Забуте вбивство

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ Чоловіки в її житті

Міс Марпл перетнула Морський бульвар й пішла вгору по пасажу на Фор-стріт. Крамниці тут були старомодні. Крамниця товарів для шиття й рукоділля, кондитерська, магазин тканин і жіночого одягу з вікторіанським фасадом та інші торговельні заклади такого самого зразка.

Міс Марпл зазирнула у вікно крамниці для рукоділля. Дві молоді продавщиці були зайняті з покупцями, але жінка старшого віку в глибині приміщення була вільна.

Міс Марпл штовхнула двері й увійшла досередини. Вона сіла біля прилавка, і продавщиця, приємна сизоволоса жінка, запитала:

— Що я можу зробити для вас, мем?

Міс Марпл була потрібна синя вовна, щоб сплести жакетик для немовляти. Її розмова з продавщицею була приємною й неквапною. Вони обговорили різні моделі. Міс Марпл переглянула кілька книжок, де давалися поради щодо плетіння дитячих речей, і це дало їй привід поговорити про своїх двоюрідних онуків та онук. Ані вона, ані продавщиця не виявляли нетерпіння. Продавщиця обслуговувала таких покупців, як міс Марпл, протягом багатьох років. Вона віддавала перевагу цим лагідним, охочим побазікати та попліткувати літнім дамам перед нетерплячими й не вельми чемними молодими матерями, які не знають, чого їм треба, і шукають чогось дешевого та яскравого.

— Справді, — сказала міс Марпл. — Мені ця вовна дуже подобається. Прядиво фірми «Строклеґ» завжди відзначається високою якістю. Воно зовсім не зсідаються після прання. Я, мабуть, візьму ще дві унції.

Загортаючи пакунок, продавщиця зауважила, що вітер сьогодні дуже холодний.

— Атож, і я звернула на це увагу, коли йшла по набережній. Дилмаут дуже змінився. Я не була тут, дай-но мені, Боже, пам'яті, близьке дев'ятнадцяти років.

— Справді, мем? Тоді ви побачите тут багато змін. «Суперб» тоді ще не буз збудований, готелю «Південний краєвид», я думаю, тоді також іще не було.

— О, ні, тоді це було зовсім маленьке місто. Я сюди приїздила в гості до друзів. Вони жили в будинку під назвою Сент-Кетрін — ви, певно, його знаєте? Біля дороги на Лігемптон.

Але продавщиця жила в Дилмауті лише десять років.

Міс Марпл подякувала їй, узяла пакунок і пішла до мануфактурної крамниці, двері до якої були поруч. Там вона теж обрала собі продавщицю старшого віку. Розмова між ними відбувалася приблизно в тому самому руслі, але тепер уже навколо літнього одягу. Цього разу продавщиця відразу відповіла.

— Ви, певно, жили в домі місіс Фіндейсон.

— Так… так. Але друзі, у яких я тоді була, винайняли його з меблями. Я кажу про майора Гелідея та його дружину, у них ще була мала дівчинка.

— О, так, мем. Вони справді жили в тому домі десь близько року, я думаю.

— Атож. Він повернувся на батьківщину з Індії. Вони мали дуже добру куховарку — вона дала мені чудовий рецепт яблучного пудингу, а також, якщо пам'ять мені не зраджує, імбирного пряника. Я часто згадувала її.

— Ви, певно, говорите про Едіт Паджет, мем. Вона й досі живе в Дилмауті. Перебуває на службі у Віндраш-Лодж.

— Я тоді познайомилася ще з кількома людьми — з Фейнами, наприклад. Здається, містер Фейн був адвокатом.

— Старий містер Фейн помер кілька років тому, Фейн-молодший, містер Волтер Фейн, живе з матір'ю. Він ніколи не одружувався. Тепер він старший партнер у фірмі.

— Справді? А я думала, містер Волтер Фейн виїхав до Індії. Він нібито мав намір вирощувати там чай чи щось таке.

— Я думаю, він справді був там, мем. Ще молодим чоловіком. Але через рік або два повернувся додому й став працювати у фірмі. Вони дуже добре працюють — і всі про них вельми високої думки. Дуже приємний, спокійний джентльмен, містер Волтер Фейн. Усі його люблять.

— Авжеж! Авжеж! — вигукнула міс Марпл. — Він був заручений із міс Кеннеді, чи не так? Але потім вона розірвала заручини й вийшла заміж за майора Гелідея.

— Так усе й було, мем. Вона поїхала до Індії, щоб одружитися з містером Фейном, але потім, схоже, змінила намір і натомість одружилася з іншим джентльменом.

Легка осудлива нотка прозвучала в голосі продавщиці.

Міс Марпл нахилилася вперед і стишила голос:

— Мені завжди було шкода бідолашного майора Гелідея (я знала його матір) і тієї малої дівчинки. Якщо не помиляюся, то друга дружина покинула його. Утекла кудись з іншим чоловіком. Вона була досить легковажною особою, боюся.

— Шалапутна жінка, іншого про неї не скажеш. А її брат був чудовим лікарем і приємним чоловіком. Він вилікував моє ревматичне коліно.

— А з ким вона втекла? Я про це ніколи не чула.

— Я не можу сказати вам, мем. Казали, ніби то був один із тих чоловіків, які гостювали в них улітку. Але я знаю, що її втеча стала для майора Гелідея страшним ударом. Він виїхав звідси, і його здоров'я нібито дуже похитнулося. Візьміть свою решту, мем.

Міс Марпл узяла решту та свій пакунок.

— Дуже дякую, — сказала вона. — Я оце подумала, чи Едіт Паджет — так ви її, здається, назвала, — досі має свій чудовий рецепт імбирного пряника? Я його загубила — власне, моя недбала служниця його загубила, — а я так люблю добрий імбирний пряник!

— Таке з кожним буває, мем. До речі, її сестра живе тут поруч, вона одружена з містером Маунтфордом, кондитером. Едіт зазвичай приходить до них на свої вихідні, і я певна, що місіс Маунтфорд перекаже їй ваше прохання.

— Це чудова думка. Дякую й пробачте за клопіт, якого я вам завдала.

— Для мене було великою приємністю стати вам у пригоді, мем, повірте.

Міс Марпл вийшла на вулицю.

— Вельми приємна крамниця в старому стилі, — сказала вона. — А ці тканини справді дуже гарні, тож я не викинула гроші на вітер. — Вона подивилася на маленького годинника, оправленого в голубу емаль, якого носила пришпиленим до сукні. — Залишається тільки п'ять хвилин до зустрічі з моїми двома молодятами в «Імбирному Коті». Сподіваюся, ні про що погане вони в тій клініці не довідалися.

Джайлз і Ґвенда сиділи за столом у кутку в «Імбирному Коті». Маленький чорний записник лежав на столі між ними.

Міс Марпл увійшла з вулиці й приєдналася до них.

— Що вам замовити, міс Марпл? Каву?

— Так, дякую, але не треба тістечок, лише коржик із маслом.

Джайлз передав офіціантці замовлення, а Ґвенда тим часом посунула записника через стіл до міс Марпл.

— Спершу прочитайте це, — сказала вона, — а потім ми поговоримо. Це записи мого батька, які він зробив під час свого перебування в клініці. Але спершу, Джайлзе, розкажи міс Марпл про те, що нам розповів доктор Пенроуз.

Джайлз розповів. Після чого міс Марпл розкрила записник у чорних палітурках, а офіціантка принесла три філіжанки неміцної кави, коржик із маслом і тістечка на тарелі. Джайлз і Ґвенда не розмовляли. Вони дивилися на міс Марпл, поки вона читала.

Нарешті вона закінчила читати й поклала книжечку. Вираз її обличчя зрозуміти було важко. Ґвенді здалося, що вона побачила на ньому вираз гніву. Губи в старенької були міцно стиснуті, а очі світилися яскравим світлом, незвичним для її віку.

— Он як! — промовила вона. — Он як!

Ґвенда сказала:

— Ви нам порадили на самому початку — ви пам'ятаєте? — не ворушити цієї справи. Я тепер розумію, чому ви нам так порадили. Але ми її розворушили — і ось куди ми прийшли. Схоже, ми прийшли до того місця, де могли б і зупинитися — якби захотіли… А ви як гадаєте, нам ліпше зупинитися? Чи ні?

Міс Марпл повільно похитала головою. Вона здавалася стурбованою, спантеличеною.

— Я не знаю, — сказала вона. — Я справді не знаю. Певно, було б ліпше зупинитися, набагато ліпше. Бо після того як минуло стільки часу, ви все одно нічого не зможете вдіяти — я маю на увазі, нічого конструктивного.

— Ви хочете сказати, що через стільки часу ми вже нічого не зможемо з'ясувати? — запитав Джайлз.

— О ні, — сказала міс Марпл. — Я мала на увазі зовсім не це. Дев'ятнадцять років — не такий тривалий час. Існують люди, які багато чого пам'ятають, які можуть відповісти на певні запитання — і таких людей іще чимало. Служниці, наприклад. У той час у домі мало бути щонайменше дві служниці та няня, і, певно, садівник. Знадобиться лише трохи часу й трохи клопоту, щоб знайти тих людей і поговорити з ними. Власне, одну таку людину я вже знайшла. Кухарку. Ні, я мала на увазі інше. Я мала на увазі практичне добро, яке ви могли б зробити, і тут я схильна сказати — ні. А проте…

Вона на мить замовкла.

— …Існує одне «проте»… Моє мислення тепер трохи уповільнене, але я маю відчуття, що існує щось — щось, можливо, не дуже відчутне, — заради чого варто піти на ризик, навіть треба піти на ризик, але зараз мені важко сказати, про що саме йдеться…

Джайлз почав:

— Здається мені… — і замовк.

Міс Марпл вдячно обернулася до нього.

— Джентльмени, — сказала вона, — часто спроможні дуже чітко аналізувати речі й події. Я переконана, ви все чітко обміркували.

— Я намагався дещо обміркувати, — сказав Джайлз. — І мені здається, тут можна прийти лише до двох висновків. Один із них я вам уже виклав. Гелена Гелідей не була мертва, коли Ґвенні побачила, як вона лежить у холі. Вона прийшла до тями й утекла зі своїм коханцем незалежно від того, хто це був. Така гіпотеза дає змогу пояснити відомі нам факти. Це пояснює тверду віру Гелідея в те, що він убив дружину, і така гіпотеза узгоджується з відсутніми валізою та одягом і з тією цидулкою, яку знайшов доктор Кеннеді. Але деякі пункти вона залишає непроясненими. Вона не пояснює, чому Келвін був переконаний, що він задушив дружину в спальні. І, як на мене, вона не відповідає на справді кардинальне запитання: де тепер Гелена Гелідей? Бо той факт, що Гелена потім жодного разу не дала про себе нічого знати, як на мене, суперечить здоровому глузду. Якщо два надіслані нею листи були справжніми, то куди вона поділася після цього? Чому вона більше жодного разу не написала? Вина була в дуже близьких стосунках із братом, він її завжди дуже любив. Він міг не схвалювати її поведінку, але це не означає, що він більше нічого не хотів про неї чути. І якщо ви хочете знати мою думку, то скажу, що цей факт непокоїв і самого Кеннеді. Мабуть, у той час він був цілком переконаний у правдивості історії, яку нам розповів. Що його сестра втекла з іншим чоловіком, а Келвін зламався. Але він не сподівався, що більше ніколи нічого не почує про свою сестру. Я думаю, мірою того як минали роки, а Келвін Гелідей непохитно вірив у свою галюцинацію й зрештою наклав на себе руки, жахливий сумнів став опановувати його свідомість. А що, як Келвін розповів правду? А що, як він і справді задушив Гелену? Адже Кеннеді не одержав від неї жодного слова, а якби вона, скажімо, померла десь за кордоном, то хтось би йому неодмінно про це повідомив. Думаю саме цим пояснюється його зацікавленість, коли він прочитав наше оголошення в газеті. Він думав, воно дасть йому можливість довідатися, де вона і що робить. Я переконаний, для будь-якої людини абсолютно неприродно зникати отак — не залишивши по собі жодного сліду — як зникла Гелена. Уже сам цей факт здається надзвичайно підозрілим.

— Я з вами згодна, — сказала міс Марпл. — Але яка ваша альтернатива, містере Рід?

Джайлз повільно сказав.

— Я обміркував одну альтернативу. Вона досить-таки фантастична, ви знаєте, і навіть трохи мене лякає. Бо включає в себе — як би це точніше висловити — наявність лихого наміру…

— Так, — сказала Ґвенда. — Я теж думала про лихий намір. І можливо, навіть про щось, близьке до психопатії…

Вона здригнулася.

— Це дуже схоже на правду, я думаю, — сказала міс Марпл. — Ви знаєте, навколо нас існує набагато більше божевілля, дивацтва та безуму, ніж ми можемо собі уявити…

Її обличчя було замисленим.

— Тут, ви розумієте, — сказав Джайлз, — просто не існує нормального пояснення. Зараз я викладу вам досить фантастичну гіпотезу, згідно з якою Келвін Гелідей не вбив дружину, але щиро вірив у те, що він її вбив. Саме так хочеться думати докторові Пенроузу, який здався мені чоловіком порядним. Першим його враженням від Гелідея було те, ще цей чоловік справді вбив дружину й хоче віддатися з руки поліції. Потім йому довелося повірити запевненням Кеннеді, що насправді Гелена жива, і він переконав себе в тому, що Гелідей став жертвою одержимості, чи навіювання, чи як воно там називається на їхньому жаргоні — але це припущення не подобалося докторові Пенроузу. Він мав великий досвід спостереження за подібними відхиленнями, і Гелідей у його схему не вкладався. Та коли він познайомився з Гелідеєм ближче, то дійшов висновку, що Гелідей належить до такого різновиду людей, що він не міг би задушити свою дружину, хоч би як його провокували на це обставини. Тому він прийняв теорію одержимості, але з певною стриманістю. А це реально означає, що лише одна теорія може пояснити всі відомі нам факти — Гелідея примусив повірити в те, що він убив свою дружину, хтось інший. Одне слово, ми повертаємося до гіпотези про те, що існував Ікс. Бо, уважно переглянувши всі факти, я дійшов висновку: ця гіпотеза щонайменше можлива. Як розповідає сам Гелідей, він прийшов додому того вечора, дійшов до їдальні, перехилив чарку, як він робив зазвичай, а потім увійшов до наступної кімнати, побачив на столі цидулку, й усе потемніло перед його очима…

Джайлз зробив паузу, а міс Марпл схвально кивнула йому головою. Він провадив:

— А якщо в очах у нього потемніло не від надміру емоцій, а подіяв наркотик, який хтось підмішав у віскі, би знав, що він його питиме? Подальші міркування уявляються очевидними, чи не так? Ікс задушив Гелену в холі, але потім переніс її нагору й артистично розташував на ліжку в позі скоєного в нападі ревнощів злочину, і саме це побачив Келвін, коли прийшов до тями; бідолаха, який справді страждав від ревнощів, думає, що це зробив він. Що він робите потім? Біжить до свого шуряка — біжить пішки в інший кінець міста. І це дає Іксові час зробити наступний трюк. Він запаковує одяг у валізу й виносить її, а також прибирає труп, хоча питання, що він зробив із трупом, — закінчив Джайлз із роздратуванням у голосі, — цілком збиває мене з пантелику.

— Ви мене дивуєте, містере Рід, — сказала міс Марпл. — Думаю, з розв'язанням цієї проблеми в нас навряд чи виникнуть великі труднощі. Але, будь ласка, викладайте свої міркування далі.

— Які чоловіки були в її житті? — процитував Джайлз. — Я прочитав цю фразу в газеті, коли ми поверталися поїздом. Вона примусила мене замислитися, бо ж саме в цьому суть нашої проблеми, ви зі мною згодні? Якщо справді існував Ікс, як ми припускаємо, то ми знаємо про нього тільки те, що він мав бути закоханий у Гелену — божевільне закоханий.

— А тому він ненавидів мого батька, — сказала Ґвенда. — І хотів примусити його страждати.

— То ось до чого ми тепер прийшли, — сказав Джайлз. — Ми знаємо, якого типу жінкою була Гелена… — він завагався.

— Вона надто любила чоловіків… — підказала йому Ґвенда.

Міс Марш підвела голову, ніби хотіла щось сказати, але втрималася.

— …і була дуже гарна. Але ми нічого не знаємо про те, які чоловіки були в її житті, крім її чоловіка. А їх могло бути в неї чимало.

Міс Марпл похитала головою.

— Не думаю. Адже вона була надто молода. А крім того, ви не зовсім маєте рацію, містере Рід. Ми дещо знаємо про тих, кого ви назвали «чоловіками в її житті». Був чоловік, із яким вона збиралася одружитися…

— А, син адвоката? Як його пак звали?

— Волтер Фейн, — сказала міс Марпл.

— Але ж ми не можемо брати його до уваги. Він був у Малайзії, в Індії чи десь там.

— А чи справді він був там? Він не став чайним плантатором, щоб ви знали, — сказала міс Марпл. — Він повернувся сюди, став працювати у фірмі, і тепер він там старший партнер.

— Можливо, він приїхав сюди за нею? — вигукнула Ґвенда.

— Цілком можливо. Ми не знаємо.

Джайлз із цікавістю подивився на стару леді.

— А звідки ви про все це довідалися?

Міс Марпл вибачливо всміхнулася.

— Я трохи попліткувала. У крамницях — і коли чекала автобуса. Усім відомо, що старі дами дуже цікаві. У такий спосіб можна зібрати багато місцевих новин.

— Волтер Фейн, — замислено промовив Джайлз. — Гелена відкинула його. Він міг дуже на неї образитися. Він потім одружився?

— Ні, — сказала міс Марпл. — Він живе з матір'ю. Мене запрошено туди на чай наприкінці тижня.

— Є ще один чоловік, про якого нам щось відомо, — несподівано втрутилася до розмови Ґвенда. — Ти ж пам'ятаєш, Джайлзе, вона була з кимсь заручена чи підтримувала близькі стосунки — з кимсь небажаним, як сказав нам доктор Кеннеді. Цікаво знати, чому він був небажаним…

— Отже, маємо двох, — сказав Джайлз. — Кожен із них міг мати претензії до Гелени, міг щось замислити… Можливо, той перший молодик мав якісь проблеми психічного характеру.

— Доктор Кеннеді міг би нам про це розповісти, — сказала Ґвенда. — Але розпитувати його про таке було б не зовсім зручно. Я хочу сказати, що здається цілком природним, коли я приходжу до нього й розпитую про свою мачуху, якої майже не пам'ятаю. Але мені довелося б удатися до пояснень, чому мені раптом захотілося знати про її ранні любовні пригоди. Такий інтерес видався б трохи надмірним у стосунку до мачухи, якої я майже не знала.

— Думаю існують інші способи довідатися про це, — сказала міс Марпл. — Якщо ми не пошкодуємо часу й терпіння, то, гадаю, зможемо роздобути необхідну нам інформацію.

— У всякому разі, ми маємо двох чоловіків, якими варто було б зацікавитися, — сказав Джайлз.

— Ми можемо припустити й існування третього, — сказала міс Марпл. — Це, звичайно, гіпотеза чистої води, але хід подій дає підстави вважати таку гіпотезу цілком реальною.

Ґвенда й Джайлз подивилися на неї з легким подивом.

— Це тільки припущення, — сказала міс Марпл, злегка почервонівши. — Гелена Кеннеді подалася до Індії, щоб одружитися з молодим Фейном. Навряд чи вона безтямна була в нього закохана, проте, мабуть, любила його й була готова прожити з ним життя. Та як тільки вона туди прибуває, вона розриває заручини з ним і телеграмою просить брата надіслати їй гроші на квиток для повернення додому. Ви можете пояснити, чому вона так зробила?

— Змінила свою думку, мабуть, — сказав Джайлз.

І міс Марпл, і Ґвенда подивилися на нього з відтінком певної зневаги.

— Звичайно, вона змінила думку, — промовила Ґвенда. — Ми це знаємо. Але чому вона її змінила — ось що мала на увазі міс Марпл.

— Я думаю, дівчата нерідко змінюють свій намір, — туманно відповів Джайлз.

— За певних обставин, — сказала міс Марпл.

У її словах був той очевидний зміст, який старі жінки вміють передати за допомогою мінімальної кількості слів.

— Він щось зробив не так, — туманно припустив Джайлз, але Ґвенда різко урвала його.

— Та ж тут усе очевидно, — сказала вона. — Інший чоловік!

Вона й міс Марпл подивилися одна на одну з тим глибоким розумінням з яким дивляться один на одного члени масонської ложі, куди простих смертних не допускають.

Ґвенда додала з глибокою переконаністю з голосі:

— Вони познайомилися на кораблі. Дорогою до Індії.

— Весь час поруч, — прокоментувала міс Марпл.

— Місячне сяйво на палубі, — сказала Ґвенда. — Але то мало бути щось серйозне, а не звичайний флірт.

— О, так — сказала міс Марпл. — Думаю, то було щось серйозне.

— Чому ж вона не одружилася з тим чоловіком? — запитав Джайлз.

— Можливо, він не закохався в неї по-справжньому, — повільно промовила Ґвенда. Потім похитала головою. — Ні, думаю, у цьому випадку вона все ж таки одружилася б із Волтером Фейном. Ні, ні, звичайно, яка ж я дурна. Той був чоловік одружений.

Вона з тріумфом подивилася на міс Марпл.

— Саме так, — сказала міс Марпл. — Ось як би я реконструювала ті події. Вони закохалися одне в одного, можливо, закохалися без тями. Але якщо він був одружений — можливо, мав дітей і був чоловіком порядним, — то на цьому все між ними й закінчилося.

— Але вона вже не могла примусити себе одружитися з Волтером Фейном, — сказала Ґвенда. — І тоді вона надіслала телеграму братові й повернулася додому. Атож, така гіпотеза здається цілком імовірною. Повертаючись додому, вона зустрічається на кораблі з моїм батьком…

Вона замовкла, міркуючи.

— То було не безтямне кохання, — сказала вона. — Але між ними виникло почуття взаємної симпатії… А до того ж там була я. Вони були обоє нещасливі й, певно, втішали одне одного. Батько розповів їй про мою матір, а вона, можливо, розповіла йому про того, іншого… Так, звичайно.

Вона розкрила записника.

— Атож, так воно й було. Гелена й батько мали відчуття, що їхні долі схожі — а крім того, була я, мала дитина, яку треба було доглядати, і вона подумала, що зможе зробити його щасливим, а може, подумала, що й сама зрештою знайде щастя в шлюбі з ним.

Вона замовкла, подивилася на міс Марпл, енергійно кивнула головою й сказала:

— Ось як усе було.

Джайлз здавався роздратованим.

— Знаєш, Ґвендо, ти навигадувала казна-чого й намагаєшся переконати нас, що все й справді відбувалося саме так.

— Усе так і відбувалося. Так воно мало бути. І це дає нам третього Ікса.

— Тобто?

— Одруженого чоловіка. Ми не знаємо, ким він був. Він міг бути зовсім непривабливим. Або навіть трохи божевільним. Він міг приїхати за нею сюди.

— Ти щойно казала, що він плив на кораблі до Індії.

— Люди можуть повертатися з Індії, хіба ні? Волтер Фейн повернувся. Це сталося десь через рік. Я не запевняю, що той чоловік повернувся насправді, але таку можливість виключати не можна. Ти знову й знову запитуєш про те, які чоловіки були в її житті. Що ж, ми маємо вже трьох, Волтера Фейна, юнака, чийого імені ми не знаємо, й одруженого чоловіка…

— Про якого ми не знаємо, чи існує він узагалі, — закінчив за неї Джайлз.

— Ми це з'ясуємо, — сказала Ґвенда. — Ви зі мною згодні, міс Марпл?

— Якщо ми не пошкодуємо ні часу, ні терпіння, то зможемо з'ясувати дуже багато, — сказала міс Марпл. — А тепер я розповім про свої досягнення. З невеличкої розмови, яку мені пощастило провести в мануфактурній крамниці сьогодні, я довідалася, що Едіт Паджет, яка була кухаркою в Сент-Кетрін у той час, який нас цікавить, досі живе в Дилмауті. Її сестра одружена тут із кондитером. Я думаю, Ґвендо, буде цілком природним, якщо ви захочете зустрітися з нею. Вона може багато чого нам розповісти.

— Це чудово, — сказала Ґвенда. — У мене виникла ще одна думка, — додала вона. — Я хочу скласти новий заповіт. Не дивися на мене таким убивчим поглядом, Джайлзе. Я не викину тебе зі свого заповіту. Але попрошу Волтера Фейна, щоб він склав для мене новий заповіт.

— Ґвендо, будь обережною, — застеріг її Джайлз.

— Складання заповіту, — сказала Ґвенда, — найприродніша річ у світі. І я певна, що обрала дуже добрий спосіб наблизитися до нього. Хай там як, а я хочу зустрітися з ним. Я хочу подивитися, який він є, і, можливо…

Вона не закінчила свого речення

— Мене дивує, — сказав Джайлз, — що більше ніхто не озвався у відповідь на наше оголошення, ця Едіт Паджет, наприклад…

Міс Марпл похитала головою.

— Люди, які живуть у сільській місцевості потребують багато часу щоб зважитися на такі речі, — сказала вона. — Вони підозріливі. Вони і полюбляють усе добре обміркувати.