Забуте вбивство

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ Материн син

— Назад, Генрі, — сказала місіс Фейн, звертаючись до астматичного спанієля, чиї безбарвні очі світилися жадібністю. — Ще одного коржика, міс Марпл, поки вони гарячі?

— Дякую. Дуже смачні коржики. У вас чудова кухарка.

— Луїза й справді вміє готувати. Хоч і дуже забудькувата, як і всі вони. І пудинги в неї всі однакові. Скажіть мені, як там зараз ішіас у Дороті Ярде? Вона так страждала від нього раніше. То все нерви, думаю.

Міс Марпл розповіла їй усі подробиці про хворобу їхньої спільної знайомої. Їй пощастило, подумала вона, що серед багатьох її друзів та родичів, розсіяних по всій Англії, вона знайшла жінку, яка була знайома з місіс Фейн і написала їй листа, повідомляючи, що міс Марпл тепер гостює в Дилмауті, і питаючи, чи не буде люба Елеонора такою доброю й не запросить її приятельку на чай абощо.

Елеонора Фейн була високою жінкою з владним характером, сталевим поглядом сірих очей, кучерявим сивим волоссям і по-дитячому рожевим обличчям, яке маскувало той факт, що в ній не було нічого по-дитячому лагідного.

Вони детально обговорили реальні чи уявні хвороби Дороті, а потім перейшли до здоров'я міс Марпл, до повітря Дилмаута та до загальних вад, притаманних більшості представників молодшого покоління.

— Із ними надто панькаються в дитячому віці, — проголосила місіс Фейн. — У мої дитячі роки все було інакше.

— У вас один син чи більше? — запитала міс Марпл.

— Троє. Старший, Джералд, працює в Сингапурі в Далекосхідному банку. Роберт служить в армії. — Місіс Фейн пирхнула. — Одружений із римо-католичкою, — сказала вона з притиском. — Ви знаєте, що це означає. Усі діти виховуються як католики. Що сказав би батько Роберта, я не знаю. Мій чоловік був переконаним прихильником євангелічної церкви. Я тепер рідко щось чую про Роберта. Він ображається на те, що я кажу йому для його ж таки добра. А я вважаю, треба бути щирим і говорити те, що ти думаєш. Його шлюб, на мою думку був великим нещастям. Він може вдавати, ніби щасливий, бідолашний хлопець, але мене він цим не одурить.

— А ваш найменший син неодружений, я чула?

Місіс Фейн засяяла.

— Ні, Волтер живе вдома. Організм у нього дещо делікатний — ще з дитячих літ — і я завжди мусила пильно стежити за станом його здоров'я (Він буде незабаром). Я не змогла б вам розповісти, навіть якби дуже хотіла, який це розумний і відданий син. Мені дуже пощастило в житті, що я маю такого сина.

— І він ніколи не думав про те, щоб одружитися? — запитала міс Марпл.

— Волтер завжди каже, що не хоче мати клопоту із сучасною молодою жінкою. Вони його не приваблюють. У нас із ним стільки спільного, що, боюся, він надто мало буває в товаристві. Вечорами він читає мені Теккерея, а потім ми зазвичай граємо в карти. Волтер — справжній домашній птах.

— Як чудово, — сказала міс Марпл. — А він завжди працював у фірмі? Хтось мені сказав, ніби один із ваших синів був на Цейлоні, вирощував там чай на плантаціях, та можливо, вони щось не так зрозуміли.

Обличчя місіс Фейн злегка спохмурніло. Вона підсунула своїй гості горіхове тістечко й пояснила:

— Він був тоді ще зовсім юний і піддався одному з тих поривів, яким так часто піддаються молоді люди. Вони завжди прагнуть побачити світу. Але там не обійшлося без дівчини. З тими дівчатами буває стільки клопоту.

— О, справді. Мій власний небіж, пам'ятаю…

Але місіс Фейн проігнорувала небожа міс Марпл та його проблеми. Вона вела перед у розмові й тішилася можливістю поділитися своїми спогадами з цією симпатичною подругою Дороті.

— Та дівчина зовсім йому не підходила — як то найчастіше буває. О, я зовсім не хочу сказати, що вона була актрисою абощо. Сестра місцевого лікаря, якому вона більше годилася в дочки, бо була на багато років молодша, і бідолаха не мав найменшого уявлення, як її виховувати. Чоловіки, вони завжди такі безпорадні, ви згодні зі мною, правда ж? Вона зовсім відбилася від його рук, сплуталася з якимсь молодиком, що працював простим клерком у фірмі мого чоловіка, та ще й мав дуже погану вдачу. Його потім звільнили зі служби, бо він повідомляв конфіденційну інформацію стороннім особам. Хай там як, а ту дівчину, Гелену Кеннеді, думаю, вважали дуже гарною. Хоч я так не думала. Її волосся здавалося мені якимсь штучним. Але мій бідолашний Волтер закохався в неї по вуха. Як я вже сказала, вона зовсім йому не підходила, без грошей і без перспектив, вона не була дівчиною, яку я хотіла б мати за невістку. Але що може вдіяти мати? Волтер освідчився їй, проте вона відмовила йому, і тоді йому спала в голову та дурна думка поїхати до Індії і стати там чайним плантатором. Мій чоловік сказав: «Нехай їде», хоч, звичайно, був дуже розчарований. Він мав плани взяти Волтера до себе у фірму, і Волтер уже склав іспити й усе, що треба. Й ось така несподіванка. Ці молоді дівчата — справжнє лихо!

— О, я знаю. Мій небіж…

Але місіс Фейн знову знехтувала небожа міс Марпл.

— Тож мій любий хлопчик подався до Ассама чи то був Бангалор — я вже не пам'ятаю, як називалося те місто, адже стільки років минуло! І я була дуже засмучена, бо знала, що його здоров'я тамтешнього клімату не витримає. І він ще не прожив там навіть року (причому його справи складалися чудово, у мого Волтера все завжди складається чудово), коли — ви можете в це повірити? — те нахабне дівчисько раптом змінює свою думку й пише йому, що вона зрештою погоджується одружитися з ним.

— Таке буває, — сказала міс Марпл, хитаючи головою.

— Пакує речі, купує квиток — і що, ви думаєте, вона робити потім?

— Не можу собі уявити.

Міс Марпл нахилилася вперед у позі щонайпильнішої уваги.

— Заводить роман з одруженим чоловіком. На кораблі, на якому пливла до Індії. З одруженим чоловіком, у якого було троє дітей, якщо я не помиляюся. А тепер уявіть собі, як Волтер зустрічає її в порту, а вона йому відразу каже, що все ж таки не може вийти за нього заміж. Хіба ви не згодні, що вона вчинила підло?

— Звичайно, згодна. Вона могла цілком зруйнувати віру вашого сина в людську природу.

— Він тоді, либонь, зрозумів, чого вона насправді варта. Але такі жінки вміють виплутатися з будь-якої халепи.

— А він тоді не обурився? — запитала міс Марпл із відтінком сумніву в голосі. — Будь-який чоловік міг би на його місці страшенно розгніватися.

— Волтер завжди вмів себе стримувати. Хоч би який він був роздратований чи обурений з якоїсь причини, він ніколи цього не показує.

Міс Марпл подивилася на неї оцінливим поглядом. Не зовсім упевненим тоном вона поставила пробне запитання:

— Мабуть, він так поводиться тому, що переживає все дуже глибоко. Діти іноді можуть дуже нас здивувати. Буває, дитина, від якої цього ніхто не чекав, зненацька вибухає шаленим гнівом. Вразлива вдача, яка виявляє себе лише тоді, коли її доводять до крайньої межі…

— Цікаво, що ви так думаєте, міс Марпл. Я дуже добре пам'ятаю один випадок із життя своїх дітей. Джералд і Роберт, знаєте, були дуже запальними й завжди готовими побитися. Цілком природна риса для здорових хлопців…

— О, звичайно, цілком природна..

— А мій любий Волтер завжди такий тихий і терплячий. І ось одного дня Роберт схопив його модель аероплана — Волтер збудував її власними руками, своїми вправними й терплячими пальцями, віддавши цьому багато днів праці, — а Роберт, який був хлопцем розумним, але несерйозним і недбалим, зламав її. І коли я увійшла до їхньої кімнати для занять, то Роберт лежав на підлозі, а Волтер лупцював його кочергою, він мало його не вбив, і мені довелося докласти неабияких зусиль, щоб відтягти його від нього. Він знай повторював: «Він це зробив умисне, він це зробив умисне, я його вб'ю». Ви знаєте, я була дуже налякана. Діти переживають образу дуже гостро, чи не так?

— Атож, — сказала міс Марпл. Погляд у неї був замислений.

Вона повернулася до попередньої теми.

— Отже, заручини були розірвані. А що сталося з дівчиною?

— Вона повернулася до Англії. На кораблі в неї виник новий роман, і цього разу вона одружилася з тим чоловіком. То був удівець із малою дитиною. Чоловік, який щойно втратив дружину, — завжди легка мішень, безпорадний нещасливець. Вона вийшла за нього заміж, вони оселилися тут, у будинку на протилежному кінці міста, що мав назву Сент-Кетрін, поруч із Лікарнею. Той шлюб, звичайно, не тривав довго — вона покинула його через рік. Утекла з одним зі своїх коханців.

— Боже, Боже! — похитала головою міс Марпл. — Як пощастило вашому синові, що він так легко її позбувся!

— Це я завжди йому кажу!

— А чому він відмовився від свого наміру стати чайним плантатором? Його підвело здоров'я?

Обличчя місіс Фейн злегка спохмурніло.

— Те життя було не для нього. Він повернувся додому через півроку по тому, як повернулася дівчина.

— У цьому, схоже, була певна незручність, — наважилася припустити міс Марпл. — Якщо молода жінка жила тут. У тому самому місті…

— Поведінка Волтера була бездоганною, — сказала місіс Фейн. — Він поводився так, ніби нічого й не сталося. Я вважала (я тоді так і сказала), що йому слід порвати будь-які стосунки з нею, адже їхні зустрічі могли поставити обох у незручне становище, але Волтер хотів зберегти з нею дружні взаємини. Він нерідко приходив до них додому й грався з дівчинкою. Дуже цікаво, до речі, що дівчинка сюди повернулася. Вона виросла й уже вийшла заміж. І якось днями прийшла в контору Волтера, щоб оформити заповіт. Тепер її прізвище Рід.

— Містер і місіс Рід! Я їх знаю. Таке приємне молоде подружжя! Які дивні збіги подій бувають у світі — то вона та сама мала дівчинка!

— Дитина першої дружини чоловіка Гелени. Його перша дружина померла в індії. Бідолашний майор — я забула як його звали, Голвей чи якось так — він пережив тяжке потрясіння, коли та хвойда покинула його. Я ніколи не могла збагнути, чому найгірші жінки завжди приваблюють найкращих чоловіків!

— А що той молодик, із яким вона крутила любов спочатку? Ви, здається, сказали, що він працював клерком у фірмі вашого чоловіка? Що сталося з чим?

— Він багато чого досяг. У нього тепер фірма автобусних екскурсій під назвою «Жовтий нарцис». «Жовтий нарцис» Ефліка. Його автобуси пофарбовані в яскраво-жовтий колір. Ми живемо сьогодні у вульгарному світі.

— Його прізвище Ефлік? — запитала міс Марпл.

— Джекі Ефлік. Бридкий суб'єкт, спроможний домогтися чого завгодно. Мабуть, саме тому він і причепився першим до Гелени Кеннеді. Сестра лікаря й усе таке — певно, сподівався в такий спосіб поліпшити своє соціальне становище.

— І після того Гелена більше ніколи не повернулася в Дилмаут?

— Ні. Добре, що ми її позбулися. Думаю, тепер вона остаточно з'їхала з рейок. Мені шкода доктора Кеннеді. Це не його провина. Друга дружина його батька була малою вертихвісткою, набагато молодшою за свого чоловіка. Думаю, Гелена успадкувала дику кров від матері. Я завжди вважала…

Місіс Фейн раптом замовкла.

— А ось і Волтер.

Вуха матері вловили шарудіння його легких кроків у холі. Двері відчинилися, і Волтер Фейн увійшов.

— Це міс Марпл, сину. Подзвони й накажи принести нам чаю.

— Не турбуйся, мамо. Я пив чай.

— Звичайно ж, ми вип'ємо чаю — і принеси кілька коржиків, Беатрисо, — сказала вона покоївці, що прийшла забрати чайник.

— Гаразд, мем, принесу.

Усміхнувшись млявою приємною усмішкою, Волтер Фейн сказав:

— Боюся, моя мати мене розпещує.

Міс Марпл намагалася добре роздивитися його, відбувшись якоюсь чемною реплікою.

Лагідний і спокійний чоловік, злегка сором'язливий і вибачливий, а загалом — якийсь безбарвний. Особистість, яку було б дуже важко описати словами. Різновид того скромного чоловіка, на якого жінки не звертають уваги й можуть одружитися з ним тільки в тому випадку, якщо чоловік, якого вони кохають, не відповідає на їхні почуття. Волтер, який завжди тут. Бідолашний Волтер, пестунчик своєї матері. Маленький Волтер Фейн, який напав на свого брата з кочергою й намагався вбити його…

Міс Марпл мала над чим замислитися.