Забуте вбивство

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ Убивство в ретроспективі

Десь через десять днів міс Марпл увійшла до невеличкого готелю у кварталі Мейфер, і там її з радісним ентузіазмом зустріло молоде подружжя — містер і місіс Рід.

— Це мій чоловік, міс Марпл. Джайлзе, я не можу тобі передати, яку велику послугу зробила мені міс Марпл.

— Я дуже радий познайомитися з вами, міс Марпл. Ґвенда розповіла мені, що вдарилася тоді в паніку й мало не загнала себе до божевільні.

Лагідні сині очі міс Марпл окинули Джайлза схвальним поглядом. Вельми привабливий молодик, високий і білявий, який мав дуже зворушливу звичку раз по раз кліпати очима від уродженої сором'язливості. Вона відзначила його рішуче підборіддя й трохи випнуту щелепу.

— Ми вип'ємо чаю в невеличкому темному вестибюлі, де ніколи нікого не буває, — сказала Ґвенда. — А потім покажемо міс Марпл листа від тітки Елісон. — Атож, — додала вона, коли міс Марпл із гострою цікавістю поглянула на неї. — Лист надійшов, і він підтверджує майже всі ваші здогади.

Після того, як вони допили чай, листа було розкрито й прочитано:

— Ось бачите, — сказала Ґвенда, — усе було майже так, як ви припустили.

Міс Марпл розгладила тонкий папір.

— Так, справді. Я давно переконалася в тому, що пояснення, яке підказує здоровий глузд, найчастіше буває правильним,

— Хай там як, а я вам дуже вдячний, міс Марпл, — сказав Джайлз. — Бідолашна Ґвенда була в цілковитій розгубленості, і, мушу признатися, мені й самому було прикро думати, що Ґвенда може виявитися ясновидою, медіумом або чимось таким.

— Такі здібності в дружини можуть становити неабияку небезпеку для чоловіка за винятком тих випадків, коли він живе абсолютно бездоганним життям.

— Як я, наприклад, — сказав Джайлз.

— А будинок? Що ви думаєте тепер про будинок? — запитала міс Марпл.

— О, з будинком усе гаразд. Завтра ми туди їдемо. Джайлз помирає від нетерпіння — так хоче побачити його.

— Я не знаю, чи ви це собі усвідомлюєте, міс Марпл, але ми, схоже, зіткнулися з таємничим і досконалим убивством, яке було скоєне прямо на порозі нашого дому, а точніше кажучи, у нашому холі.

— Я вже про це думала, — повільно промовила міс Марпл.

— Джайлзові дуже подобаються детективні історії, — сказала Ґвенда.

— Бо це й справді детективна історія, та ще й яка детективна історія! Тіло гарної задушеної жінки, що лежить у холі. Ми нічого про неї не знаємо, крім її імені. Звісно, я розумію, що це сталося років двадцять тому. Після того, як минуло стільки часу, ніяких ключів до нього, звісно, не залишилося, але можна принаймні поміркувати, що це було, спробувати знайти якісь нитки. Проте, думаю, розгадати цю таємницю ніколи не вдасться…

— Я думаю, така можливість існує, — сказала міс Марпл. — Навіть через вісімнадцять років. Так, я думаю, вона існує.

— І якщо ми все-таки спробуємо її розгадати, то ніякої шкоди від цього не буде, чи не так?

Обличчя в Джайлза світилося виразом справжньої цікавості.

— Від цього може бути шкода, і дуже велика, — сказала міс Марпл. — Я порадила б вам обом — атож, порадила б, і дуже наполегливо — відмовитися від таких спроб.

— Відмовитися? Але ж це наша таємниця — таємниця вбивства, якщо то справді було вбивство!

— То було вбивство, я думаю. І саме тому я не стала б докопуватися до його причин і подробиць. Убивство — не та подія, до якої можна ставитися легковажно.

— Але ж, міс Марпл, якби кожен так думав… — заперечив Джайлз.

Вона урвала його:

— О, я вас розумію. Справді бувають випадки, коли до цього треба поставитися як до обов'язку — коли в убивстві звинувачують невинну людину, або кілька інших людей перебувають під підозрою, або небезпечний злочинець гуляє на волі й може вбити когось іще. Але ви повинні усвідомлювати собі, що вбивство, про яке ми з вами говоримо, своєю великою часткою перебуває в минулому. Мабуть, ніхто й не знав, що то було вбивство, — бо інакше ви почули б про нього від свого старого садівника або від коюсь іншого, вбивство завжди вважають цікавою новиною, навіть якщо воно скоєне дуже давно. Ні, певно, того тіла якось позбулися й ні в кого не виникло найменшої підозри. Ви впевнені, ви справді впевнені в тому, що все це варто розкопувати?

— Міс Марпл, ви говорите так, ніби ви й справді дуже занепокоєні! — вигукнула Ґвенда,

— Так, я справді занепокоєна, моя люба. Ви обоє дуже милі й чарівні молоді люди (якщо ви дозволите мені так сказати). Ви щойно одружилися й щасливі бути вкупі. Не починайте, я вас дуже прошу, докопуватися до речей, які можуть — як би мені це висловити? — засмутити вас і завдати вам болю.

Ґвенда подивилася на неї широко розплющеними очима.

— Ви думаєте про щось цілком конкретне, на щось натякаєте? На що саме?

— Я ні на що не натякаю, моя люба. Я лише раджу вам (бо я довго жила на світі і знаю, якою поганою може бути людська природа) не ворушити давній мурашник. Атож, це вам моя порада: не ворушіть давній мурашник.

— Але йдеться зовсім не про те, щоб розворушити дав ній мурашник, — у голосі Джайлза з'явилися нові нотки, нотки суворої переконаності. — Дім-на-Горі — це наш дім, дім Ґвенди і мій дім, і хтось був убитий у ньому або так нам здається. Я не можу знати, що в моєму домі хтось когось убив, і не намагатися розкрити цю таємницю, навіть якщо вбивство було скоєне вісімнадцять років тому!

Міс Марпл зітхнула.

— Пробачте мені, — сказала вона. — Мабуть, більшість молодих і розумних людей поставилися б до цієї ситуації саме так. Я навіть симпатизую вам і захоплююся вами через це. Але мені хотілося б, — о, як би мені хотілося! — щоб ви цього не робили.

Наступного дня в селі Сент-Мері-Мід швидко поширилася чутка, що міс Марпл повернулася додому. Її бачили на головній вулиці Гай-стріт об одинадцятій годині. Вона заходила в дім вікарія за десять хвилин до дванадцятої. Пополудні три найбільші в селі пліткарки відвідали її й вислухали її враження про столичне життя, а віддавши цю данину чемності, самі розповіли їй про гострі суперечки, які точаться довкола ятки, де торгуватимуть виробами місцевих вишивальниць на святковому ярмарку, а також про те, де розташувати намет, у якому подаватимуть чай.

Надвечір того ж таки дня міс Марпл, як звичайно, бачили в її саду, але цього разу вона зосередила значно більше уваги на прополюванні бур'янів, аніж на діяльності сусідів. Вона була неуважною під час своєї скромної вечері й майже не слухала натхненну розповідь своєї маленької служниці Евелін про походеньки місцевого аптекаря. Наступного дня вона все ще була неуважною, й один або двоє людей, серед них і дружина вікарія, звернули на це увагу. Того вечора міс Марпл сказала, що почувається не дуже добре, і лягла спати рано. Наступного ранку вона послала Евелін по доктора Гейдока.

Доктор Гейдок багато років був лікарем, другом і союзником міс Марпл. Він вислухав розповідь про симптоми її нездужання, оглянув її, а тоді відхилився на спинку стільця й помахав стетоскопом.

— Як на жінку вашого віку, — сказав він, — і попри ваш тендітний вигляд, що тільки вводить в оману, ви перебуваєте в надзвичайно доброму стані здоров'я.

— Я знаю, що загальний стан мого здоров'я цілком задовільний, — сказала міс Марпл. — Але, мушу зізнатися, я трохи перевтомилася й почуваюся дещо виснаженою.

— Ви блукали надто багато. Не лягали спати допізна в Лондоні.

— Ви маєте слушність. Сьогодні Лондон і справді здається мені надто стомливим. І повітря там не з найкращих. Не те, що свіже повітря на узбережжі моря.

— Зате повітря тут, у Сент-Мері-Мід, приємне й свіже.

— Але воно часто тут буває вологим і задушливим. Воно, знаєте, не збадьорює.

Доктор Гейдок подивився на неї з проблиском цікавості.

— Я пришлю вам тонік, — сказав він тоном люб'язної послужливості.

— Дякую вам, докторе. Істонський сироп мені завжди допомагає.

— Я не маю потреби в тому, щоб ви диктували мені мої рецепти, жінко.

— Я подумала, можливо, мені варто змінити повітря…

Міс Марпл запитливо дивилася на нього своїми наївними синіми очима.

— Вас тут щойно не було три тижні.

— Я знаю. Але я була в Лондоні, де атмосфера нервова, як вам відомо. А потім поїхала на північ — у промислову зону. Це було не морське повітря, яке освіжає й бадьорить.

Доктор Гейдок спакував свою сумку. Потім обернувся з усмішкою.

— Я готовий вислухати, чому ви по мене послали, — сказав він. — Ви тільки скажіть мені, чого ви хочете, і я це повторю за вами. Ви хочете послатися на мою професійну думку, що вам потрібне свіже морське повітря…

— Я знала, ви мене зрозумієте, — вдячно промовила міс Марпл.

— Морське повітря — справді чудова річ. Тож негайно вирушайте до Істбурна, бо інакше ваше здоров'я може різко погіршитися.

— В Істбурні, я думаю, надто холодно. Там зовсім мало рослинності, як вам відомо.

— У такому разі Бурнемаут або острів Вайта.

Міс Марпл підморгнула йому.

— Мені завжди здавалося, що малі містечка набагато приємніші.

Доктор Гейдок знову опустився на стілець.

— Ви розбудили мою цікавість. То яке містечко на узбережжі ви пропонуєте?

— Я думала про Дилмаут.

— Досить миле містечко. Щоправда, глухе й малоцікаве. То чому ви обрали Дилмаут?

Протягом хвилини або двох міс Марпл мовчала. Її погляд знову став стурбованим. Вона сказала:

— Якби одного дня ви випадково зіткнулися з фактом, який указував би на те, що багато років тому — дев'ятнадцять або двадцять — було скоєне вбивство. Той факт був би відомий лише вам, ніхто раніше про це не повідомляв і ніхто нічого не підозрював. Що ви зробили б?

— Убивство в ретроспективі, так?

— Достоту так.

— Нікого не засудили несправедливо? Ніхто не постраждав унаслідок того вбивства?

— Наскільки мені відомо, ні.

— Гм. Убивство в ретроспективі. Забуте вбивство. Що ж, я вам скажу свою думку. Я не став би ворушити забуте вбивство — ось що я зробив би. Розворушувати вбивство небезпечно. І, я сказав би, дуже небезпечно.

— Боюсь, я з вами згодна.

— Люди кажуть, убивця завжди повторює свої злочини. Це неправда. Існує різновид убивці, який скоює злочин, спромагається приховати його, а потім докладає всіх можливих зусиль, щоб ніколи більше не наражати себе на ризик. Я не хочу сказати, що потім такі люди живуть щасливо, — я в це не вірю, — бо існує багато способів розплати. Але бодай зовні все йде гаразд. Мабуть, саме так було у випадку з Мадлен Сміт, а потім й у випадку з Ліззі Борден. Провина Мадлен Сміт не була доведена, а Ліззі звинуватили — але багато людей думають, що обидві ті жінки були винні. Я міг би назвати й інші випадки. Ті люди ніколи не повторювали своїх злочинів — одне вбивство дало їм те, чого вони хотіли, і вони були задоволені. Але якби їм загрожувала небезпека? Я думаю, ваш убивця, хоч би ким він або вона були, належав саме до такого різновиду. Він скоїв злочин і позамітав за собою сліди, і ніхто нічого не запідозрив. Але припустімо, хтось почне докопуватися, нишпорити, перевертати каміння і зрештою, можливо, відкриє істину? То що в такому випадку робитиме ваш убивця? Просто стоятиме, усміхаючись, тоді як мисливець підходитиме до нього все ближче й ближче? Ні, якщо тут не йдеться про принципи, я залишив би все так, як воно є. — І він повторив свою попередню фразу: — Я не став би ворушити забуте вбивство.

І додав твердим голосом:

— І такий вам буде мій наказ: облиште все, як воно є.

— Але ця справа стосується не тільки мене. Вона стосується також двох чудових дітей. Дозвольте, я вам усе розповім.

І вона розповіла йому всю історію, а Гейдок вислухав її.

— Диво та й годі, — сказав він, коли міс Марпл закінчила. — Дивовижний збіг. Усе тут, власне, викликає подив. Але, думаю, ви собі чудово усвідомлюєте, які можуть бути наслідки?

— О, звичайно. Але вони поки що цього не розуміють.

— Це може призвести до великого нещастя, і тоді вони гірко пожалкують, що розбудили це приспане вбивство.

Скелети мають залишатися у своїх домовинах. А проте, скажу вам, я цілком розумію погляд того молодого Джайлза. Хай йому сто чортів, але я теж не зміг би залишити там усе, як є. Навіть мене розбирає тепер цікавість, хоч я й не живу в тому домі…

Він урвав свою мову й подивився на міс Марпл суворим поглядом.

— То саме цим пояснюється ваше бажання подихати свіжим повітрям Дилмаута? Ви хочете втрутитися в щось таке, що не має до вас найменшого стосунку.

— Авжеж, не має, докторе Гейдок. Але я хвилююся за тих двох. Вони молоді, недосвідчені й надто довірливі та наївні. Я відчуваю необхідність бути там і наглядати за ними.

— То ось чому ви туди їдете. Щоб доглянути за ними! Невже ви не можете обминути жодного вбивства? Навіть убивства в ретроспективі?

Міс Марпл відповіла йому слабкою усмішкою.

— Але ж ви не можете не погодитися з тим, що кілька тижнів, прожитих у Дилмауті, будуть корисними для мого здоров'я?

— Вони радше допровадять вас до могили, — сказав доктор Гейдок. — Але ж ви однаково мене не послухаєте!

Міс Марпл пішла навідати своїх друзів, полковника та місіс Бентрі, і зустріла полковника на під'їзній алеї до їхнього будинку. У руці в нього була рушниця, а біля його ніг — спанієль. Він сердечно привітався з нею.

— Я радий знову вас бачити. Як там Лондон?

Міс Марпл відповіла, що з Лондоном усе гаразд. Небіж водив її на кілька театральних вистав.

— Певно, ваші родичі — великі сноби. Щодо мене, то я цікавлюся лише музичною комедією.

Міс Марпл сказала, що дивилася російську п'єсу, вона була цікава, хоч, можливо, і трохи задовга.

— Росіяни! — зневажливо вигукнув полковник Бентрі.

Одного разу йому дали почитати роман Достоєвського, коли він лежав у приватній лікарні.

Він додав, що міс Марпл знайде Доллі в саду.

Місіс Бентрі завжди можна було знайти тільки в саду. Садівництво було її пристрастю. Її улюбленою літературою були каталоги цибулин, а її мова була насичена примулами, цибулинами, квітковими кущами та альпійськими дивовижами. Перше, що побачила від неї міс Марпл, був широкий зад, обтягнутий вилинялою твідовою спідницею.

На звук кроків, що наближалися, місіс Бентрі знову набула вертикальної пози, стогнучи та кривлячись від болю, бо її захоплення нагородило її ревматизмом, втерла піт на обличчі вимазаною в землі долонею й привіталася з подругою.

— Я вже чула, що ти повернулася, Джейн, — сказала вона. — Як тобі мої квіти дельфініуму? А мій тирлич тобі подобається? Я мала з ним трохи мороки, але тепер начебто він добре прижився. Але нам потрібен дощ. Досі було жахливо сухо. Естер сказала мені, що ти хвора й лежиш у ліжку, — додала вона (Естер була куховаркою місіс Бентрі, а крім того, постачала її сільськими новинами). — Я рада, що це виявилося неправдою.

— Я лише трохи перевтомилася, — сказала міс Марпл. — Доктор Гейдок вважає, що мені треба подихати морським повітрям. Я досить виснажена.

— Хай і так, але ти не можеш поїхати до моря тепер, — сказала місіс Бентрі. — Це абсолютно найкращий час для роботи в саду. Твої бордюри, мабуть, щойно зацвіли.

— Доктор Гейдок рекомендує мені їхати зараз.

— Доктор Гейдок справді не такий йолоп, як решта лікарів, — змушена була визнати місіс Бентрі.

— Мені спала на думку твоя куховарка, Доллі.

— Яка куховарка? Тобі потрібна куховарка? Ти ж маєш на увазі не ту жінку, що була схильна до пияцтва?

— Ні, ні, ні. Я говорю про ту що вміла готувати такі смачні тістечка. Ту, чий чоловік служив у вас старшим лакеєм.

— А, ти маєш на увазі Мок Тертл, — сказала місіс Бентрі, відразу зрозумівши, про кого йшлося. — Жінку з глибоким і трагічним голосом, що завжди говорила таким тоном, ніби ось-ось заплаче. З неї була добра куховарка. А чоловік у неї був гладкий і досить ледачий. Артур завжди казав, що він розбавляє віскі водою. Я не знаю, чи так справді було. Лихо в тому, що коли ви наймаєте на службу подружжя, то хтось із двох завжди буває незадовільним. Вони отримали спадок від якогось колишнього працедавця й купили готель на південному узбережжі.

— Саме про це я й подумала. Адже вони тепер живуть у Дилмауті?

— Саме там. Дилмаут, вулиця Сі-Перейд, чотирнадцять.

— Я подумала, що позаяк доктор Гейдок рекомендував мені трохи пожити на узбережжі моря, то я могла б поїхати туди. Їхнє прізвище Сондерс, чи не так?

— Так. Це чудова думка, Джейн. Ти нічого кращого не могла б придумати. Місіс Сондерс догляне за тобою, а що тепер кінець сезону, то вони будуть раді прийняти тебе й візьмуть недорого. Завдяки добрій кухні та морському повітрю ти швидко оклигаєш.

— Дякую тобі, Доллі, — сказала міс Марпл. — Сподіваюся, так і буде.