Забуте вбивство

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ Хто з них?

Джайлз і Ґвенда не поїхали з інспектором Ластом і доктором Кеннеді розпитувати містера Кімбла. Вони приїхали додому близько сьомої вечора. Ґвенда була блідою й хворою. Доктор Кеннеді сказав Джайлзу:

— Дайте їй випити трохи бренді й нехай вона з'їсть що-небудь, потім у кладіть її в постіль. Вона пережила глибоке потрясіння.

— Як це жахливо, Джайлзе, — знову й знову повторювала Ґвенда. — Як жахливо. Та дурна жінка призначила побачення з убивцею й так довірливо з ним зустрілася, щоб напитати собі смерть. Пішла, як вівця на забій.

— Не думай про це, моя кохана. Адже ми й раніше знали про існування вбивці.

— Ні, ми не знали. То не був убивця сьогоднішній. Я хочу сказати, те вбивство було скоєне вісімнадцять років тому. Воно, у якомусь розумінні, не було реальним. А могло виявитися й помилковим припущенням.

— Що ж, сьогодні ми переконалися в тому, що воно не було помилковим припущенням. Ти весь час мала рацію, Ґвендо.

Джайлз був радий, що вони застали міс Марпл у Домі-на-Горі. Вона та місіс Кокер по черзі метушилися біля Ґвенди, яка відмовилася від бренді, бо воно нагадувало їй про хитавицю на морі, але погодилася випити гарячого віскі з лимоном, а потім, піддавшись на вмовлянню місіс Кокер, сіла і з'їла омлет.

Джайлз хотів би перевести розмову на іншу тему, але міс Марпл, як він сам визнав згодом, виявила більше тактовності, заговоривши про вбивство у вельми спокійному та розважливому гоні.

— Це, звичайно, жахливо, моя люба, — сказала вона, — і дуже велике потрясіння, але й цікаве по-своєму, треба визнати. Я, звичайно, жінка дуже стара, а тому смерть мене не хвилює так, як вона хвилює вас, — мене може вразити по-справжньому лише щось надто болісне й тривале, як, наприклад, захворювання на рак. Головне, що ця трагічна подія остаточно й незаперечно підтвердила: бідолашну молоду Гелену Гелідей було вбито. Ми досі про це тільки здогадувалися, але тепер ми знаємо.

— І, судячи з ваших слів, ми, певно, знаємо також, де шукати тіло. Думаю, що в льоху.

— Ні, ні, містере Рід. Ви повинні пам'ятати, як Едіт Паджет розповіла, що, стурбована словами Лілі, вона спускалася в льох, проте нічого там не знайшла, а якби там були якісь сліди, то їх не міг би не помітити той, хто їх там свідомо шукав.

— Що ж тоді могло статися з тілом? Хтось забрав його в машину і скинув зі скелі в море?

— Ні. Пригадайте-но, мої любі, що вас вразило найбільше, коли ви сюди переїхали — я маю на увазі передусім вас, Ґвендо. Той факт, що з вікна вітальні не відкривався вид на море. Там, де ви сподівалися знайти сходи, які ведуть до моріжка, були натомість зарості густих чагарів. Потім ви з'ясували, що сходи були там справді, але їх чомусь перенесли в кінець тераси. Чому, ви думаєте, їх перенесли?

Ґвенда подивилася на неї з таким виразом, ніби починала щось розуміти.

— Ви хочете сказати, що саме там…

— Для такого перенесення сходів мала бути причина, але розумну причину для цього годі знайти. Те місце, правду кажучи, геть незручне, щоб будувати там сходи до моріжка. Але той кінець тераси майже невидимий із будинку — його можна побачити лише крізь одне вікно, вікно дитячої кімнати, на другому поверсі. А ви хіба не розумієте, що коли ви закопуєте тіло, то земля буде порушена й треба знайти причину, яка пояснювала б, чому вона порушена. А причиною можна було назвати перенесенню сходів від місця, що навпроти вітальні, у кінець тераси. Я вже знаю зі слів доктора Кеннеді, що Гелена Гелідей та її чоловік дуже любили сад і багато працювали в ньому. Садівник, який щодня до них приходив, звик просто виконувати їхні розпорядження. А коли він прийшов і побачив, що сходи вже почали переносити й частину плит зірвано, то вирішив що Гелідеї почали цю роботу, коли його не було, і завершив її. Труп, звичайно, могли закопати де завгодно, але ми можемо бути цілком певні, що насправді він закопаний у кінці тераси, а не перед заскленими дверима вітальні.

— Чому ми можемо бути в цьому певні? — запитала Ґвенда.

— Адже бідолашна Лілі Кімбл написала у своєму листі, що вона вже не думає, ніби тіло сховане в льоху, бо Леоні щось побачила, визирнувши у вікно. Тут усе дуже ясно, хіба не так? Швейцарська дівчина визирнула вночі у вікно дитячої кімнати й побачила, що в саду копають могилу. Можливо, вона впізнала й того, хто її копав.

— І нічого не повідомила поліції?

— Моя люба, тоді ніхто не знав про те, що в домі скоєне злочин. Місіс Гелідей утекла з коханцем — це єдине, що дійшло до свідомості Леоні. Мабуть, вона майже не розмовляла англійською мовою. Вона розповіла Лілі, либонь уже значно пізніше, про те, що побачила в ту ніч із вікна, і це підтвердило віру Лілі в те, що в домі було скоєно злочин. Але я не маю сумніву: Едіт Паджет вилаяла Лілі за те, що та базікає дурниці, а швейцарська дівчина погодилася з її думкою і, звичайно ж, не захотіла звертатися до поліції. Іноземці завжди уникають будь-яких стосунків із поліцією, коли перебувають у чужій країні. Тож вона повернулася до своєї Швейцарії й, певно, ніколи більше не згадувала про ту ніч.

Джайлз сказав:

— Якщо вона досі жива, якщо її можна знайти…

— Не виключено, — сказала міс Марпл.

— А як?

— Поліція зробить це набагато краще, ніж ви, — сказала міс Марпл.

— Інспектор Ласт приїде сюди завтра вранці.

— Тоді я, певно, скажу йому — про сходи.

— А про те, що я бачила чи думала, що бачила в холі? — нервово запитала Ґвенда.

— Так, моя люба. Ви вчинили дуже мудро, що досі не казали про це нікому. Дуже мудро. Але тепер, я думаю, час настав.

Джайлз сказав, ретельно добираючи слова:

— Вона була задушена в холі, а тоді вбивця відніс її нагору й поклав на ліжко. Келвін Гелідей увійшов, знепритомнів від підмішаного у віскі наркотика, і його, у свою чергу, вбивця відніс до спальні. Він прийшов до тями й подумав, що це він її вбив. Убивця, певно, спостерігав цю сцену десь зблизька. Коли Келвін побіг до доктора Кеннеді, вбивця забрав тіло, мабуть, заховав його в кущах у кінці тераси й чекав, поки всі ляжуть спати, а коли вирішив, що всі уже сплять, то викопав могилу й зарив тіло. Це означає, що він мусив бути тут, десь біля самого будинку, протягом усієї ночі?

Міс Марпл кивнула головою.

— Він мусив бути — на місці злочину. Я пригадую, як ви сказали, що це важливо. Тепер нам треба поміркувати, хто саме із наших трьох підозрюваних мав для цього найбільше можливостей. Спершу ми візьмемо Ерскіна. Він, безперечно, був на місці злочину. Він сам зізнався, що прийшов сюди з Геленою Кеннеді з пляжу близько дев'ятої вечора. Він попрощався з нею. Але чи справді він попрощався? А що, як натомість він її задушив?

— Але між ними все вже було давно скінчено! — скрикнула Ґвенда. — Дуже давно. Він сказав, що майже ніколи не був наодинці з Геленою.

— Невже ти досі не зрозуміла, Ґвендо, що тепер наш погляд на ті події не може залежати від того, хто щось там сказав.

— Я дуже рада, що ви самі дійшли такого висновку, — втрутилася з розмову міс Марпл. — Бо мене трохи стривожило, знаєте, що ви обоє, здавалося, сприймали як актуальні факти те, що вам казали люди. Боюся, я надто недовірлива за своєю природою, але передусім тоді, коли йдеться про вбивство, я беру собі за правило не вірити нічому з того, що мені розповідають, поки це не буде перевірено. Наприклад, я вважаю цілком доведеним той факт, що одяг, спакований у валізу й забраний, був не тим одягом, який могла б зібрати сама Гелена Гелідей, бо не тільки Едіт Паджет повідомила нам, що Лілі їй так сказала, а й сама Лілі згадала про цей факт у своєму листі до доктора Кеннеді. Отже, тут ми маємо факт. Доктор Кеннеді сказав, що Келвін Гелідей вважав, ніби його дружина таємно отруює його наркотиками, і Келвін Гелідей у своєму щоденнику це підтверджує — отже, маємо ще один факт, і дуже цікавий факт, вам не здається? А проте ми не станемо заглиблюватися в ці міркування тепер.

Але я хотіла б наголосити на тому, що дуже багато припущень, які ви зробили, ви зробили, посилаючись на те, що вам було сказано — а цього ніколи не слід робити, хоч би якими вірогідними здавалися вам ці розповіді.

Джайлз дивився на неї, не відриваючи погляду.

Ґвенда, у якої відновився нормальний колір обличчя, пила каву й перехилилася через стіл.

Джайлз сказав:

— А зараз спробуймо пригадати, що казали нам ці троє людей. Спершу розглянемо Ерскіна. Він сказав…

— Даремно ти причепився до нього, — зауважила Ґвенда. — Ти тільки марнуєш час, обговорюючи його, бо тепер він остаточно відпав. Він не міг убити Лілі Кімбл.

Джайлз незворушно провадив:

— Він сказав, що зустрівся з Геленою на кораблі дорогою в Індію й вони закохалися одне в одного, проте не міг примусити себе покинути дружину й дітей, і вони погодилися сказали одне одному «прощавай». А припустімо, усе було зовсім не так. Припустімо, він до нестями закохався в Гелену, а вона не схотіла тікати з ним. Припустімо, він пригрозив убити її, якщо вона вийде заміж.

— Це дуже малоймовірно, — сказала Ґвенда.

— Такі речі трапляються. Згадай, як ти підслухала, що казала йому дружина. Ти списала її слова на ревнощі, але вони могли бути правдивими. Можливо, їй і справді довелося багато витерпіти від нього через його надмірну любов до жінок — можливо, він якоюсь мірою сексуальний маньяк.

— Я в це не вірю.

— Не віриш тому, що жінок він чимось приваблює. А от я думаю, що якісь відхилення Ерскіну властиві. Але продовжу розвивати свої міркування про нього. Гелена розриває заручини з Фейном, повертається додому, одружується з твоїм батьком й оселяється тут. А потім раптом з'являється Ерскін. Він приїздить сюди нібито на літні вакації разом із дружиною. Але то лише привід. Він сам признався тобі в тому, що приїхав побачитися з Геленою. А тепер припустімо, що саме Ерскін був тим чоловіком, який розмовляв із нею у вітальні в той день, коли Лілі підслухала, що вона боїться його: «Я давно вже тебе боюся. Ти божевільний».

А що вона боїться його, то хоче переселитися до Норфолка, але тримає свій намір у таємниці. Ніхто не повинен про це знати, тобто ніхто не повинен про це знати доти, доки Ерскіни покинуть Дилмаут. Поки що все сходиться. А тепер ми перейдемо до тієї фатальної ночі. Що робили Гелідеї раніше в той вечір, ми не знаємо…

Міс Марпл кахикнула.

— Хочу вам повідомити, що я знову зустрічалася з Едіт Паджет. Вона пригадала, що в той вечір вони повечеряли дуже рано, о сьомій годині, бо майор Гелідей мав намір піти на якісь збори, вона думає, то був Гольф-клуб чи якась зустріч на парафії. Місіс Гелідей також пішла з дому відразу після вечері.

— Правильно. Гелена зустрічається з Ерскіном там, де вони призначили побачення, можливо, на пляжі. Він від'їздить наступного дня. Можливо, він не хоче їхати, намовляє Гелену, щоб та втекла з ним. Вона повертається додому, і він приходить із нею. Зрештою, у нападі шалу він душити її. А все інше відбувається так, як ми вже собі уявили. Він трохи божевільний, хоче, щоб Келвін Гелідей повірив, ніби вбив свою дружину. Пізніше Ерскін закопує тіло. Ви ж пам'ятаєте, він розповів Ґвенді, що повернувся до готелю дуже пізно, бо ходив по місту.

— Але цікаво було б знати, що робила протягом того часу його дружина, — сказала міс Марпл.

— Певно, божеволіла від ревнощів, — припустила Ґвенда. — І влаштувала йому пекло, коли він повернувся.

— Ось така моя реконструкція. І вона можлива, — сказав Джайлз.

— Але Ерскін не міг убити Лілі Кімбл, — сказала Ґвенда, — бo він живе в Нортумберленді. Тому ми лише марнуємо час, намагаючись приплутати його до вбивства. Розгляньмо ліпше Волтера Фейна.

— Гаразд. Волтер Фейн — людина з пригніченими почуттями. Він здається лагідним, сумирним і таким яким дуже легко попихати. Але міс Марпл принесла дуже цінне свідчення про його справжню вдачу. Одного разу Волтер Фейн був у такому гніві, що мало не вбив свого брата. Щоправда, він був тоді ще дитиною, але той спалах гніву був несподіваним і незрозумілим, бо ж він завжди здавався хлопцем лагідним і поступливим. А потім Волтер Фейн закохується в Гелену. Він не просто в неї закохується, а божеволіє від кохання до неї. Вона відкидає його домагання, і він від'їздить до Індії. Згодом вона пише йому, що приїде й одружиться з ним. Вона й справді вирушає до Індії. Але незабаром Фейн одержує новий удар. Вона приїздить, проте відмовляється від свого наміру одружитися з ним, бо «познайомилася з кимось на кораблі». Гелена повертається до Англії й одружується з Келвіном Гелідеєм. Можливо, Волтер Фейн подумав, що Келвін Гелідей став первісною причиною раптової зміни її настрою. Він багато міркує, виношує в собі божевільну ревниву ненависть і повертається додому. Він поводиться по-дружньому, так ніби все забув і пробачив, часто приходить у цей дім, стає тут ніби кімнатним песиком. Та, можливо, Гелена відчуває, що це не так. Вона бачить проблиски того, що відбувається під поверхнею. Можливо, уже дуже давно вона відчула щось тривожне в лагідному Волтері Фейні. Вона каже йому: «Я думаю, що завжди тебе боялася». Тож Гелена таємно снує плани втекти з Дилмаута й оселитися в Норфолку. Чому? Бо вона боїться Волтера Фейна.

А тепер ми знову повертаємося до того фатального вечора. Тут ми вже не перебуваємо на такому твердому грунті. Ми не знаємо, що робив Волтер Фейн тієї ночі, і я не бачу ніякої можливості коли-небудь це з'ясувати. Але вимозі перебування на місці злочину, яку сформулювала міс Марпл, він відповідає, бо може дійти сюди від свого дому за дві або три хвилини. Він міг сказати, що йому болить голова й він хоче рано лягти спати, або зачинилися у своєму кабінеті задля якоїсь термінової роботи, або щось у такому дусі. Він міг зробити все те, що мусив зробити вбивця, згідно з нашою гіпотезою, і я гадаю, що з усіх трьох саме він найімовірніше наробив би помилок, пакуючи її одяг. Навряд чи йому було відомо про те, що саме мають звичай носити жінки за тих чи інших обставин.

— Дуже дивно, — сказала Ґвенда, — але в той день я пережила в його кабінеті дивне відчуття, ніби він чимось схожий на дім з опущеними шторами… і в мене навіть виникла дивна думка, що в тому домі є мрець.

Вона подивилася на міс Марпл.

— Вам це здається дуже дурним? — запитала вона.

— Ні, моя люба. Можливо, так воно й було.

— А тепер, — сказала Ґвенда, — ми переходимо до Ефліка — Автобусного Ефліка. Того самого Ефліка, який ніколи й нікому не дозволяв себе розтоптати. Головний аргумент проти нього — слова доктора Кеннеді про те, що він помітив у нього зачатки манії переслідування. Тобто Ефлік ніколи не був по-справжньому нормальним. Він розповів нам про себе та про Гелену, але тепер ми погодимося на тому, що то все була брехня. Він не просто вважав її привабливою дівчиною — він був шалено, палко в неї закоханий. А вона лише розважалася з ним. Вона була схиблена на чоловіках, як сказала міс Марпл.

— Ні, моя люба. Я нічого подібного не казала.

— Ну, була німфоманкою, якщо вам більше до вподоби цей термін. Хай там як, а вона завела інтригу з Джекі Ефліком, а потім хотіла його кинути. Але він не бажав бути покинутим. Брат визволив її з тієї халепи, однак Джекі Ефлік ніколи не простив і ніколи не забув. Вій утратив свою роботу — його нібито зацькував Волтер Фейн, як він пояснює. Це свідчить про певні ознаки манії переслідування.

— Так, — погодився Джайлз, — і якщо це правда, то це істотний аргумент проти нього, дуже істотний.

Ґвенда повела далі:

— Гелена їде за кордон, а він покидає Дилмаут. Але він ніколи не забуває її й, коли вона повертається до Дилмаута, одружена, приїздить і навідує її. Він сказав спочатку, що приїздив один раз, але згодом визнав, що був у їхньому домі більше, ніж один раз. І невже ти не пам'ятаєш, Джайлзе, як Едіт Паджет згадала про «таємничого чоловіка в розкішному автомобілі»? Як бачиш, він приїздив достатньо часто, щоб слуги звернули на нього увагу. Але Гелена не захотіла запросити його на обід, не захотіла познайомити його з Келвіном. Можливе вона його боялася. Можливо…

Джайлз утрутився.

— Тут може бути й інша версія. А що, як Гелена була закохана в нього — і він був першим чоловіком, у якого вона закохалася, і припустімо, вона не перестала кохати його. Можливо, у них був роман і вона не хотіла, щоб хтось про це знав. Але може, він хотів, щоб вона пішла з ним, а їй він на той час уже набрид, і вона відмовилася тікати з ним… і він її вбив. І все таке інше. Лілі написала у своєму листі до доктора Кеннеді, що в ту ніч біля їхнього дому стояв шикарний автомобіль. То був автомобіль Джекі Ефліка. Джекі Ефлік також був «на місці злочину».

— Це тільки припущення, — сказав Джайлз. — Але воно здається мені обґрунтованим. Та згадаймо й про листи Гелени, адже їх також треба приєднати до нашої реконструкції. Я довго морочив собі голову, обмірковуючи «обставини», як висловилася міс Марпл, за яких Гелена була б змушена написати ці листи. Мені здається, ми можемо пояснити їх лише в тому випадку, коли вона справді мала коханця й той сподівався, що вона втече з ним. Повернімося до наших трьох можливих кандидатів. Спочатку до Ерскіна. Припустімо, він ще не був готовий покинути дружину та свій дім, але Гелена погодилася розлучитися з Келвіном Гелідеєм і поїхати кудись, де Ерскін міг би навідувати ЇЇ вряди-годи. Тоді насамперед їй би треба було приспати підозри місіс Ерскін. Тож Гелена написала кілька листів, щоб вони надійшли до її брата в належний час і створили враження, ніби вона втекла за кордон із кимось іншим. Це також добре пояснює, чому вона зберігала ім'я свого обранця в такій таємниці.

— Але якщо вона збиралася покинути чоловіка задля нього, то навіщо він її тоді вбив? — запитала Ґвенда.

— Можливо, тому, що вона раптово змінила свій намір. Раптом вирішила, що все ж таки кохає чоловіка. Він утратив над собою контроль і задушив її. А потім забрав одяг та валізу й використав листи. Це дуже гарна гіпотеза, яка пояснює все.

Таку саму гіпотезу можна застосувати й до Волтера Фейна. Думаю, скандал був би катастрофою для сільського адвоката. Гелена могла погодитися поїхати кудись недалеко, де Фейн міг би навідувати її, але вдати, ніби вона втекла за кордон із кимось іншим. Вона приготувала листи, а тоді раптом змінила намір. Волтер очманів від люті й убив її.

— А що ти скажеш про Джекі Ефліка?

— У його випадку важко знайти причину для написання листів. Я не думаю, ще скандал міг би завдати йому великої шкоди. Можливо, Гелена боялася не його, а мого батька — і тому подумала, що ліпше вдати, ніби вона втекла за кордон — а може, Ефлікова дружина мала на той час гроші, і він хотів вкласти її гроші у свій бізнес. О, так, існує багато обставин, за яких могли бути написані ті листи.

— То кому з них ви віддали б перевагу, міс Марпл? — запитала Ґвенда. — Я не думаю, що це міг бути Волтер Фейн — але…

Місіс Кокер увійшла саме в цю мить — прибрати філіжанки з-під кави.

— Пробачте мені, мем, — сказала вона. — Я геть забула. Уся ця історія з убитою жінкою й те, що ви та містер Рід були якось до неї причетні, може вам завдати тепер великої шкоди. Містер Фейн приїздив сюди пополудні й запитував вас. Він чекав десь півгодини. Схоже, він думав, ви запрошували його.

— Як дивно, — сказала Ґвенда. — О котрій годині він був?

— Десь о четвертій або трохи пізніше. А потім приїхав іще один джентльмен у великому жовтому автомобілі. Він був переконаний, що ви чекали на нього. Ніяк не хотів зі мною погодитися, коли я сказала йому, що ні. Чекав вас двадцять хвилин. Я навіть подумала, ви збиралися запросити кількох людей на чай, а потім про це забули.

— Ні, — сказала Ґвенда. — Диво та й годі.

— Зателефонуймо Фейнові, — сказав Джайлз. — Не думаю, що він уже спить.

Він зробив, як задумав:

— Даруйте мені, — сказав він, — я розмовляю з містером Фейном? Це Джайлз Рід. Нам сказали, ви навідували нас сьогодні пополудні. Що? Ні, ні, я в цьому переконаний. Так, я теж здивований.

Він поклав слухавку.

— Я не можу отямитися від подиву. Сьогодні вранці йому зателефонували в його контору й залишили послання від нас, де ми запитували, чи зможе він навідати час сьогодні пополудні в дуже важливій справі.

Джайлз і Ґвенда ошелешено подивились одне на одного. Потім Ґвенда сказала:

— Зателефонуй Ефлікові.

Джайлз знову підійшов до телефону, знайшов номер і подзвонив. Це забрало трохи більше часу, але зрештою його з'єднали.

— Містер Ефлік? Це Джайлз Рід. Я…

Але тут мову йому, певно, урвав потік слів із протилежного кінця дроту.

Нарешті він спромігся сказати:

— Але ж ні, запевняю вас… Ми й на думці не мали нічого подібного. Так, так, я знаю, ви чоловік дуже зайнятий. Я б ніколи собі не дозволив… Але, послухайте, хто вам телефонував? Чоловік? Ні, запевняю вас, то був не я… Ні, ні… Так, я згоден із вами, це ні на що не схоже.

Він поклав слухавку й повернувся до столу.

— Ось така історія, — сказав він. — Якийсь чоловік що назвався мною, зателефонував Ефлікові й попросив його приїхати сюди. Сказав, що йдеться про велику суму грошей.

Вони подивились одне на одного.

— Це міг бути хтось із них, — сказала Ґвенда. — Хтось із них убив Лілі й приїхав сюди, щоб забезпечити собі алібі.

— Навряд чи йшлося про алібі, моя люба. — сказала міс Марпл.

— Я маю на увазі алібі не в точному розумінні цього слова, а в тому, щоб виправдати відсутність у своєму офісі. Я маю на увазі, що один із них каже правду, а другий бреше. Один із них зателефонував другому й попросив його приїхати сюди, щоб перекинути на нього підозру, але ми не знаємо, хто це був. Тепер очевидно, що вбивця — один із них. Фейн або Ефлік. Я думаю, Ефлік.

— А я думаю, Волтер Фейн, — сказав Джайлз.

Обоє подивилися на міс Марпл.

Вона похитала головою.

— Існує ще одна можливість, — сказала вона.

— Звичайно. Ерскін.

Джайлз майже побіг до телефону.

— Що ти хочеш зробиш?

— Замовити міжміський дзвінок у Нортумберленд.

— О Джайлзе, невже ти справді думаєш…

— Ми повинні знати. Якщо він там — він не міг убити Лілі Кімбл сьогодні пополудні. Думаю, у нього немає приватного літака чи ще якоїсь чортівні.

Вони мовчки чекали, поки задзвонив телефон.

Джайлз підняв слухавку.

— Ви просили з'єднати вас із майором Ерскіном. Говоріть. Майор Ерскін слухає.

Нервово кахикнувши, Джайлз сказав:

— Ер… Ерскін? Це Джайлз Рід — атож, це Рід.

Він скинув на Ґвенду розпачливим поглядом, у якому ясно читалося:

«Що, у біса, я тепер маю йому сказати?»

Ґвенда підхопилася на ноги й вихопила в нього слухавку:

— Майор Ерскін? Це місіс Рід на телефоні. Нам повідомили, що продається будинок. Лінскот Брейк. Ви щось про нього чули? Це десь недалеко від вас, я думаю.

Голос Ерскіна відповів:

— Лінскот Брейк? Ні, я ніколи про такий будинок не чув. На яке місто туди надходить пошта?

— Назву дуже змазано, — сказала Ґвенда. — Ви знаєте, які жахливі рекламні повідомлення надсилають нам агенти з продажу нерухомості. Але це за п'ятнадцять миль від Дейта, тож ми подумали…

— Мені шкода, але я ніколи про такий будинок не чув. Хто там живе?

— О, він порожній. Але не турбуйтеся, ми вже фактично знайшли собі дім. Пробачте, що потурбувала вас. Певно, ви були зайняті.

— Ні, зовсім ні. Робив лише таку-сяку домашню роботу. Моєї дружини немає вдома. А наша кухарка поїхала до своєї матері, тож я тут готував дещо. Боюся, я в цьому ділі дуже невправний. У саду мені легше.

— Я завжди віддаю перевагу садівництву перед домашньою роботою. Сподіваюся, ваша дружина не хвора?

— О, ні, ні, вона поїхала до сестри. Завтра повернеться.

— Тоді на добраніч і ще раз пробачте, що потурбувала вас.

Вона поклала слухавку.

— Ерскін до цього непричетний, — сказала вона з тріумфом у голосі. — Його дружини немає вдома, і він робить усю домашню роботу. Отже, залишаються тільки двоє. Ви згодні, міс Марпл?

Міс Марпл відповіла їй дуже серйозним поглядом.

— Я не думаю, мої любі, — сказала вона, — що ви достатньо обміркували цю справу. О Боже, я неабияк стурбована. Якби я знала точно, що мені робити…