Забуте вбивство

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ Ричард Ерскін

Енстел-Мейнор мав похмурий вигляд. Це був білий будинок, що виокремлювався на тлі безбарвних пагорбів. Покручена під'їзна дорога де нього пробивалася крізь густий чагарник.

— Чому ми приїхали? Що ми їм скажемо? — запитав Джайлз у Ґвенди.

— Ми ж про все домовилися.

— Атож — якщо цей фокус у нас пройде. Нам пощастило, що троюрідний брат тітки кузини міс Марпл чи, може, її ще дальший родич живе десь поблизу… Але дуже далеко від звичайного світського візиту до розпитування про любовні пригоди двадцятирічної давності зовсім незнайомого тобі чоловіка.

— Атож, часу відтоді справді минуло чимало. Не можна виключати… не можна виключати, що він навіть не пам'ятає її.

— Може, і не пам'ятає. А може, ніякої любовної пригоди й не було.

— То ми виставимо себе цілковитими ідіотами, Джайлзе?

— Я не знаю… Іноді я й справді почуваюся як дурень заплішений. Я не розумію, навіщо нам усе це треба? Яке це має значення тепер?

— Минуло стільки часу… Так, я розумію… І міс Марпл, і доктор Кеннеді — обоє сказали: «Облиште цю справу». Чому ми не облишимо її, Джайлзе? Що спонукає час продовжувати? Вона?

— Вона?

— Гелена. Можливо, саме тому до мене повернулася пам'ять про неї? Можливо, моя дитяча пам'ять поєднує її з життям — і з істиною? Можливо, Гелена обрала мене — і тебе — для того, щоб правда стала відомою?

— Ти так кажеш тому, ще вона померла насильницькою смертю?

— Так. Адже відомо — так пишуть у книжках, — що іноді вони не можуть спочивати спокійно…

— Мені здається ти фантазуєш, Ґвендо.

— Може, і фантазую. Проте усе залежить від нашого вибору. Це тільки світський візит. Він не буде чимось більшим — якщо ми не захочемо…

Джайлз похитав головою.

— Ми мусимо продовжувати. Ми не можемо ухилитися від цього обов'язку.

— Твоя правда, Джайлзе. А проте мені буває іноді досить страшно.

— Ви хочете купити тут будинок? — запитав майор Ерскін.

Він підсунув до Ґвенди таріль із сандвічами. Ґвенда взяла один і подивилася на майора. Ричард Ерскін був низеньким чоловіком, заввишки футів п'ять або десь так. Волосся в нього було сиве, і він мав стомлений вигляд і досить розумні очі. Голос у нього був низький і приємний, акцент злегка протяжний. Ґвенда не помітила в ньому чогось надзвичайного, але, на її думку, він був, безперечно, привабливий… Об'єктивно кажучи, він дуже поступався вродою Волтерові Фейну, але тоді як більшість жінок проминули б Волтера Фейна, не обдарувавши його другим поглядом, вони не проминули б Ерскіна. Фейна годі було описати, а Ерскін, попри свою спокійну вдачу, був наділений особистістю. Він розмовляв про звичайні речі у звичайний спосіб, але в ньому було щось — те саме щось, яке так швидко впізнають жінки й на що реагують суто по-жіночому. Майже неусвідомлено Ґвенда розгладила свою спідницю, відкинула з чола неслухняне пасмо волосся, підфарбувала губи. Дев'ятнадцять років тому Гелена Кеннеді могла закохатися в цього чоловіка. Ґвенда була переконана в цьому.

Коли вона підвела погляд, то зустріла погляд господині дому, спрямований на неї, і мимоволі почервоніла. Місіс Ерскін розмовляла з Джайлзом, але дивилася на Ґвенду, і її погляд був водночас схвальним і підозріливим. Дженет Ерскін була високою жінкою й мала глибокий, майже чоловічий голос. Вона здавалася старшою, ніж її чоловік, але Ґвенда подумала, що це, мабуть, не так. Її обличчя виглядало дещо змученим. Нещаслива, голодна жінка — такою вона уявилася Ґвенді.

Я певна, вона влаштовує йому пекельні сцени, сказала вона собі.

А вголос продовжувала розмову.

— Шукати дім — робота вкрай невдячна, — сказала вона. — Описи агентів із продажу нерухомого майже завжди обіцяють справжнє диво — а коли ти опиняєшся там, то не віриш своїм очам.

— Ви хочете оселитися в цій місцевості?

— Це одна з тих місцевостей, про які ми думали. Адже тут поблизу Адріанів мур. Джайлз завжди був зачарований Адріановим муром. Річ у тому — вам це може здатися дивним — але нам насправді однаково, де оселитися в Англії. Я прожила все життя в Новій Зеландії й не маю тут ніяких зв'язків. А Джайлза забирали різні тітки на всі вакації, тож він ні до чого тут особливо не прив'язався. Єдине, чого ми не хочемо — це жити поблизу від Лондона. Ми хочемо оселитися у справжній сільській місцевості.

Ерскін усміхнувся.

— Тут ви, напевно, повсюди знайдете справжню сільську місцевість. От ми, наприклад, живемо в цілковитому усамітненні. Сусідів у нас мало, а відстані між нашими оселями досить великі.

Ґвенді здалося, вона відчула потаємний смуток у цьому приємному голосі. Перед нею зненацька промайнула картина усамітненого життя — коротких і похмурих зимових днів, коли вітер свистить у комині, штори опущені, і він перебуває сам-один у товаристві цієї жінки з голодними, нещасними очима — а сусідів мало, й усі вони далеко.

Потім це видіння зблякло. Перед її поглядом знову було літо із заскленими дверима, відчиненими в сад, із пахощами троянд та звуками літа, що проникали в дім.

— Це старий будинок, еге ж? — запитала вона.

Ерскін кивнув головою.

— Доба королеви Анни. Моя родина жила тут протягом майже трьохсот років.

— У вас гарний дім. Ви, певно, пишаєтеся ним.

— Він уже досить занедбаний. Високі податки не дозволяють підтримувати садибу в пристойному стані. Але тепер, коли наші діти пішли у світ, нам стало жити значно легше.

— А у вас багато дітей?

— Двоє хлопців. Один служить у війську. А другий щойно закінчив Оксфорд. Він працюватиме у видавництві.

Його погляд ковзнув до полиці над каміном, і Ґвенда теж подивилася туди. Там стояла фотографія двох хлопців — десь років вісімнадцяти-дев'ятнадцяти, знята кілька років тому, як їй здалося. У погляді батька вона розгледіла гордість і любов.

— Вони хороші хлопці, — промовив він. — Хоч це й кажу я, їхній батько.

— Вони й справді дуже гарні, — сказала Ґвенда.

— Так, — підтвердив Ерскін. — Думаю, це варто робити — справді варто. Іти на жертви задля своїх дітей, — сказав він, прочитавши запитання в погляді Ґвенди.

— Я думаю, іноді доводиться віддавати їм дуже багато, — сказала Ґвенда.

— Дуже багато, справді..

Вона знову відчула потаємний смуток у його голосі, але тут утрутилася місіс Ерскін і сказала своїм глибоким, авторитетним голосом:

— А ви справді хочете купити собі дім у цій частині світу? Боюся, я не чула, аби тут поблизу продавалося щось пристойне.

І ти мені не сказала б, якби щось і чула, подумала Ґвенда з легким лукавством. Ця дурна стара жінка і справді дуже ревнива, відзначила вона. Її мучать ревнощі, бо я розмовляю з її чоловіком і я молода й приваблива!

— Це залежить від того, чи дуже ви поспішаєте, — сказав Ерскін.

— Власне, ми зовсім не поспішаємо, — весело заявив Джайлз. — Ми хочемо знайти собі щось таке, що нам справді сподобається. А поки що ми маємо будинок у Дилмауті на південному узбережжі.

Майор Ерскін відвернувсь від чайного столика й пішов узяти пачку сигарет на столі біля вікна.

— У Дилмауті, — повторила місіс Ерскін.

Її голос прозвучав цілком безвиразно. Її погляд був спрямований на потилицю чоловіка.

— Дуже миле містечко, — сказав Джайлз. — Ви там коли-небудь були?

На мить запала мовчанка, а потім місіс Ерскін сказала тим самим безвиразним голосом:

— Ми провели там кілька тижнів одного літа — багато, багато років тому. Нам там не сподобалося — тамтешній клімат надто розслаблює.

— Справді, — сказала Ґвенда. — Нам теж так здається. Ми з Джайлзом хочемо знайти таке місце, де повітря збадьорювало б.

Ерскін повернувся із сигаретами.

— У цій околиці ви знайдете досить повітря, яке збадьорює, — сказав він. У його голосі прозвучали похмурі нотки.

Ґвенда подивилася на нього, коли він припалював сигарету для неї.

— А ви добре пам'ятаєте Дилмаут? — запитала вона найбуденнішим тоном.

Губи Ерскіна скривилися в миттєвому спазмі болю — так принаймні здалося Ґвенді. Але його голос прозвучав цілком природно, коли він відповів:

— Досить добре, я думаю. Ми жили там — дайте-но мені згадати — у готелі «Роял Джордж», ні, пробачте, у готелі «Роял Кларенс».

— О, так це гарний старовинний готель. Наш будинок стоїть недалеко звідти й називається Дім-на-Горі, але раніше він називався Сент-Мері, чи не так, Джайлзе?

— Сент-Кетрін, — сказав Джайлз.

Цього разу реакція була непомильною. Ерскін рвучко відвернувся, філіжанка місіс Ерскін зацокотіла на блюдці.

— Можливо, — несподівано запитала вона, — ви хочете подивитися сад?

— О, звичайно.

Вони вийшли через засклені двері. Це був добре доглянутий і гарно впорядкований сад із довгими бордюрами та акуратними доріжками. Його доглядав переважно майор Ерскін, до такого висновку прийшла Ґвенда. Коли він розповідав їй про троянди, про рослини й трави, його темне, сумне обличчя світилося. Садівництво було явно його захопленням.

Коли вони нарешті покинули цей дім і їхали геть у машині, Джайлз запитав із деякою нерішучістю в голосі.

— Вона там випала в тебе з рук?

Ґвенда кивнула головою.

— Біля другого куща дельфіній.

Вона подивилася на свій палець і неуважно стиснула обручку на ньому.

— А якщо ти її більше ніколи не знайдеш?

— Тож не справжня моя обручка. Справжньою я не ризикувала б.

— Я радий це чути.

— Я дуже сентиментально ставлюся до своєї обручки. Пам'ятаєш, що ти сказав, коли надягнув її на мій палець? Ти даруєш мені зелений смарагд, тому що я загадкова зеленоока киця.

— Я сказав би, — промовив Джайлз без особливих емоцій у голосі, — що наші вияви ніжності могли б здатися дивними для когось, скажімо, з покоління міс Марпл.

— Мені цікаво, що вона зараз робить, наша люба старенька? Сидить на ґанку й гріється на сонечку?

— Ні, вона при ділі — або я зовсім її не знаю! Десь нишпорить, щось спостерігає або ставить комусь якісь запитання. Сподіваюся, вона не ставить їх забагато. Для літньої дами це цілком природна річ. Це так не впадає у вічі, як тоді, коли запитання ставимо ми.

Обличчя Джайлза знову посерйознішало.

— Ось чому мені так не подобається… — він зробив паузу. — Не подобається, коли ти ставиш запитання людям. Я не можу позбутися відчуття, що сам сиджу вдома, а тебе посилаю робити брудну роботу.

Ґвенда провела пальцем по його стурбованій щоці.

— Я знаю, мій любий, знаю. Але ти повинен визнати, що, наприклад, розпитувати чоловіка про його колишні любовні пригоди — нечемно й зухвало, але таку зухвалість жінка може інколи дозволити собі, якщо вона розумна. А я маю намір бути розумною.

— Я знаю, ти розумна. Але ж Ерскін саме той чоловік, якого ми шукаємо.

Ґвенда замислено проказала:

— Я не думаю, що це він.

— Ти хочеш сказати, ми гавкаємо не на те дерево?

— Не зовсім. Я думаю, він справді був закоханий у Гелену. Але він чоловік хороший, Джайлзе, навдивовижу хороший. Це зовсім не той тип, який душить жінок.

— У тебе не такий великий досвід стосунків із душителями жінок, ти згодна зі мною, Ґвендо?

— Ні. Але я наділена жіночим інстинктом.

— Гадаю, не одна жертва душителів теж так думала. Ні, Ґвендо, облишмо жарти, я тебе закликаю бути дуже обачною, гаразд?

— Звичайно ж я буду обачною. Мені так шкода цього бідолаху, змушеного жити з таким драконом у подобі жінки. Я ладна об заклад побитися, що він прожив тяжке життя.

— Атож, вона дивна жінка… У ній є щось моторошне.

— Атож, і дуже моторошне. Ти бачив, як вона весь час на мене дивилася?

— Я сподіваюся, твій план спрацює.

Вони почали здійснювати свій план наступного ранку.

Джайлз, почуваючи себе, як казав він сам, сумнівним детективом у справі шлюбного розлучення, обрав зручне місце для спостереження за ворітьми садиби Енстел-Мейнор. Десь о пів на дванадцяту він повідомив Ґвенді, що все йде згідно з планом. Місіс Ерскін від'їхала в невеличкому автомобілі «остін» вочевидь у напрямку ринкового містечка за три милі звідти. Поле битви було вільне.

Ґвенда під'їхала машиною до парадних дверей і подзвонила. Вона сказала, що хоче бачити місіс Ерскін, і їй сказали, ще пані немає. Тоді вона запитала, чи вдома майор Ерскін. Майор Ерскін був у саду. Вій стояв, нахилившись над клумбою, і випростався, коли підійшла Ґвенда.

— Пробачте, що турбую вас, — сказала Ґвенда. — Але я, здаєтеся, загубила свою обручку вчора десь тут, у саду. Я знаю, вона була в мене на палаці, коли ми відійшли від чайного столика. Вона трималася досить вільно, але я не можу дозволити собі загубити її, бо це моя весільна обручка.

Вони відразу розпочали пошуки. Ґвенда пройшла по своїх учорашніх слідах, вона намагалася пригадати, де зупинялася й до яких квітів доторкалася. Незабаром обручку було знайдено біля великого куща дельфіній, Ґвенда бурхливе виразила свою радість.

— А тепер ви дозволите мені запропонувати вам чогось випити, місіс Рід? Пива? Склянку хересу? Чи, може, ви волієте випити кави або чогось такого?

— Я не хочу нічого, дякую. Лише сигарету.

Вона сіла на лаву, й Ерскін сів біля неї.

Кілька хвилин вони курили мовчки. Серце Ґвенди калатало досить швидко. Вона мусила ризикнути — іншого виходу не було.

— Я хочу щось у вас запитати, — сказала вона. — Можливо, моє запитання здасться вам нечемним і зухвалим. Але мені вкрай треба це знати, а ви, либонь, єдина особа, яка зможе відповісти на моє запитання. Адже, я думаю, ви колись були закохані в мою мачуху.

Він обернув до неї здивоване обличчя.

— У вашу мачуху?

— Так. У Гелену Кеннеді. Яка потім стала Геленою Гелідей.

— Он ви про що.

Чоловік поруч із нею сидів мовчки. Його очі дивилися невидющим поглядом на освітлений яскравим сонячним світлом моріжок. Сигарета диміла, затиснута між його пальцями. Хоч як тихо він сидів, Ґвенда відчувала, як у цьому напруженому тілі шаліє ураган почуттів. Його рука доторкнулася до її руки.

Ніби відповідаючи на запитання, яке він сам собі поставив, Ерскін сказав.

— Листи, я думаю.

Ґвенда нічого не відповіла.

— Я не писав їй багато — можливо, два або три листи. Вона сказала, що спалила їх, але жінки ніколи не знищують листів, чи не так? Й отже, вони потрапили у ваші руки. І ви хочете знати…

— Я хочу знати більше про неї. Я дуже її любила. Хоч я була зовсім малою дитиною, коли вона від нас пішла.

— Вона від вас пішла?

— А ви не знали?

Його очі, щирі та здивовані, зустрілися з поглядом її очей.

— Я не мав від неї жодної звістки — від того літа в Дилмауті.

— То ви не знаєте, де вона тепер?

— Звідки ж я можу знати? Минуло багато років. Усе давно скінчено. Забуто.

— Забуто?

Він усміхнувся, але усмішка його була гіркою.

— Ні, мабуть, не зовсім забуто. Ви дуже спостережлива жінка, місіс Рід. Але розкажіть мені про неї. Вона не мертва, вона жива?

Легкий прохолодний вітерець несподівано повіяв, охолодив їхні щоки й відлетів геть.

— Я не знаю, мертва вона чи ні, — сказала Ґвенда. — Я нічого не знаю про неї. Думала, можливо, ви щось знаєте?

Він похитав головою, а вона провадила:

— Того літа вона покинула Дилмаут. Одного вечора, цілком несподівано. Нічого нікому не сказавши. І ніколи не повернулася.

— І ви думали, я міг щось знати про неї?

— Так.

Він похитав головою.

— Ні. Я не чув про неї жодного слова. Але ж її брат — диктор Кеннеді — він живе в Дилмауті. Він повинен знати. Чи він теж помер?

— Ні, він живий. Але й він нічого не знає. Розумієте, вони всі думають, що вона втекла з якимсь чоловіком.

Він обернув голову й подивився на неї. Глибокі, наповнені смутком очі.

— Вони думали, вона втекла зі мною?

— Це була одна з можливостей.

— Чи існувала така можливість? Навряд. До цього в нас ніколи не доходило. Чи ми були просто дурні — добросовісні йолопи, які проґавили свій шанс на щастя?

Ґвенда нічого не сказала. Ерскін знову обернув голову й подивився на неї.

— Можливо, вам ліпше почути мою розповідь. Хоч особливо нема чого розповідати. Але я не хочу, щоб ви склали хибну думку про Гелену. Ми зустрілися на кораблі дорогою до Індії. Один із моїх синів захворів, і дружина мала вирушити за мною наступним кораблем. Гелена їхала туди, щоб вийти заміж за чоловіка, який служив у лісовому відомстві чи щось таке. Вона не кохала його. Він був для неї тільки другом, лагідним і добрим, і вона хотіла також покинути дім, де почувалася нещасливою. Ми закохалися одне в одного.

Він помовчав.

— Мої слова можуть вам здатися надто категоричним твердженням. Але то не була — я хочу, щоб ви це зрозуміли, — звичайна собі інтрижка на борту корабля. То було дуже серйозно. Ми обоє були — як би це висловити — приголомшені тим вибухом почуттів. І нічого не можна було вдіяти. Я не міг покинути Дженет і своїх дітей. Гелена дивилася на це так само, як і я. Якби йшлося тільки про Дженет — але я мав двох синів. Ніякої надії не було. Ми погодилися попрощатись і спробувати забути про все.

Він засміявсь коротким, невеселим сміхом.

— Забути? Я ніколи не міг забути — бодай на мить. Життя для мене перетворилося на пекло. Я не міг викинути з голови думки про Гелену… Але вона не одружилася з тим хлопцем, із яким мала намір одружитися. В останню мить вона просто не змогла зважитися на це. Вона повернулася до Англії й на зворотному шляху зустрілася з тим іншим чоловіком — то був ваш батько, думаю. Десь через два місяці вона написала мені, розповівши про те, що зробила. Він був дуже нещасливий, бо втратив дружину, і там була мала дівчинка. Вона подумала, що зможе зробити його щасливим, і в її ситуації то буде найкращий вихід. Вона написала мені з Дилмаута. Через вісім місяців помер мій батько, я вийшов у відставку й повернувся до Англії. Ми хотіли десь відпочити кілька тижнів, перш ніж оселитися в цьому домі. Моя дружина запропонувала Дилмаут. Якась подруга описала їй це містечко як дуже затишне й гарне. Про Гелену вона, звичайно, нічого не знала. Ви можете уявити собі, яка мене опанувала спокуса? Побачити її знову. Побачити чоловіка, за якого вона вийшла заміж.

Запала коротка мовчанка, а тоді Ерскін повів далі:

— Ми приїхали в Дилмаут й оселилися в «Роял Кларенс». Це було помилкою. Побачити знову Гелену було для мене пекельним випробуванням. Вона здавалася загалом щасливою — і я не знав, чи вона досі мене кохає чи вже ні… Можливо, вона змогла подолати це… Моя дружина, думаю, щось запідозрила… Вона… жінка дуже ревнива й завжди такою була… Це все, — додав він несподівано. — Ми покинули Дилмаут…

— Сімнадцятого серпня, — сказала Ґвенда.

— Справді? Я вже не пам'ятаю точної дати…

— Це було в суботу, — сказала Ґвенда.

— Так, ви маєте слушність. Пригадую, Дженет сказала, що в цей день на північ, певно, їхатиме багато народу — але я так не думав…

— Спробуйте пригадати, майоре Ерскін, коли востаннє ви бачили мою мачуху — Гелену?

Він усміхнувся лагідною, стомленою усмішкою.

— Мені не треба буде докладати великих зусиль, щоб пригадати це. Я бачив її ввечері напередодні нашого від'їзду. На пляжі. Я пішов туди прогулятися після вечері, вона була там. Більше нікого там не було. Я провів її додому. Ми пройшли через сад…

— О котрій годині?

— Я не знаю. Десь о дев'ятій, думаю.

— І ви попрощалися?

— І ми попрощалися. — Він знову засміявся. — О, то було зовсім не таке прощання, про яке ви подумали. Воно було уривчастим і коротким. Гелена сказала: «А тепер ідіть. Ідіть швидше. Бо я не…» Тут вона урвала мову — і я пішов.

— Ви повернулися до готелю?

— Так, у кінцевому підсумку. Але я подолав велику дорогу — спершу я вийшов далеко за місто.

Ґвенда сказала:

— Після стількох років буває важко пригадати точну дату. Але, думаю, то був той самий вечір, коли вона покинула дім — і вже ніколи не повернулася.

— Я розумію. А що ми з дружиною від'їхали наступного дня, то поширилася чутка, ніби вона втекла зі мною. Люди мають багату уяву.

— Але вона з вами не тікала? — напрямки запитала Ґвенда.

— Господи, звісно, ні, ми ніколи про це навіть не говорили.

— Тоді чому, на вашу думку, вона покинула Дилмаут? — спитала Ґвенда.

Ерскін спохмурнів. Його поведінка змінилася, стала більш зацікавленою.

— Розумію, — сказав він. — Тут виникає невеличка проблема. Вона не залишила… е… якогось пояснення?

Ґвенда на миті замислилася. Потім висловила свою особисту думку:

— Думаю, вона не залишила жодного слова. Ви припускаєте, вона втекла з кимось іншим?

— Ні, такого вона не могла вчинити.

— Схоже, ви в цьому переконані.

— Так, я переконаний.

— Тоді чому вона так зробила?

— Якщо вона справді покинула дім — так несподівано, — то я бачу тільки одну можливу причину. Вона втекла від мене.

— Від вас?

— Так, можливо, вона боялася, що я знову захочу з нею побачитися, що почну надокучати їй. Вона, певно, бачила, що я божевільно її кохаю… Так воно, мабуть, і було.

— Це не пояснює, — сказала Ґвенда, — чому вона так ніколи й не повернулася. Скажіть мені, Гелена вам казала що-небудь про мого батька? Про те, що він чимось її турбує? Або що вона боїться його? Щось у такому дусі?

— Боїться його? Чому? О, розумію, ви думаєте, він міг ревнувати. Він був ревнивий?

— Я не знаю. Він помер, коли я була малою дитиною.

— А, пробачте, я зовсім про це забув. Ні, я пригадую, він завжди був спокійний і приємний. Він кохав Гелену, пишався нею — нічого поганого я про нього сказати не можу. Це я ревнував його до Гелени.

— Вам здавалося, вони більш-менш щасливі разом?

— Так, вони були щасливі. Я був радий — але разом із тим мені було боляче, ви повинні розуміти… Ні, Гелена ніколи не говорила зі мною про нього. Я вже казав вам, що ми майже ніколи не бували наодинці. І довірчих розмов між нами не було. Але тепер, коли ви про це запитали, я пригадую, що Гелена якось здалася мені стурбованою…

— Стурбованою?

— Так. Я подумав, можливо, її стурбувала поведінка моєї дружини, але то було щось більше.

Він знову гостро поглянув на Ґвенду.

— Може, вона боялася свого чоловіка? Може, він ревнував її до інших чоловіків?

— Ви ж самі думаєте, що ні.

— Ревнощі — дивне почуття. Воно може іноді ховатися так глибоко, що ти навіть не здогадуєшся про його існування. — Він затремтів якимсь дивним коротким тремтінням. — Але воно може бути страшним — дуже страшним.

— Я ще про одне хотіла б вас запитати, — сказала Ґвенда.

Почувся гуркіт машини, що наближалася до будинку.

Майор Ерскін сказав:

— Моя дружина вже повертається з крамниць.

В одну мить він перетворився на зовсім іншу особу. Голос став стриманим і формальним, обличчя — безвиразним. Легке тремтіння показувало, що він нервується.

Місіс Ерскін з'явилася з-за рогу будинку.

Чоловік пішов їй назустріч.

— Місіс Рід загубила свою обручку вчора в саду, — сказав він.

— Справді? — гостро запитала місіс Ерскін.

— Доброго ранку, — сказала Ґвенда. — На своє щастя, я її знайшла.

— Вам дуже пощастило.

— О, так. Мені було б дуже прикре загубити її. Ну, мені пора.

Місіс Ерскін промовчала. Майор Ерскін сказав:

— Я вас проведу до машини.

Він пішов за Ґвендою по терасі. Зненацька пролунав гострий голос його дружини:

— Ричарде! Попроси в місіс Рід пробачення, але тебе терміново кличуть до телефона…

Ґвенда поквапно промовила:

— О, все гаразд. Будь ласка, не турбуйтеся.

Вона швидко пребігла по терасі й завернула за ріг будинку до під'їзної алеї. Але тут вона зупинилася. Місіс Ерскін поставила свою машину так, що Ґвенда засумнівалася, чи зможе обминути її своєю машиною й виїхати на під'їзну алею. Вона завагалася, а тоді повільно повернулася до тераси.

Уже підійшовши до засклених дверей, вона раптом стала як укопана. Голос місіс Ерскін, глибокий і лунким, виразно пролунав у її вухах:

— Мені байдуже, що ти говориш. Ти домовився з нею про це — домовився вчора. Ти домовивсь, щоб ця дівчина приїхала сюди, коли я буду в Дейті. Ти завжди однаковий, будь-яка гарна дівчина — і ти готовий. Я більше цього не витримаю, кажу я тобі, більше не витримаю.

Голос Ерскіна пролунав спокійно, але в ньому були нотки розпачу.

— Іноді, Дженет, мені здається, що ти збожеволіла.

— Збожеволіла не я! Це ти збожеволів! Ти не можеш дати жінкам спокій.

— Ти знаєш, що це неправда, Дженет.

— Це правда! Навіть тоді, давно, — у тому містечку, з якого приїхала ця дівчина, у Дилмауті. Невже ти посмієш мені сказати, що ти не крутив любов із тією рудою дружиною Гелідея?

— Невже ти ніколи не можеш нічого забути? Тобі треба постійно накручувати себе? Ти врешті доведеш себе до нестями й тоді…

— Це ти винен, ти! Ти розбив моє серце! Я цього не витримаю, не витримаю! Ти домовляєшся про любовні побачення! Ти смієшся з мене за моєю спиною! Ти мене не любиш — ти ніколи мене не любив! Я накладу на себе руки! Я стрибну зі скелі — ліпше я давно померла б!

— Дженет! Дженет! Ради Бога…

Глибокий голос зламався. Місіс Ерскін гучно заридала.

Ступаючи навшпиньки, Ґвенда відійшла назад і повернулася на під'їзну алею. Вона на мить завагалася, потім подзвонила у двері.

— Хтось може відігнати вбік цю машину? — запитала вона. — Боюся, я не зможу виїхати звідси.

Служник повернувся в дім. Незабаром якийсь чоловік прийшов із заднього двору. Він підняв кашкета, вітаючи Ґвенду, потім сів з «остін» і відігнав машину у двір. Ґвенда сіла у свій автомобіль і поїхала до готелю, де на неї вже чекав Джайлз.

— Ти довго там була, — сказав він їй. — Щось довідалася?

— Так. Я тепер знаю про нього все. Це дуже патетична історія. Він був шалено закоханий у Гелену.

І вона розповіла йому про всі події цього ранку.

— Я справді думаю, — закінчила вона свою розповідь, — що місіс Ерскін трохи схибнулася з розуму. Вона кричала, як божевільна. Тепер я розумію, що він мав на увазі, коли говорив про ревнощі. Це почуття справді може бути жахливим. Але принаймні тепер ми знаємо, що Ерскін не був тим чоловіком, із яким утекла Гелена, і що він нічого не знає про її смерть. Вона була жива в той вечір, коли він покинув її.

— Атож, — сказав Джайлз. — Принаймні, так він каже.

Ґвенда подивилася на нього обуреним поглядом.

— Так він каже, — твердо повторив Джайлз.