Забуте вбивство

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ Мавпячі лапи

Ґвенда поставила лікті на стіл і підперла підборіддя долонями, тоді як її погляд бездумно ковзав по рештках квапливого обіду. Незабаром їй треба буде їх прибрати, віднести посуд до зливальниці, помити, витерти стіл, а потім подумати, що вони їстимуть на вечерю.

Та особливо квапитися не було потреби. Вона відчувала, що їй треба трохи часу, треба трохи поміркувати.

Події сьогоднішнього ранку, коли вона стала подумки переглядати їх, здалися їй хаотичними й неможливими. Усе відбувалося так швидко й так неймовірно.

Інспектор Ласт приїхав рано — о пів на десяту. Разом із ним прибув інспектор Праймер із головного штабу та головний констебль графства. Останній не залишався довго. Розслідувати справу вбитої Лілі Кімбл з усіма її відгалуженнями було доручено інспекторові Праймеру.

Саме інспектор Праймер, чоловік із оманливо м'якими манерами й лагідним голосом, у якому звучали нотки вибачення, запитав у неї, чи для неї не становитиме великих незручностей, якщо його люди трохи перекопають її сад.

Він сказав це таким тоном, ніби мав намір рекомендувати своїм підлеглим зробити деякі вправи, корисні для здоров'я, а не копати землю з метою знайти мертве тіло, яке там лежало вісімнадцять років.

Тоді до розмови втрутився Джайлз. Він сказав:

— Я думаю, ми дещо зможемо вам підказати.

Він повів інспектора на терасу й розповів йому про те, що сходи до моріжка були перенесені.

Інспектор подивився на заґратоване вікно на другому поверсі на розі будинку й сказав:

— А то, певно, дитяча кімната.

І Джайлз підтвердив, що то справді дитяча кімната.

Потім інспектор і Джайлз повернулися в дім, а двоє чоловіків із лопатами вийшли в сад. Не чекаючи, коли інспектор почне його розпитувати, Джайлз сказав:

— Я думаю, інспекторе, вам варто вислухати те, про що моя дружина досі нікому не розповідала, крім мене та е… ще однієї особи.

Лагідний, але разом із тим і гострий погляд інспектора Праймера зупинився на Ґвенді. У ньому читалося приховане запитання. Певно, він міркує, звертаючись сам до себе, подумала Ґвенда: «Чи на думку цієї жінки можна покластися, чи вона належить до тих, котрі надто залежать від своєї уяви?»

Це відчуття було таким сильним, що вона сказала, мовби захищаючись:

— Можливе, я все це просто собі уявила. Можливо. Але воно здається мені жахливо реальним.

Інспектор Праймер сказав тоном лагідним і заспокійливим:

— Гаразд, місіс Рід, я готовий вас вислухати.

І Ґвенда почала свою розповідь. Про те, яким знайомим здався їй цей дім, коли вона вперше його побачила. І як вона потім довідалася, що жила в ньому малою дитиною. Як пригадала візерунок шпалер у дитячій кімнаті, двері, що сполучали між собою дві кімнати, своє відчуття, що тут мають бути сходи, якими з тераси можна спуститися до моріжка.

Інспектор Праймер кивав головою. Він не сказав, що дитячі спогади Ґвенди не здалися йому особливо цікавими, але Ґвенда запитувала себе, чи він цього не подумав.

І тоді вона розповіла про найголовніше. Як сидячи в театрі, вона несподівано пригадала ту мить, коли дивилася крізь перила сходів у Домі-на-Горі й побачила мертву жінку в холі.

— Із синім обличчям, задушену, і з золотим волоссям — то була Гелена. Я знала, що то Гелена, але не знала, хто вона така.

— Ми думали, що… — почав Джайлз, але інспектор Праймер зупинив його несподівано владним жестом руки.

— Будь ласка, дозвольте місіс Рід розповісти мені про все своїми словами.

І Ґвенда говорила далі, затинаючись, а інспектор Праймер намагався їй допомогти, докладаючи зусиль, яких Ґвенда не могла належно оцінити, бо то була надто витончена професійна майстерність досвідченого детектива.

— Вебстер? — замислено повторив він. — «Герцогиня д'Амальфі»? Мавпячі лапи?

— Але то був, певно, кошмар, — озвався Джайлз.

— Будь ласка, містере Рід, не втручайтеся.

— То справді міг бути кошмар, — погодилася Ґвенда.

— Ні, я так не думаю, — заперечив їй інспектор Праймер. — Нам буде важко пояснити смерть Лілі Кімбл, якщо ми не припустимо, що в цьому домі було вбито жінку.

Це твердження було таким розумним і переконливим, що Ґвенда поквапилася розповідати далі.

— І не мій батько задушив її, ні. Справді, то був не він. Навіть доктор Пенроуз каже, що він не належав до таких людей і не зміг би вбити нікого. І доктор Кеннеді був переконаний, що батько цього не зробив, а лише думав, що він її вбив. Тож, як бачите, був хтось такий, кому хотілося переконати мого батька в тому, що то він задушив дружину, і ми навіть знаємо, хто то був — принаймні один із двох людей…

— Ґвендо, — утрутився Джайлз, — насправді ми не можемо…

— Я оце подумав, містере Рід, — сказав інспектор, — чи не ліпше вам вийти в сад і подивитися, як там працюють мої люди. Скажіть їм, що я вас послав.

Він зачинив засклені двері за Джайлзом, узяв їх на засув і повернувся до Ґвенди.

— А тепер розкажіть мені про свої міркування, місіс Рід. Не переймайтеся, якщо вони виявляться незв'язними.

І Ґвенда розповіла йому про всі свої та Джайлзові міркування й припущення, про ті заходи, до яких вони вдалися, щоб з'ясувати все про трьох чоловіків, котрі могли зіграти якусь роль у житті Гелени Гелідей, і про остаточні висновки, до яких вони прийшли, — і як Волтеру Фейну та Ефліку хтось зателефонував, прикинувшись Джайлзом, і покликав їх у Дім-на-Горі вчора пополудні.

— Але ж ви не можете не погодитися, інспекторе, що хтось один із них нам набрехав?

І лагідним, дещо стомленим голосом інспектор їй відповів:

— Це одна з головних проблем у моїй роботі. Надто багато людей можуть брехати. І зазвичай брешуть… Хоч і не завжди з тих причин, які ви припускаєте. А деякі люди навіть не усвідомлюють, що вони брешуть.

— Ви це про мене? — з острахом запитала Ґвенда.

— Я вважаю вас дуже правдивим свідком, місіс Рід, — усміхаючись, відповів їй інспектор.

— І ви думаєте, я маю рацію щодо того, хто її вбив?

Інспектор зітхнув і сказав:

— Розв'язання цієї проблеми не залежить від того, що ми думаємо. Воно залежить від з'ясування обставин справи. Де хто був, що кожен розповідає про свої пересування. Ми знаємо з точністю до десяти хвилин або десь так, коли було вбито Лілі Кімбл. В інтервалі часу від другої години двадцяти хвилин і до другої години сорока п'яти хвилин. Хто завгодно міг убити її, а тоді приїхати сюди вчора пополудні. Щодо мене, то я не бачу ніякого сенсу в тих телефонних дзвінках. Вони не дають змоги забезпечити собі алібі жодному з тих людей, про яких ви згадали, на час убивства.

— Але ви з'ясуєте, чи не так, де вони в той час були й що робили? Між другою двадцять й другою сорок п'ять. Ви запитаєте в них.

Інспектор Праймер усміхнувся.

— Ми поставимо всі необхідні запитання, місіс Рід, у цьому можете не сумніватися. Коли настане час. Зайвий поспіх ні до чого доброго не призводить. Треба спершу добре роздивитися дорогу, яка лежить попереду.

Ґвенда раптом виразно уявила собі цю роботу, спокійну й позбавлену сенсацій. Неквапливу, невблаганну…

Вона сказала:

— Я вас розумію… Адже ви професіонал. А ми з Джайлзом лише аматори. У нас може виникнути здогад — але ми не знаємо, як його підтвердити.

— Приблизно так воно і є, місіс Рід.

Інспектор знову усміхнувсь. Він підвівся й відчинив засклені двері на веранду. Але в ту мить, коли він наготувався вийти через них, Праймер раптом зупинився як укопаний. Ґвенда в ту мить уявила собі собаку, який робить стійку.

— Пробачте мені, місіс Рід. Ота жінка — то міс Джейн Марпл, чи не так?

Ґвенда підійшла й стала поруч нього. У глибині саду міс Марпл досі вела свою безнадійну війну з берізкою.

— Так, це міс Марпл. Вона люб'язно допомагає нам із роботою в саду.

— Міс Марпл, — сказав інспектор. — Тепер я розумію.

І коли Ґвенда запитливе подивилася на нього й сказала: «Вона дуже мила жінка», він їй відповів:

— То дуже знаменита жінка, міс Марпл. Вона вже обставила головних констеблів у трьох графствах. До мого вона ще не дісталася, але це лише питання часу. Отже, міс Марпл уже ознайомилася з цією справою.

— Вона дала нам багато неоціненних порад, — визнала Ґвенда.

— Я в цьому не сумніваюся, — сказав інспектор. — Отже, це вона підказала вам, де треба шукати труп місіс Гелідей?

— Вона сказала, що ми з Джайлзом самі повинні зрозуміти, де треба його шукати, — сказала Ґвенда. — і ми були дуже дурні, що не подумали про це раніше.

Інспектор коротко засміявся й підійшов до міс Марпл. Ви сказав:

— Я не думаю, що ми знайомі з вами, міс Марпл. Але мені багато розповідав про вас полковник Мелроуз.

Міс Марпл розігнулася, почервонівши й стискаючи в руці пучок зеленої берізки.

— О, любий полковник Мелроуз. Він завжди був такий добрий до мене. Відтоді як…

— Відтоді як церковного старосту застрелили в кабінеті вікарія. Це було досить давно. Але після того ви мали й інші успіхи. Невеличка справа з отруєним пером поблизу від Лімстока.

— Схоже, ви багато знаєте про мене, інспекторе…

— Моє прізвище — Праймер. А ви тут уже добре попрацювали, я сподіваюся.

— Знаєте, я трохи допомагаю їм із садом. Він дуже занедбаний. Ось ця берізка, наприклад, така капосна рослина. Її коріння — провадила міс Марпл, дивлячись на інспектора своїми чесними, невинними очима, — глибоко проникає в землю. І може тягтися там, у глибині, на великі відстані.

— Сподіваюся, ви правду кажете, — мовив інспектор. — Воно далеко тягнеться… я маю на увазі вбивство, яке тут скоєне. На вісімнадцять років назад у часі.

— А може, і далі, — сказала міс Марпл. — Дуже шкода, інспекторе, коли гинуть чудові квіти, які щойно почали розпускатися…

До них по стежці підбіг один із констеблів. Він був весь пітний, із плямою брудної землі на лобі.

— Ми вже дещо викопали, сер. Либонь, це вона і є.

І саме в ту мить, подумала тепер Ґвенда, почався кошмар, яким був позначений цей день. Увійшов Джайлз із блідим обличчям і сказав:

— Вона там, Ґвендо.

Один із констеблів зателефонував, і незабаром приїхав поліційний лікар, низенький, метушливий чоловік.

І саме тоді місіс Кокер, спокійна й незворушна місіс Кокер вийшла в сад — причому її туди привела не гидка цікавість, як можна було б припустити, — ні, вона вийшла пошукати кулінарних трав, бо хотіла приправити ними страву, яку зготувала на обід. І місіс Кокер, яка вчора зреагувала на повідомлення про вбивство з обуреним потрясінням й тривогою за те, як воно вплине на здоров'я Ґвенди (бо місіс Кокер чомусь переконала себе в тому, що через певну кількість місяців у дитячій кімнаті з'явиться новий пожилець), натрапила на сумні розкопки, і їй відразу стало так погано, що вона всіх налякала.

— Це жахливо, мем. Я ніколи не могла спокійно дивитися на людські кістки. А ще тут, у саду, біля м'яти та інших рослин. Серце в мене калатає, мов шалене, і я майже не можу дихати. Якщо ви дозволите, то, може, ковточок бренді…

Налякана важким диханням місіс Кокер і попелястим кольором її обличчя, Ґвенда підбігла до буфета, налила у склянку трохи бренді й подала її місіс Кокер.

— Саме цього я потребувала, мем, — сказала місіс Кокер, пригублюючи трунок, і тут раптом голос її завмер, а обличчя так змінилося, що Ґвенда зойкнула, гукаючи Джайлза, а той не менш гучним криком покликав поліційного лікаря.

— І добре, що я виявився на місці, — сказав той потім. — Без медичної допомоги та жінка померла б.

Тоді інспектор Праймер узяв карафу з бренді, і вони з лікарем стали щось обговорювали, дивлячись на неї, й інспектор Праймер запитав у Ґвенді: коли вона та Джайлз востаннє пили бренді з цієї карафи.

Ґвенда сказала, що відтоді минуло вже кілька днів. Вони їздили на північ, а кілька останніх разів, коли їм хотілося випити, вони прикладалися до джину.

— Але я мало не випила трохи бренді вчора, — сказала Ґвенда. — Проте воно нагадує мені про хитавицю на кораблі, тому Джайлз відкрив для мене нову пляшку віскі.

— Вам дуже пощастило, місіс Рід. Якби ви випили вчора бренді, то сумніваюся, що сьогодні були б живі.

— Джайлз мало не пригубив трохи — але зрештою він випив віскі зі мною.

Ґвенда затремтіла від страху.

Навіть тепер, сама-одна в домі, коли поліція вже пішла а Джайлз подався з ними, після поквапного обіду, який вона нашкребла з консервних бляшанок (адже місіс Кокер забрали до лікарні), Ґвенда ніяк не могла повірити в ту круговерть подій, що відбулися сьогодні вранці.

Одна річ уявлялася їй очевидною: учорашня присутність у домі Джекі Ефліка та Волтера Фейна. Кожен із них міг долити отрути в бренді, а який сенс могли мати ті телефонні дзвінки, як не дати нагоду котромусь із них отруїти карафу з бренді? Ґвенда й Джайлз надто близько підібралися до правди. А може, у дім увійшла якась третя особа, увійшла знадвору через відчинені засклені двері до вітальні, тоді як вони з Джайлзом сиділи в будинку доктора Кеннеді, чекаючи, коли Лілі Кімбл прийде на домовлену зустріч? Та сама третя особа, яка дзвонила по телефону, щоб перекинути підозру на інших двох?

Але думка про існування третьої особи не має сенсу, сказала собі Ґвенда, бо третя особа, безперечно, зателефонувала б комусь одному з тих двох людей. Третій особі був би потрібен один підозрюваний, а не два. А крім того, хто міг бути цією третьою особою? Ерскін, поза всяким сумнівом, перебував у Нортумберленді. Ні, або Волтер Фейн зателефонував Ефлікові й прикинувся, ніби телефонували також йому. Або Ефлік зателефонував Фейнові й так само прикинувся, що теж одержав телефонний дзвінок. Це зробив один із тих двох, і поліція, котра розумніша й має більше ресурсів, аніж вони з Джайлзом, з'ясує, хто це був.

Знову Ґвенда затремтіла від страху. Не так легко звикнути до думки — до знання про те, що хтось намагається тебе вбити. «Ви наражаєте себе на небезпеку», — дуже давно сказала їм міс Марпл. Але ні вона, ні Джайлз ніколи серйозно не думали про небезпеку. Навіть після вбивства Лілі Кімбл їй і на думку не спало, що хтось намагатиметься вбити її та Джайлза. Саме тому, що вони з Джайлзом надто близько підійшли до правди про те, що сталося вісімнадцять років тому. Міркуючи, що тоді могло статися — і хто був винен у тому, що сталося.

Волтер Фейн і Джекі Ефлік…

Котрий із них?

Ґвенда заплющила очі, знову роздивляючись їх у світлі свого нового знання.

Спокійний Волтер Фейн, що сидить у своєму офісі — блідий павук у центрі своєї павутини. Такий тихий, такий нешкідливий на перший погляд. Будинок з опушеними шторами. Мрець у домі. Той, хто помер вісімнадцять років тому, але досі перебуває тут. Яким зловісним здавався їй тепер Волтер Фейн. Волтер Фейн, який одного разу мало не вбив свого брата. Волтер Фейн, до якого Гелена двічі виявила таку зневагу, відмовившись вийти за нього заміж спочатку тут, удома, а згодом — в Індії. Двічі пережити таку ганьбу. Волтер Фейн, такий сумирний, такий неемоційний, спроможний виразити себе, можливо, тільки в нападах шаленої вбивчої люті — мабуть, так само колись повелася спокійна й тиха жінка, Ліззі Борден…

Ґвенда розплющила очі. То переконала вона себе чи не переконала в тому, що саме Волтер Фейн — той чоловік, якого вони шукають?

Але чом би їй трохи не поміркувати й про Ефліка. Уже з розплющеними очима.

Його крикливий картатий костюм, його владні манери — усе в ньому протилежне Волтерові Фейну, в Ефлікові немає нічого ані пригніченого, ані тихого. Та, можливо, він напускає на себе цей вид через свій комплекс неповноцінності. Іноді він впливає саме так на поведінку людини, кажуть експерти. Якщо ти не впевнений у собі, ти мусиш вихвалятися, самоутверджуватися й намагатися всіх затьмарити. Гелена відкинула його домагання, бо він був не з її суспільного класу. Ця рана в нього, певно, досі не загоїлася. Він був сповнений рішучості домогтися успіху у світі. Його переслідували. Усі були проти нього. Його вигнали зі служби за фальшивим звинуваченням «ворога». Уже це свідчить про те, що Ефлік не зовсім нормальний. І яким відчуттям сили наповниться такий чоловік, коли вб'є кого-небудь. Його доброзичливе, веселе обличчя — насправді жорстоке обличчя. Він чоловік дуже жорстокий — і його тендітна бліда дружина знає про це, а тому боїться його. Лілі Кімбл погрожувала йому — і Лілі Кімбл померла. Ґвенда й Джайлз утрутилися, а тому Ґвенда й Джайлз також мусять померти, і він поставить під підозру Волтера Фейна, яким колись вигнав його зі служби. Усе чудово збігається.

Ґвенда стрепенулася, відігнала від себе картини, створені її уявою, і повернулася до речей практичного порядку. Джайлз скоро повернеться й попросить чаю. Вона мусить прибрати зі столу рештки обіду й помити посуд.

Вона поставила все, що було на столі, на тацю й винесла на кухню. У кухні панувала бездоганна чистота. Місіс Кокер — це справжній скарб.

Біля зливальниці лежали хірургічні рукавички. Місіс Кокер завжди натягала їх, миючи посуд. Її небога, що працювала в лікарні, придбала їх для неї за зниженою ціною.

Ґвенда теж натягла їх і заходилась мити тарілки. Їй теж хотілося зберегти свої руки неушкодженими.

Вона помила тарілки й поставила їх у сушарку, помила та витерла інші речі й акуратно все поскладала.

Потім, усе ще під владою своїх думок, пішла нагору. Подумала, що треба випрати панчохи та джемпер або два. Тому не скинула рукавичок.

Ці думки снувалися на передньому краю її розуму. Але десь глибоко під ними наростала тривога.

Волтер Фейн або Джекі Ефлік сказала вона собі. Або той, або той із них. І вона побудувала дуже логічну низку звинувачень проти обох. Можливо, саме це й турбувало її. Бо, строго кажучи, було б набагато переконливіше, якби вона змогла побудувати таку низку лише проти одного. Їй треба було б уже знати, хто з них винен, а хто ні. А вона досі не була певна.

Якби був бодай ще один… Але ще одного не могло бути. Бо Ричард Ерскін не причетний до цього. Ричард Ерскін перебував у Нортумберленді, коли було вбито Лілі Кімбл. І коли в карафу з бренді додали отруту. Так, Ричард Ерскін перебуває поза підозрою.

Це її тішило, бо їй сподобався Ричард Ерскін. Він чоловік привабливий, він дуже привабливий. Йому можна тільки поспівчувати, що він одружився з такою мегерою. З її підозріливими очима й низький голосом. Дуже схожим на чоловічий…

Дуже схожим на чоловічий голос…

Ця думка прострелила крізь її мозок, наповнивши її відчуттям дивної небезпеки.

Чоловічий голос… А не могло бути, що то місіс Ерскін, а не її чоловік відповіла вчора ввечері по телефону Джайлзові?

Ні — звичайно ж, ні. Вона й Джайлз це відчули б. І хай там як, а місіс Ерскін не могла знати, хто їм учора телефонував. Ні, то, звичайно ж, відповідав містер Ерскін, а його дружина була у від'їзді.

Його дружина була у від'їзді…

Ні, ні, це неможливо. Звісно ж, неможливо… А що, як і справді то була місіс Ерскін? Місіс Ерскін, якій Лілі Кімбл написала листа. А що, як Леоні тієї ночі бачила з саду жінку, визирнувши з вікна?

Несподівано унизу з холі щось гримнуло. Хтось увійшов у дім через парадні двері.

Ґвенда вийшла з ванної кімнати на площадку сходів і подивилася через перила. Вона з полегкістю побачила, що то був доктор Кеннеді. Вона гукнула.

— Я тут.

Її руки були витягнуті перед нею — мокрі, блискучі, з дивним рожевим відтінком, вони щось їй нагадували.

Кеннеді подивився вгору, затуляючи очі.

— Це ви, Ґвенні? Я не бачу вашого обличчя. Я засліплений…

І тоді Ґвенда зойкнула…

Подивившись на свої гладенькі руки, схожі на лапи мавпи, і почувши голос у холі.

— To були ви… — видихнула вона. — Ви її вбили… вбили Гелену… Я тепер знаю… То були ви… Ви…

Він став підійматися сходами. Повільно. Дивлячись на неї.

— Чому ви не захотіли дати мені спокій? — сказав він. — Чому ви втрутилися? Чому повернули її з небуття? Саме тоді, коли я вже почав забувати. Ви повернули її до життя, Гелену, — мою Гелену. Я мусив убити Лілі — тепер я мушу вбити вас. Як убив Гелену… Атож, як я вбив Гелену.

Він був уже зовсім близько, — його руки тяглися до неї, — Ґвенда знала, вони тягнуться до її горла. Вона бачила перед собою його добре, дивакувате обличчя — приємне, звичайне обличчя літнього чоловіка, усе було таким самим, як і раніше, але очі — очі не були нормальним…

Ґвенда повільно відступала перед ним назад, розпачливий зойк застряг у неї в горлі. Вона вже один раз зойкнула. І більше вона не зойкне. А якби й зойкнула, то ніхто не почув би.

Бо в домі не було нікого — ані Джайлза, ані місіс Кокер, ані навіть міс Марпл у саду. Нікого. А сусідній будинок надто далеко, і там ніхто не почує, як вона закричить. А крім того, вона неспроможна видобути із себе крик… Бо вона надто налякана, щоб закричати. Налякана жахливими руками, що тягнуться до її горла…

Вона зможе поточитися лише до дверей дитячої кімнати, а тоді… а тоді ці жахливі руки здавлять її за горло…

Тонке скімлення злетіло з її губів.

А тоді раптом доктор Кеннеді зупинився й відсахнувся назад, коли струмінь мильної води засліпив йому очі. Він хапнув ротом повітря, закліпав і затулив обличчя долонями.

— Ваше щастя, — сказала міс Марпл, відсапуючись, бо щойно збігла нагору по сходах чорного ходу, — що я саме змивала попелицю з ваших троянд.