який я проливаю з раннього ранку й до пізнього вечора.

Його було виправдано одноголосно.

Правду кажучи, існує чимало звільнених рабів і їхніх синів, які досягли великого успіху в землеробстві. Ацилій Стенел, який був сином вільновідпущеника, славний тим, що виростив виноград на ділянці, не більшій від шістдесяти югерів[47] на території Номентума і продав цей виноградник за чотириста тисяч сестерціїв. Стенел ще й допоміг своєму другові Ремію Полемону, котрий не більш ніж двадцять років тому придбав за шістсот тисяч сестерціїв маєток у тому самому Номентумі, за десять миль від Рима. Відомо, який незначний прибуток буває у всіх приміських маєтках, а там він був іще нижчим, адже Полемон купив землю в занедбаному стані. Під керівництвом Стенела він відновив виноградники, угноїв землю та відремонтував будівлі. Результат виявився приголомшливим. Уже на восьмий рік він продав увесь урожай винограду за чотириста тисяч сестерціїв. Урешті-решт великий філософ і політик Сенека купив той виноградник учетверо дорожче від його початкової ціни всього лише через десять років дбайливого обробітку.

Ми також маємо визнати, що не всі відпущені на волю раби є грубими й неотесаними. Деякі з них мають дуже світлі голови, завдяки чому зробили свій внесок у наукові дослідження. Це сталося не лише тому, що освічені господарі використовували їх як читців і секретарів. Марк Антоній Гніфон, наприклад, народився в Галлії вільним, але був покинутий батьками і вихований як раб. Власник, що виростив його, дав йому освіту й звільнив. Кажуть, що Марк виявився дуже талановитим, був наділений унікальною пам’яттю, вивчив грецьку та латину, мав приємні та невимушені манери. Він ніколи не просив плати за свої уроки, замість цього покладався на щедрість учнів. Він навіть викладав у домогосподарстві, де виріс Юлій Цезар. Або от іще Стаберій Ерос, імовірно фракієць, якого було куплено на відкритому аукціоні, а потім звільнено через його любов до літератури. Він любив республіку, навчав убивць Цезаря — Брута і Кассія. І був наділений таким шляхетним характером, що за часів диктатури Сулли[48] безкоштовно вчив дітей тих, хто потрапив у немилість тирана. А ще був Леней, вільновідпущеник Помпея Великого і його супутник майже в усіх походах. Розповідають, що коли він був іще рабом, то втік із неволі та повернувся на батьківщину, де викладав літературу. Потім він надіслав своєму господареві ту суму грошей, яку той заплатив за нього, але господар звільнив його безплатно, оскільки мав добрий характер і був високоосвіченою людиною.

Вільновідпущеники родини божественного імператора також, безперечно, не належать до вульгарних парвеню. Їхня близькість до батька держави забезпечує їм особливе становище в суспільстві. Імператор їм платить, і вони часто накопичують величезні статки, а потім і самі стають рабовласниками. Музик Скуран, наприклад, був рабом Тиберія, але при цьому сам володів шістнадцятьма рабами. Вони виконували для нього різноманітну роботу — від обов’язків рахівника і кухаря до камердинера. Більше того, унікальність таких імператорських вільновідпущеників була визнана законодавчо за правління імператора Клавдія, котрий дозволив їм брати шлюб із вільними римлянами та дарував їхнім дітям римське громадянство. Прості раби, звичайно, були б жорстоко покарані, коли б мали зв’язок із римськими громадянами, а їхні діти залишалися б рабами. І є багато імператорських вільновідпущеників, які виконують низку обов’язків в імператорському домі. Я навіть зустрічав одного, який був хранителем одягу, що його імператори надягають під час тріумфів.

Деякі з цих вільновідпущеників бувають настільки близькими до імператора, що робляться його довіреними особами. Клавдій, як добре відомо, радився зі своїми звільненими рабами стосовно найрізноманітніших питань, навіть державного значення. Він стверджував, що, оскільки вони не можуть претендувати на державні посади та брати активну участь у політичному житті, на їхню думку можна покладатися як на об’єктивну. Були навіть деякі вільнонароджені громадяни, котрі добровільно ставали рабами імператора, щоб приєднатися до його дому і допомагати йому керувати імперією. Як мені відомо, багато представників старовинних сімей обурені тим, що робота, котру раніше виконували сенатори, тепер довірена рабам. І, треба сказати, це іноді має досить дивний вигляд. Один із відпущеників Клавдія, Палас, одержав від сенату винагороду в п’ятнадцять мільйонів сестерціїв і можливість стати почесним претором за проект закону про те, щоб імператорським рабам було дозволено одружуватися з вільними римлянками. Бажаючи продемонструвати свою некорисливість, він повернув гроші, стверджуючи, що йому достатньо свого скромного прибутку, а від честі бути претором не відмовився. Так сенат опинився в абсурдній ситуації, коли був змушений хвалити старомодну «невибагливість» колишнього раба, котрий володіє статками в триста мільйонів сестерціїв. У той же час брат Паласа, якого звали Фелікс, не продемонстрував подібної стриманості. Клавдій призначив його прокуратором Юдеї, і той, почуваючись у безпеці через близькі стосунки з імператором, безкарно здійснював різноманітні злочини та конфіскації в провінції.

Ці імператорські раби та вільновідпущеники є самі собі господарями. Вони відокремлені від решти суспільства, і це найбільш яскраво виявляється в тому, як тісно вони пов’язані одне з одним. Я бачив кілька майстерно виготовлених надгробків, які вони створили для товаришів, що працювали в тому самому підрозділі імператорської адміністрації. Я навіть бачив могили, де вони мали б після смерті лежати разом — настільки близькими були їхні стосунки за життя.

Та це радше винятки. Більшість відпущених на волю рабів не можуть утриматися від демонстрації того, що вони, хай і до певної міри, є справжніми римлянами. Це можна побачити скрізь на їхніх могилах. Вони, схоже, вважають надгробки тим місцем, де можна заявити про себе вічному місту[49] і його громадянам. Частково це можна зрозуміти, але їхні могили завжди мають такий пишний вигляд і так хитромудро прикрашені, що від них аж пашіє самозвеличенням, але досягнення тих, хто в них лежить, часто є більш ніж скромними. Вільновідпущеники нерідко чіпляються до вас із детальними розповідями про те, наскільки багатими вони стали, і не можуть зрозуміти того простого факту, що справжнє багатство не потребує похвальби, бо виявляє себе у стриманій поведінці та відповідному характері людини. Той мій сусід, Тримальхіон, якого я згадував раніше, закидав мене розповідями про те, скільки пшениці дають його маєтки та скільки волів упрягли до роботи сьогодні зранку. Він навіть мав спеціального раба, котрий приходив до нього й докладно розповідав про все, що сталося за день: у рабинь Тримальхіона народилося тридцятеро дітей, раба на ім’я Митридат було покарано за лайку на адресу господаря, десять мільйонів сестерціїв було віддано на зберігання, а в садах Помпеї сталася пожежа…. На цьому місці Тримальхіон урвав його:

— А це ще до чого? — запитав він. — Коли це я купив сади Помпеї?

— Минулого року, — покірно відповів раб. — Але у звітах вони з’являються й досі.

Тоді Тримальхіон почервонів від злості й велично проголосив:

— Я забороняю згадувати у звітах куплені для мене маєтки, якщо мені нічого не говорили про них протягом шести місяців.

Усе це мало вигляд досить жалюгідної спроби справити на мене враження, і, звичайно, я не повірив жодному слову з почутого.

Це було перед вечерею. А коли ми лежали, чекаючи на їжу, до нас підбігли єгипетські хлопчики-раби і злили нам води на руки, а інші з дивовижною спритністю крізь сандалі підрізали нам нігті на ногах. Роблячи це, хлопчики голосно співали. Співав, здавалося, весь будинок. Навіть коли я наказав хлопчикові принести напій, він голосно проспівав моє замовлення. Враження було таке, що я прийшов не на вечерю, а на концерт. Потім з’явилася їжа. Принесли величезну тацю. На таці стояв бронзовий віслюк, на якому висіли два кошики з білими та чорними маслинами. На двох тарелях були делікатеси. Були там ліскульки,[50] посипані маком і побризкані медом, а також гарячі ковбаски на срібній пательні, прикрашені чорносливом і зернами граната. На таці було позначено ім’я Тримальхіона і вагу срібла, з якого її виготовили.

Ми вже взялися до цих закусок, коли під звуки музики занесли Тримальхіона. Він розташувався на купі маленьких подушок. Його виголена голова стриміла з червоного плаща, а навкруг шиї було пов’язано серветку з широкою пурпуровою смугою, як у сенатора. На мізинці лівої руки виблискувала масивна золота каблучка, а на сусідньому пальці — трохи менша, з дрібними залізними зірочками. А потім, на випадок, якщо цих коштовностей не буде видно, він вивільнив праву руку, прикрашену золотим браслетом і браслетом зі слонової кістки з пластиною зі щирого золота.

Та найгіршим у цьому всьому несмаку було те, як вихвалявся ним господар. Коли Тримальхіон побачив мою посмішку, це його відверто роздратувало.

— Над чим смієтеся? — запитав він. — Ви, звичайно, шляхетний римлянин, але і я є людиною серед таких самих людей. Я не маю ніяких боргів, навіть копійчаних. Під судом ніколи не бував, бо не заборгував нікому. Тепер от я купив нерухомість, різні срібні вироби… Вдома маю двадцятьох слуг і собаку! Я зробився членом колегії шести жреців Авґуста.[51] Я навіть викупив рабиню, з якою жив, так що тепер ніхто не буде її мацати.

— Досить уже, — озвався я.

Та він так розійшовся, що його неможливо було спинити.

— Ви не знаєте, як воно — бути рабом. О, як я ненавидів, коли ви, чванливі римляни, підкликали мене: «Хлопчику, ходи-но сюди!» Особливо коли це робив шмаркач, у якого ще й пушок на підборідді не пробився. Або коли від мене чекали, щоб я приніс нічного горщика. Чи коли в мене бурчало в животі і я пас очима недоїдені кремові тістечка на столі й зовсім неторканих курчат, а мені казали, що зі столу господаря нічого брати не можна, бо така їжа — не для рабів. А що бісило мене найбільше, так це коли пани називали нас, рабів, жадібними ненажерами, хоча нам нічого взагалі не діставалось. Ви не гірше за мене знаєте, Фалксе, що не лише вільновідпущеники — усі римляни купують рабів, аби похизуватися перед сусідами та друзями. Усі ми купуємо їх, скільки зможемо, — не через те, що аж так потребуємо їхньої праці, а просто щоб продемонструвати іншим, які ми багаті та поважні пани.

Звільнені раби не залишали своїх господарів, щоб дійсно жити на волі. Від колишніх невільників очікувалося, що вони демонструватимуть шанобливе ставлення до людини, яка тепер вважалася їхнім покровителем (патроном), і, як залежні особи, вони були зобов’язані надавати колишньому господареві певні послуги. Необхідність надання таких послуг могла бути підтверджена через суд, якщо відпущений на волю раб відмовлявся від виконання обов’язків. Юридично колишній господар не міг застосовувати до свого колишнього раба фізичні покарання, але існує приклад, коли суддя відмовився розглядати скаргу вільновідпущеника, який розцінив ляпаси від покровителя як приниження своєї гідності. Листи Цицерона до його розумного й освіченого колишнього раба Тирона містять низку жартівливих погроз: він каже, що треба було б добряче відшмагати Тирона за те, що той не відповідає на листи. Схоже, що господарі продовжували спілкуватися з колишніми рабами в певній манері, яку вони, безсумнівно, вважали «веселою», але ми розуміємо, що адресатам вона такою не здавалася. Дивись Статтю Мері Бірд «Як створити книжку з листів» у книжці «Класика в дії: нариси Давньої Греції та Рима» під редакцією П. Вайсмана (P. Wiseman. (ed.) Classics in Progress: Essays on Ancient Greece and Rome. P. 103–144).

Після звільнення чимало колишніх рабів наполегливо працювали, щоб досягти того, чого не змогли домогтись у стані невільників. Про те, як вони пишалися своїми досягненнями, найвиразніше свідчать могильні плити, що збереглися до наших часів. Померлих зазвичай зображено одягненими в тоги, що їх могли носити тільки вільні громадяни Риму. Деякі з колишніх рабів здобули неймовірне багатство та владу. Звичайно, ці щасливчики становлять лише верхівку айсберга. Проте була й незчисленна кількість звільнених рабів, які хоч трохи піднялися соціальною драбиною і так чи інакше покращили умови життя для себе і своїх родин.

Саме такий різновид соціальної мобільності відрізняє рабство Риму від рабства Афін, де громадянський корпус був більш фіксованим і сталим. За рахунок звільнення великої кількості рабів римське суспільство було здатне асимілювати багато нових громадян. Проте це не означає, що соціальний успіх колишніх рабів не викликав обурення. Одним із документів, у якому міститься чимало насмішок над цими скоробагатьками, є «Сатирикон» Петронія, написаний у середині І ст. н. е. У цьому творі описуються прикрі пригоди чоловіка на ім’я Енколпій та його шістнадцятирічного товариша Гітона. Немало сторінок «Сатирикону» присвячено обіду, що відбувся в будинку казково багатого вільновідпущеника на ім’я Тримальхіон, куди було запрошено двох друзів. Їжа, що її вони бачать перед собою, є рідкісним поєднанням екстравагантності й несмаку, а гостинний господар докладає всіх можливих зусиль, аби справити враження на своїх шляхетних гостей за допомогою показної розкоші. Увесь текст написано в глузливому тоні, автор висміює як уже згадану поведінку, так і мову та манери Тримальхіона і подібних до нього людей. Але «Сатирикон» є художнім твором, у якому все навмисно перебільшено, щоб зробити оповідь кумеднішою. І все ж таки в цьому творі неважко побачити сліди прихованого обурення та неприязні, що їх римське суспільство відчувало до тих, чиє соціальне становище хоч трохи поліпшувалося.

Не всі відпущені на волю були однаковими, як не однаковими були й самі раби. Деякі з них посідали впливове становище, наприклад ті, котрі мали стосунок до імператорського дому. Завдяки їхній близькості до центральної влади ставлення до них було окремо прописане в законі. Інші — обдаровані вчені та письменники — досягли видатних успіхів. Проте більшість із них були зовсім не такими успішними, як Тримальхіон. Не слід вважати, що ворожнеча між вільновідпущениками і їхніми колишніми господарями була поширеним явищем. Багато колишніх рабів згадують про вдячність до своїх покровителів за те, що ті надали їм допомогу в подальшій кар’єрі. А інші скористалися привілеєм бути похованими в родинній гробниці свого патрона.

Про законні права патронів можна прочитати в «Дигестах», 37.14. Про особливе поводження з імператорськими вільновідпущениками див. Кодекс Феодосія, 4.12. Оповідь про Ацилія Стенела можна знайти в «Природничій історії» Плінія Старшого, 14.5. Щодо звинувачень у магії, висунутих проти Фурія Хресима, дивись Пліній Старший «Природнича історія» 18.8.41–3. Про раба Максима, який зробився квестором, дивись Діон Касій, 48.34. Раб Барбарій Філіп, якого було незаконно обрано претором у Римі, згадується в «Дигестах», 1.14.3. Опис бундючного прийняття Тримальхіона міститься в «Сатириконі» Петронія, 26–78.