Замах (Щось краще за смерть)

4

— Слухай-но уважно, — почав Кірповський. — Мова йде про вбивство Лендика. Ти про це чув?

— Свого часу про це читав, — вагаючись, відповів Ленко, — та вже не пам'ятаю.

У ті часи у Львові скоювалося чимало політичних убивств, а вбивство Лендика сталося, напевне, рік тому. Навколо цього вбивства зчинився неабиякий галас, бо був досить відомий проросійськи настроєний письменник, і вбивство, як повідомляли газети, було здійснене по-звірячому. Письменника зарубали сокирою, а прислужницю задушили.

— Ось вирізки з газет, — сказав Кірповський. — Знайдеш там усі подробиці.

У цьому був весь Кірповський. Зрозуміло, що вирізки містили тільки те, що було подано до публікації. Всіх подробиць вони не містили. Справу і звіти органів Леонідові до рук не дали.

— Ми маємо всі підстави вважати, — продовжував Кірповський, — що вбивця Лендика переховується тепер у групі підпілля вашого району. Тепер ти мусиш довідатися, де саме. Ось тобі шанс почати все з чистої сторінки і врятувати свою родину.

— Що ви хочете, щоб я зробив? — запитав Леонід.

— Я хочу, щоб ти проникнув у це підпілля. Справу обставимо так, ніби хочемо тебе арештувати. Причину придумаємо. В певний час, який буде визначений, нагрянемо до мешкання твоєї тітки, а потім до тебе додому в Бусівку, щоб тебе затримати. На цей час тебе там не повинно бути. Тоді вони сховають тебе в підпіллі. Дмитро напевне захоче залишити тебе при собі, в іншому разі докладеш зусиль, щоб він тебе сховав.

Дмитро очолював боївку і був нареченим Мар'яни. Леонід декілька разів зустрічався з ним удома, і Кірповський про це знав.

— За нашими даними, вбивцю Лендика звуть Августином. Я хочу знати, хто і чому віддав наказ на вбивство, хто до цього причетний і як розгорталися події. Коли завоюєш їхнє довір'я, тобі це буде неважко довідатися. Як тільки отримаєш інформацію, одразу повертайся до Львова. Даю тобі слово — ми з тобою тоді квити і тобі дадуть спокій...

Тепер, тобто згодом, він розумів, що Кірповському йшлося про зовсім інше. А тоді він був ще надто зеленим. Він сперечався з Кірповським, той його заперечення спростовував, він пробував виставити себе жертвою примусу, проте сама думка відмовитися у нього вже і не виникала. Коли котишся вниз, то зупинитися вже неможливо.

Запахи села до нього долинули ще здалеку. Вечоріло, і холод згладив і смолисту синяву лісів, і знайомий запах садів, і пріснувато-солодкий дух снігу, який удень розтавав, а ночами ще підмерзав. Виразнішими були запахи гною та диму, які йшли назустріч із села. Підмерзлий сніг аж рипів під ногами. Ясний місяць стояв уповні, кидаючи чорну густу тінь. Тінь частоколу впала на дорогу, і постать його відбилась на ній зігнутим привиддям хижака за гратами. Далі першої хати села він не пішов. Собака його вже учула і розлючено загавкала, перш ніж Ленко встиг постукати. Роздався жіночий голос, який наказав собаці замовкнути і потім запитав: «Хто там?»

— То ти, Славко? — запитав.

— Так.

— То я, Леонід Свобода. Відчиняй. Хутко.

Щойно двері відчинилися, як прошмигнув усередину.

— Накажи собаці замовкнути! — прошепотів він. — Удома у нас є міліція?

— Не думаю, але вони приходили, — відповіла молодичка. — Яре, тихо, то свої!

— Дай мені чогось напитися.

Комедію ламати не треба було, бо таки пішки прийшов зі Львова і з самого ранку не мав ні трісочки в роті. Він почув, як вона босоніж почалапала по долівці. Налила йому миску козячого молока, яку жадібно випив.

— Ти голодний? — запитав старий Левко Андрусяк, який теж устав.

— Аж вмираю. З самого ранку нічого не їв.

— Приготуй йому щось, — промовив Андрусяк до дочки, яка вже почала поратися біля печі.

— Не хочу завдавати вам клопоту, — сказав Ленко. — Як тільки знатиму, що можу йти додому, то піду і вже там поїм.

— Облиш. Залишайся у нас. Вже і так запізно, щоб когось з дітей послати до вас. А якщо вони ще там, то одразу докумекають у чому річ.

Це було для них звичним ділом. Ніхто ні про що не питав, якщо хтось сам не хотів говорити. Він — один із них, його розшукували і цього досить. Досить, щоб його прийняти, щоб розділити з ним вечерю, щоб ризикнути заради нього своєю свободою, а то й життям. Коли поїв, його поклали спати біля старого Андрусяка. Місця було небагато, до того ж старий смердів. Найохочіше він ліг би біля Славки, та таких речей тут не пробачали. Від утоми він незабаром заснув.

Наступного ранку Микола, Славчин брат, пішов до дому Леоніда і приніс звістку, що Леонідові доведеться зачекати. За ним зайдуть увечері. Не думав він, що навіть тут, у Бусівці, люди стали аж такими обачними.

Мати приготувала щось виняткове — голубці. І він здогадався чому. Це мабуть востаннє, коли вона зможе їх для нього приготувати. Приправлені вони були не лише цибулею, сіллю та перцем, вони видихали любов, турботу і страждання. Вона готувала їх, а серце її краялось, всі помисли її були з ним, з її єдиним синочком. Важко було взяти себе в руки, щоб одразу не полетіти до Андрусяків, але треба було дочекатися вечора, тоді вона обійме його, можливо, востаннє. Якби ж хто знав, скільки вона пролила сліз, поки куховарила, добре, що не було Леоніда. Їй не хотілось, щоб він був свідком цього, а Катерина і Мар'яна тим часом крутилися по хаті, збираючи брата до лісу.

Леонідові стало стидно, що він збрехав, буцімто його розшукує міліція і що через це його рідні чекали облави, побоюватися якої було нічого. Це була чиста неправда, проте страшною вона була тим, що їх усіх таки могла чекати депортація. Тільки він міг їх від неї устерегти і врятувати, хотіли вони цього чи ні. Навіть якщо потім його через це і зненавидять.

Дмитро прийшов за ним тієї ж ночі. Все йшло, як передбачив Кірповський. Молодий рудоволосий велетень встиг непрошено пообіцяти Леонідовій матері, що буде ним піклуватися, тримати біля себе і оберігати. Виявити йому таку довіру — одна ганьба! Єдине, про що думав у цю мить: я їх врятую, обов'язково врятую. Все це розхвилювало і розчулило Леоніда дужче, ніж він міг удати. Він змушений був їх ошукати, проте він любив їх, саме тому, що так їх любив. Стали прощатися, і було видно, як мати стримує сльози, а батько перехрестив його, як і колись, коли Ленко ще був дитиною. Хоч Леонід вже давно у все це не вірив, він знав, що саме батько хотів цим показати, і це його зворушило. Мар'яна, яка поворкотіла з Дмитром наодинці в кошарі, захотіла їх трошки провести, та Дмитро заборонив. Ніч була зоряна. На мить вони затрималися у тіні хати. Дмитро, який був озброєний автоматом, витягнув тепер з кишені автоматичний пістолет і втиснув його Леонідові в руку. В хаті він цього робити не хотів.

— Бери, це «вальтер». Знаєш, як з нього стріляти?

Леонід кивнув головою.

— Тоді — вперед!

Криївка знаходилася глибоко в лісі і складалася з декількох підземних бліндажів. Переховувалась у ній тільки купка людей. Перебування в лісі переконало Леоніда в безглуздості опору сильніше за всі політзаняття та слова Кірповського. І чого ця купка домагається? Гаразд, це не весь загін, він розпорошений і збирається лише при потребі. І цей загін теж не весь рух опору, загонів багато, казав Дмитро. Але що залишилося від УПА — Української Повстанської Армії — від більше ніж двохсот тисяч вояків, про яких вони розповідали? Війська, яке тримало під контролем великі обшири краю і яке було в стані захистити населення, десь з п'ятнадцять мільйонів душ? Що залишилося від війська, яке відбивало масштабні наступи німецьких танків, артилерії та авіації? Це не збігалося з тим, що його вчили в школі про те, буцімто вони наймити фашизму. Вони ж розповідали зовсім інше, вони розповідали все не так, та він не мав бажання заглиблюватись у це. Що зосталося від цього всього за ці шість післявоєнних років? На них наступали і наступали, з року в рік. Цілі лісові масиви — спалені, цілі місцевості — евакуйовані, населення депортовано у Сибір, до Казахстану, врожай конфісковано або знищено. Вони розповідали жахливі речі. Але на Леоніда ці розповіді мали діаметральний вплив. Це все вони спричинили, вважав він. Біду і загибель для стількох людей, для мільйонів і навіщо? Заради справи, яка заздалегідь приречена? Яка безглузда бійня. Як довго вони будуть ще продовжити? Допоки не загине останній з тих сорока-п'ятдесяти мільйонів українців, що проживають у Радянському Союзі? Він мав їх просто за фанатиків. На мир і компроміс вони не підуть. Зрозуміло, що особисто їм вороття вже не було, та хіба через те мають усі і все загинути? Думки їхні були прямолінійні, і вони не відступлять ні на крок. Росіяни для них дияволи, а Москва — пекельне кодло.

— Але й наші часами теж допускалися жахливих учинків, — наважився якось Леонід.

— Ніколи, — почали вони його запевняти, а Дмитро, який рідко втручався у такі розмови, раптом глянув на нього допитливо.

— З чого ти взяв?

— Навіть не знаю, — відповів він, знизавши плечима. — Пригадую, як під час війни якось уночі польське поселення в Бусівці оточили, підпалили його і розстріляли всіх чоловіків та хлопців.

— Це справа рук «дітей Сталіна», — відказав запальний Федір. — Червоних партизан, це всі знають.

— Навіщо їм це? — запитав Ленко.

— А навіщо їх убивати нам? До речі, ми співпрацювали з Армією Крайовою, польським підпільним військом.

Леонід запитливо глянув на Дмитра.

— Що скажеш на це?

Дмитро дістав ножем з попелу декілька печених картоплин.

— Звичайно, вважати всіх наших без винятку героями та праведниками — це дурість. Всі вони люди, і різні серед них трапляються. А на війні все спливає, сміття теж.

Він дочистив картоплю і почав її перекидувати у своїх великих, покритих ластовинням і рудим волоссям руках. Картоплину ще годі було їсти або втримати в руках, бо була загаряча.

— Ти знаєш, що росіяни мали також спеціальні загони, які видавали себе за вояків УПА і які намагалися дискредитувати нас усіма можливими способами. Вони навмисне вчиняли злочини, які приписували нам. Я не хочу цим сказати, що і з нашого боку не могли трапитися жахливі речі. Ми всього-на-всього люди і теж здатні на таке після всього того, що ми пережили, але весь наш опір утратить сенс, якщо ми вдамося до тих злочинів, проти яких самі боремося. До того ж ми в цілком іншій ситуації, ніж вони. Наше завдання — не тероризувати населення, а в міру можливості захищати його. Ми б і не утримались, коли б через злочини позбулися підтримки і симпатії нашого народу.

— А ці ліквідації проросійськи настроєних? — наважився Леонід. — Взяти хоч би того, як його там звали, письменника зі Львова, якого зарубали сокирою...

— Він має на увазі Лендика, — підказав Федір і зневажливо сплюнув у вогонь. — Той підлий безбожник, який ані пальцем не ворухнув, коли його рідну жінку забрав НКВС та засадив за грати.

— А ми про це якраз у курсі справи, — втрутився Дмитро і обкачав картоплину сіллю, яка на шматку газети лежала посеред них. Сіль була сіра як земля.

— Це один із наших його ліквідував. Зрештою, ти повинен його знати, це — Йосип. Він частенько бував у вас удома. На різуна не виглядає, правда? Та Лендика вбили не за його проросійський настрій, не за те, що пописував такі брудні статейки, але за те, що був зрадником і провокатором, за те, що через нього були арештовані і замордовані патріоти. До того ж існувала велика небезпека, що його діяльність може стати ще більш фатальною. І це була реальна небезпека.

— Гм, — вагаючись, розпочав Леонід. — Я не знав цього, та чи треба було робити це аж так...чи не було там часом ще й жінки, яку задушили?

Вони повністю йому довіряли, — адже він брат Мар'яни, — що навіть це запитання не викликало підозри. Дмитро зосереджено доїдав картоплину і взявся чистити ще одну.

— Лендик, як і більшість таких осіб, був під постійною охороною. Перед будинком постійно чергувала міліція, та один із наших був студент, який теж пописував і часто заходив до нього у гості, щоб буцімто поговорити про літературу та щоб обговорити свої вірші. Насправді ж, мав завдання підтримувати контакти з Лендиком. Коли ж ухвалили рішення усунути Лендика, то студент спочатку не захотів з нами співпрацювати. Щойно коли дізнався чому і чому якомога швидше, то погодився. Міліціонер, який стояв на посту і який знав студента як постійного відвідувача, пропустив його без усякого разом з Йосипом, якого, до речі, тоді звали інакше. Вони знали заздалегідь, що не мають права піднімати шум і не зможуть застосувати вогнепальну зброю. Тому Йосип мав під плащем сокиру. Вони переговорили з Лендиком і зачекали, поки служниця принесе чай і піде собі геть. Тоді студент мав зачитати свій новий вірш і попросити, щоб Лендик зачинив вікно. Щойно Лендик повернувся до них спиною, як Йосип схопив сокиру, яка лежала під плащем на ліжку, і вдарив його. Він вмер від першого ж удару або принаймні знепритомнів, та, щоб абсолютно впевнитися, Йосип ударив його вдруге по шиї. Я знаю, що це мерзенно, та більш бридким може бути живий небезпечний зрадник, який буде зраджувати далі...

Здавалося, що картопля Дмитрові більше вже не смакує. Він потер свої великі руки, оглянув їх, ніби на них кров, голос став беззвучнішим, і він продовжив: — І тоді все пішло не так. Вернулася служниця, вона завжди залишала їх наодинці, після того як приносила чай. А цього разу вона повернулася. Можливо, щось почула, можливо, прийшла про щось запитатися чи щось принесла. Вони почули, що вона повертається... а решту можна зрозуміти, якщо знаєш, що хлопці не були холоднокровними вбивцями, якщо знаєш, що таке — вбити людину, навіть найбільшого негідника, і то не в бою, а таким ось чином... коли ти дивишся на нього, дивишся йому в очі, чуєш його голос і знаєш — ось зараз я це зроблю, тепер я мушу, тепер! І не стріляти, так собі натиснути на курок, а так, що сам відчуваєш, що робиш...

Він спробував скрутити махорку, та вийшло це незграбно, так що газета тріснула і дорогоцінна махорка посипалась на долівку. Він думав про щось інше, про щось таке, що пережив чи сам скоїв і що досі вважав жахливим.

— Вони почули її ходу і втратили самовладання. Як тільки вона увійшла, Йосип схопив її за горло і прошепотів до Ста... до студента, щоб той дав мотузок. Але хлопця знудило настільки від того, що побачив, що і кроку не міг ступити, його тільки нудило. А Йосип потягнув за собою жінку до ліжка, на якому лежали плащі, бо вони таки прихопили мотузку і кляп на непередбачений випадок. Вони не мали наміру вбивати її. Та коли Йосип хотів її зв'язати, то побачив, що у тій метушні надто сильно її схопив ...

Леонід скинув ковдру і встав з ліжка. Світло можна було включити над ліжком, та він не зробив цього, наче не бажав побачити своє обличчя у дзеркалі над умивальником. Він пройшовся у темноті по кімнаті готелю, намацав склянку і кран з холодною водою. Пив він жадібними ковтками.

Мені ж доведеться лише натиснути на курок... подумав він. Мені нічого не доведеться відчувати, ні до чого не доторкуватися, нічого не бачити. Лише натиснути на курок... лише натиснути...