Забуте вбивство

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ Історія хвороби

Солтмарш-Гаус був розташований у затишному місці, миль за шість від узбережжя. Він мав добрий залізничний зв'язок із Лондоном від містечка Саут-Бенхем, яке було від нього на відстані п'яти миль.

Джайлза й Ґвенду провели до великої, добре провітреної вітальні, де крісла були обтягнуті кретоновими чохлами з візерунками квітів. Чарівна літня дама із сивим волоссям увійшла до кімнати зі склянкою молока в руках. Вона кивнула їм головою й сіла біля каміна. Дама подивилася на Ґвенду замисленим поглядом, а потім нахилилася до неї й майже пошепки запитала:

— Це ваша бідолашна дитина, моя люба?

Ґвенда трохи розгубилася й невпевненим голосом відказала:

— Ні, ні… Не моя…

— А, то я помилилася. Пробачте мені.

Літня жінка кивнула головою й стала пити молоко. Потім сказала, щоб якось розпочати розмову:

— Пів на одинадцяту. Це завжди відбувається о пів на одинадцяту. Диво та й годі.

Вона стишила голос і знову нахилилася вперед.

— За каміном, — тихо видихнула вона. — Але нікому не кажіть, що я вам розповіла.

У цю миті до кімнати увійшла служниця в уніформі й попросила Джайлза та Ґвенду йти за нею.

Їх провели до кабінету доктора Пенроуза, і доктор Пенроуз підвівся, щоб привітати їх.

Доктор Пенроуз — Ґвенда не могла цього не відзначити — і сам трохи скидався на божевільного. Він здався їй навіть божевільнішим, аніж приємна стара дама у вітальні, утім, можливо, психіатри завжди виддються трохи божевільними.

— Я отримав вашого листа й листа від доктора Кеннеді, — сказав доктор Пенроуз, — і переглянув історію хвороби вашого батька, місіс Рід. — Я дуже добре пам'ятаю його, звичайно, але хотів освіжити свою пам'ять, щоб якнайліпше розповісти вам усе, що ви захочете знати. Я так розумію, ви лише нещодавно довідалися про ці факти?

Ґвенда пояснила йому, що виросла в Новій Зеландії, у родичів матері, і про свого батька знає лише те, що він помер у приватній лікарні в Англії.

Доктор Пенроуз кивнув головою.

— Розумію. Хвороба вашого батька, місіс Рід, була позначена деякими дивними характеристиками.

— Якими, наприклад? — запитав Джайлз.

— Річ у тому, що його одержимість — або його схильність до галюцинацій — була дуже сильною. Майор Гелідей, перебуваючи в стані надзвичайно сильного нервового збудження, абсолютно категорично наполягав на тому, що задушив свою другу дружину в нападі ревнивого гніву. У його поведінці не було багатьох ознак, що притаманні таким захворюванням, і я скажу вам цілком відверто, місіс Рід, якби доктор Кеннеді не запевнив мене в тому, що насправді місіс Гелідей жива, я в той час повірив би, ще слова вашого батька відповідають дійсності.

— То у вас склалося враження, що він справді її задушив? — запитав Джайлз.

— Я сказав «у той час». Згодом у мене з'явилися підстави переглянути свою думку, після того як я глибше ознайомився з характером та структурою психічної поведінки майора Гелідея. Ваш батько, місіс Рід, не був параноїком, у цьому я не маю жодного сумніву. Він не страждав від галюцинацій переслідування, йому не були притаманна імпульси насильства. Він був лагідним і добрим індивідом, здатним контролювати себе. Він не належав до тих людей, яких світ називає божевільними, не був він і небезпечним для інших. Але він був одержимий нав'язливою думкою про те, ще вбив місіс Гелідей, і я цілком переконаний, що пояснити її походження ми зможемо, тільки якщо повернемося далеко назад, — до його дитячого досвіду. Але я готовий визнати, що всі наші методи аналізу не допомогли нам знайти необхідний ключ. Іноді нам доводиться витратити дуже багато часу на те, щоб зламати опір пацієнта, який не піддається нашим методам аналізу. На це може знадобитися кілька років. А у випадку вашого батька навіть цього часу виявилося замало. — Він зробив паузу, а потім, подивившись на Ґвенду гострим поглядом, сказав: — Я думаю вам відомо, що майор Гелідей наклав на себе руки.

— Ой, ні! — скрикнула Ґвенда.

— Побачте мені, місіс Рід. Я думав, ви знаєте. Можливо, ви навіть знайдете підстави звинуватити нас у тому, що так сталося. Я визнаю, що якби ми вжили належних заходів остороги, то цього можна було б уникнути. Але, відверто кажучи, я не помітив ознак, які свідчили б про належність містера Гелідея до суїцидального типу. Він не виявляв тенденцій до меланхолії, до стану пригніченості або розпачу. Він нарікав на безсоння, і мій колега дозволив йому приймати снодійні пігулки в обмеженій кількості. Удаючи, ніби їх приймає, він насправді зібрав їх, скільки йому було треба, і…

Доктор Пенроуз розвів руками.

— Він почувався глибоко нещасним?

— Hi. Я так не думаю. То був радше, я схильний вважати, комплекс провини, бажання покарати себе. Спочатку, ви знаєте, він наполягaв, щоб про його злочин повідомили поліції, і хоч би скільки ми його переконували та запевняли, що ніякого злочину він не скоїв, ваш батько уперто відмовлявся нам повірити. Проте ми знову й знову доводили йому і він мусив визнати, що його пам'ять не зберегла спогадів про те, як саме він здійснював цей конкретний акт. — Доктор Пенроуз зашелестів паперами, що лежали перед ним на столі. — Його розповідь про той вечір ніколи не зазнавала змін. Він увійшов у дім, розповідав він, і там було темно. Слуги кудись пішли. Він увійшов до їдальні, як зазвичай робив, налив собі там випити й випив, потім через суміжні двері увійшов до вітальні. Далі він уже нічого не пам'ятай — нічого взагалі, аж поки не прийшов до тями в спальні, де стояв і дивився на свою дружину, що була мертва — задушена. Він знав, що це зробив він…

Джайлз урвав його:

— Даруйте, докторе Пенроуз, але звідки він знав, що це зробив він?

— У його свідомості сумніву не було. Протягом кількох минулих місяців він ловив себе на тому, що снує дикі й мелодраматичні підозри. Наприклад, він розповів мені, що був переконаний: його дружина нишком підсипає йому наркотики. Він, звичайно, жив в Індії, а справи дружин, які доводять своїх чоловіків до божевілля, потроху їх отруюючи, часто розглядаються в тамтешніх судах. Він досить часто потерпав від галюцинацій, плутаючи час і місце. Він енергійно заперечував, що підозрював свою дружину в подружній невірності, проте я думаю, що головним його мотивом був саме цей. Я думаю, насправді було так: він увійшов до вітальні, прочитав цидулку, яку залишила йому дружина, і вирішив, що найкращий спосіб дати цьому раду — це вбити її. Звідси й галюцинація.

— Ви хочете сказати, він дуже її любив? — запитала Ґвенда.

— Безперечно, місіс Рід.

— І він так і не визнав, що то була галюцинація?

— Він мусив визнати, що так могло бути — але його внутрішня переконаність залишилася непохитною. Одержимість була надто сильною, щоб піддатися аргументам здорового глузду. Якби нам пощастило з'ясувати ті дитячі враження, які під цим лежали…

Ґвенда урвала його. Її зовсім не цікавили дитячі враження батька.

— Але ви цілком упевнені, ви кажете, що він… що він цього не робив?

— О, якщо вас тільки це турбує, місіс Рід, то викиньте свої сумніви з голови. Келвін Гелідей, хоч би як він ревнував дружину, не належав до тих людей, які спроможні вбити.

Доктор Пенроуз кахикнув і взяв зі столу невеличкий пошарпаний чорний записник.

— Якщо бажаєте, місіс Рід то я вам віддам цю книжечку, бо саме ви маєте право володіти нею. У ній ви знайдете кілька нотаток вашого батька, які він зробив, коли перебував тут. Коли ми передавали його особисті речі його повіреним (власне кажучи, адвокатській конторі), то доктор Макґвайр, який був тоді директорам клініки, залишив цей записник як частину історії його хвороби. Про історію хвороби вашого батька доктор Макґвайр написав у своїй книжці; щоправда, він там називає його лише ініціалами — містер К. Г. Якщо хочете, можете забрати цей щоденник.

Ґвенда простягла руку.

— Дякую вам, — сказала вона. — Звичайно ж, я його заберу.

У поїзді, яким вони поверталися де Лондона, Ґвенда розкрила записник і почала читати.

Вона розкрила його навмання.

Келвін Гелідей написав:

Сльози засліпили Ґвенді очі. Вона скоса подивилася на Джайлза, що сидів навпроти неї. Але очі Джайлза дивилися в протилежний куток.

Помітивши погляд Ґвенди, він злегка хитнув головою.

Їхній сусід по вагону читав вечірню газету. На її зовнішній стороні вони побачили написане великими літерами запитання: Які чоловіки були в її житті?

Ґвенда повільно кивнула головою. Вона знову зазирнула в щоденник.