Як керувати рабами

Розділ V • Покарання рабів

Якщо ви маєте перед собою впертого мула, то, щоб переконати його виконувати ваші бажання, немає ніякого сенсу застосовувати витончені риторичні звороти. Так само і з рабами: хай би які високі ідеали щодо взаємин із ними ви сповідували, все одно раз за разом виявляється, що від цієї філософії практичної користі як кіт наплакав. Хоч би як ви розраховували, що раби, натхнені вашим чудовим прикладом, будуть шляхетними та старанними, насправді інколи доводиться жорстко нагадувати їм про їхній статус, аби примусити працювати на вас. Не варто думати, що достатньо просто позбавити впертюхів вашого доброго ставлення. Раби, що затялись у своїй непокорі, не розуміють логіки. Такі раби схожі на тварин, і найкраще на них діє свист нагая. Власне кажучи, рано чи пізно ви зрозумієте, що пересічний раб постійно думає про можливість фізичного покарання. Воно навіть уві сні йому сниться: відомо, що бачити вві сні страву з яловичини — не дуже добре для раба, адже й ремінь, і нагай зроблені якраз зі шкіри бика. Але цей постійний їхній страх тілесного покарання не мусить турбувати вас, господаря. Швидше ви маєте розуміти, що такий страх допомагає закріпити ваше панівне становище в їхньому житті. Якщо раб під час будь-якого заняття тримає в думках образ господаря, він працюватиме значно краще.

Час від часу рабів треба карати, але головне в цьому ділі — не перестаратися. Там, де це можливо, — не забуваючи, звичайно, про необхідність підтримки дисципліни й авторитету, — слід утриматися від шмагання хоча б тому, що так можна спровокувати зухвалу реакцію. Окрім того, раби є частиною вашого майна, і, кривдячи їх, ви власноруч завдаєте шкоди своєму господарству. Якби хтось вас побив чи поранив, ви, ясна річ, звернулися б до суду з вимогою призначити вам грошову компенсацію. Те саме й з рабами, хоча шкода, завдана рабові, вартує вдвічі менше, ніж та, якої завдали вільній людині.

На жаль, усі ми знаємо людей, які в питанні покарань заходять надто далеко. Один мій товариш наполягає (і не він один), щоб його раби прислуговували йому та його родині за обідом у цілковитій тиші. Я обідав у нього нещодавно і бачив, як раб, що невчасно чхнув (він намагався стриматись, але не зумів), одержав жорстоку хльосту. Інший кашлянув, коли розносив суп, за що його вигнали із зали та відшмагали різками. Мушу сказати, що це навряд чи було приємною картиною. Я навіть маю підозру, що коли гості роз’їхалися, головна розправа тільки почалася; мені казали, що рабам, які погано впоралися зі своїми завданнями, чи кухареві, страва в якого вийшла не надто вдалою, влаштовують прочуханку. А от іще відома оповідка про чоловіка на ім’я Ведій Полліон. Він запросив до себе на вечерю божественного імператора Авґуста, з яким товаришував. Один із рабів розбив кришталеву чашу, за що Ведій наказав кинути його на поживу величезним муренам, яких тримав у своєму ставку. Напевно, він хотів просто повихвалятися перед імператором, демонструючи свою шляхетську сваволю. Але це було зовсім не шляхетно, хоча й дико свавільно. Хлопчик кинувся до ніг Авґуста і просив про захист. Він благав, щоб йому дозволили померти якось інакше, а не ставати кормом для хижих риб. Авґуст був обурений такою небаченою жорстокістю. Він наказав Ведієві відпустити бідолаху. А потім звелів іншим рабам принести всі кришталеві чаші, що їх тільки зможуть знайти, та розбити їх на друзки перед господарем. Ведієві було наказано запустити в ставок звичайних риб і позбутися хижих мурен.

Усі ми, звичайно, інколи «виходимо за межі», та і який господар не спалахне, бачачи нікчемне й непутяще створіння? Я чув про одного власника, який у пориві гніву викинув свого раба з вікна другого поверху. А мій приятель, коли йому набрид старий раб, який ніколи нічого не робив як слід, дав йому такої прочуханки, що той не міг більше рухатися. Навіть імператор Адріан одного разу в стані великого роздратування виколов пером око своєму рабові. Але незалежно від приводів для гніву не варто аж так старатися чи винаходити все нові й нові покарання тільки для того, щоб справити враження на наших гостей. Чи доцільно роздирати людину лише через те, що одна з ваших чашок розбилась? Спалахи гніву треба контролювати. Почнемо з того, що жорстока поведінка є характерною для вільновідпущеників, які спромоглися завести власних рабів. Вони славляться своїми звірствами, спілкуються з рабами винятково мовою шмагання та прочуханів, ніби відіграючись у такий спосіб за своє рабське походження.

Звичайно, я говорю тут про домашніх рабів і взагалі про тих, котрі належать приватним особам. Ті ж невільники, яких було справедливо засуджено за всілякі бридкі злочини і чий вирок — працювати в копальнях, не можуть розраховувати на полегкість. Ці раби приречені на погибель і змушені терпіти найтяжчі поневіряння. Вони часто благають про смерть, не в змозі зносити неймовірних страждань. Такі злочинці заслужили на свою долю. Та важко не співчувати рабам, яких використовують підрядники для роботи в копальнях, у не менш жахливих умовах. Ці люди є джерелом величезного багатства для своїх власників, однак вони підривають здоров’я і поступово вбивають себе на безкінечних підземних роботах, що не припиняються ні вдень, ні вночі. Умови роботи погані, рабам не дозволяють відпочивати, натомість наглядачі підганяють їх нагаями. Хоча й немало вільнонароджених людей змушені отак заробляти на шматок хліба. І ці копальні вже не є засобом швидкого збагачення, як це було колись. Срібло-та золотоносні жили вичерпались, і тепер уже потрібно працювати набагато більше в іще небезпечніших умовах, аби добути стільки ж коштовного металу.

Не кажу я й про тих рабів, яких за справедливим вироком суду має бути кинуто на розтерзання хижим звірам на арені цирку для розваги наших громадян. Нікого з них не відправляють на муки з простої забаганки власників, оскільки господарі не продають своїх рабів для використання з подібною метою. Коли ми бачимо, як звірі розривають цих людей на шматки, і чуємо хрускіт їхніх кісток, ми можемо не надто переживати, оскільки впевнені: ці злочинці своє покарання заслужили. Один мій приятель нещодавно придбав мозаїки тонкої роботи із зображенням таких страт і розмістив їх у своїй їдальні. Мушу зазначити, вони мають прегарний вигляд!

Бувають також ситуації, коли домашній раб, який належить приватній особі, заслуговує на жорстоке покарання. Я маю на увазі перш за все ті випадки, коли раб міг прийти на допомогу своєму господареві, але не зробив цього. Коли пан у небезпеці, раб мусить думати про нього, а не про себе. Так, одна рабиня спала в одній кімнаті з господинею, коли в спальні з’явився бандит. Він пригрозив убити дівчину, якщо вона закричить, і вона мовчала, хоч могла прийти допомогти господині: або затулити її своїм тілом, або голосно кричати, щоб розбудити інших рабів. Ту дівчину було страчено, і це правильно — щоб іншим рабам не спало на думку дбати про себе, коли небезпека загрожує панові.

Сам я, коли справа доходить до покарання моїх рабів, часто вдаюся до послуг сторонніх осіб. Місцевий орган самоуправління пропонує таку послугу — організація хльости за певну плату. Беруть вони небагато: близько чотирьох сестерціїв за одну хльосту, як я пам’ятаю. Їхні люди приходять і встановлюють спеціальний пристрій, до якого прив’язують винного раба, урочисто вивівши його з приміщення, де тримали негідника. Передбачено все, навіть мотузки для прив’язування. Уся ця процедура є корисним попередженням для інших рабів, щоб вони пам’ятали, як слід поводитись, а заодно й вас звільняє від необхідності бруднити руки. У минулому, коли господарям дозволялося страчувати своїх рабів, ці підрядники надавали й послугу розпинання: і хрест привозили, і цвяхи. А якщо були потрібні тортури, у них можна було замовити гарячу смолу. У ті часи більшість господарів катували звинуваченого в серйозному злочині раба за присутності інших і позбавляли його життя, якщо його було визнано винним.

У кожному з моїх сільських маєтків є підземна темниця для покарання рабів, які намагалися втекти. Нагорі в ній кілька щілин, крізь які проходить світло, але рукою до них дістати не можна; годують ув’язнених скупо. Це не зовсім законно в наш час, але я гадаю, корисно мати щось таке, що лякає навіть найупертіших і найбільш норовливих невільників. Або ж я посилаю винуватців працювати на млині — крутити жорна замість мулів. Така тяжка праця дозволяє швидко розібратися з негідниками. Невдовзі на них і глянути буває сумно: одягнені в ганчір’я, голови обстрижені, ноги в кайданах, колір обличчя землистий, усе запорошене борошном. Зважте, я не тримаю їх там довго, оскільки такі умови радше деморалізують, ніж надихають на кращу працю.

Ви ніколи не мусите відчувати провини за те, що застосовуєте покарання. Рабів знищують їхні власні вади, а не жорстокість господаря. До речі, я чув від розумних людей: якщо ви страждаєте від докорів сумління, вдаривши раба — рукою чи будь-яким предметом, — треба плюнути на долоню тієї руки, що завдала удару, і почуття образи у жертви послабиться. Імператор Адріан пішов іще далі: він попросив пробачення в раба після того, як виколов йому око пером. Він спитав, якого відшкодування хоче раб. Але той лише посміливішав і зухвало відповів, що подібні речі вже не належать до влади імператора, адже втрати ока нічим відшкодувати не можна. Це доводить, що коли до рабів ставитися поблажливо, вони скористаються вашою добротою й зробляться зовсім некерованими.

Не пораньте собі руки, коли б’єте раба. Особливо це стосується випадків, коли ви гніваєтесь і шаленієте. Відомо, що дехто пускає в хід не тільки свої кулаки, а й ноги, або ж кидається на раба з ножем, якщо тримає його в руці на ту мить. Я знаю кілька випадків, коли господар пошкодив собі руку, вдаривши раба по зубах. Один мій друг, лікар, дуже гідна людина, наділений таким темпераментом, що постійно дає волю рукам, а інколи й ногам. Та частіше за все рабам дістається від нього шкіряним паском або яким-небудь дерев’яним предметом, що трапився йому під руку. І щоразу він собі то синець поставить, то м’язи розтягне. Тобто страждає саме та людина, яка б не мала постраждати в цій ситуації.

Пам’ятаймо також, що володіння рабами — це можливість для самовдосконалення. Ми вчимося керувати своїми інстинктами. Це ще одна причина, з якої я намагаюся не бити рабів власноруч. Набагато ліпше стримати свій гнів на кілька хвилин і, замість піддатися нищівному та нешляхетному нападові люті, уважно порахувати, на скільки ударів різкою чи батогом заслуговує раб. А потім призначене вами покарання виконає спеціально навчений служник або ж найнята для цього людина.

Зупинившись перед покаранням рабів, ви також маєте змогу підтвердити свою моральну вищість. Зрештою, ми вибачили галлів і бритів за їхній спротив нам, то чому б не продемонструвати такого самого духу прощення перед цими рабами, ще більш нікчемними? Хіба ж ми не здатні виявляти милосердя до нещасного раба, вся провина якого полягає в тому, що він ледачий або язикатий? Якщо це дитина, то її виправданням є вік, а якщо жінка — її стать. Як ми не сердимося на наших зверхників через надто велику повагу до них, так само не повинні сердитися на наших рабів через повагу до себе. Відправити якогось паскудного раба на кілька днів до в’язниці, щоб самому за цей час охолонути, — це не така вже й звитяга.

У кожному разі, спалахи неконтрольованого гніву можуть привести до юридичних ускладнень. Була колись жінка на ім’я Статилія, яка спитала в імператора, чи мусить вона виконувати в заповіті свого покійного чоловіка один із пунктів, написаний, вочевидь, тоді, коли чоловік був дуже лютим на двох рабів. У заповіті зазначалося, що одного з рабів треба посадити на ланцюг і тримати там довічно, а другого — продати за море. Імператор відповів, що її чоловік прожив іще досить довго після того, як висловив свою волю; якби він хотів, то міг би переписати заповіт і викреслити пункти, написані під впливом люті. Тож якщо немає доказів, що господар припинив сердитися на своїх рабів (а вони могли, скажімо, вчинити щось таке, що заслуговувало б на схвалення, аби пом’якшити гнів господаря), то останню волю свого чоловіка жінка мусить виконати. Імператор дав зрозуміти, що достатнім доказом може слугувати тільки письмове свідчення, а не просто усна заява іншого раба.

Були часи, коли імператор усе більше втручався у відносини між господарями і рабами. І це природно, коли очільник держави, покровитель і батько для нас усіх, дає нам рекомендації, як керувати домашніми справами. Кілька імператорів постановили, що раб, який звернувся до богів у храмі або до статуї самого божественного імператора, має право на розгляд його скарги. Це сталося, бо деякі управителі провінцій питали, що робити з рабами, які сховалися біля храмів або статуй імператорів. Імператор заявив, що коли втікати й шукати притулку раба змусила нестерпна жорстокість господаря, то втікача треба продати іншому власнику, а прибутки від його продажу підуть власникові колишньому. Це було розумне рішення: суспільство зацікавлене, щоб люди не використовували свою власність неналежним чином. Хоча влада господаря над рабом має бути абсолютною, власники також прагнуть, щоб людина, яка просить захисту від жорстокості, голоду чи несправедливості, завжди його отримувала.

Колись, у часи Республіки, голова домогосподарства міг карати рабів на свій розсуд, як своїх синів, і навіть страчувати їх. Зараз же подібну владу над життями віддано суддям. Нині господар не може поводитись із рабами жорстоко, якщо не має для цього правових підстав. Дійсно, за законом божественного імператора Антоніна Пія, той, хто вбив власного раба без належної на те причини, має бути покараний так само, як і будь-який громадянин, який убив раба іншого громадянина.

Отже, підіб’ємо підсумки. Ви маєте повне право карати своїх рабів: бити палицею, батогом або нагайкою, заковувати в кайдани та тримати під вартою. Вас не звинуватять у скоєнні злочину, навіть якщо раб випадково помре під час покарання. Але ви будете звинувачені в убивстві, якщо свідомо вбили його палицею чи каменем, завдали смертельної рани, використовуючи ту чи іншу зброю, повісили його, викинули з великої висоти чи отруїли. Проти вас також буде відкрито кримінальне провадження, якщо ви скалічили раба, застосовуючи покарання, що є прерогативою держави. Ідеться про ті інструменти тортур, які я опишу детальніше в наступному розділі.

Проте варто окремо згадати один із різновидів негідної поведінки рабів. Я маю на увазі втечі. Втечі рабів — це надзвичайно поширена проблема, яка рано чи пізно постане перед вами, якщо ви виконуєте обов’язки голови домогосподарства. Таке може статися, навіть якщо ви чесно намагались поводитися зі своїми рабами справедливо та шляхетно, давали їм достатньо їжі, забезпечували їх житлом та одягом і карали тільки тоді, коли вони на це заслуговували. Ви виявите, що ці невдячні створіння скористаються будь-яким натяком на війну чи нестабільність, щоб утекти, сподіваючись, що всі навколо будуть надто зайняті поточними подіями і не помітять їхнього зникнення.

Безперечно, ви будете зацікавлені в поверненні втраченого майна. Рекомендую запропонувати винагороду тому, хто поверне раба, або розклеїти де-небудь на ринку оголошення про втечу й надати якомога повніший опис утікача. Викладіть факти і обов’язково вкажіть на якусь особливу прикмету раба, щоб його можна було легко впізнати. Ось яке оголошення написав свого часу я:

Утік хлопчик на ім’я Гермон, вік близько п’ятнадцяти років, одягнений у балахон із паском. Полюбляє напускати на себе вигляд поважної людини, багато говорить, голос високий, верескливий. За повернення втікача заплачу триста сестерціїв, за інформацію про місце його перебування — сто сестерціїв. Прохання будь-яку інформацію повідомити представникам влади.

Можна також залучити до пошуків і професійних ловців, але вони беруть дорого. Важливо, наскільки швидко ви до них звернетесь: якщо втікачі ще не встигли відійти далеко, розшукати їх допоможуть собаки. Можна звернутися по допомогу до влади. Я часто помічав, що корисно використовувати свої знайомства, аби чиновники заворушились і зробили все від них залежне. Напишіть листа до будь-якого представника влади в тій місцевості, де, на вашу думку, може ховатися втікач; почніть із шанобливих привітань і пообіцяйте віддячити за допомогу. Попросіть, аби цей представник влади уважно поставився до свідчень, наданих йому вашим представником, а потім знайшов раба й повернув його вам.

Коли ніщо з описаного вище не допомогло, ви можете вдатися до магії й накласти на втікача заклинання, хоча я не можу сказати, що підтримую таку забобонну поведінку. Ви краще використаєте час і гроші, якщо застрахуєте себе від подібних втрат.

Якщо втікачів буде затримано та повернуто вам, я рекомендую поставитися до них поблажливо, хоча багато хто буде налаштований протилежним чином. Більшість роблять вибір на користь тюремного ув’язнення раба-втікача, добрячої хльости або ж і позбавлення кінцівок. Із багатьох міркувань це може бути виправданим, але існує ризик, що повернений вам раб, боячись очікуваної жорстокої розправи, накладе на себе руки.

Простим, але й ефективним рішенням буде випекти рабові на тілі тавро, щоб більше не втікав. Цей метод найкращий, адже якщо раб знову спробує втекти, його буде дуже легко відшукати. А дехто примушує раба носити металевий нашийник, на якому вибито «Ловіть мене, я втікач» або «Поверніть мене Фалксу й отримайте золоту монету». Перший напис узагалі можна скоротити до абревіатури, всім і так буде зрозуміло, що це означає.

Якщо виявилося, що втікач сховався в храмі, маючи на меті звернутися по милість до богів, то вам доведеться пройти через належну правову процедуру. Дозвольте судді чи священикові розглянути справу і вирішити суперечку між вами і вашим рабом. Якщо він прийме рішення на вашу користь, то ви мусите прихильно прийняти раба назад і обіцяти під присягою, що не триматимете на нього гніву. Якщо суддя винесе рішення, спрямоване проти вас, то що ж? Немає ніякої ганьби в тому, щоб поступитися перед волею божественного імператора, і вам пропонується спосіб зберегти обличчя: дати рабові те, чого він, як правило, хоче, — нового господаря, а собі взяти гроші, яких той раб коштує. Серед рабів завжди будуть незадоволені, які не вміють цінувати того, що ви для них робите. Воно й на краще, що існує спосіб повернути кошти, витрачені на невдячного. Інакше ви втратите всю вартість свого раба, наприклад, якщо його втеча буде успішною, або він загине під час спроби втекти, або суд якоїсь віддаленої провінції, де його вдалося схопити, віддасть його на розтерзання хижим звірам.

Хочу розповісти вам одну неймовірну історію, пов’язану з утечею раба. Я чув її від одного знайомого, а той бачив усе на власні очі, коли був у Римі. Якось на арені Великого цирку[29] в місті Римі демонструвалася грандіозна сутичка між різноманітними дикими звірами та людьми, засудженими за тяжкі злочини. Сотні тварин були доправлені для участі в такій розвазі, причому не які-небудь безпечні антилопи чи жирафи, а величезні страшні хижаки, що вражали як своїми розмірами, так і жорстокістю. Серед цього страхітливого зібрання окремо тримали левів. Особливо привертав до себе увагу один лев: величезний, з могутньою шиєю і розкішною гривою, він час від часу голосно гарчав. Не годований кілька днів звір жадав живої плоті.

І ось до цирку прибули засуджені, яких мали кинути на поталу звірам. Одним із них був раб на ім’я Андрокл, який колись належав консулові. Його вивели на арену, туди ж випустили і лева. Натовп глядачів облизував губи в очікуванні того, що жахливий хижак зробить із беззахисною людиною. Але сталося неймовірне. Коли лев побачив чоловіка здалеку, то чомусь не кинувся на нього, а зупинився, наче блискавкою вдарений. Потім почав наближатися до раба повільно й тихо, ніби впізнав його. Нарешті, лагідно метляючи хвостом, лев підійшов упритул до напівмертвого від страху чоловіка й ніжно облизав йому ноги та руки. Від такої ласки лютого звіра Андрокл трохи прийшов до тями, розплющив очі й поглянув на лева. Було видно, що він упізнав хижака. Обличчя раба осяяла широка усмішка, і він обійняв жахливого царя звірів.

Увесь натовп глядачів був настільки вражений цим неймовірним видовищем, що вибухнув криком, бажаючи знати, що коїться. Імператор наказав привести Андрокла і, коли той постав перед ним, запитав, чому жорстокий лев пожалів чоловіка. Тоді Андрокл розповів дивовижну історію.

«Мій господар, — сказав він, — був проконсулом в Африці. Він був жорстокою людиною. У мене вже не ставало сили витримувати щоденніх хльости, на які я не заслуговував, і я вирішив тікати. Сховатися від такої поважної особи можна було лише в пустелі, що лежала за плодючою долиною. Я думав: якщо не зможу знайти їжі й води, то скоріше накладу на себе руки, ніж повернуся до господаря. І от одного разу, рятуючись від полудневої спеки, я сховався в якійсь печері. Незабаром до печери, кульгаючи, зайшов лев. З його лапи сочилася кров, і поранений звір стогнав від болю.

Спочатку я вжахнувся на вигляд лева. Адже я опинився в полоні у хижака і не знав, що робити. Та коли звір побачив, як я зіщулився в глибині печери, він покірно підійшов до мене і підняв лапу, наче просив про допомогу. У його кінцівку ввігнався якийсь гострий уламок, і я на превелику силу його витягнув. Потім вичавив гній, що заповнив рану, витер кров. Мені зовсім не було страшно. Лев, вочевидь, отримав значну полегкість від того, що я подбав про його рану. Він поклав свою лапу в мою руку, ліг на підлогу печери й заснув. Цілих три роки ми з левом жили в одній печері, навіть ділили їжу. Він приносив мені найкращі шматки зі своєї здобичі. Вогню, на якому б я міг приготувати собі їжу, не було, тож я сушив м’ясо на сонці й так харчувався.

Але зрештою я втомився жити серед дикої природи. Одного чудового дня, коли лев пішов на полювання, я залишив печеру. Проблукавши три дні, я потрапив до рук салдатів, які й доправили мене з Африки до Рима, куди вже повернувся мій господар. Мене негайно засудили до страти на цирковій арені з дикими звірами. Та схоже, що лева також спіймали й привезли до Рима для участі в ігрищах. Тут ми й зустрілися. І він відплатив мені за доброту — за те, що я колись вилікував йому лапу».

Натовп жадав знати, що там Андрокл розповідає імператорові. Тому імператорські вісники записали розповідь на плакатах і рознесли їх по всьому цирку. Щойно люди дізналися про пригоду Андрокла, зараз же почали вимагати його звільнення. Імператор узяв на себе цей обов’язок, а також подарував чоловікові лева, як того й вимагав народ. Ще довго по тому можна було побачити Андрокла, який ходив вулицями Рима з левом на тоненькому повідку. Захоплені натовпи кидали їм гроші та обсипали лева квітами. Люди кричали: «Ось він, той лев, який зробився другом людини! І ось та людина, яка стала лікарем для лева!»

У цьому розділі Фалкс знову показує себе жорсткою і навіть жорстокою за нашими мірками людиною. Однак у Давньому Римі фізичні покарання рабів вважалися справою абсолютно нормальною, цілком прийнятною і навіть рутинною. У комедіях Плавта, наприклад, усі помисли пересічного раба спрямовані на те, як уникнути хазяйського батога. Проте це не означає, що з усіма рабами поводилися грубо та жорстоко. Немає сумніву, що становище кожного з них залежало від того, як до нього ставився господар. Самі римляни засуджували власників, які були жорстокими до своїх рабів, і можливо, що цей вид суспільної охорони порядку через репутацію стримував деяких власників від того, щоб передати куті меду під час виконання покарань.

Ця суспільна занепокоєність зрештою знайшла вираження в державному законодавстві, що обмежувало можливості господарів у покараннях рабів. Відому оповідь про те, як Ведій Полліон намагався віддати одного зі своїх рабів на поживу хижим рибам у покарання за розбиту кришталеву чашу, наведено саме тому, що подібні дії вважалися неприйнятними та жорстокими. Втручання імператора Авґуста свідчить не стільки про те, що він мав палке бажання поліпшити умови життя рабів, як про те, що імператори цікавилися всіма аспектами життя своїх підданців і мали встановлювати прийнятні стандарти соціальної поведінки.

Раби були жертвами забаганок і примх своїх власників. Історія з імператором Адріаном, котрий виколов своєму рабові око пером, була, ймовірно, неординарною, і їй приділяли стільки уваги саме тому, що в цілому така поведінка не була характерною для нього. Та все ж він зробив це. І якщо навіть такий загалом позитивний імператор, будучи не в гуморі, міг учинити бездушно, то легко уявити, як часто звичайні рабовласники зривали гнів на своїх рабах. І ще в цій оповіді привернуло увагу римської публіки те, що раб «посміливішав», коли його спитали, якої компенсації він хоче. Для римського раба було немислимим виявити неповагу до свого господаря, особливо коли той милостиво запропонував йому компенсацію за завдану шкоду. Складається враження, ніби Адріан шкодує про те, що втратив самовладання, а не про те, чим це обернулося для невільника. Тобто акцент робиться на характері власника, а не на долі раба.

Вважалося, що раби, засуджені до праці в шахтах або на галерах чи кинуті на розтерзання диким звірам у цирку, заслуговують на подібну долю. Хотілося б думати, що римляни відчували певний жаль до чоловіків і жінок, яких віддали на поталу левам, але доказів цього ми не маємо. Схоже, вони вважали таке покарання заслуженим для людей, які були настільки нікчемними, що навіть рабами стати не зуміли.

Постійною проблемою для рабовласників були втікачі. Фінансові втрати від утеч були неминучими. В «Оракулах» Астрампсиха[30] одним із запитань, на які шукає відповідь господар, є таке: «Чи зможу я знайти втікача?» Приємно відзначити, що шанси, як видно з десяти можливих відповідей, були переважно на боці втікача. За цими відповідями, шістдесят відсотків утікачів не знайдуть, тридцять — знайдуть і десять — знайдуть через деякий час. Можливо, саме тому багато рабів і намагалося втікати: це частіше за все їм вдавалось. Можливості господаря знайти раба-втікача на просторах Римської імперії були обмеженими. Не існувало органів правопорядку, які могли б надати необхідну допомогу, і якщо рабові вдавалося залишити ті місця, де його знали і могли впізнати, у нього з’являлася певна можливість почати нове життя як вільній людині.

Оповідь про Андрокла і лева, наведена тут, є пізнім, доповненим переказом давньої байки Езопа. Цікаво, що в римській версії раб наводить власну мотивацію втечі: жорстоке та несправедливе ставлення до нього. Ця історія напевно є вигаданою (хоч автор і стверджує, начебто почув її від очевидця), однак вона дає певне уявлення про те, наскільки обурювала рабів поведінка їхніх власників. Раби готові були ризикувати життям, щоб отримати можливість жити на волі. Див. Кіт Бредлі «Рабство і суспільство в Римі», с. 107–108.

Оповідь про Ведія Полліона можна знайти у Діона Кассія, 54.23.1. Дії Полліона також критикує Сенека у творі «Про гнів», 3.40. Опис рабів, покараних тяжкою працею на млині, взято з роману Апулея «Золотий осел», 9.12. Стосовно жахливих умов на шахтах див. Діодор Сицилійський, 5.36–8. Оповідь про Статилію можна знайти в Кодексі Юстиніана, 3.36.5. Про рабовласників, які поранилися, караючи своїх рабів, див. у праці Галена «Хвороби розуму», 4. Приклад багатого рабовласника, котрий намагається використовувати свої зв’язки для того, щоб повернути раба-втікача, можна знайти в листах Сіммаха, 9.140. Відомості про право раба звернутися до богів або до статуї божественного імператора див. в Інституціях Юстиніана, 1.8.2.