Замах (Щось краще за смерть)

З

Спогади його не покидали. Він уже був у готелі, у своїй кімнаті. Коли роздягнувся і прийняв душ, то почав себе щоразу ловити на тому, що або насвистував, наспівував, або вторував подумки:

Інстинктивно він ужив минулий час. Що за сентиментальний абсурд! А ще безглуздішим було те, що й досі відчував ту юність, яка промайнула, яка була чудовою попри все. Йому стукнуло двадцять шість, життя ще було попереду, воно ще могло йому дати все. У всякому випадку, поки що воно йому не дало нічого. Разом із тим почав визрівати здогад, ні, мало не впевненість, що все гарне в житті вже позаду і ніколи не повернеться.

Якесь божевілля! Що ж такого гарного було в його юності? Його найранішні спогади, ще живі, все ще свіжі, були про те, як батька били чужинці в уніформах, як той упав побитий, а по обличчю стікала кров. А він, хлопчик, якому ще не виповнилося і три роки, верещав зі страху. Мати взяла його на руки, притулила до себе, щоб він цього не бачив.

Це були поляки. Щось сталося тоді в їхньому селі. Школа вчителя Грушки загорілася, бо там була українська бібліотека, казали люди. Чоловіків забрали з собою на критих вантажівках. Його батька теж. Та через декілька тижнів він був знову вдома.

Це були поляки. Потім були росіяни, тоді німці і знову росіяни. Була війна, окупація, голод, страх і жорстокість. Та все ж це були дні його юності, які вже ніколи не вернуться. І вони були таки чудові, хоч він не усвідомлював цього, бо сподівався, що чудове в його житті ще прийде.

Тепер, уже згодом, ті часи видалися надійними і безпечними, непоганими і приємними. Згадалося тепло вогнища, коли промерзлий аж до самих кісточок вертаєшся знадвору. Запахи борщу і смаженого м'яса, свіжоспеченого хліба або медівника — незабутні, можливо, тому, що вони з тих нужденних років. Соняшникове насіння — ласощі днів його юності. Сонце над пагорбами родинного краю, загадково казковий настрій лісу, в якому грався, ніжні переспіви річки. Недоступність старенької низенької хати, коли надворі сошею гримотіли колони ваговозів, гуркотіли двигуни і лунали чужі голоси, коли вночі високо в небі чутно було гудіння літаків або вдалині гуркіт артилерії. Оксамитовий ніс коня, тепла, непіддатлива і водночас м'яка козяча шкура. Свою руку в батьковій, коли вони пробирались через високі сніги. Спогади без значення, проте вони, немов той попутній вітер, як та медовуха, незапам'ятні і щирі, що дозволяють вдихнути аромат, скуштувати солодкого божевілля, відчути, як тепло розтікається по горлі аж до самого шлунку, а звідти — по всьому тілі...

Коли закінчилися дні його юності, він знав. Правда, тоді ще цього не усвідомлював. Він зрозумів, що опинився в пастці. Це його непокоїло. Як із неї вибратися? Те, що дні юності минулися, і саме тоді, і що вони були таки чудові, він усвідомив щойно тепер.

Йому було дев'ятнадцять, і він учився у Львові. Додому їздив щотижня, а то й двічі на тиждень. Їздив по харчі, бо тітка Іра, у якої мешкав, не могла на нього настачити, їй самій їх бракувало. Ще тепер згадував ті клунки, які йому збирала мати. Як часто їй вдавалося сховати туди щось смачненьке, що захоплювало його зненацька, коли розгортував їх. Власне кажучи, харчів йому в ті часи не бракувало, бракувало грошей, тільки грошей.

Удома було скрутно, надто скрутно, щоб вивчити його, щоб утримувати його. Треба було таки йти працювати і заробляти гроші. До того ж він підозрював, що вони тратили гроші на партизанку. Що вони віддавали харчі тим, хто ховався по лісах, що допомагали їм як тільки могли, це він знав. Та при цьому, мабуть, не обходилося і без грошей. А йому грошей бракувало завжди. Він був найбіднішим студентом, якого тільки можна уявити, і через брак грошей не міг собі нічого дозволити. Зрозуміло, що з цих мізерних кишенькових, які отримував, він ці поїздки оплатити не міг. Тож переважно не брав квитка. Багато студентів, зрештою, і не тільки студентів, їздили в ті часи зайцем, а його перевага була в тому, що їхати було недалеко, якихось двадцять кілометрів. Перевірка в поїздах не бентежила зовсім, треба було тільки дивитись, де більше пасажирів і в який вагон сідає кондуктор. А в ті часи поїзди були напхані напхом. Пошарпані темні вагони з забитими фанерою вікнами. І нікого це якось не турбувало. Вийти біля села було дуже просто, тільки під час прибуття поїзда на вокзал у Львові треба було трошки пильнувати. Та в ті роки там був безлад, багато руїн, повним ходом ішли ремонтні робота і переважно завжди було метушливо. Позатим виробилися певні навики.

Але одного дня його все-таки схопила залізнична міліція. Його повели до відділення. Якби були гроші, щоб відразу заплатити штраф, то нічого б, можливо, не трапилося. Та грошей він не мав, їх він ніколи не мав, принаймні досить. Вони все занотували. Вони ще дадуть про себе знати, сказали вони. Він тоді дуже занепокоївся тим, чим ця витівка закінчиться. Тільки він тоді не знав, що вона коштуватиме його юності: «Дні юності чудові, не вернуться вони...» Через декілька днів за ним прийшли.

Був вечір. Тітка його гукнула, перед ним стояв чоловік у цивільному, який показав йому посвідчення залізничної міліції. Леонід мав пройти з ним до відділення. Там він зачекав, поки його запросили до капітана Кірповського.

Це був сорокарічний чоловік з міцною масивною головою, з лисим, гладким черепом, з виголеним аж до синяви квадратним підборіддям. Очі, які дивилися спокійно, пильно, без тіні цікавості, немов уже бачили все. Це був чоловік... чоловік, якому боязко було довіритися. Але раз уже довірився, а, очевидно, рано чи пізно це траплялося з кожним, то залишалося сумніватися, чи вчинив правильно. Можливо, йому довірялися зі страху, з надією на те, що він виявить доброзичливість.

Звичайно, тоді такі думки йому до голови не приходили. Він був трошки переляканий, не дуже, так собі, його лякало те невідоме, яке нависло над ним. Можливо, той штраф, який поставив би в скрутне становище його та батьків, якщо не спроможні будуть його оплатити. Можливо, його навіть і виключать з вузу. Разом з тим він не міг повірити, що через таку дрібницю, що її роблять багато хто, таке можливе взагалі. Допікала його ще прикрість через той переполох — забрати його, неначе скоїв бозна-що.

Кірповському він не був рівня. Допити... а що він знав про допити? Що роблять школярі і студенти, коли їх запитують? Намагаються відповісти якомога краще, щоб показати, що вивчили і засвоїли матеріал. Дають відповіді, які задовольнили б екзаменатора. Двох балів він не добрав свого часу, коли поступав на медичний факультет. Мова вже не йшла про якісь помилки, коли б він одну чи дві відповіді сформулював більш чітко, то пройшов би, і то при конкурсі тридцять чоловік на місце. Якраз стільки забракло, щоб пройти на медицину. Ось як важливо дати грунтовну відповідь.

Він сидів проти Кірповського, як сама невинність, давав відповіді, які мали засвідчити, що він щирий молодий радянський громадянин, який жалкує, що так учинив, що вчинив це насправді вимушено, не усвідомлюючи серйозності. Що тут казати? Дев'ятнадцятирічний юнак проти досвідченого співробітника органів. Кірповський продовжував курити, спокійно й уміло ставив свої запитання, роблячи нотатки. А він розповідав про те, як воно там у них удома, чим займається батько, що має ще двох сестер, що вивчає хімію в педінституті, що вже на третьому курсі, що мріє стати вчителем і скільки грошей йому дають з дому. Скільки разів проїхав зайцем. Повністю брехати він не осмілився, так само як і сказати всю правду.

Тепер, згодом, він уже розумів, що ті запитання і відповіді переслідували зовсім іншу мету, ніж вимагала формальність, і що Кірповського не цікавила така дурниця, як штраф залізниці за несплату проїзду, що він промацував його сильні та слабкі сторони, випробовував, чи спроможний він чинити опір, вивчав його інтелект та самовладання і, окрім того, плекав у ньому стан залежності, який викликав тривогу, ляк і разом з тим спонукав довіритися, а не боятися.

Коли розмова закінчилася, а тривала вона недовго, заледве півгодини, він так і не збагнув у чому річ, і неспокій огорнув його, як ніколи перед тим. І це входило у гру. Не можна було сказати, що Кірповський був щирим або нещирим. Це був чоловік, якого Леонід так і не розкусив, принаймні не дев'ятнадцятирічний Леонід — доросла дитина, яка не зрозуміла, що тепер дні юності минулися назавжди.

Він дасть ще про себе знати, заявив Кірповський.

Він подумав — повідомленням про штраф або повісткою. Та через декілька днів за ним прийшов той самий міліціонер.

— Чортибатька-що! — пробурмотів дядько Марко, який саме був удома. — Таку бучу зчинили через таку дурницю?

— Я теж гублюся в здогадках, — тихенько відповів він, боячись, що міліціонер у коридорі його почує.

Справді, і чого вони від нього хочуть? Якщо зчиняти таку тяганину через усякого зайця, то доведеться їм усю Червону армію ввести до складу залізничної міліції. Такий простакуватий, він тоді ще вірив, що має справу з залізничною міліцією.

Капітан Кірповський виглядав грізнішим, ніж минулого разу, залишаючись таким же холодним, діловим — проте за цією байдужістю відчувався рішучий осуд, тож хлопець перелякався дужче, ніж минулого разу, і дужче прагнув примирення і довіри.

— Я отримав про тебе детальну інформацію, — почав Кірповський і постукав пальцем по справі, яка лежала перед ним.

Справа? Завели цілу справу через таке незначне порушення?

— Твої справи кепські!

Капітан глибоко затягнувся цигаркою, неквапно випустив густу хмару диму, яка, здавалося, привертала його увагу більше, ніж сам Леонід.

Бога ради, що він має на увазі?

Вони замовкли, аж поки хлопець — його губи раптом геть пересохли — отямився і запитав:

— Що...що ви маєте на увазі?

Тоді Кірповський подивився на нього холодними, бездушними очима ката.

— Бусівка! Осередок опору. Сім'я Свободи...? Націоналісти найневиправнішого гатунку!

Його наче струмом ударило. І враз охопило глибоке почуття безпорадності. Ось воно що. Боже, Боже!

— Володимир Свобода, — зачитав Кірповський. — Це твій батько, чи не так? Вже в 1934 році заарештований польською поліцією у підозрі за націоналістичну пропаганду. У 1938 році ув'язнений в польський концтабір Береза Картузька за підривну діяльність. Підозрюється у колаборації з фашистами...

Леонід похитав головою. Це неправда! Його батько був антифашистом з самого початку, а його рідний брат, вуйко Василь, були фашистами... Але ці звинувачення... звалили його немов удар. Він відчув себе як на рингу, його атакували, і він не знав, як захищатися, супротивник накинувся на нього, добиває його, йому захопило дух, сили покинули його, і ноги підломилися.

— ...виступав таємно проти колективізації. Підтримує контакти з бандитами, які переховуються в околицях Бусівки. Існує підозра, що у листопаді минулого року декілька тижнів переховував пораненого ад'ютанта так званого генерала Тараса Чупринки і допоміг останньому втекти. Підозрюється і в тому, що...

Слів він уже майже не чув. Він згадав той мішок, який приготував батько, мішок з сухарями на той випадок, коли за ними прийдуть. Всемогутній Боже, людей відправляли до Сибіру за справи в сотні раз невинніші. Скількох тільки з їхнього села! З ними покінчено, ось чим закінчились їхні глупі, безглузді затії!

— Катерина і Мар'яна Свобода. Це твої сестри, чи не так? Виступають зв'язковими для повстанців і допомагають їм харчами. Мар'яна Свобода під час останньої чистки у лютому зникла на декілька днів з Бусівки. Підозрюється в тому, що попередила бандитів про прибуття до району загонів міліції та спеціального загону. Мар'яна Свобода теж... Що таке? Тобі недобре?

Вони знали все, геть усе! Вже давно, вже дуже давно він мав відчуття, що те, що вони робили в Бусівці і по всій Західній Україні, є абсолютно безглуздим, таким собі дитячим хрестовим походом, катастрофічний кінець якого не за горами. І раптом він ніби насправді побачив їх маленькими дітьми — батька, матір, Катерину і Мар'яну, Ростислава і Дмитра, — маленькими дітьми, що бавляться біля підніжжя пагорба, завзято і поважно, геть захоплені своєю простодушною грою. І він бачить те, чого вони собі не були свідомі. Пагорб розриває тріщина, дерева похилились, грунт почав зсуватися і ось-ось розчавить їх, змете їх, немов ніколи їх і не було. Діти, легковірні діти! Вони ж бачили, як не одного забирали, вони все приготували, навіть мішок із сухарями, які час від часу міняли. Все на той випадок, коли за ними прийдуть, чи вдень, чи вночі, проте потайки надіялись, що їх це мине.

Їх охопив неспокій тоді, коли наважилися переховувати пораненого, а коли тому стало краще, то переправили його у безпечніше місце і подумали тоді, що все минулося. Але все тут є, все у цій справі! Можливо, органи довідались про це згодом, але їм це було відомо, або вони про все здогадувались. Вони багато чого знали про батька, Катерину і Мар'яну, а те, чого не знали, про те могли здогадуватись. Та найстрашнішим для Леоніда було те, що вони все знали і не вжили жодних заходів, не кинулись до своїх автомашин і не помчали до Бусівки, не схопили слухавку, щоб віддати наказ про арешт, а продовжували спокійно і пильно сидіти за своїми столами, як ті павуки у павутинні, як ті коти перед мишиними норами. І це зайвий раз справило разюче враження, посвідчило, що опір безглуздий.

Тепер, уже згодом, він розумів, що все було зовсім не так. Єдине, що Кірповський при першій зустрічі про нього знав чи, може, здогадувався, — це те, що вони, як майже всі місцеві люди, могли бути націоналістами. І вже лише тому він вважав за доцільне взятися за справу залізничної міліції, і головне, про що він захотів дізнатися під час попередньої розмови, було те, чи з Леонідом узагалі можна мати справу, чи вдасться зіграти на його почуттях, викликати на розмову. Щойно тоді вони завели справу, тому що Кірповський вирішив, що Леонід надається до тиску. Лише з часом він зрозумів, що саме Кірповський безпомилково у ньому такого знайшов. Ніби прочитав це у характеристиці на себе для службового користування, яка його і прирекла: «міцно прив'язаний до родини, проте в їхні ідеали вже не вірить».

Він і не міг у них вірити. Найперші, свідомі спогади були про те, як побили батька. За віру, за ілюзії. За них б'ють, кидають до в'язниці і вбивають. Через них на все життя залишаються злидарями, розтринькуючи свої сили, помисли і талант на справу, що приречена. Через них билися поляки з українцями, поки не знищили і тих, і тих. Вони мріяли, щоб німці перемогли росіян, щоб врешті зазнати поразки на Заході, як це було під час першої світової, з тією різницею, що на цей раз Україна здобуде в цій війні незалежність. Щоб після сотні років ярма під росіянами та австрійцями, поляками та угорцями, після стількох повстань та поразок нарешті стати вільними, як це вдалося полякам та фінам, естонцям, латишам та литовцям під час минулої війни. Їхня Україна стане однією з наймогутніших і найбагатших країн Європи, і хоч була вона злиденна, але залишалася єдиною об'єднаною їхньою любов'ю. За ідеали гинули десятки тисяч, за них потрапляли до концтаборів, за них вмирали в камерах для допитів та йшли на розстріл, як і мільйони їхніх попередників. І вони співали «Ще не вмерла Україна» та партизанський гімн. Нескінченними були колони рабів, яких гнали на Захід, геть від рідної України, нескінченними були колони ув'язнених і депортованих, яких гнали на Схід, до Сибіру, до Казахстану, геть від рідної України... А вони все співали «Ще не вмерла Україна». Але вони погинули. А Леонід хотів жити. Він хотів вивчитися і дістати роботу. Хіба це багато? Жити в спокої, читати книжки, слухати музику, ходити до театру? Мати пристойний костюм, а коли одружиться — кімнатку, в якій можна було б жити без мішка сухарів напоготові. Поживно харчуватися, ходити в кіно, а вночі спокійно спати без страху. Хіба це багато? Він про це ніколи нікому не говорив. А навіщо? Де і так зрозуміло. Вдома вони вірили в свою Україну, як вірили в Господа. Ні в те, ні в друге він не вірив, вже з середньої школи не вірив. Говорити про це було безглуздо. Сказати, що він накинувся безоглядно на шию новій вірі, було б не правда. На думці він мав своє. Та треба зізнатися, що стара віра в ньому була вже підірвана. Якраз Кірповський це зрозумів і почав на цьому грати. Зненацька стати перед фактом погибелі — це шок для дев'ятнадцятирічного хлопця. Стати свідком руйнації майбутнього, як свого, так і рідних, досить жорстоко, до того ж і це переконання в тому, що опиратися надаремно, не має сенсу. І він спробував урятувати те, що ще можна було врятувати, але всі його спроби виявилися марними. Наостанку Кірповський сказав, що є лише один шанс врятувати себе та родину. Йому дали на вибір: або співпраця і спокійно продовжувати навчання і таким чином оберегти рідних, або — до в'язниці, а батька, матір, Катерину і Мар'яну на Сибір. Все залежить тепер тільки від нього і тільки від нього. Йому дали цей шанс, ніби якусь велику ласку, яку слід розцінити як поступку його впертій вдачі. Все тепер залежало від нього, він повинен прийняти рішення. А йому було дев'ятнадцять — цьому дитяті у гніві, наївному, хисткому, охопленому панічним страхом.

Було ясно, чого хотів Кірповський, проте висловлювався він туманно, ввівши Леоніда в оману: те, що Леонід повинен зробити, це ніяка не зрада.

Так воно почалося. Він не дуже хотів погодитися, проте вибору не мав. Леонід чудово розумів, що Кірповський таким чином матиме над ним ще більшу владу. Того вечора, коли повертався додому, він подумав, що, можливо, Кірповський вимагатиме від нього все більше й більше. А що робити? Втекти до хлопців з лісу, яких частково вважав бандитами, частково такими, що їх ввели в оману, в успіх яких однаково не вірив? Це — смерть, самогубство. Вибору не було. До того ж, спочатку справа ніби обернулась на краще. Йому вже не треба було приходити до міліційного відділку, бо це могло впасти в очі. Якщо буде потрібний, то співробітник залізничної міліції дасть про це знати, коли перестріне його на вокзалі. Тоді він зустрінеться з Кірповським на приватній квартирі. Такий порядок не передбачав часті контакти, і йому видалося, що від нього вимагатимуть не багато. Нічого особливого в нього не випитували, так що докори сумління його не мучили. Чим скоріше буде покінчено з тим марним рухом опору, тим краще буде для всіх, щойно тоді його рідні будуть насправді в безпеці. Та незабаром Кірповський все частіше розпитував про групи руху опору, аніж про колгоспи, і Леонід розповідав усе, що знав, якщо воно не загрожувало його сім'ї. Він спокійно продовжував навчання в інституті, регулярно приїжджав додому, і ніхто не знав, що він став інформатором МГБ, як тоді називалася таємна поліція. Тільки через декілька місяців він отримав своє перше справжнє завдання. Очевидно, він тоді вже остаточно внутрішньо примирився зі своєю роллю, так що і не помишляв чинити опір. Кірповський його перехитрив.