Замах (Щось краще за смерть)

21

Леоніда в інституті не поновили. Юрій запевняв, що просто не було вільних місць, у що Леонід мало вірив. Комітетові варто було лише захотіти, як одразу знайдеться місце. Він зрозумів, що опинився в опалі. Приватні заняття теж припинилися. Зарплатню продовжували виплачувати, хоч від нього більше нічого не вимагали, наче хотіли показати, що він уже не являє для них жодного інтересу. Леонід звернувся до Юрія, але той лише відкручувався. А коли попросив зустрічі з Алексєєм Ніколаєвічем, то почув, що його немає на місці. Все говорило за те, що Леонідові хотіли показати його абсолютну залежність. Мешкали вони у квартирі, яку могли у будь-яку мить забрати, жили вони з платні, яку могли у будь-яку мить припинити. Куди діватись? Переїхати він не міг, знайти якусь роботу так само, з їхньої ласки він просто завис у повітрі. Після тієї розмови з Юрієм йому дали якісь переклади, статті з німецьких журналів. Йому важко було повірити, що вони комусь потрібні, настільки малоцікавими вони виявилися. Чому б не жбурнути весь той непотріб Юрію просто в обличчя? Та для цього він виявився легкодухим і примусив себе засісти за роботу, яка, можливо, і так потрапить непрочитаною до сміттєвого кошика, або, у випадку відмови, розцінюватиметься як недбале ставлення до обов'язків. Невпевненість вимотувала його жили.

А недавно він став свідком того, як Юрій в черговий раз намагався викликати Гедвіг на щиру розмову. Сам він не раз і не два напучував її стежити за своїми словами, попервах Леонідові навіть вдавалося своєчасно підхоплювати ті бесіди і повертати у потрібне русло. А тут йому забракло волі, долоні вкрилися потом і здавалося, що через гарячковий поспіх він дасть волю язикові. Розмова знову торкнулася дитини. Гедвіг повинна була її здати до інтернату.

— Про таку можливість я навіть і не думала, — відповіла Гедвіг бадьорим тоном, намагаючись притаїти свою зневагу.

— А чому б і ні? Хіба погано віддати дитину на виховання державі?

— Мені самій хочеться виховати дитину так, щоб вона потім принесла користь державі. Воно так якось і приємніше.

— А коли вас обох потім зашлють, то як бути з дитиною? У вас будуть зв'язані руки! Як ви думаєте переїжджати з місця на місце?

— Поживемо — побачимо! — відповіла Гедвіг, наче не розуміючи, що дитину збираються залишити заручницею.

— А для виховання і навчання було б...

— Шановний мій Юрію Богдановичу, — сміючись, перебила його Гедвіг, показуючи йому дитячу кофтинку, яку якраз в'язала. — Подивіться добре, якою завбільшки буде дитина. Не лізьте поперед батька в пекло, про яку науку ви говорите? Наш малюк буде з матусею, чуєте! На це вже мусите дати дозвіл...

Леонід вирішив за краще не втручатися в їхню розмову. Йому здавалося, що Гедвіг обкручує Юрія довкола пальця, а той тільки водив очима, наче йому це подобалося. Зрештою, з них обох вона була сміливішою. З тим, що він боягуз, він примирився давно, інакше до цього всього ніколи і не дійшло б. Раніше він ще якось контролював свої нерви і не давав маху в будь-яких ситуаціях. Хоч у нього і не ставало духу сказати «ні» людям на зразок Кірповського чи Бориса, хоч і дав себе намовити на вбивство, проте свій страх завжди осилював. А тут розклеївся геть. Усвідомлення того, що накоїв, паралізувало його волю. Спогади про професора, який спіткнувся на сходах, спотворене обличчя Заремби у відкритій труні, яке немов волало про допомогу...Розум його затьмарився, він утратив контроль над собою. І як не повторював: «Господи, помилуй!» — не замолити йому гріха. Що накоїв, те накоїв. Йому не полегшає на душі, навіть якщо і розкаже комусь своє лихо. Сказати про це було немислимо, тим більше Гедвіг. Що день, що час ставало важче.

В Москві настали напружені місяці. Вони жили в тривозі з того часу, як весною в Парижі зірвалася зустріч на верхах. А потім цей зчинений Хрущовим гармидер на Генеральній Асамблеї ООН, потоки лайок та погроз, обвинувачення та викривання в газетах та по радіо, берлінська криза, неспокій у Лаосі, В'єтнамі, Конго та на Кубі — все викликало тривогу. Можливо, йому вдалось би спокійно про все це порозмислити, якби на службі було все гаразд, якби був упевнений у завтрашньому дні, але все це збіглося з їхніми особистими проблемами. Ці обставини ще сильніше загострили його побоювання, що і особисто для них назріває криза, вирішальний конфлікт, який йому не під силу. А поки що їм пообіцяли, що дозволять щорічно на декілька тижнів відвідувати Гедвігову родину. Першу поїздку молоді запланували на Різдвяні свята, до народження дитини залишались три-чотири місяці. Пізніше така тривала, виснажлива подорож могла б надто втомити Гедвіг, відкласти ж її після пологів означало б відстрочити її аж на літо. До того ж Гедвіг хотіла у Берліні пройтися по крамницях. Незважаючи на всі ускладнення з керівництвом комітету, Леонідові навіть не спадало на думку використати цю відпустку для втечі на Захід. Втекти — значить дати себе ув'язнити. Він вже так призвичаївся до того, що як співробітник КДБ без зволікань отримував документи для закордонних поїздок, що навіть не припускав, що тепер матиме мороку. Його викликали разом з Юрієм до Алексєя Ніколаєвіча, який навпростець заявив про неможливість поїздки. Значно погіршилась політична ситуація, в Берліні криза загострилася настільки, що, на жаль, його пустити туди не можуть. Берлін зараз аж кишить шпигунами та провокаторами, так що він наражатиметься там на велику небезпеку. Було б просто бездумно пустити його туди. Мабуть, пройде ще п'ять — сім років, перш ніж він зможе знову виїхати на Захід.

— Але ж ми не на Захід просимося. Ми хочемо просто відвідати батьків дружини у Берліні.

— Весь Берлін суцільна фронтова смуга. Викрадення людей — на порядку денному. Ви для нас надто цінний, щоб піддавати вас невиправданому ризику.

— Алексєю Ніколаєвічу, — звернувся до нього Леонід. Слова ці він вимовив з трудом, але виходу не було: найкращий захист — це напад. — Ви що, не довіряєте мені?

— Дорогий Леоніде Володимировичу, як ви так можете?

— Наші листи відкривають, наші розмови підслуховують. Мою підготовку практично припинили, а тепер нам відмовляють у обіцяній поїздці.

— Це абсурд. Як ви тільки...

— Я теж вважаю це за абсурд, до того ж я ні разу не дав приводу для підозри. Тільки, будь ласка, дайте виговоритися. Я не розумію, як після всього того, що я зробив для вас, як після того, як одна з найвищих посадових осіб держави вручила мені нагороду, мені все ще не виявляють довіру. Тоді я сказав собі, що нас привчають таким чином враховувати все, щоб виключити в майбутній роботі будь-який ризик. І тут я запитав себе: «А який ризик являю собою я?» Припустімо, що не маєте до мене довіри, що дуже образливо для мене, бо аж ніяк на це не заслуговую. Але нехай! Якщо так, то мав би вже втекти на Захід. Це ж самогубство, бо там ви легко можете мене знайти! Я міг би там добровільно здатися і попросити спеціальний статус. Але у такому випадку я вже мусив би розповісти все, що знаю, тобто про те, що я зробив. Деякі перебіжчики забезпечували собі секретною інформацією безкарність. Моя ж інформація матиме для американців чи німців щойно тоді цінність, якщо стане надбанням широкої громадськості, коли вдасться звинуватити КДБ, а разом з тим і наш уряд у проведенні політичних убивств. І тут їм уже не вдасться захистити мене від громадської думки. Як би там не було, а відповідати перед судом доведеться особисто мені. То який же мені в цьому резон? Я вас питав, чи ви мені довіряєте, але краще було б запитати, чи сумніваєтеся в моєму глузді? Чи маєте мене за божевільного, Алексєю Ніколаєвічу?

Той лише розсміявся.

— Дорогий ви мій, звичайно, ні. Ви стверджуєте, що ми підозріливі, але ж і ви недовірливі. Повірте, якщо б було можна, то я не заперечував би. Хіба не у ваших інтересах залишитися тут у нас в безпеці? Українські націоналісти активізувались як ніколи...

«То який же сенс було вбивати Зарембу? — подумав Леонід. — Думали завдати смертельного удару їхній організації? Телепні, це ж можна було передбачити».

— Нам не відомо, наскільки просунулося їхнє розслідування, проте ризикувати ми не маємо права.

— Я б цілком погодився з вами, коли б ішлося про чергове завдання на Заході, але ж йдеться про якусь там короткотривалу поїздку до родини в Берліні. Самі знаєте, як легко загубитися в багатомільйонному місті.

— При ваших, Леоніде, обставинах вам легше уціліти на мінному полі, аніж податися до Берліна. Ви просто не маєте жодної уяви про те, що там зараз діється. Ситуація змінилася радикально і стала критичною. Ви просто не маєте права наражатися на небезпеку! Місто аж кишить агентами та провокаторами!

— Особисто мені цілком байдуже, але ж ідеться про мою дружину. Їй обіцяли цю поїздку, і вона на неї розраховує. Вона так про неї мріє, бо прив'язана до родини. В Москві вона вже адаптувалась, але мушу сказати, що це було не так легко. До того ж вона вагітна...

— Розумію, яке це буде для неї розчарування, але я не можу вас пустити.

— А можливо, нехай вона поїде сама, — втрутився Юрій, який сидів збоку і до сих пір мовчав.

Леонід не знав, чи така пропозиція була заздалегідь погоджена з Алексєєм Ніколаєвічем, чи ініціатива виходила від Юрія. Відпустити Гедвіг одну до Берліна... І це все, чого добився...

— Відпустити її в такому стані одну? Вона недосвідчена, до того ж має проблеми з мовою. А коли щось трапиться?

— Ми ж не наполягаємо на тому, щоб вона їхала, — холодно буркнув Алексєй Ніколаєвіч. — Ми лише констатуємо, що ви до Берліна не поїдете.

І щоб хоч не позбавитися можливості поїздки для Гедвіг, Леонід вирішив повернути розмову в інше русло.

— А чим зайнятися тоді мені, коли дружина поїде? В інституті мене не поновили, заняття з мови припинилися, а доручення, які мені дають, — беззмістовні. І тепер ще ця невиправдана недовіра. Все говорить за те, що ви в мені більше не зацікавлені. Ви думаєте, що я так далі витримаю? Гадаєте, що погоджуся отримувати платню задурно? Якщо більше не надаюся для служби, то дайте мені можливість заробити на життя іншим шляхом.

— Але ж мені про це нічого не відомо, — безсовісно збрехав Алексєй Ніколаєвіч. — Чому його в цьому семестрі не поновили? — звернувся він до Юрія.

— Не було місць, — звівши плечима, байдуже відказав Юрій.

— То треба було зробити місце. Ви ж знаєте, що є наказ голови комітету про подальшу підготовку Леоніда Володимировича. Зробіть усе, щоб його поновили на наступний семестр.

При цих словах він глянув на Леоніда, ніби хотів з'ясувати, яке справив враження, і похитав головою:

— Дорогий мій Леоніде, як ви могли хоч на мить засумніватися, що ви нам потрібні?

— Я сама не поїду, — сказала Гедвіг. — Я тебе не покину!

— Ти мусиш поїхати! Алексєй Ніколаєвіч чітко дав зрозуміти, що наступні п'ять-сім років я невиїзний. Будеш так довго чекати? І хто дасть гарантію, що тоді нам дозволять виїхати разом? У кращому випадку тебе залишать з дитиною тут. Зрозумій же ж: якщо вони нас зараз бояться випустити разом, зараз, то тим більше потім. А скоріше всього, що до цього навіть і не дійде...

— Що ти маєш на увазі?

— Ти справді віриш, що вони п'ять-сім років нас не чіпатимуть, даватимуть платню, дадуть мені можливість байдикувати в інституті? Ти що, думаєш, я якийсь геній? Думаєш, що їм важко знайти когось мені на заміну? Та на моє місце знайдуться тисячі не менш вправних хлопців, з якими не матимуть жодних клопотів. Тож навіщо Алексєю Ніколаєвічу морочити собі голову зі мною? Єдине, що нам зараз на руку, це те, що рішення про нашу подальшу долю прийняте на самих верхах, і тут він нічого вдіяти не може. Хоч сумніваюсь, що він його виконає.

— А що зробить?

— Не знаю. У всякому випадку мені не треба вішати носа і тоді... Тоді є дві можливості, так мені здається. Те, що вони чекатимуть п'ять-сім років, виключено. Думаю, поки що мені ще довіряють і використають напевне тут. А я вже не можу, я втомився, Гедвіг.

— Не переживай так. Краще буде, якщо робитимеш те, чого хочуть вони.

— Ти нічого не розумієш, — відрізав він. — Це дуже страшно!

— Ти ж казав, що є дві можливості.

— А друга — що мені більше не довіряють і мене ліквідують. І тебе теж. На їхньому місці я так би і зробив.

— Леоніде! — тепер вона злякалася насправді.

— Настав час, щоб ти дізналася про все. Я б пожалів тебе, але ти мусиш нарешті знати, про що йдеться...

Тільки не це, раптом подумав він, тільки не це кляте бажання каятися. Чи не хоче він таким чином перекласти і на неї той нестерпний тягар, який ось-ось його розчавить? Який же він дурень, все марно, все даремно...

— Щоб вони там не казали, а вони таки бояться, що я можу потрапити до рук західних спецслужб. Я ж можу довести, що вони віддали наказ убити двох політичних діячів.

Все це видалося Гедвіг малозрозумілим, і вона запитально глянула на нього.

— Мушу тобі в чомусь жахливому признатися, чуєш, дівчинко? — проказав рішуче Леонід і зупинився.

— Так...?

— Це я скоїв ці вбивства. — Від цих слів йому ледь горло не здавило. Все! О боже, нарешті зізнався у всьому!

— О боже! — безпомічно зойкнула Гедвіг.

— Я двічі вбивав для них, — повторив Леонід. — Я не хотів цього, проте я зробив це, бо чинив як боягуз.

— Все це неправда! Скажи, що це неправда!

— Це правда! Я б усе віддав, щоб це було неправдою. Але це зробив я.

Було надто холодно, щоб продовжувати стояти на вулиці, і вони завернули до центру. По дорозі двірнички відкидали сніг. Обоє йшли мовчки, він знав, що Гедвіг плаче.

— Вони сказали мені, що це мій обов'язок і що я виявлю таким чином людству послугу. Я не дуже в це вірив, але старався повірити. Пам'ятаєш ще той вечір минулого року, коли я прийшов до тебе і ти побачила мої сльози? Тоді я сказав, що це все від недомагання. Саме тоді все і сталося.

— Але як... Навіщо?...

— Якийсь жах пройняв мене. Все від нудьги і самотності. При одній згадці мене аж нудить. Я вже думав, що більше ніколи такого не робитиму... та все ж, знаю, варто мені залишитися знову самому, як знову буду готовий на все, що вони від мене зажадають. З такими помислами я і одружився з тобою. Якби я кохав тебе по-справжньому, то не вплутав би тебе у все це. Але ти мені потрібна, Геді. Без тебе я пропав.

— І як ти тільки міг піти на таке?

— Коли ти сам, коли ти в їхніх руках, то легко піддаєшся. А раз уже почав, то просто втягуєшся, і вже неспроможний з цим упоратися. Але ти вся промерзла. Ходімо додому.