Замах (Щось краще за смерть)

5

Леонід потім ще раз зустрівся з Йосипом. Було це приблизно через місяць на зборі боївок. Скликали весь загін, і тому Дмитро взяв його з собою, хоч на самій нараді присутній не був. Відбувалося це глибоко в лісі, і по всій окрузі були виставлені пости. Спочатку була спільна молитва, не служба Божа, бо останній їхній душпастир недавно загинув у бою. Тоді розпочали нараду. Радились самі командири, але були й загальні збори. На них говорили про суворіші заходи проти сексотів, таємних співробітників органів.

— Якщо не приймемо проти них активніших заходів, — виступив капітан, якого звали Юліан, — то матимемо у нас те саме, що вже років з тридцять спостерігаємо на Східній Україні: вакханалію сексотства. І де б ви не стали говорити, — в колі родини чи на роботі, — будьте певні — якийсь іуда слухатиме разом з вами.

Леонідові здалося, що він зараз уклякне. На мить він подумав, що це можна прочитати і з виразу його обличчя.

— Що цей дурень хоче, цей підбурювач? Розпочати в країні гоніння на єретиків? Ще більш нацькувати людей одне проти одного?

Знайшлися і такі, хто підтримав капітана, хто говорив про необхідність залякувальних заходів та превентивну дію ефективнішого тиску на них. Були й такі, хто говорив про те, що дрібних стукачів майже неможливо виявити, тим більше довести їхню вину. Слово взяв також Дмитро, як завжди розважливо і неквапно.

— Коли ми говоримо про ту біду, яку спричиняють сексоти, то не треба забувати, що йдеться про людей, які стали зрадниками через примус і погрози...

— Це відпускна для всіх боягузів! — різко вигукнув Юліан. Дмитро знизав лише плечима.

— Капітан Юліан і я, — сказав він, — знаємо ще по в'язниці в Лопатині про той випадок, коли одну дівчину відпустили щойно після того, як її згвалтували всі співробітники НКВД...

— І все-таки вона одразу попередила нас, не стала зрадницею! — перебив його Юліан.

— Так, — погодився Дмитро.— Але якби ця дівчина нею б і стала через страх перед новими муками, то не хотів би я їй бути суддею. Капітан Юліан, як і я, добре знаємо, що багатьох примусили до зради. Люди, які вважають, що їм або їхнім рідним загрожує небезпека, смерть або депортація, люди, проти яких висувають обвинувачення, або, що ще гірше, проти їхніх рідних, великого вибору не мають.

— Погоджуватись на співпрацю, ще не означає співпрацювати, — знову перебив його Юліан.

— Так, але це вже непевний шлях. Хтось може протидіяти цим напосіданням, а хтось зламається. Повторю, не хотів би бути їм суддею. Коли нам або комусь загрожує серйозна небезпека, то ми маємо право протистояти їй, якщо треба, то і силою. Але ми маємо тут справу з дрібними стукачами, яких переважно примусили до зради. Людей, яких мучить страх, не зцілити ще більшим залякуванням, це їх тільки пригнітить або сполошить остаточно. До того ж, — і тут треба собі здати справу з цього, — ми завжди повинні поступатися перед нашими ворогами у жорстокості. Бо все ще маємо моральні засади, які стримують нас, коли ж втратимо їх, то одразу програємо нашу боротьбу, бо тоді уподібнимося ворогові...

Начхати мені на твої моральні норми, подумав Леонід. Було щось у Дмитровій незаперечній шляхетності та відданості таке, що його все більше починало дратувати. Якщо ви так ставите питання, то запросто розтрощите комусь сокирою голову чи ненавмисне схопите якусь жінку надто сильно за горло. А щоб ти зробив, якби знав, що маєш у своєму загоні інформатора МГБ? Доти, поки ви не відмовитесь від своїх націоналістичних химер, буде терор з обох сторін. Є лише один шлях врятувати весь наш народ від напасті, про яку ви так зворушливо говорите. Мир настане щойно тоді, коли вашому опору прийде кінець...

І тепер, через шість років, його знову обсіли ті самі думки. Він почав крутитися, бо не міг заснути. Мир так і не наступив, і тому він у цьому чужому місті, з наказом убити. Начхати мені на твої моральні норми, подумав він. Вони для боягузів. Чи так? Чи вірив він сам у те, що такий чоловік, як Дмитро, — боягуз? Ні, тільки не Дмитро... Але йому не хотілося думати про Дмитра, адже він мав на увазі їх усіх. Вони так і не розібралися зі своїми моральними засадами, жоден з них. Вони вибрали комісію, яка мала дізнатися про думку авторитетних священиків та правників, і тоді зробити відповідні висновки. Це було інакше, як з Борисом, котрий просто наказав: «Прикінчи того професора, як того пса, на якому ти тренувався...» Та що з того? Результат один і той же. Смерть залишається смертю...

Потім знову була нарада офіцерів, а Ленко скористався з нагоди, щоб підійти до Йосипа, якого зауважив у натовпі. Вони поговорили про те, чому Леонід вимушений ховатися, як опинився в лісі, і про те, що Дмитро не відпускає його від себе, не посилає на операції, бо пообіцяв Леонідовій матері опікатися ним.

— Що, мені все життя ховатися в цій лісній норі? — скаржився він, а Йосип підбадьорював його, переконував, так не буде, що незабаром і він ходитиме куди захоче, як тільки набереться досвіду. Бо найбільша небезпека чатувала на початку, коли людина ще не має досвіду. Леонід знизав плечима.

— І що з того? Що далі? Взяти хоча б ось цю балаканину про сексотів. У Львові щонайменше кожен десятий — стукач, і буде ще гірше. Що ми можемо цьому протиставити? Якщо міркувати, як Дмитро, то тут ми просто безсилі щось удіяти. А якщо міркувати так, як ти, то ми просто маємо право...

Він раптом замовк.

— Продовжуй, — сказав Йосип, і Леонід побачив його втомлені очі, очі старигана на сухорлявому блідому обличчі.

— Я не хотів, брате... — вибачливим тоном промовив Леонід. — Можливо, ти не волієш говорити про це. Дмитро розказав мені про Лендика...

— Коли так, то можемо про це поговорити, — відповів Йосип.

— Я ось що мав на увазі — звідки відомо, наскільки така людина провинилась, наскільки добровільно чи з примусу вона діяла, наскільки була відданою?

— Думаю, що у випадку з Лендиком сумніву було мало, — спокійно відповів Йосип, — з'ясувалося, що він зрадив і доніс на багатьох. Та справа була не в тому. Він став надто небезпечним. Якби я ще раз отримав той наказ, то знову виконав би його, яким би жахливим він не був.

Він вибухнув кашлем. Обличчя покрилося червоними плямами. Чи ж він не хворий?

— Це мусив бути хтось, — продовжив Йосип, — хто зійшов би за інтелектуала, який цікавиться літературою. Це й обмежило вибір. Інтелектуалів у нас мало, не мені тобі про це говорити. А ті, котрих ми маємо, майже всі займають керівні посади. Їх надто мало, і вони надто цінні для нас, ми не можемо наражувати їх на ризик. Хтось такий, як Дмитро, не підходить для цього. Його особисті прикмети відомі всюди. Фактично не було нікого іншого, хто міг би це зробити...

— А той студент сам не міг це зробити? — запитав Леонід. — Як його там, Ста...

— Краще жодних імен, — відрізав Йосип. — Ні, не міг. Зрештою, все було і так понад його сил.

— Гадаю, що і я б не зміг. А той Юліан про це так просто говорить, мов ідеться про те, щоб зарізати курку чи кролика.

— Всіх рідних Юліана вбили росіяни, — відповів Йосип. — Він один з небагатьох, кого наші в червні 1941 року ще живим визволили з Бригітки у Львові. Довкола гора трупів арештантів, замордованих за наказом Хрущова. Декілька днів він переховувався у підвалах собору, а коли росіяни відступили, то кинувся розшукувати рідних. Він знайшов трупи батька, двох братів і сестри. Німці замордували третього брата та одного із швагрів. У 1945-му, коли за наказом Хрущова та Рясного відбувся перший наступ на УПА, дружину Юліана та трьох його дітей депортували. Більше він про них не чув. То хіба дивно, що він видається таким розлюченим?

— Та ні, проте це так жахливо. Мені хочеться просто спокійно жити. А на що ми тут розраховуємо? На третю світову і мільйони загиблих? Адже саме цього дожидається більшість тих, хто тут, чи не так? Що прийдуть американці і поб'ють росіян. А скільки українців заплатять за це?

— Особисто я сподіваюсь тільки одного, — спокійно відказав Йосип. — Що ніколи не залишу своїх товаришів. А заглянути далі у майбутнє не можу.

— Звичайно... — обережно підхопив Леонід. І як він міг так необачно повести розмову! — Я плету нісенітниці.

— Чому? — запитав Йосип. — Думаєш, що всі ми тут не хочемо просто жити і щоб нас залишили в спокої? Знаєш, я ще роками носив у сакві шкільне видання «Іліади» та «Одіссеї» разом із хрестоматією Платона. Інколи я їх навіть і перечитував. Хотів стати класиком. Можеш собі таке уявити?

— А ти як сюди потрапив?

— У 1944 році, коли я був у п'ятому класі гімназії, будинок у якому ми мешкали в Перемишлі, розбомбили. Ми вирушили до Старого Самбора, де мій вуйко мав господарство. Моя мама і я. Батька вже не було на світі. Я прихопив якомога більше підручників, щоб учитися самотужки, бо хотів після війни стати студентом. Я був переконаний, що ця війна не триватиме вічно, що незабаром життя нормалізується, і я, як і ти, хотів собі спокійно десь жити, щоб ніхто мене не чіпав. І тоді, коли закінчилася війна, а життя так і не нормалізувалося, я продовжував надіятися. Я був такий нетерплячий, все стояло мені поперек горла через те, що втрачу ще два або три роки. Але ніяк не більше. Мушу сказати, що в нашій сім'ї ніхто націоналістично настроєний не був. Нам добре було при австрійцях, незле велося й при поляках, дома вважали, що всі труднощі спричиняють ці дурноголові і фанатики серед українців. Ми дуже хотіли повернутися до Перемишля, передусім тому, що Старий Самбір знаходився на новій радянській території, а Перемишль залишився польським. Мій вуйко Євген не був схильний до України і цурався націоналістів. Він хотів назад до Польщі, але не з порожніми руками.

Все, що мав, все наше майно було в Старому Самборі, він хотів був іще щось врятувати і думав, що це вдасться. Це зволікання стало для нас фатальним. Якось восени 1945 року наше село оточили загони НКВД. Вони встановили кулемети, розставили броньовики і легкі танки. По селі вони пройшлись з собаками і встромлювали довгі металеві прути у скирти і стріхи в пошуках вояків УПА, які переховувались. Там, де їх знаходили, підпалювали хату. Довкола стріляли, билися, плюндрували. Енкаведисти сновигали з зарізаними курками і гусями по обійстях і примушували жінок їх для них засмажити. Передусім вони шукали самогон, і всі перепились вже першого дня. Облога тривала, і вони нишпорили в кожній хаті, в кожному господарстві. То тут, то там були чутні автоматні черги, вибухи гранат, лемент та зойки. Ніхто не знав, що діється. Ми бачили, як з хат виводять юнаків та чоловіків, і не наважились сховатися. Криївку ми мали, та коли почули, що вони шукають з собаками, залізними прутами та вогнеметами, що обстрілюють і закидують гранатами кожний закуток і що кожного, хто ховався, вважали бандитом, то вуйко Євген не захотів, щоб ми навіть і спроби робили ховатися. Він вважав, що нам боятися нічого, — ось ми тут як на долоні. Та було очевидно, що він смертельно боїться. Цілу ніч ми не стуляли очей. Довкола села палали вогні, світили прожектори, гавкали собаки, лунали постріли. Наступного ранку наступила наша черга. І тут тебе охоплює безсилля і злість. Хочеш боронитися, але бачиш страх в материних очах і тому йдеш зі всіма як вівця. Мене привели до школи, і я десь загубив свого вуйка. Смерділо паленим м'ясом, чути було крики. Мене не мучили. Через півтори доби без їжі мене стали допитувати. Питали мене мало, але я мусив вступити до «стрибків» — винищувального батальйону, яким тоді виступали проти УПА, нацьковуючи українців проти українців. Тих, хто відмовлявся, шмагали майже до смерті або припікали їм вогнем ноги і тоді знову ставили перед вибором. Я не відмовлявся, я підписав заяву, що готовий зі зброєю в руках боротися проти банди УПА та їхніх наймитів до повного їхнього знищення. Тоді мені дали поїсти, і через два дні ми, «стрибки-добровольці» з нашого села, вирушили разом з енкаведистами, підспівуючи їм: «Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек...» При першій ж нагоді я разом зі зброєю в руках дезертував до УПА. Вороття мені вже не було. Ще один раз я бачив свою маму. Тоді я почув, що вуйка Євгена розстріляли. Вона не знала, за що. Він абсолютно не був націоналістом, він навіть не хотів бути українцем. Але енкаведисти розстріляли його і вирізали йому на чолі тризуб...

На нього знову напав дикий кашель. У нього сухоти, подумав Леонід. Він довго не протягне.

— Що ти зробив зі своїми Гомером та Платоном? — запитав він на кінець. Йосип на мить задумався.

— Спалив, — відповів він. — Мені набридло тягати їх з собою.

— І тільки тому?

Йосип глянув на нього.

— Та ні. Це сталося після тієї історії з Лендиком. Я тоді вибився з колії. Перш за все через... я почував себе паскудно через ту жінку. Я зрозумів, що надто довго тішився ілюзіями...

— Що чекаєш від майбутнього? — запитав Леонід.

— Нічого, — відповів Йосип. — Я дуже хворий. Мені б у санаторій, а ми тут навіть лікаря не маємо.

Не про те Леонід питав, не про майбутнє Йосипа, а про майбутнє взагалі, про їхнє майбутнє. Більше він ні про що не питав, і так усе було ясно.

Було ще щось, що згадував умисно, немовби воно його виправдовувало. Через те що Дмитро не хотів його наражувати на непотрібний ризик і поки що не брав з собою на акції, то Леонід і декілька інших змушені були залишатися в криївці, яку регулярно переміщували, де їм випадало нічого іншого, як чергувати та доглядати за зброєю. Коли ж вертався Дмитро, то знаходив їм заняття, проте, коли інші були на акції, то ті, кого не брали з собою, нічим особливим не займались. Літо було в розпалі, ліс наповнився новим, буйним життям, яке ще більше мулило серце хлопців, і вимушене байдикування оберталося тягарем, а до безглуздої муштри без офіцерського нагляду вони відчували просто огиду. Якось одного певного погожого полудня Леонід вийшов на перелісся, недалеко від криївки, щоб засмагнути. Під деревами стояла задушлива спека, і хоч повітря на галявині не гнітило, Леонідові і там стало загаряче. Він улігся на краю галявини, щоб покуняти в затінку. Коли Дмитра або його лейтенанта не було, то ті, що залишалися в лісі, переважно їли та спали. Куняли просто від нудьги.

Він прокинувся від голосів. Це були Полікарп та Андрій, які ходили збирати ягоди та гриби. Хоч хлопці були близько, вони його не зауважили, бо лежав він серед високої папороті, а обізватися до них йому було ліньки. Хлопці тим часом давили в швах одягу воші — непочатий край роботи, бо були погризені аж до крові. І тут він почув, як обізвався Андрій: «Ану, подивись на мою голову, там повно гнид».

Він вже знов було задрімав, як почув Андрія: «Не тут! Ти що!»

— Та тут нікого немає! — відповів Полікарп.

Леонід знехочу ледь підвівся, щоб глянути, що там коїться. Якусь мить він подумав, що вони борються. Коли він усе зрозумів, то його враз охопило почуття відрази і люті одночасно. Дарма що він до цього не мав жодного відношення, він відчув себе особисто приниженим і присоромленим настільки, що мав бажання уклякнути так, щоб ніхто ніколи не довідався про його присутність тут. Проте хрипливе шептання і пихтіння, які звучали наче стогін, настільки поглибили його огиду, зробили її незносною, що зібрав докупи свої манатки, встав і, не звертаючи увагу на тряскіт, подався через чагарники.

У криївці він знайшов гриби, які вони зібрали. Він узявся їх чистити та різати, що належало і до його обов'язків, як тут його знову огорнуло почуття огиди і люті.

— Пропади ти пропадом з таким брудом! — подумав він і вхопив шкіряний мішок для води. Він зупинився над річкою, довго вглядався у прозору воду, яка з дзюркотінням неслася вперед, побачив золотисту бабку, темну рибину, яка стрілою понеслася геть, сонячне проміння, що пробивалося через гілля, погойдування верхівок дерев на небесній блакиті. Світ був надто прекрасним, а життя, незважаючи на все, надто гарним, щоб проциндрювати його тут, щоб ховатись по смердючих норах, щоб принести себе на пожирання вошам або сухоті, щоб очікувати смерть або в'язницю, щоб спалити свої мрії і визнати свої останні ілюзії безнадійними, щоб нарешті з убогості видертися на інше тіло, покрите такими ж червоними плямами від укусів вошей, і хрипло нашіптувати йому непристойності. Все, що виявляло в ньому ще опір, — бо вже розумів, що все виявиться таким простим, як це обіцяв Кірповський, — все, що його ще стримувало, — обернулося в ніщо перед бажанням жити, а не скніти як трутовик у темряві, не бути змушеним ховатися як щур і тільки думати про животіння, про те, як рятуватися від щуролова. Воду він приніс декілька годин пізніше. Їсти почали варити без нього. Андрій пік на рожні зайця, якого спіймав на сильце, і не підводив погляду.

— Леоніде, — з трудом промовив Полікарп, — ходи зі мною. Маю тебе щось запитати.

Вони пішли разом, обличчя їхні були похмурі і кам'яні від розгубленості.

— В чому справа? — запитав Леонід.

— Мені прикро за сьогоднішній полудень. Я не знав, що... Не розповідай іншим і не говори про це Дмитрові.

Він глянув на грубе, дещо простакувате, проте привітне обличчя Полікарпа, яке набігло кров'ю.

— Це мене не обходить, — відрізав Леонід.

— Не думай, що... — почав знову Полікарп. — Запевняю тебе...

Він замовк, брехати не було сенсу. Тоді вилаявся.

— Ми не з каменю і не святі.

Він вилаявся ще раз — це були єдині слова, які йому одразу спадали на думку.

— Хіба не розумієш? Я теж волів би краще мати жінку і жити звичайним життям.

Наступні матюки прозвучали так, неначе Полікарп ось-ось заплаче.

— Я розумію, — збрехав Леонід. — Я нічого не скажу.

— Передусім Дмитрові, — благав Полікарп. — Коли він довідається... «Хто ж до біса той Дмитро, — подумав Леонід — що йому дозволено їх судити, а вони всі його соромилися, боялися його осуду, і він, Леонід, теж? Чи ж би вони всі мали бути такими, як він?»

— Я нічого не скажу, — пообіцяв Леонід. І він нічого не сказав. Декілька днів згодом, коли вони міняли дислокацію, він утік.

І тоді я просто вже не міг повернутися, подумав він. Це йому тільки і треба було, цьому лайдакові Кірповському. А не якась там інформація... Він ліг на спину, заклавши руки за голову. В тих готелях завжди ці збіса тонкі, м'які, надто пласкі подушки і надто м'які ліжка. І не диво, що заснути годі. За фіранками почало вже світати, знадвору долинали звуки, зашуміла вода в трубопроводі для якогось раннього пожильця. Всю ніч він не сплющив очі і коли не скеровував свої роздуми, то його огортали думки про професора. Проте він відганяв їх.

На чому він зупинився? Що дороги назад уже не було. Всі знали, що він зрадник. Ці бевзні... Що ж такого він зрадив? Прізвища, які можна поміняти, криївку, яку вони вже і так покинули. Цим він урятував батьків та сестер від виселення. Звичайно, їм цього не зрозуміти. Засліплені фанатизмом, вони надали б Сибіру перевагу над зрадою. Те, що він учинив, було в їхніх очах найжахливішим, що тільки може зробити людина, жахливішим, ніж зарубати когось сокирою, ніж задушити жінку, ніж нидіти у підземній норі, вихаркуючи свої легені або бути пожертим вошами, ніж те, чим займалися Полікарп і Андрій. Вони були надто дурні, щоб зрозуміти це, їм бракувало елементарного політичного розуміння.

Хіба він хотів залишитися осторонь, як цього хотів і Йосип? Тебе заганяли в один з обох таборів, хотів ти цього чи ні. Вороття не було, і зі своїми мріями треба було розпрощатися. Він не мав ні грошей, ні даху над головою, не було вже вороття ні додому, ні до тітки Іри, вчитися він далі не міг, і треба було до того ж стерегтися, щоб тебе не придушив як щура хтось із людей капітана Юліана. Кірповському не довелося його довго вмовляти. Леонід прагнув до служби. Деінде його б не взяли, а він хотів жити. До того ж він почав вірити в те, що Кірповський мав рацію, можливо, він хотів у це вірити, щоб мати якесь виправдання. Вірити в те, що цим людям потрібна допомога при необхідності і проти їхньої волі, що треба покінчити з цим божевільним опором, щоб знову настав звичний порядок і спокій.

Його незабаром перевели для підготовки до служби за кордоном, і від нього ніколи не просили зробити щось страшне. Він довідався, що Йосипа схопили, а Дмитро загинув, проте не на підставі зібраної ним інформації. Та брунатна собачка, про яку в його пам'яті спливали лише короткі імпульсивні згадки, стала його першою жертвою.