Замах (Щось краще за смерть)

10

Гедвіг мала вільних півдня, і Леонід заїхав за нею, щоб десь перекусити.

— Треба залагодити одну справу. Це займе щонайбільше чверть години і тоді весь день і авто у нашому розпорядженні. Якщо потім заскочимо до тебе, то зможемо вибратися на Тегелерзее або Ванзее.

— Чудово! Тоді на Ванзее.

Перекусили вони на ходу, але ця маленька справа загрожувала зайняти більше ніж чверть години. Леонід отримав доручення довідатись у західно-берлінських книгарнях про публікації якогось Штефана Галанта. Такі дріб'язкові доручення, які не мали ні складу ні ладу, доручали йому останнім часом усе частіше. Не раз це його здорово дратувало, бо він не знав, що за ними криється, — якась серйозна робота чи його просто тримають на повідку. Але сьогодні, коли трапилась нагода прикрасити свою машину Гедвіг, йому все було байдуже. Однак той Штефан Галант не значився в каталогах навіть найкращої книгарні міста. Продавщиця, яка його обслуговувала, прикликала на допомогу шефа, дуже ввічливого молодика, який поцікавився, на яку тему Штефан Галант писав чи міг писати. Цього Леонід теж не знав і сказав тому навмання: «Східноєвропейські проблеми». Молодик переглянув ще декілька реєстрів і висловив припущення, що якщо публікації цього автора і з'явилися, то скоріше всього у якомусь невизнаному видавництві. І він назвав, декілька бібліотек і інститутів, які були краще проінформовані про публікації такого кшталту.

— А тепер до Альбрехтсгофа, — скомандував Леонід, коли вони сіли у «вартбург». Приємно було її бачити поруч у авто, а вже одне те, як вона вмощувала свої довгі стрункі ноги, було насолодою, а перспектива поїхати з нею на озеро — святом.

— Хіба тобі не треба заїхати до тих бібліотек? — трохи здивовано запитала Гедвіґ.

— Ні. Сьогодні вже ні, — відповів Леонід і широко відкрив розсувний дах.

— Ну й роботу ти маєш! — зітхнула вона. — Що, вже відпрацював на сьогодні свої гроші? Ще й машину дали, щоб не товктися по автобусах. Ну і ну, не дивно, що справи у нашій Німецькій Демократичній Республіці йдуть так погано... з такими трудяками...

— Роботи буває і більше. — відповів він, посміхаючись. Почував він себе прекрасно, і ніщо не могло зіпсувати йому настрій, буцімто ця робота і справді полягала у складних письмових перекладах для відділу зовнішньоекономічних зв'язків або усних перекладах на конференціях. Коли загальмував на червоне світло, то поклав руку на її коліно.

— Якщо шукаєш переключення швидкостей, то в цій машині ручне управління, — лише встигла сказати, а коли він її ніжно почав гладити вище коліна, то прошепотіла: «Мій хлопчику!» і замружила очі.

Коли знову рушив на зелене, то подумав, що зараз може попросити її про будь-що і відмови не буде. Це було приємно усвідомлювати. Зрештою, він давно здавав собі про це справу, але багато чого стримувало його. Борис і усвідомлення того, що про одруження не може бути й мови... Болісне відчуття, яке роздирало його: «Якби ти тільки знала всю правду...» Яка несхожість розділяла її невинну щирість і його усвідомлення того, що мусиш мовчати або брехати. Інколи йому здавалося, що вона у багатьох відношеннях ще дитина і просто підло домагатися від неї того, чого так прагнув. Ним володіло наївне бажання залишити незайманим і чистим те єдине в житті, що не було ще спаплюженим. Звичайно, це божевілля. Чи не чесніше прогулятися з нею після пляжу по лісі і взяти її там? Фактично це те ж саме, що одружитися з нею, незважаючи на Бориса і на те, що не має на це дозволу. Вона католичка, по неділях ходить до кірхи, причащається. Довгий час він думав, що на такі речі вона дивиться інакше. Можливо, так воно і було. Але і вона хотіла того ж самого, що й він, він відчував це тим відчуттям, яке не обманювало чоловіка.

Вони вже покупались і вигрівалися на сонці. Білі вітрильники стрімко линули по осяяній сонцем воді, по небу пливли білі хмаринки. Про щось інше, окрім як про грацію та гнучкість її стану, він думати не міг. Мокрий купальник обтягнув її стегна та перса, на засмаглому тілі виблискували краплинки води. Захоплення і мука оволоділи ним водночас. Від пасма білого волосся, яке спало на її шоку, коли вона нахилилась, щоб прикурити сигарету. Від бездоганної грації рук, коли стала поправляти і зачісувати волосся, яке виблискувало чистим золотом. Він прикипів до неї очима, коли вона підставила сонцю спину, краєм ока зауважив білу смугу персів. Він узяв її руку і поцілував. Руки у неї були гарні, вся вона була гарна і гожа, принаймні в його очах. Він перебіг губами по кожному пальцю окремо, потім приклав її долоню до своєї щоки і провів нею по обличчю, нашіптуючи: «О боже!» Було надто людно, щоб віддаватись пестощам на пляжі, при кожному дотику коротка дрож перебігала по тілу, аж дух перехоплювало. Це треба було припинити, бо годі вже було витримати її розмореного погляду. Жадання розшарпувало його на клапті. Він відпустив її руку і хотів підвестися.

— Піду скупаюсь, — насилу вимовив він, не глянувши на неї. Та підвестися Леонідові не вдалося, бо щось урвалось йому в грудях і покотилося вниз. Щоб не осоромитись, він почав споглядати човни на морі, гурт молоді, яка ганяла м'яч, хлопчака, якого переполохав великий пес. Зі слізьми на очах і зі спущеними штанцями хлопець кинувся шукати маму. Раптом Леонід зірвався, пірнув у воду і поплив сильними змахами, потім ліг на спину. Треба зараз пошукати затишне місце в лісі, подумав він. Тоді глянув на пляж, щоб заманити Гедвіг до води. Та її не було видно. Може, вона вже зайшла у воду? Йому закортіло попустувати з нею у воді, ущипнути і відчути її тендітність і гнучкість, тепло та прохолоду, які вона випромінювала. На мить йому здалось, що уздрів її білу шапочку, проте, підпливши, побачив, що це не вона. Крім Гедвіг, для нього інших жінок не існувало, вона була для нього всім. Коли вже вибрався на пляж, то побачив, як вона виходить з кабінки. На ній знову була жовто-золотава сукня, яка так збіса чудово пасувала до її засмаглого тіла та білявого волосся. Його серце закалатало, коли вона підійшла до нього, гарна і жадана. А тепер до лісу! — подумав він. Очевидно, що і вона подумала про те ж саме, бо зашарілася від бажання.

— Вже біжу! — вигукнув він. — Зачекаєш на терасі? Замов щось.

Леонід квапливо кинувся до кабінки, наспівуючи: «Хочу женитися, женитися, женитися, але зараз-таки, зараз-таки!» Біля туалетних автоматів він освіжився одеколоном і прихопив до кишені парочку презервативів.

Вона сиділа на терасі за столиком.

— Що попиваємо? — запитав він весело. — Берлінське пиво?

— Пиво типу лимонад!

Леонід теж замовив пляшку.

— Чому ти це робиш? — запитала вона.

— Принаймні наші губи смакуватимуть однаково, — відказав він.

Від збудження та радощів він не одразу зауважив, що вона принишкла, стала якоюсь іншою, не такою, як завжди. Аж тут до нього дійшло: це від того, що тепер вони знають обоє, що буде далі. І він зрозумів, що кохає її ще дужче, що мусить бути з нею лагідним і делікатним, бо бажає їй лише добра. Він торкнувся її руки і ніжно промовив:

— Підемо?

Узявшись за руки, вони спустились до паркінгу. В машині пряжило немилосердно. Леонід відкинув дах і рушив до лісу. Машина їхала по Шварцер Вег, спочатку він увімкнув радіо, проте одразу ж вимкнув його зі збудженим жестом. Тоді завернув у бокову лісову дорогу, потім ще раз. Вів він машину дуже повільно, обнявши її рукою за плече. На узбіччі біля стежки, яка йому прийшла до вподоби, зупинив машину.

— Прогуляємось? — запропонував він. — Тут таки просто чудово.

Але вона похитала головою і запитала: — В тебе є сигарета?

— Та ти що? Тільки не це, — відповів він і спробував обняти її. Проте вона його відштовхнула, і це був не той опір, який легко зламати. Щось надало її очам сумного виразу.

— Будь ласка, сигарету, — попрохала вона, — дай сигарету!

Він подав пачку і натиснув на запальничку.

— Що з тобою? — запитав він.

Проте у відповідь вона лише заперечувально захитала головою. Запальничка загорілася, і він дав їй вогню. Зненацька у нього з'явилася думка відкинути сидіння і повалити її на ньому, хоч тут їх і могли застукати. Попри все він подумав, що надто кохає її, щоб так учинити. Дивно, що кохання має таку силу. Він уже не наважувався щось сказати і не знав, що робити. Сам він не запалив і продовжував дивитися на неї, проте вона відвернулася і глибоко затягнулася.

— Гансе, — сказала вона хрипким голосом. Вона рідко його називала цим іменем. — Чи можемо ми одружитися?

— Геді, — відповів він лагідно. — Кохана, я хочу одружитися з тобою. Ти знаєш це. Зараз-таки. Тут. Тут, де сяє сонце і співають пташки. Я так тебе хочу...

— Я маю на увазі одружитися по-справжньому, — наполягала вона.

— Але це і є по-справжньому, — відповів він і обняв її. Через тонку сукню він відчув тепло і ніжність її тіла. Він прилинув до неї, взяв з її руки сигарету та викинув її.

— Що може бути більш справжнім, ніж це? Я весь твій, а ти — вся моя. Не тут в авто, але десь там під деревами. Кохана моя...

— Але я хочу назавжди, — відказала вона.

— Це і є навіки, кохана. Крім тебе, в мене нікого не буде.

— Це не те, — сказала Гедвіг, — в чому ж річ? Ти що, одружений?

— Чи я одружений? — відверто здивовано запитав він. Таке він не міг припустити і в думках. — Люба, чим ти тільки забиваєш свою божественно гарну голівку?

При цьому він обдав її поцілунками, де тільки міг.

— Я не одружений, клянусь тобі. Крім тебе, в мене нікого немає.

— То чому б нам не одружитись? — запитала вона, і тепер він побачив, що її очі виблискували сльозами.

— Я пізніше одружуся з тобою, — сказав він. — Я теж цього прагну понад усе. Я добре тебе розумію. Але зараз не можу. І сказати не можу чому. Якби я тебе хотів обманути, то придумав би причину, якій би ти повірила. І це не було б важко, бо ти охоче мені повірила б, чи не так? Але я не хочу обманювати. Я не одружений, я не хворий чи ще щось інше таке, що тобі може спасти на думку. Як тільки зможу, то одружуся з тобою. А зараз ще не можу.

Вона висякнулась у хусточку і запитала: — А куди ти викинув сигарету? Щоб ще часом не було пожежі.

— А мені яке діло до цього? — відрубав він грубо. — Про мене хай весь той ліс згорить дотла.

— Тобі важко?

— Так, це можна так назвати.

Тепер вона доторкнулась до нього рукою.

— Чому ти мені не довіряєш?

— Я довіряю тобі більше, ніж собі, — відповів Леонід, — але правди сказати не можу. Зрештою, яка з цього користь?

Він поклав голову на її плече і обійняв її.

— А якщо... втечемо на Захід... то зможемо тоді одружитись? — запитала вона раптом.

— І як тобі таке тільки спадає на думку? — злякався Леонід. — Чому ти про це питаєш?

— Ми тоді зможемо одружитись? — наполегливо повторила вона.

— Так, — відповів він. — Тоді зможемо. Але цього я зробити не можу і не хочу.

Більше вона нічого не питала і дивилась просто поперед себе. Щоб якось порушити мовчанку, Леонід промовив:

— Не вимагай цього від мене. Я цього не витримаю. Якщо вважатиму, що це єдиний спосіб одружитися з тобою, то піду на це. Але сподіваюся, що до цього не дійде. Це буде просто жах якийсь...

Він усвідомлював, що вона його не розуміє, проте більшого доказу свого кохання їй дати не міг.