Забуте вбивство

РОЗДІЛ СЬОМИЙ Доктор Кеннеді

Через кілька днів Ґвенда, прогулюючись по набережній під сильним вітром, несподівано зупинилася перед одним зі скляних павільйонів, що їх передбачлива місцева влада розпорядилася збудувати на той випадок, якщо комусь треба буде заховатися тут від негоди.

— Міс Марпл? — здивовано вигукнула вона.

Бо перед нею і справді була міс Марпл у теплому вовняному пальті, обмотана кількома шарфами.

— Ви, певно, дуже здивувалися, побачивши мене тут, — жваво відповіла їй старенька. — Але мій лікар порадив мені поїхати на морське узбережжя, щоб трохи розвіятися, а ви так привабливо описали мені Дилмаут, що я вирішила приїхати сюди, тим більше, що куховарка та лакей моєї подруги придбали тут готель.

— Але чому ви не прийшли відразу до нас? — запитала Ґвенда.

— О, гості іноді набридають, моя люба. Людей, які щойно одружилися, ліпше не турбувати. — Вона усміхнулася, коли Ґвенда запротестувала. — Я знаю, ви прийняли б мене з великою радістю. Але як ваші справи? Чи просунулися ви вперед у розгадуванні своєї таємниці?

— Ми вийшли на гарячий слід, — сказала Ґвенда, сідаючи поруч із нею.

Вона детально розповіла про хід їхнього розслідування до самого сьогоднішнього дня.

— Щойно, — закінчила вона, — ми опублікували оголошення в пресі, у місцевій, а також у «Таймс» та в інших великих щоденних газетах. Ми лише попросили, щоб кожен, кому щось відомо про Гелену Спенлав Гелідей, повідомив про це нам, ну й усе таке. Я певна, ви зі мною згодні, що бодай кілька відповідей ми одержимо.

— Я теж так думаю, моя люба, я теж так думаю.

Голос у міс Марпл звучав лагідно, як і завжди, але в її очах був вираз тривоги. Вона скинула швидким оцінливим поглядом на дівчину, яка сиділа перед нею. Лагідний тон міс Марпл був не зовсім щирим. Їй здалося, Ґвенда чимось стурбована. Схоже, вона вже почасти зіткнулася з тим, що доктор Гейдок назвав «наслідками». Але відступати назад було пізно.

Міс Марпл промовила тоном лагідного вибачення:

— Скажу вам щиро, ваша справа мене зацікавила. У моєму житті так мало відбувається чогось такого, що примушувало б мене хвилюватися. Гадаю, ви не вважатимете мене надто доскіпливою, якщо я попрошу вас розповідати мені, як у вас просуватимуться справи?

— Звичайно, я про все вам повідомлятиму, — сказала Ґвенда з теплим почуттям. — Ви будете в курсі всіх подій. Адже якби не ви, я б зараз набридала лікарям, благаючи, щоб вони засадили мене до божевільні. Скажіть мені адресу, за якою ви тут оселилися, і приходьте до нас чогось випити — я маю на увазі випити філіжанку чаю — й оглянути наш дім. Адже ви повинні ознайомитися з місцем злочину, чи не так?

Вона засміялася, але її сміх прозвучав дещо нервово.

Коли Ґвенда пішла, міс Марпл лагідно похитала головою й спохмурніла.

Джайлз і Ґвенда щодня нетерпляче переглядали свою пошту, але спершу їхні сподівання не виправдалися. Вони одержали тільки два листи від агентів приватного розшуку, які виявили бажання провести для них розслідування, посилаючись на свою професійну компетентність.

— До них ми можемо звернутися й пізніше, — сказав Джайлз. — І якщо ми справді захочемо скористатися послугами якоїсь агенції, то оберемо фірму найвищого класу, а не людей, що самі себе пропонують через посередництво пошти. Утім, не бачу, що вони могли б зробити такого, чого ми вже не зробили.

Його оптимізм (або покладання на власні сили) виправдався через кілька днів. Ріди одержали листа, написаного тим чітким і водночас не дуже розбірливим почерком, що притаманний людям кабінетної діяльності:

— Вудлі-Болтон, — сказав Джайлз. — Це не так далеко. Тутешні жителі їздять у Вудлі-Кемп на пікніки. Це велика рівнина, поросла вересом. Десь миль за тридцять звідси. Ми напишемо докторові Кеннеді й запитаємо, чи він не проти, якщо ми приїдемо до нього, чи, може, він приїде до нас.

Доктор Кеннеді написав, що готовий прийняти їх наступної середи, й у той день вони поїхали до нього.

Село Вудлі-Болтон розкинулося на схилі пагорба. Будинок під назвою Ґолз-Гіл стояв на самій його вершині, з видом на рівнину Вудлі-Кемп та на вересові пустища, що тяглися до самого моря.

— Незатишне місце, я сказала б, — промовила Ґвенда, затремтівши.

У самому будинку було теж голо й незатишно, і доктор Кеннеді явно не визнавав такі новітні вигадки, як центральне опалення. Жінка, що відчинила їм двері, була темноволоса й неприваблива. Вона провела їх через порожній хол до кабінету, де доктор Кеннеді підвівся, щоб їх привітати. То була довга кімната з досить високою стелею й полицями, майже цілком запевненими книжками.

Доктор Кеннеді був сивоголовий літній чоловік із гострими очима, які блищали з-під кущуватих брів. Він подивився на них обох пильним поглядом.

— Містер і місіс Рід? Сідайте тут місіс Рід, це, мабуть, найзручніше крісло. То з чим ви до мене прийшли?

Джайлз розповів історію, яку вони підготували наперед.

Він та його дружина нещодавно побралися в Новій Зеландії. Після цього вони переїхали до Англії, де його дружина жила протягом короткого часу в дитинстві, і тепер вона намагається знайти давніх друзів і знайомих своєї родини.

Доктор Кеннеді був стриманим і суворим. Він тримався чемно, але його вочевидь дратувала колоніальна наполегливість, із якою ці молоді люди здійснювали свій сентиментальний пошук родинних зв'язків.

— То ви думаєте, моя сестра, — точніше, моя зведена сестра, — а можливо, і я — ваші родичі? — запитав він Ґвенду чемно, але з прихованою ворожістю.

— Вона була моєю мачухою, — сказала Ґвенда — Другою дружиною мого батька. Хоч я її, звісно, не пам'ятаю. Я була надто маленька. Моє дівоче прізвище — Гелідей.

Він пильно подивився на неї — і несподівана усмішка осяяла його обличчя. Він ніби став іншою людиною, його непривітність не знати куди й поділася.

— Святий Боже! — сказав він. — Тільки не кажіть мені, що ви Ґвенні!

Ґвенда радісно кивнула головою. Давно забуте дитяче ім'я пролунало в її вухах як щось дуже знайоме та приязне.

— Так, — підтвердила вона. — Я Ґвенні.

— Господи, спаси мою душу. Уже доросла й одружена. Як швидко минає час! Адже відтоді минуло п'ятнадцять — ба навіть більше! — років. Ви, звичайно, не пам'ятаєте мене?

Ґвенда похитала головою.

— Я не пам'ятаю навіть свого батька. Я бачу тепер своє минуле, наче велику білу пляму.

— Атож, перша дружина Гелідея була родом із Нової Зеландії — пригадую, він мені це казав. То чудова країна, я думаю.

— Це найкраща країна у світі — але Англію я також люблю.

— Ви приїхали сюди на короткий час чи маєте намір тут оселитися? — Він подзвонив. — Ми з вами вип'ємо чаю.

Коли увійшла висока жінка, він їй сказав:

— Будь ласка, принесіть нам чаю… і… грінок із маслом… або тістечка… або щось таке.

Його статечна економка подивилася на них убивчим поглядом, але слухняно відповіла: «Гаразд, сер!» — і вийшла.

— Я зазвичай чаю не п'ю, — неуважно кинув доктор Кеннеді. — Але ми повинні відсвяткувати нашу зустріч.

— Це дуже люб'язно з вашого боку, — сказала Ґвенда. — Ні, ми приїхали сюди не на короткий час. Ми тут купили будинок. — Вона зробила паузу й додала: — Дім-на-Горі.

Доктор Кеннеді неуважно промовив:

— Атож. У Дилмауті. Ви написали мені звідти.

— Це просто дивовижний збіг, — сказала Ґвенда. — Правда ж, Джайлзе?

— Авжеж, дивовижний, — погодився Джайлз. — Просто-таки неймовірний.

— Він продавався, — сказала Ґвенда й додала, побачивши, що доктор Кеннеді нічого не розуміє: — Це той самий будинок, у якому я жила багато років тому.

Доктор Кеннеді спохмурнів.

— Дім-на-Горі. Так, так, я чув, вони змінили його назву. Раніше він називався Сент… і якось так — тобто йдеться про будинок, який стоїть біля дороги Лігемптон-роуд, що спускається в місто, праворуч від неї? Я не помиляюся?

— Ні.

— Просто дивовижно, як швидко забуваються назви. Стривайте хвилину. Сент-Кетрін — ось як називався той дім.

— І я в ньому жила, чи не так? — запитала Ґвенда.

— Авжеж, ви в ньому жили. — Він подивився на неї зацікавленим поглядом. — Але чому ви захотіли жити саме там? Адже ви не могли зберегти про нього багато спогадів, чи не так?

— Так. Але я відразу почула себе в ньому як удома.

— Як удома, — повторив доктор. Він промовив ці слова без жодного виразу, але Джайлзові здалося, ніби на думці в нього щось було.

— Отже, тепер ви розумієте, чому я до вас приїхала, — сказала Ґвенда. — Я сподівалася, ви розповісте мені про мого батька, про Гелену й… про все інше.

Він подивився на неї замисленим поглядом.

— Думаю, вони небагато знали — ваші родичі в Новій Зеландії. Та й звідки вони могли знати? Але розповідати, власне, нема чого, Гелена — моя сестра — поверталася додому з Індії на тому самому кораблі, що й ваш батько. Він був удівець із малою донькою. Гелена пожаліла його чи, може, закохалася в нього. Він почувався самотнім, а може, теж закохався в неї. Іноді буває важко вгадати, як розгортатимуться події. Вони одружилися в Лондоні відразу по тому, як прибули, і приїхали в Дилмаут, до мене. Я тоді був там на практиці. Келвін Гелідей здався мені приємним чоловіком, досить нервовим і виснаженим — але вони були начебто щасливими… але потім…

Він помовчав хвилину, перш ніж сказав:

— Проте не минуло й року, як вона втекла від нього з іншим чоловіком. Ви, певно, знали про це?

— Із ким вона втекла? — запитала Ґвенда.

Він подивився на неї своїми проникливими очима.

— Вона мені про це не сказала, — промовив він. — Я не користувався її довірою. Я бачив, — просто не міг не бачити, — що між нею й Келвіном було не все гаразд. Не знаю, чому. Я завжди був чоловіком простодушним, прихильником подружньої вірності. Гелена не захотіла б розповісти мені про те, що відбувалося. До мене дійшли чутки, — чутки завжди доходять, — але якогось конкретного імені в них не згадувалося. До них часто приїздили гості з Лондона або з інших місцевостей Англії. Певно, то був один із них.

— То вони не розлучалися?

— Гелена не хотіла розлучатися. Так сказав мені Келвін. Тому я думаю, хоч, може, і помиляюся, що то був роман з одруженим чоловіком. Можливо, кимсь таким, чия дружина була католичкою.

— А мій батько?

— Він теж не хотів розлучення.

Доктор Кеннеді став відповідати на її запитання дуже коротко.

— Розкажіть мені про мого батька, — попросила Ґвенда. — Чому він несподівано вирішив відіслати мене до Нової Зеландії?

Кеннеді помовчав хвилину, перш ніж сказати:

— Я думаю, ваші родичі тиснули звідти на нього. А після того як зламався його другий шлюб, він, певно, подумав, що це найкращий вихід.

— А чому він не відвіз мене туди сам?

Доктор Кеннеді подивився в бік каміна, машинально шукаючи дріт, яким прочищав свою люльку.

— О, я не знаю… Його здоров'я на той час було в поганому стані.

— А що з ним було таке? Від якої хвороби він помер?

Двері відчинилася, і непривітна економка увійшла з тацею. На ній було кілька грінок, намащених маслом, і трохи джему, але тістечок не було. Невиразним жестом доктор Кеннеді попросив Ґвенду наливати чай. Коли філіжанки були наповнені й роздані й Ґвенда взяла грінку, доктор Кеннеді сказав із якоюсь силуваною веселістю:

— Розкажіть мені, що ви зробили з будинком? Певно, я тепер його не впізнаю — після того, як ви все там перебудували?

— Ми поки що не чіпали нічого, крім ванних кімнат, — сказав Джайлз.

Ґвенда, не відриваючи погляду від доктора, повторила своє запитання:

— Від якої хвороби помер мій батько?

— Я не можу вам цього сказати, моя люба. Знаю лише, що стан його здоров'я був поганий, і зрештою він поїхав лікуватися до санаторію — кудись на східне узбережжя. Він помер через два роки.

— А про який конкретно санаторій ідеться?

— Пробачте мені. Я вже не пригадую. Пам'ятаю тільки, що він був десь на східному узбережжі.

Було очевидно, що він щось приховує. Джайлз і Ґвенда подивилися одне на одного протягом короткої секунди.

Джайлз сказав:

— Принаймні ви можете показати нам, сер, де він похований? Ґвенда, природно, хотіла б навідати його могилу.

Доктор Кеннеді нахилився над каміном, виколупуючи попіл із люльки складаним ножиком.

— Я хотів би порадити вам, — сказав він якимсь ухильним голосом, — не приділяти так багато уваги минулому. Усе це поклоніння предкам — помилка. Лише майбутнє має значення. Ось ви, двоє молодих здорових людей, ви маєте перед собою весь світ. Дивіться лише вперед. Не приносьте квітів на могилу того, кого ви, якщо дивитися на речі практично, зовсім не знали.

Проте Ґвенда з ним не погодилася.

— Я хочу відвідати могилу батька, — уперто сказала вона.

— Боюся, я не зможу допомогти вам. — Голос доктора Кеннеді звучав чемно, але холодно. — Відтоді минуло багато часу, а моя пам'ять уже не та, що колись. Я втратив зв'язок із вашим батьком, після того як він покинув Дилмаут. Якщо не помиляюся, він написав мені одного разу із санаторію, який був десь на східному узбережжі, але я не можу бути певним навіть у цьому. І я не маю жодного уявлення про те, де він похований.

— Дуже дивно, — сказав Джайлз.

— Нічого особливо дивного в цьому нема. Ви повинні розуміти, що нас із ним пов'язувала тільки Гелена. Я дуже любив Гелену. Вона моя зведена сестра й на багато років молодша, ніж я, але я намагався виховати її якнайліпше. Вона навчалася в добрих школах і все таке. Але я не можу стверджувати, що Гелена відзначалася стабільним характером. Коли вона була зовсім юна, то увійшла в близькі взаємини з дуже небажаним молодиком. Мені пощастило витягти її з тієї тарапати. Потім наполягла на тому, щоб поїхати до Індії й там одружитися з Волтером Фейном. Тут усе нібито було гаразд: приємний хлопець, син найкращого в Дилмауті адвоката, але, правду кажучи, сірий і непривабливий. Він завжди її обожнював, але вона ніколи навіть не дивилася на нього. А тут раптом змінила думку й подалася до Індії, щоб одружитися з ним. Та коли з ним зустрілася, це бажання в неї відразу зникло, і вона попросила мене телеграмою, щоб я надіслав їй гроші на квиток додому. Я надіслав. Повертаючись до Англії, вона познайомилася на пароплаві з Келвіном. Вони одружилися, перш ніж я про це довідався. Мені, зізнаюся вам щиро, було трохи соромно за таку сестру. Це пояснює, чому Келвін і я не підтримували стосунків після того, як вона від нього пішла. — І зненацька він запитав: — Як там тепер Гелена? Ви можете мені це сказати? Я хотів би зустрітися з нею.

— Але ж ми не знаємо, — сказала Ґвенда. — Ми нічого про неї не знаємо.

— Справді? А я подумав, коли прочитав ваше оголошення… — Він подивився на них із несподіваною цікавістю. — Скажіть мені, навіщо ви опублікували те оголошення?

Ґвенда сказала:

— Ми хотіли з нею зустрітися… — і зненацька замовкла.

— Ви хотіли зустрітися з людиною, якої зовсім не пам'ятали?

Доктор Кеннеді здавався спантеличеним.

Ґвенда швидко сказала:

— Я думала, якщо я з нею зустрінуся, вона щось розповість мені про мого батька.

— Так, так, розумію. Пробачте мені, але з мене вам буде мало користі. Пам'ять у мене вже не та. І це було так давно.

— Принаймні, вам відомо, якого профілю був той санаторій? — запитав Джайлз. — Туберкульозний?

Несподівано обличчя доктора Кеннеді знову стало дерев'яним.

— Так… Так… Здається, він був саме такий.

— Тоді ми знайдемо його досить легко, — сказав Джайлз. — Дуже дякуємо вам, сер, за все, що ви нам розповіли.

Він підвівся, а Ґвенда підвелася за ним.

— Ми дуже вдячні вам, — сказала вона. — І запрошуємо вас навідати нас у Домі-на-Горі.

Вони вийшли з кімнати, і Ґвенда востаннє подивилася на доктора Кеннеді через плече. Він стояв біля каміна, смикав себе за свої сиві вуса й здавався стурбованим.

— Він знає щось таке, чого не хоче сказати нам, — промовила Ґвенда, коли вони сідали в автомобіль. — Тут щось є… О, Джайлзе, мене змагає відчуття, що нам не треба було братися за цю справу…

Вони подивились одне на одного, і в обох у душі виник той самий страх, у якому вони не хотіли признатися.

— Міс Марпл мала слушність, — сказала Ґвенда. — Нам треба було залишити минуле таким, як воно є.

— Нам не обов'язково продовжувати, — сказав Джайлз, але якось невпевнено. — Можливо, і справді, люба Ґвендо, зупинимося на цьому.

Ґвенда похитала головою.

— Ні, Джайлзе, тепер ми вже не можемо зупинитися. Ми завжди будемо щось припускати та щось уявляти. Ні, ми мусимо продовжити свої пошуки… Доктор Кеннеді щось від нас приховує, бо йому нас шкода, а ця історія пахне великими неприємностями. Але тепер ми мусимо продовжувати й з'ясувати, що ж сталося насправді. Навіть якщо це мій батько був тим, хто…

Але вона не змогла закінчити своєї думки.