Забуте вбивство

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ Едіт Паджет

Задня вітальня місіс Маунтфорд була дуже затишною кімнатою. Там стояв круглий стіл, накритий скатертиною, кілька старовинних стільців і скромна на вигляд, але несподівано пружна канапа, притулена до стіни. На поличці каміна стояли порцелянові собаки та інші декоративні прикраси, а також портрет принцеси Єлизавети та Маргарет Роуз у рамі. На протилежній стіні висів портрет короля в уніформі, а також фотографія, на якій містер Маунтфорд був знятий у гурті інших пекарів та кондитерів. Там висіла також композиція, зроблена з мушель, й акварельне зображення дуже зеленого моря біля острова Капрі. Було там також багато інших речей, що не претендували ані на красу, ані на розкіш, але загалом ця обстава створювала картину затишної, веселої кімнати, де люди сиділи та втішалися завжди, коли мали на це час.

Місіс Маунтфорд, у дівоцтві Паджет, була низенькою, круглою й темноволосою жінкою з кількома пасмами сивини. Її сестра, Едіт Паджет, була висока, чорнява й тендітна. Сивини в її волоссі не було помітно, хоч на перший погляд вона мала не менш як п'ятдесят років.

— Це ж треба, щоб я з вами зустрілася, — сказала Едіт Паджет. — 3 маленькою місіс Ґвенні. Ви пробачте мені, мем, що я так говорю, але це така несподіванка! Ви часто приходили до мене на кухню, така гарна маленька дівчинка. «Віньки! — мали звичай казати ви. — Віньки!» А просили ви в мене родзинки — але чому ви їх називали віньками, я ніколи не могла збагнути. Проте ви хотіли родзинок, і я вам давала родзинки, ті, що без кісточок.

Ґвенда дивилася на струнку постать жінки, на її червоні щоки й чорні очі, намагаючись щось пригадати, але марно. Нічого не пригадувалося. Пам'ять — дивна річ і підкоряється нам не завжди.

— Мені хотілося б усе пригадати, — сказала вона.

— Та де ж там ви пригадаєте! Ви були такою крихіткою. Сьогодні мало хто хоче служити в домі, у якому є діти. Я таких людей не розумію. Діти приносять у дім життя, так я вважаю. Хоч готувати для них іноді буває нелегко. Але в цьому винні няньки, а не діти, якщо ви розумієте, про що я кажу. Няньки завжди вередують — то ти невчасно приносиш їм тацю, то ще якісь дивні претензії. А ви пам'ятаєте Леоні, місіс Ґвенні? Пробачте мені, місіс Рід, я повинна була б сказати.

— Леоні? Вона була моєю нянькою?

— То була дівчина зі Швейцарії. Вона не дуже добре знала англійську мову й була дуже вразливою у своїх почуттях. Відразу в сльози, коли Лілі казала їй щось не так. Лілі служила в домі покоївкою. Лілі Ебот. Молода дівчина, але досить нахабна й задерикувата. Лілі любила гратися з вами. Ви ховалися від неї за перилами сходів, а вона вас шукала.

Ґвенда мимоволі здригнулася.

Сходи…

Потім раптом сказала:

— Я пам'ятаю Лілі. Вона зав'язала бантик на шиї в кота.

— Дивовижно, що ви пам'ятаєте! У вас був тоді день народження, і Лілі вирішила, що Том повинен ходити з бантиком. Вона розв'язала коробку з шоколадом і зав'язала ту стрічку йому на шию. Том був такий обурений, що втік у сад і доти терся об кущі, доки її не скинув. Коти не люблять, коли з ними витинають такі штуки.

— То був чорний кіт із білими лапами.

— Правильно. Бідолашний старий Томмі. Він був справжнім майстром ловити мишей. Професійний мишолов, можна сказати. — Едіт Паджет замовкла й делікатно кахикнула. — Пробачте, що я так розбазікалася, мем. Але балаканина допомагає повернути назад добрі старі часи. Ви, певно, хочете щось запитати в мене?

— Я люблю поговорити про давні дні, — сказала Ґвенда. — Тому й залюбки вас слухаю. Адже я виховувалася в родичів своєї матері в Новій Зеландії і вони, звичайно, нічого не могли мені розповісти ні про мого батька, ні про мою мачуху. Вона була вродливою, еге ж?

— Вона вас дуже любила. Водила на пляж і гралася з вами в саду. Вона й сама була зовсім юною, якщо хочете знати. Дівчинка та й годі. Я часто думала, що вона знаходила в тих іграх не менше радості, ніж ви. Адже вона, у якомусь розумінні, теж була єдиною дитиною. Доктор Кеннеді, її брат, був на багато років старший і завжди ховався за своїми книжками. Коли вона не була у школі, то мусила гратися сама із собою…

Міс Марпл, що сиділа, спершись спиною на стіну, лагідно запитала:

— Ви прожили в Дилмауті усе своє життя, чи не так?

— О, так, мем. Мій батько мав ферму за пагорбом — її називали Житнім Полем. Синів у нього не було, і мати не змогла обробляти землю, після того як він помер, тож вона продала ферму й купила невеличку галантерейну крамницю в кінці Гай-стріт. Я прожила тут усе своє життя.

— І я думаю, ви знаєте усе про всіх у Дилмауті?

— Звичайно, адже колись це було зовсім мале містечко. Хоча влітку сюди завжди приїздило багато людей, відколи я пам'ятаю. Але то були приємні, спокійні люди, що приїздили сюди щороку, а не ті бродяги та волоцюги, яких ми бачимо нині. То були пристойні родини, які рік у рік оселялися в тих самих кімнатах.

— Я думаю, — сказав Джайлз, — ви знали Гелену Кеннеді до того, як вона стала місіс Гелідей?

— Я, звичайно, знала про неї, так би мовити, і, мабуть, не раз її бачила. Але я не була з нею близько знайома, доки не прийшла туди на службу.

— І вона подобалася вам, — сказала міс Марпл.

Едіт Паджет обернулася до неї.

— Так, мем, подобалася, — сказала вона. Певний виклик прозвучав у її голосі. — То байдуже, що про неї говорять. Для мене вона завжди була жінкою милою та приємною. Я ніколи не думала, що вона зробить те, що зробила. У мене тоді подих перехопило, знаєте. Але ходили також чутки…

Вона раптово замовкла й подивилася на Ґвенду таким поглядом, ніби хотіла вибачитися перед нею.

— Я хочу знати, — схвильовано промовила Ґвенда, — Не думайте, що я можу образитися, якщо ви скажете про неї щось не так. Адже вона не була моєю матір'ю…

— Справді, не була, мем…

— І зрозумійте нас, ми дуже хочемо знайти її. Вона виїхала звідси — і, схоже, її втратили з виду. Ми не знаємо, де вона тепер мешкає й чи взагалі жива. А тепер виникли причині…

Вона завагалася, і Джайлз швидко сказав:

— Причини юридичного плану. Ми не знаємо, чи можемо констатувати її смерть, чи…

— О, я цілком розумію вас, сер. Чоловік моєї сестри в перших пропав безвісти — це було після битви під Іпре — і вона мала дуже багато клопоту при спробах підтвердити його смерть. Для неї то було справжнім випробуванням. Тому, сер, якщо я зможу розповісти вам щось таке, що допоможе вам розв'язати ваші юридичні проблеми, я це зроблю, адже ви мені не чужі. Мені не чужа місіс Ґвенда та її «віньки». Ви так кумедно промовляли те слово.

— Це дуже люб'язно з вашого боку — сказав Джайлз. — Тому, якщо ви не заперечуєте, я поставлю вам кілька запитань. Місіс Гелідей покинула дім цілком несподівано, я правильно розумію?

— Так, сер, і то було велике потрясіння для нас усіх — а надто для майора, бідолашного чоловіка. Він геть занепав духом.

— Я хочу вас запитати прямо — ви маєте якесь уявлення про того чоловіка, з яким вона втекла?

Едіт Паджет похитала головою.

— Доктор Кеннеді вже запитував мене про це — і я нічого не могла йому сказати. Не знала цього й Лілі. А тим більше нічого не могла про це знати Леоні, адже вона була іноземкою.

— Ви не знали, хто був той чоловік, — сказав Джайлз. — Але хіба у вас не було здогадів? Тепер, коли минуло стільки часу, ніякої шкоди вже не буде, навіть якщо ваші здогади виявились хибними. Безперечно, ви підозрювали когось.

— Атож, підозри в нас були… але ви повинні зрозуміти, що то були не більш як підозри. Щодо мене, то я взагалі нічого не бачила. Але Лілі, як я вже вам сказала, була дуже прониклива дівчина, вона мала свої припущення й довго їх зберігала. «Запам'ятайте мої слова, — мала звичай вона казати. — Цей чоловік без тями від неї. Ви тільки гляньте, як він дивиться на неї, коли вона розливає чай. А як дивиться на неї його дружина!»

— Он як. А хто був… той чоловік?

— Боюся, сер, я вже не пам'ятаю, як його звали. Після стількох років! Капітан Есдейл? Ні. Капітан Емері — ні. У мене таке відчуття, що його прізвище починалося на Е. А може, на Г. Досить незвичайне було прізвище. Але я навіть не згадала про нього жодного разу за останні шістнадцять років. Він та його дружина жили тут у готелі «Роял Кларенс».

— Вони приїздили сюди на літо?

— Так, але я думаю, що він — а може, вони обоє — були знайомі з місіс Гелідей раніше. Вони приходили до них дуже часто. Хай там як, а на думку Лілі, він був без тями від місіс Гелідей.

— А його дружині це не подобалося.

— Ні, сер… Але, мушу вам сказати, я ніколи й на мить не припускала, що між ними могло бути щось погане. І я досі не знаю, що думати.

Ґвенда запитала:

— А вони були ще тут — у «Роял Кларенс» — коли моя мачуха зникла?

— Наскільки пригадую, вони виїхали звідси приблизно в той самий час, на день раніше чи пізніше — принаймні, різниця в часі була не така велика, щоб люди не звернули на це уваги. Але я ніколи не чула нічого конкретного. Вони поїхали звідси дуже тихо, якщо то справді були вони. У місті всі були вражені, що місіс Гелідей поїхала кудись так раптово. Але люди завжди вважали її легковажною — хоч сама я ніколи нічого такого не помічала. Я не захотіла б поїхати з ними в Норфолк, якби так думала.

На мить троє присутніх у кімнаті людей втупили в неї здивовані погляди. Потім Джайлз сказав:

— У Норфолк? Вони хотіли переїхати в Норфолк?

— Так, сер. Вони купили там дім. Місіс Гелідей сказала мені про це за три тижні до того, як усе сталося. Вона запитала, чи поїду я з ними, коли вони переселяться, і я сказала, що поїду. Зрештою, я ніколи не була поза межами Дилмаута, і мені захотілося якоїсь переміни — та й любила я цю родину.

— Я ніколи не чув про те, що вони купили будинок у Норфолку, — сказав Джайлз.

— Не дивно, що ви нічого не чули, сер, бо місіс Гелідей не хотіла, щоб про це знали. Вона попросила мене нікому не розповідати про це — і я, звичайно, мовчала. Але вона дуже хотіла покинули Дилмаут на певний час. Вона тиснула на майора Гелідея, щоб виїхати якомога швидше, але йому подобалося жити в Дилмауті. Наскільки мені відомо, він навіть написав листа місіс Фіндейсон, якій належав будинок Сент-Кетрін, запитуючи, чи вона не захоче продати його. Але місіс Гелідей була категорично проти. Вона була дуже налаштована проти Дилмаута. Таке враження, що вона тут боялася жити.

Слова виливалися з неї цілком природно, але, слухаючи її, троє людей напружили всю свою увагу.

Джайлз сказав:

— А ви не думаєте, що вона хотіла переїхати до Норфолка для того, щоб бути поблизу чоловіка, чиє прізвища ви не можете пригадати?

Едіт Паджет, здавалося, була прикро вражена,

— О, ні, сер, мені не хотілося б так думати, і я ніколи так не думала. Крім того, тепер я пригадую, що ті люди приїхали десь із півночі, з Нортумберленда, якщо не помиляюся. Але їм хотілося приїздити сюди на вакації, бо тут м'який клімат.

— Вона чогось боялася, я вас правильно зрозуміла? — запитала Ґвенда. — Я маю на увазі свою мачуху.

— Я дещо пригадала тепер, коли ви це сказали…

— Що?

— Одного разу Лілі прийшла на кухню. Вона підмітала сходи й сказала: «Схоже, кепські в них справи!» Вона мала звичай іноді ляпнути щось, не подумавши, я маю на увазі Лілі, тож ви повинні мені пробачити.

Тоді я запитала в неї, про що вона говорить, і вона сказала, що пані з паном увійшли із саду до вітальні, а що двері залишилися прочиненими, то Лілі підслухала їхню розмову. «У її словах звучав страх, — сказала мені Лілі. — «Я давно вже тебе боюся. Ти божевільний. Ти ненормальний. Іди геть і дай мені спокій. Ти повинен залишити мене саму. Я боюся. Мабуть, у глибині душі я завжди тебе боялася…»

Вона тоді сказала щось подібне — звісно, я не можу тепер ручатися за точність кожного слова. Але Лілі сприйняла ту розмову дуже серйозно й тому, після того, як усе сталося, вона…

Зненацька Едіт Паджет замовкла. Дивний зляканий вираз промайнув на її обличчі.

— Я, звичайно ж, не хотіла… — почала вона. — Пробачте мені, мем, мій язик не знає, що він базікає.

Джайлз лагідно сказав.

— Будь ласка, розкажіть нам усе, Едіт. Зрозумійте, для нас дуже важливо знати, як усе насправді було. Це сталося дуже давно, але ми повинні знати.

— Я не зможу вам розповісти, — безпорадно промовила Едіт.

Міс Марпл запитала.

— Що тоді подумала Лілі — чи чого вона не подумала?

Едіт Паджет сказала тоном вибачення:

— У голові в Лілі завжди виникали всілякі думки. Я ніколи не звертала на них уваги. Вона полюбляла ходити в кіно й запозичувала звідти безліч дурних мелодраматичний уявлень. Вона ходила в кіно й того вечора, коли це сталося — і більше того, вона взяла із собою Леоні — а цього робити було не слід, і я їй сказала. «Усе гаразд, — відповіла мені вона. — Ми ж не залишаємо дитину саму-одну в домі. Ти будеш унизу на кухні, а трохи згодом повернуться пан і пані, до того ж ця дитина ніколи не прокидається, вона завжди спить міцним сном». Але вона вчинила неправильно, так я їй і сказала, хоч, звичайно, про те, що Леоні пішла тоді з нею, я довідалася пізніше. Якби я знала про це, я пішла б нагору подивитися, чи з вами — я маю на увазі вас, місіс Ґвендо, — усе гаразд. Ви нічого не можете почути з кухні, коли нижні двері зачинені.

Едіт Паджет помовчала, а тоді провадила:

— Я прасувала одяг. Вечір минав швидко, а потім до мене на кухню зайшов доктор Кеннеді й запитав, де Лілі, а я сказала, що вона сьогодні має вільний вечір, але з хвилини на хвилину мусить прийти, і справді вона пришила саме в ту хвилину, і він повів її нагору до кімнати пані. Він хотів, знати, чи забрала вона із собою одяг і який саме. Тож Лілі подивилася, якого одягу бракує, а потім спустилася до мене. Вона була дуже збуджена. «Вона вшилася, — сказала мені Лілі. — Утекла з кимось. А з паном справи кепські. Пережив удар чи щось таке. Це стало великим потрясінням для нього. Він мусив знати, що до цього йдеться». «Не говори так, — сказала я. — Звідки ти знаєш, що вона з кимось утекла? Можливо, вона одержала телеграму від хворого родича».

— «Який там, у біса, хворий родич, — сказала Лілі (вона завжди висловлювалася досить грубо, я вже вам казала). — Вона залишила цидулку». — «А з ким вона втекла?» — запитала я. «А ти як гадаєш? — запитала мене Лілі. — Звичайно, не з тишком Фейном із його овечими очима та манерою ходити за нею, як вірний пес». — «То ти гадаєш, вона втекла з капітаном — не пам'ятаю, як там його звали». І вона мені тоді сказала: «Авжеж із ним, я ладна об заклад побитися. Якщо тільки не з таємничим коханцем у розкішному автомобілі» (То був наш ідіотський жарт, не більше). І я сказала: «Я в це не вірю. Місіс Гелідей не така. Вона б такого не вчинила». А Лілі й каже: «Але схоже, вона таки це вчинила».

Так було на самому початку ви розумієте. Але згодом у нашій спальні Лілі мене розбудила. «А знаєш, — сказала вона. — Там усе було не так». — «Що там було не так?» — запитала я. А вона мені: «Одяг був не такий». — «Про що ти говориш?» — запитала я. «Послухай-но, Елі. — сказала вона. — Я переглянула її одяг, бо доктор Кеннеді мене попросив це зробити. Валіза й справді зникла, і зникло досить одягу, щоб її напхати — але то був не той одяг>. — «Чому ти так думаєш?» — запитала я. А вона тоді мені й каже: «Вона взяла вечірню сукню, оту сіро-сріблястого кольору, але не взяла вечірнього пояса та бюстгалтера; не взяла трусиків, які вона завжди вдягає під ту сукню, і вона взяла свої парчеві вечірні черевички, а не сріблясті босоніжки. І вона взяла свою зелену твідову спідницю, яку завжди носить лише пізньої осені, але не взяла того модного пуловера, й узяла також свої мереживні блузки, які носить лише під костюмом. А з білизни, якої в неї ціла купа, не взяла майже нічого. Запам'ятай мої слова, Еді, — сказала мені Лілі. — Нікуди вона не втікала. Це пан її порішив».

Після таких її слів я вже не могла заснути. Я сіла в ліжку й запитала, що це вона навигадувала.

«Усе сталося так, як було описано в «Новинах світу» минулого тижня, — сказала Лілі. — Пан довідався, що вона зраджувала його, убив її й укинув у льох, де закопав під підлогою. Ти не могла нічого почути, бо льох під холом. Ось що він зробив, а потім спакував валізу, аби показати, що вона від нього втекла. Але вона там, під підлогою льоху. Вона не втекла з цього дому живою». Я спробувала її заспокоїти, адже вона говорила такі жахливі речі. Але наступного ранку я все ж таки спустилася в льох. Однак там нічого не було порушено, і не видно було жодних ознак, щоб хтось копав землю — і я пішла й сказала Лілі, що вона наговорила дурниць, але вона залишилася переконана в тому, що пан убив пані. «Згадай, — сказала вона мені, — що вона боялася його до смерті. Я сама чула, як вона йому це казала». — «Але тут ти якраз помилилася, дівчино, — сказала їй я, — бо то був не пан. Відразу по тому, як ти мені це сказала в той день, я визирнула у вікно й побачила пана, який спускався з пагорба з ключками для гольфу, тож він не міг розмовляти з пані у вітальні. То був хтось інший».

Її слова довго відлунювали в тій затишній і простій вітальні.

Джайлз тихо повторив, майже не дихаючи:

— То був хтось інший…