Замах (Щось краще за смерть)

20

Про знахідку Леонід вирішив промовчати. Та через декілька тижнів вони отримали листа від Гедвігового батька у розкритому конверті. Гедвігова родина надсилала листи на варшавську адресу і вірила, що молоді там живуть. Листи від своєї родини Леонід отримував на номер поштової скриньки в Москві. Про те, чи їхні листи відкривають, чи ні, він не мав жодних ілюзій, але той факт, що конверт навіть не заклеїли, свідчив про явне нахабство. Це вже навмисне. На попередження не скидалося, зрештою, причини для цього не було, бо в листах ішлося завжди про невинні речі. Родина в селі знала, де він живе, а батька він попередив, щоб був обережний, коли писатиме. «Не забувайте, що листи можуть потрапити в чужі руки, а тоді клопоту не збудешся». Якщо це не недбальство і не попередження, то що це? Чергове випробування? Їхній психологічний підхід бував як грубим, так і рафінованим, бо в апараті працювали як телепні, так і аси. Та на цей раз вони влучили в точку, бо Гедвіг роздратовано сказала: «І навіть не потурбувались, щоб його заклеїти!» Леонід одразу спробував прийняти удар на себе, та придумати щось вірогідне було важко.

— Що це за новини? — образливо накинувся він на Юрія, коли той прийшов їх навідати. — Хіба я давав привід не довіряти мені?

— Ти все не так зрозумів.

— Я все добре зрозумів. Місяць тому під плінтусами ми знайшли жилки. Тоді я ще подумав, що це якась стара провідка. Навіть не міг собі уявити, що після всього того, що я зробив для комітету, для нашої батьківщини, мені виявлятимуть недовіру. Та тепер сумніву немає — за нами шпигують. Що ж, прошу дуже, продовжуйте, нам приховувати нічого. Та хай хоч із ввічливості заклеюють наші листи.

— Дивне діло! — почав Юрій і зняв окуляри, щоб протерти скельця. — Ти знову перебільшуєш. Твій попередник по квартирі був радіоспеціалістом з зовнішньої розвідки, і, думаю, що це він якраз і експериментував зі своїми підслуховуючими системами.

— То можемо перетяти ті дроти? — запитала Гедвіг.

— А навіщо? Вас абсолютно не підслуховують, а коли б і так, то вам що до цього? Адже у вас секретів перед нами немає?

— Немає. Та між чоловіком і дружиною є речі, не призначені для чужих вух. Це вже справа елементарної порядності...

— Комітет має право знати все, — незворушно вів далі Юрій, — комітет навіть повинен знати все. Агенти приватного життя не мають. Все є важливим, і приватного тут нічого не буває. Якщо ти, наприклад, сподіватимешся дитину, то кому яке діло до цього, тільки не нам, бо комітет повинен враховувати все.

Гедвіг зайшлась рум'янцем від дратування, бо тепер і Юрій знав про це.

— Я справді чекаю дитину, — відповіла вона. — Ми з'ясували це зовсім недавно. Та ще зарано про це оголошувати, пройшло всього декілька тижнів.

— Так, — проказав у задумі Юрій, випускаючи дим цигарки, — але саме час, щоб повідомити про це начальство Леоніда.

— Але навіщо, ради бога?

— Тому що в інтересах служби народження дитини стає небажаним, — холодно відрізав Юрій, — Я думав, що ти про це знаєш, Леоніде.

Леонід відчув, що зайнявся полум'ям від люті і страху, і йому видалося, що Гедвіг дасть по самовдоволеній фізіономії Юрія ляпаса.

— Що ти цим хочеш сказати?

— Дитина не повинна народитися. Твоя дружина повинна звернутися до лікарів.

— Забудь про це, — втрутилась Гедвіг. — Викинь це собі з голови, Юрію. Навіть якщо це вимагатиме від мене Леонід, то все одно — ні. Навіть думати про це не хочу.

— Чому ні? — ніби здивовано запитав Юрій, підвівши брови.

— Аборт може бути шкідливим для здоров'я жінки, — втрутився замість Гедвіг Леонід.

— Нонсенс, — зауважив Юрій.

— А хіба не тому припинення вагітності без медичних підстав у радянській зоні Німеччини заборонено законом?

— У зоні... — звівши плечима, відбивався Юрій, — у зоні незадовільний стан процесу народовідтворення, отож там виходять з інших причин.

— Що шкодить здоров'ю там, шкодить і тут.

— Дурниці, — повторив Юрій, — вони мусять там повернути справу на своє, але якщо добрий лікар, то ризик як при родах.

— То ти так вважаєш.

— Може, дасте мені щось сказати? — різко запитала Гедвіг. — Йдеться про мою дитину, яку я з радістю чекаю. Я зрозуміло висловлююсь, Юрію? Я радію вже зараз. Від мене можна багато чого попросити, і по суті я завжди готова співпрацювати. Думаю, що до сих пір ми одне одного добре розуміли, але якщо ти ще раз заїкнешся про дитину, то не бажаю тебе більше бачити.

Вона вибігла на кухню і навіть не вийшла попрощатись, коли він, безпорадно звівши плечима, пішов. Своєю поведінкою вона повністю його спантеличила. Щойно він пішов, як Леонід, показуючи попереджувальними жестами на стіну, почав: «Ти б краще...»

— Замовкни, — сердито відрізала вона. — Ти готовий на все, якщо тільки тебе попросять комітетники. Ти більше одружений з КДБ, як зі мною. Думаєш, я це не відчуваю? Є багато речей, про які я не знаю і які мені не належить знати. Мені навіть не належить знати про твою роботу. Та мені байдуже, ніколи не цікавилась цим, чи не так? Тримай свої секрети для себе. Але свою дитину я люблю, розумієш? Для вас я зроблю все, тільки не це.

При цьому вона кивнула головою, даючи зрозуміти, щоб він погодився з нею. Його охопило почуття відрази, і тому його вагання видались справжніми: «Але якщо це заради справи...»

— Сподіваюсь, що вони все записали на плівку, — сказала вона згодом, коли вийшли на вулицю. — Але ти був якийсь не переконливий...

— Я почуваю себе просто ганчіркою, — визнав він, — Спочатку я перелякався, що ти даси Юрію ляпаса. А це я мав зробити, мені треба було його вигнати.

— Думаєш, що вони нас до цього примусять?

— Ні. Примусом вони нічого не доб'ються. Вони не хочуть нас наполовину, вони хочуть нас повністю. А досягнути це можна лише добровільно. Якщо їм це не вдасться, то ми їм узагалі не потрібні.

— Гадаєш, що наші справи кепські?

Леонід лише звів плечима. Звичайно, справи їхні кепські, але який резон їй щось пояснювати?

— Думаю, що тепер вони вимагатимуть більших доказів нашої вірності.

Вони вийшли на набережну Москви.

— Як би я хотів, щоб я колись давно мав мужність відповісти «ні», так як це ти зробила сьогодні.

Очі її раптом набігли слізьми.

— Хіба я могла інакше? Це було так мерзенно!

— Те, що вимагали від мене, теж було мерзенним, та я не наважився відмовити. Я був просто боягузом і не знав, що вони доручатимуть мені дедалі важчі доручення і що дедалі важче буде сказати «ні».

Вона торкнулася його руки:

— Я теж не така смілива. Але від мене вимагали неможливе. Вибору не було.

Влітку вони поїхали до Бусівки. Їхали через Київ, проте місто він вирішив не показувати їй. Це було б уже занадто: показувати місто, де навчався у розвідшколі. Коли розгорнулися простори Галичини, то щойно відчув Україну насправді рідною. Йому усміхалась і природа, і голуба височінь. Він показав Гедвіг Львів — це гарне, мирне місто на пагорбах, хоч подумками поринув у студентські роки, коли мешкав тут і блукав вулицями і де його завербували. Леонід переживав, як родина сприйме городянку, до того ж німкеню, і як Гедвіг призвичаїться до зовсім іншого, простішого укладу життя. Що домашні докладуть душі, він не сумнівався, але чи їм пощастить? А щодо самого себе, то він був спокійний, адже знайшли вони з Гедвіг одне одного з першого погляду. І тепер це нове життя, яке билося під серцем Гедвіг, ще міцніше їх пов'язало, хоч у глибині душі він цим поки що зовсім не тішився. Це зайвий клопіт на його голову, адже виникли вже проблеми з Юрієм, а що далі? Добра не жди. Їм зараз ніяк не можна мати дитину. Сказати про це Гедвіг він не міг, хоч його дивувало, що вона сама цього не розуміє, наскільки цю обставину зможуть використати проти них самих. Якщо ж їх колись і зашлють на Захід, то дитину залишать заручником. При цій думці його охопило лихе передчуття того, що їх міцно захоплять цупкі обійми комітету.

Звістку про материнство родина сприйняла з невимовною радістю.

«На що ж вони сподіваються?» — подумав Леонід. — Хіба мало горя зазнали? Може, це скоріше розрада, яка тамує їхні горе і страх?» Коли мати обнімала Гедвіг, то пригортала водночас і онуку. Коли ж батько переступав свою мовчазність і переставав бути затаєним у собі, то причиною цього була звісно Гедвіг. За всі ці роки він бачив, як гинуть у ньому сподівання і надії, а запала в душу зневіра зламала його і зістарила. Все через сина. Леонідові він вибачив, бо любив його, проте надії на нього вже не покладав. Він думав, що все вже минуло, що надіятися вже ні на що, і тут раптом — сподівання, що навіть після довгої та важкої зими наступить весна, що надіятись треба завжди.

Особливо близько з Гедвіг зійшлася Мар'яна, це вона багато розповіла їй про Україну. З того, що розповідав їй Леонід, Гедвіг навіть не зрозуміла, що йдеться про народ. З його слів виходило, що йдеться про людей, які потрапили в халепу, терпіли скруту і безглуздо гинули під тортурами.