Забуте вбивство

РОЗДІЛ ШОСТИЙ Гра в детективів

— Де, ти думаєш, лежало тіло? — запитав Джайлз. — Тут?

Він і Ґвенда стояли в холі Дому-на-Горі. Вони приїхали сюди вчора, пізно ввечері, і Джайлз був тепер охоплений справжнім мисливським азартом. Він утішався цим розслідуванням, наче малий хлопчик новою іграшкою.

— Та десь там, — сказала Ґвенда. Вона трохи піднялася сходами й подивилася згори критичним поглядом. — Атож, я думаю, воно лежало саме там.

— Повзи вниз, — сказав Джайлз. — Адже тобі років три не більше.

Ґвенда слухняно поповзла вниз.

— Ти не могла бачити чоловіка, який промовив ті слова?

— Не пригадую, щоб я його бачила. Він, мабуть, стояв трохи далі, атож — там. Я бачила лише його величезні лапи.

— Лапи? — здивовано перепитав Джайлз.

— То були справді лапи. Сірі лапи — не людські.

— Що ти вигадуєш, Ґвендо. Це ж не було вбивство на вулиці Морг. Люди не мають лап.

— Але він мав лапи.

Джайлз із сумнівом подивився на неї.

— Ти, певно, вигадала це потім.

— А тобі не здається, що я взагалі усе вигадала? — повільно проказала Ґвенда. — Ти знаєш, Джайлзе, я вже багато міркувала про це. Мені здається імовірнішим, що вся та подія була сном. І чом би справді їй не бути сном? Я могла дитиною побачити такий сон і дуже злякатися, а потім запам'ятати його надовго. Тобі не здається, що це дуже ймовірне пояснення? Адже ніхто в Дилмауті не має найменшого уявлення про те, що тут хтось когось убив або хтось раптово помер чи зник, і взагалі ніхто не пам'ятає нічого дивного й незвичайного про цей дім.

Тепер Джайлз здавався малим хлопчиком іншого різновиду — хлопчиком, у якого відібрали його нову іграшку.

— Мабуть, і справді твоє видіння могло бути лише жахливим сном, — неохоче зізнався він.

А тоді раптом обличчя йому проясніло.

— Ні, — сказав він. — Я в це не вірю. Тобі, звичайно, могли наснитися мавпячі лапи і хтось мертвий, але хай мене чорти візьмуть, якщо тобі могла приснитися та цитата з п'єси «Герцогиня д'Амальфі».

— Я могла почути її від когось, а потім вона мені приснилася.

— Не думаю, щоб дитина була спроможна на це. Так могло статися тільки в тому випадку, якщо ти почула її за обставин глибокого потрясіння — а в такому разі ми знову повертаємося туди, де були. Стривай-но, я все зрозумів. Це лапи тобі приснилися. Ти побачила труп і почула слова, і ти була перелякана, а потім тобі наснився кошмарний сон, і в тому сні були мавпячі лапи — можливо, ти дуже боялася мавп.

У погляді Ґвенди був сумнів, а проте вона повільно мовила:

— Думаю, могло бути й так…

— Я хотів би, щоб ти пригадала більше… Спускайся сюди, у хол. Заплющ очі. Думай… Тобі більше нічого не пригадалося?

— Ні, не пригадалося, Джайлзе… Що більше я думаю, то далі все це відходить… Тобто я починаю тепер сумніватися, чи я взагалі щось бачила. Можливо, того вечора в театрі я просто пережила тимчасове затьмарення свідомості або щось таке.

— Ні. До того затьмарення свідомості щось спричинилося. Міс Марпл теж так думає. А що ти скажеш про «Гелену»? Безперечно, ти щось пам'ятаєш про Гелену.

— Я нічого не пам'ятаю. Тільки ім'я.

— Можливо навіть, ти його перекрутила.

— Ні, я нічого не перекрутила. То була Гелена.

Ґвенда здавалася впертою й переконаною.

— Але якщо ти так певна, що то була Гелена, то мусиш щось знати про неї, — слушно припустив Джайлз. — Ти знала її добре? Вона тут мешкала? Чи лише приїхала сюди в гості?

— Я тобі сказала, що не знаю.

Ґвенда почала здаватися напруженою й роздратованою.

Джайлз спробував інший підхід.

— А кого ще ти могла б пригадати? Свого батька?

— Ні. Тобто я не знаю. Я, звичайно, щодня бачила його фотографію. Тітка Елісон мала звичку казати мені: «Це твій тато». Але я не пам'ятаю, щоб він був тут, у цьому будинку.

— А ти не могла б пригадати якихось слуг, няньок абощо?

— Ні, ні. Чим напруженіше я намагаюся когось пригадати, тим більше все перетворюється на білу пляму. Те, що я знаю, перебуває десь на самому дні моєї підсвідомості — як намагання підійти до цих дверей. Я не пригадала, що там були двері. Можливо, якщо ти перестанеш так наполегливо мене сіпати, Джайлзе, я зможу пригадати щось іще. Але свідомі спроби пригадати щось приречені на невдачу. Це було так давно.

— Я не думаю, що вони приречені на повну невдачу — навіть стара міс Марпл так не думає.

— Вона не підказала нам, що тут можна було б зробити, — промовила Ґвенда. — Але я певна, якісь ідеї в неї були, я це зрозуміла з того, як блищали її очі. Цікаво, що вона робила б на нашому місці?

— Навряд чи вона придумала б щось таке, чого ми не могли б придумати, — розважливо сказав Джайлз. — Нам слід припинити снувати спекулятивні здогади, Ґвендо, і спробувати систематично розглянути відомі нам факти. Я вже дещо зробив — переглянув у парафіяльному реєстрі списки смертей. Серед небіжчиків немає жінки на ім'я Гелена відповідного віку. Власне, за той період, який я переглянув, узагалі не померла жодна з Гелен, за винятком такої собі Гелени Паґ, віком дев'яносто чотири роки. Тепер ми повинні вигадати якийсь інший практичний підхід. Якщо твій батько та, імовірно, твоя мачуха мешкали в цьому домі, то вони мусили або купити його, або взяти в оренду.

— Як розповів мені садівник Фостер, до Генґрейвів цим будинком володіли люди на прізвище Елворті, а до них — місіс Фіндейсон. Більше ніхто.

— Твій батько міг купити його й жити в ньому протягом дуже короткого часу, а потім він його продав. Але, думаю, більш імовірно, що він винаймав його — можливо, узяв в оренду разом із меблями. Якщо так, то наш найбільший шанс у тому, щоб опитати агентів із нерухомого майна.

Опитування агентів із нерухомого майна не забрало в них багато часу. У Дилмауті таких агенцій було лише дві. Вілкінсони прибули сюди не так давно. Вони відкрили свою фірму лише одинадцять років тому й мали справу переважно з невеличкими бунгало та новими будинками на околицях міста. Інші агенти, панове Ґелбрейт та Пендерлі, були тією фірмою, в якої Ґвенда купила будинок. Коли Ріди прийшли до них, Джайлз розповів їм таку історію. Він із дружиною в захваті від Дому-на-Горі та й узагалі від Дилмаута. Місіс Рід лише щойно відкрила, що вона жила в Дилмауті, коли була малою дитиною. У неї збереглося дуже мало спогадів про це місце, і їй здається, що саме Дім-на-Горі був тим будинком, у якому вона мешкала, але цілковитої певності в цьому вона не має. Чи в їхніх записах немає відомостей про те, що цей будинок здавали в оренду майорові на прізвище Гелідей? Це могло бути вісімнадцять або дев'ятнадцять років тому…

Містер Пендерлі вибачливо розвів руками.

— Боюся, ми не зможемо вам цього сказати, містере Рід. У наших записах немає такої давньої інформації — тобто про здачу в оренду будинків із меблями або на дуже короткі періоди. Мені дуже шкода, але я не зможу допомогти вам. Якби наш старий головний клерк містер Нарекот був досі живий — а він, на жаль, помер минулої зими — то, можливо, він став би вам у пригоді. Він мав дивовижну пам'ять, справді дивовижну і служив у нашій фірмі протягом тридцяти років.

— І немає більше нікого, хто міг би про це пам'ятати?

— Наш персонал — переважно люди молодого віку. Щоправда, є ще сам старий містер Гелбрейт. Він пішов на пенсію кілька років тому.

— То, може, він зміг би щось мені розповісти? — запитала Ґвенда.

— Я навіть не знаю, — сказав містер Пендерлі із сумнівом у голосі. — Торік він пережив удар. Його розумові здібності зазнали неабиякої шкоди. Йому вже більш як вісімдесят, знаєте.

— А він живе в Дилмауті?

— О, так. У Калькутта-Лодж. Це невеличка й дуже гарна садиба на вулиці Сітон-роуд. Але не думаю…

— Тут надії мало, — сказав Джайлз Ґвенді. — Але ти ніколи не знаєш. Ми не станемо писати йому листа. Підемо туди й спробуємо вплинути на нього своєю присутністю.

Калькутта-Лодж була оточена акуратним садочком, і вітальня, куди їх запросили, теж була дуже акуратною, хоч і дещо захаращеною меблями. Вона пахла воском і лаком, блищала начищеною міддю, а її вікна були прикрашені гірляндами.

Тендітна жінка середнього віку з підозріливими очима увійшла до вітальні.

Джайлз швидко пояснив мету їхнього візиту, і вираз людини, яка чекає, що зараз її почнуть чистити пилососом, зійшов з обличчя міс Ґелбрейт.

— Пробачте, але навряд чи зможу допомогти вам, — сказала вона. — Це було дуже давно, чи не так?

— Іноді людська пам'ять зберігає й давні спогади, — сказала Ґвенда.

— Щодо мене, то я, власне, мало що знаю. Я ніколи не займалася справами. Майор Гелідей, кажете? Ні, я не пам'ятаю, щоб людина з таким прізвищем будь-коли приїздила в Дилмаут.

— Можливо, ваш батько пам'ятає, — сказала Ґвенда.

— Батько? — похитала головою міс Ґелбрейт. — Він зараз майже нічого не помічає, а його пам'ять дуже непевна.

Погляд Ґвенди замислено зупинився на мідному столику з Бенареса, а потім ковзнув до слонів із чорного дерева, що йшли вервечкою на поличці каміна.

— Я сподіваюся, він може про це пам'ятати, — сказала вона, — адже мій батько тоді щойно повернувся з Індії. Ваш дім називається Калькутта-Лодж?

Вона замовкла, чекаючи відповіді.

— Так, — підтвердила міс Ґелбрейт. — Батько протягом певного часу жив у Калькутті. Він мав там бізнес. Потім вибухнула війна, й у 1920-му він прибув сюди й організував тут фірму, але хотів би повернутися туди, так він завжди каже. Проте моя мати не була у захваті від життя за кордоном — і звичайно ж, клімат там не можна назвати сприятливим для здоров'я. Я, власне, не знаю, якщо хочете, то можете зустрітися з батьком. Але я не сказала б, що сьогодні один із його кращих днів.

Вона провела їх до невеличкого темного кабінету. Там у досить обшарпаному шкіряному кріслі сидів старий джентльмен із вусами, схожими на вуса моржа. Його обличчя було трохи обернуте вбік. Він дивився на Ґвенду з очевидним схваленням, поки його дочка відрекомендовувала гостей.

— Моя пам'ять уже не та, якою вона була колись, — сказав він досить безвиразним голосом. — Гелідей, кажете? Ні, такого прізвища я не пам'ятаю. Я знав хлопця у школі, у Йоркширі, з таким прізвищем, але то було не менш, як сімдесят років тому.

— Ми думаємо, він винаймав Дім-на-Горі, — сказав Джайлз.

— Дім-на-Горі? Хіба він тоді так називався? — Одна рухлива повіка містера Ґелбрейта заплющилася й розплющилася. — Там жила Фіндейсон. Дуже мила жінка.

— Мій батько міг узяти в оренду той будинок разом із меблями… Він тоді щойно повернувся з Індії.

— З Індії? З Індії, ви кажете? Я пригадую одного такого чоловіка — він був військовим. Він знав того негідника Мохамеда Гасана, що обшахрував мене в оборудці з килимами. Він мав молоду дружину й дитину — малу дівчинку.

— То була я, — твердо промовила Ґвенда.

— Он як… Невже й справді то були ви? Атож, час біжить… Як же пак його звали? Так, він шукав будинок із меблями… справді… Місіс Фіндейсон тоді поїхала до Єгипту чи кудись інде на зиму — з отими своїми дурними місіями. Як же його звали, ніяк не можу пригадати…

— Гелідей, — сказала Ґвенда.

— Справді так, моя люба, — Гелідей. Майор Гелідей. Приємний чоловік. І дуже мила дружина — зовсім молода — білява, вона хотіла жити неподалік від своїх родичів чи щось таке. Атож, вона була дуже вродливою.

— А хто були її родичі?

— Не маю найменшого уявлення. Але ви на неї не схожі.

Ґвенда мало не сказала: «Вона була лише моєю мачухою», але вирішила не ускладнювати тему й запитала:

— А якою вона була?

Цілком несподівано містер Ґелбрейт відповів:

— Вона видалася мені стривоженою. Атож, вона була чимось стривожена. Так, він був дуже приємним чоловіком, той майор. Його вельми зацікавило, що я бував у Калькутті. Він не був схожий на тих суб'єктів, які ніколи не виїздили за межі Англії. Їхній світогляд надто вузький — сказав би я. А от я побачив світу. Як же пак його звали, того майора, який шукав будинок із меблями?

Він був наче старий грамофон, на який поставили зачовгану платівку.

— Сент-Кетрін — ось як називався тоді той будинок. Він узяв його в оренду — за шість гіней за тиждень на той час, поки місіс Фіндейсон буде в Єгипті. Вона там і померла — сердешна душа. Будинок виставили на аукціон — хто ж його тоді купив? Ага, пригадую, Елворті. Сестри, усі старі діви — там їх був цілий гурт. Вони змінили назву будинку — сказали, що Сент-Кетрін звучить надто по-папському. Вони були вельми налаштовані проти всього папського. Мали звичай роздавати релігійні брошури. Усі негарні і якісь примітивні. Їх дуже цікавили негри — вони надсилали їм штани та біблії. Мали велике бажання навертати поган.

Несподівано він зітхнув і відкинувся на спинку стільця.

— Надто давно все це було, — сказав він із жалем. — Уже не пам'ятаю ні імен, ні прізвищ. Майор з Індії — приємний був чоловік… Я стомився, Ґледіс. Дай мені чаю.

Джайлз і Ґвенда подякували йому, подякували його дочці й пішли.

— Отже, це доведено, — сказала Ґвенда. — Мій батько і я були в Домі-на-Горі. Що нам робити далі?

— Який же я був йолоп, — сказав Джайлз. — Сомерсет-Гауз.

— А що таке Сомерсет-Гауз? — запитала Ґвенда.

— Контора, де зберігаються записи про шлюби. Я поїду туди й наведу довідки про шлюб твого батька. Згідно з розповіддю твоєї тітки, твій батько взяв шлюб зі своєю другою дружиною відразу по тому, як повернувся до Англії. Ти хіба не розумієш, Ґвендо, — як ми не подумали про це раніше? — адже цілком можливо, що Гелена була родичкою твоєї мачухи, скажімо, її молодшою сестрою. У всякому разі, коли ми довідаємося, яким було її прізвище, то, може, нам пощастить знайти когось, хто дасть нам додаткові відомості про Дім-на-Горі. Адже старий сказав нам, ти пригадуєш, що вони хотіли взяти в оренду будинок у Дилмауті, щоб оселитися поблизу родичів місіс Гелідей. Якщо її родичі мешкають десь близько, ми зможемо щось довідатися від них.

— Джайлзе, — сказала Ґвенда. — Ти просто диво.

Зрештою Джайлз вирішив, що йому не обов'язково їхати в Лондон. Попри свою діяльну вдачу, яка завжди підштовхувала його повсюди їздити й робити все самому, він визнав, що навести цю просту довідку можна доручити й комусь іншому.

Він зателефонував до своєї контори.

— Ось маємо! — радісно вигукнув він, коли надійшов очікуваний лист.

Він розкрив конверт, дістав звідти завірену копію свідоцтва про шлюб і прочитав:

— «П'ятниця, 7 серпня, Кенсинґтонське відділення. Зареєстровано шлюб між Келвіном Джеймсом Гелідеєм і Геленою Спенлав Кеннеді».

— Геленою? — скрикнула Ґвенда. Вони подивились одне на одного. Джайлз сказав повільно:

— Але ж… але… це не може бути вона. Адже вони розлучилися, і вона знову вийшла заміж… і кудись поїхала.

— Ми не знаємо, чи вона справді кудись поїхала, — сказала Ґвенда… і знову подивилася на чітко надруковане ім'я:

Геленою…